історія / геральдика

Андрій Гречило

ДО ПИТАННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРАПОР

Здавна різні народи використовували під час воєнних змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа. На князівських стягах давніх слов'ян зображували поганських богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства - Ісуса Христа, різних святих. З утрадиційненням на наших землях засад геральдики (кінець XIII століття) пов'язана поява й утвердження постійних земельних гербів, на основі яких пізніше сформувалися національні символи.

Українське синьо-жовте колірне сполучення - одне з найдавніших серед сучасних національних прапорів. Походить воно від герба Галицько-Волинського князівства - золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII століття. На цей самий час усталилися державні знаки і в сусідніх країнах - Польщі, Чехії, Угорщині.

Найраніше з відомих зображень лева зустрічається на печатці з грамоти 1316 року князів Андрія і Лева II; проте вважають, що ця печатка належала ще князеві Леву Даниловичу(1).

Лев як герб Русі виступає в XIV столітті й на інших княжих печатках, а після розпаду князівства - на печатках польських королів та литовських князів, які захопили українські землі, на монетах, карбованих у 1350-1410 роках у Львові з написом "Монета Русі", на архітектурних деталях тощо.

1410 року ополчення Львівської землі брало участь у звитяжній Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спинається на скелю. Такі самі барви мало знамено Перемиської землі (на синьому полотнищі жовтий двоголовий орел під короною) (2).

Золотий лев, що спинається на скелю, став гербом Руського воєводства, утвореного 1434 року (об'єднувало Львівську, Галицьку, Перемиську, Сяноцьку, а з XVI століття і Холмську землі) (3). Відомі спроби загарбників "полонізувати" цей герб, змінивши колір поля на червоний (4), однак "Руський лев" зберіг свої барви й був самобутнім знаком західноукраїнських земель аж до кінця XVIII століття.

Розвиток козаччини мав значний вплив на українське прапорництво. Наймаючи козаків для воєнних походів, монархи дарували їм клейноди, які пізніше залишалися і використовувалися козаками. Так, 1593 року імператор Священної Римської імперії Рудольф II передав запорізьким козакам прапор, через рік його посол Еріх Лясота привіз ще один. Ці прапори, як і корогви, даровані цісарем Максиміліаном та семигородським князем (з їхніми гербами), козаки втратили після поразки повстання під проводом Наливайка та Лободи (5).

Під час національно-визвольної війни 1648-1654 років козацьке військо використовувало прапори різної барви із зображеннями зірок, хрестів, місяців, гетьманських або земельних гербів. Ось як описує очевидець штурм козаками Чернігівського полку міста Гомеля 1651 року: "Наступ почався 4 червня в неділю. О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою, потім показалася друга червона корогва, а коло неї три білі й дві чорні, і дві жовто-облочисті (тобто - блакитні), під ними 8 тисяч козаків кінних і піших вибраного війська" (6). Як вони виглядали видно з опублікованих Я. Ісаєвичем зразків козацьких прапорів (7).

Основним клейнодом був блакитний прапор з червоно-білим орлом, дарований 1646 року польським королем Владиславом IV. У лютому 1649 року польські посли передали в Переяславі Б. Хмельницькому "нову королівську корогву, червону з білим орлом і написом "Ioannes Casimirus rex". Ці два прапори були втрачені 1651 року під Берестечком (8).

Після того, як 1655 року козаки зняли облогу Львова, очевидець цієї події свідчить, що за Хмельницьким несли прапори з його гербом "Абданк" та із зображенням архангела Михаїла, який простромлює змія (мабуть, символів Гетьманщини та Запоріжжя). Павло Алеппський під час перебування на Україні бачив гетьманську корогву, зшиту з чорної та жовтої смуг (9). У Переяславі 8 січня 1654 року Бутурлін передав царські знамена із зображеннями св. Антонія, Феодосія і Варвари (10).

З цього видно, що Гетьманщина користувалася в XVII столітті різноколірними прапорами. Існували полкові, сотенні, курінні та інші корогви (великий полковий прапор), знамена й значки (малий полковий прапор).

Запорожжя мало своє власне прапорництво. Велика корогва Запорозької Січі була червона із зображенням на лицьовому боці білого архангела Михаїла, а на зворотному - білого грецького хреста, оточеного золотими небесними світилами: сонцем, півмісяцем та зірками. Прапори куренів і паланок були переважно малинові із зображеннями святих або хреста (під впливом цього наприкінці XIX століття виникло не зовсім обгрунтоване твердження, що запорозький прапор був малиновий). Корогва для морських походів була біла із зображенням св. Миколи. Збереглася також інша морська корогва - червона з козацьким кораблем та чорним двоголовим царським орлом (11).

Крім військових прапорів, були в XVI-XVIII століттях міські (магістратські), цехові та інші. Так, місто Богуслав одержало 1620 року привілей, у якому визначався прапор: "між берегами зеленими річка блакитна, на якій 3 скелі з хрестами золотими" (12).

У XVIII столітті поширилися прапори з поєднанням блакитного і жовтого кольорів. Так, 1717 року для пошиття прапорів Полтавського полку було закуплено блакитний та жовтий лудан, а також "справлено полковую короговь" - блакитну з жовтим хрестом. 1758 року розроблено "абрысъ" для виготовлення прапорів Лубенського полку: на одному боці на блакитному полі було зображення козака із самопалом у золотому щиті (трактованого як національний герб), а на другому - полкова або сотенна емблема. Відомий подібний прапор Домонтівської сотні Переяславського полку (1762 року) та інші (13).

За свідченням сучасників, у жовті жупани та в блакитні шаровари й контуші були вдягнені гайдамаки Ґонти під час повстання 1768 року (14).

Після поділу Польщі 1772 року Галичина потрапляє під владу Австрії, давні синьо-жовті символи було скасовано, а для "королівства Галіції та Лодомерії" надумано нові герб та штандарт (спершу синьо-червоно-жовтий, потім синьо-червоний, а після виділення Буковини 1849 року-червоно-синій; для Буковини синьо-червоний) (15).

У березні 1848 року в Австрійській імперії вибухнула революція, що дала поштовх і для українського національно-визвольного руху. Другого травня у Львові було створено Головну Руську Раду, яка займала лояльне становище щодо австрійської влади. І коли в червні на ратуші Львова з'явився синьо-жовтий прапор, члени Ради поспішили відмежуватися, заявивши, що "то не Русини оучинили, й наветь не знають, кто тое оучинивь" (16).

У квітні 1848 року австрійська влада дозволила створити Національну гвардію "для підтримання порядку". У 19-му параграфі її Статуту зазначалося, що "каждий баталіон масть корогву, а каждий швадронь штандарь, оздобленій колорами краю". Під час слов'янського з'їзду в Празі (2-16 червня) українська та польська делегації дійшли згоди, що загони Національної гвардії в Галичині "за відзнаки матимуть герби обох народів побіч себе" (17).

Однак, насправді почалось активне створення загонів польської гвардії. Це спричинило опір українського населення. Так, селяни Старого Милятина відмовлялися вступати до гвардії "під знаком орла єдиноглавого" (тобто - польської) й вимагали організувати "Руську гвардію" (18). 20 вересня Головна Руська Рада видає відозву до українського народу в справі організації загонів Національної гвардії. У Стрию, Дрогобичі, Яворові, Бережанах та інших містах і селах створюються такі загони, освячуються сині хоругви із золотим "Руським левом". Звертаючись від сільських громад до Ради, "много депутованих просили, даби їм для села зараз штандар руський зо Львова спровадити, ібо тут нема добрих ремісльників, котрії би такий штандар чесно зділати могли" (19). Тому широкого вжитку набули прапори з двох горизонтальних смуг "у руських барвах" - синьо-жовті та жовто-сині (першою, за правилами вексилології - науки про прапори - зазначається верхня барва). Описуючи перший з'їзд українських вчених у Львові, Яків Головацький подає: "Дня 7/19 жовтня въ четверг. 1848 г. от-вореньш зоставь соборь ученыхь рускихь и любителей народного просвьщенія... О ІІ-й године сойшлися для отворенія собора все собраніи члены и многіи госте съ отзнаками русконародными до музеальной сали. Красно прибраніи стены поразили сильнымъ впечатлениемъ очи всехъ присутствовавшихъ.

Першій разъ Русины узрелися въ месци, гдє имъ все припоминало народность. - Под образомъ державного монарха спочило две, хоругви синожовти... окна и столпы украшени були народними барвами - при сихъ последнихъ стремели по паре прапоровъ тоже синожовтом барвы"... І далі пояснює символіку кольорів:... "народни барвы просвещали намъ и выображали не богатства, збытокъ, але сильную, щирую волю, благое намереніе. Синій цветъ, якъ чисте небо южной Руси, ясный, погодливый, якъ душа щирого не скаженого Русина, изьображавъ миръ и спокой, якого до розвитія нашого народного потреба. Золотый цветъ, якъ тіи зорницъ на ясномъ небе, изъображали ясное светло, до котрого намъ стремитися належить" (20). Це тлумачення національних барв поширилося серед народу. М.Устиянович у вірші "Братки" пише:

Галичина наприкінці XIX століття була своєрідним "українським П'ємонтом", тож не дивно, що відроджені національні барви швидко було сприйнято й на інших українських територіях. Тому, коли в 1911 -1913 роках на стр-рінках київських і львівських часописів зав'язалася полеміка про українську національну символіку (у ній брали участь І. Крип'якевич, К. Широцький, С. Томашівський та інші),- питання національних барв не викликало жодного сумніву (не був погоджений тільки порядок розміщення синього та жовтого кольорів на прапорі) (22).

Після лютневої революції 1917 року по країні прокотилася хвиля масових мітингів і демонстрацій. У Києві такий мітинг відбувся 29 (16 старого стилю) березня. На ньому робітники, солдати, інтелігенція йшли під червоними та жовто-блакитними прапорами. У київській газеті "Последния новости" був надрукований вірш Ядова "16 марта", у ньому є такі рядки:

Під цими ж прапорами відбувалися масові маніфестації в Харкові, Севастополі та багатьох інших містах України.

18 травня в Києві відкрився І Український військовий з'їзд, на який Петроградська делегація прислала синьо-жовтий прапор з написом: "Хай живе національно-територіальна автономія"23. Улітку 1917 року частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори. Під національними та червоними прапорами 22 листопада в Києві святкувалося проголошення Української Народної Республіки.

14 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила "Тимчасовий закон про фльоту Народної Української Республіки", у якому зазначалося: "2. Прапором Укр. Військової фльоти є полотнище о двох - блакітному і жовтому - кольорах. В кряжі блакітного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому. 3. Прапором Укр. торговельної фльоти є полотнище о двох - блакітному і жовтому - кольорах" (24).

За гетьмана П. Скоропадського також на блакитно-жовтій основі опрацьовано кількадесят різних державних службових прапорів. Зокрема, наказом по морському відомству від 18 липня 1918 року було затверджено новий військово-морський прапор: "...білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста 1/2 всієї довжини прапора. Відступивши на 1/8 ширини хреста, проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. В крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків, міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка св. Володимира такої ж ширини, як хрест і в 1 і/2 рази вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою" (25).

У листопаді 1918 року почалася національно-визвольна боротьба на Західній Україні. Тимчасовий основний закон, ухвалений 13 листопада у Львові Українською Національною Радою, проголосив державним прапором Західноукраїнської Народної Республіки синьо-жовтий (артикул У).

20 березня 1920 року ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі (як складової частини Чехословаччини), а також крайовий герб, що складався з двох полів: срібного з ведмедем (символ Закарпаття) та синьо-жовтого (символ єдності з Україною).

Синьо-жовті прапори були і в проектах Конституцій УНР, розроблених 1920 року Всеукраїнською Національною Радою (у Кам'янці на Поділлі, 9-13 травня) та Урядовою Конституційною комісією Української держави (у Тарнові (Польща. - Ред.), 1 жовтня).

Поширилося й нове тлумачення барв: синьої, як чистого неба - символ миру, жовтої, як пшеничного лану - символ багатства України.

У міжвоєнний період на Західній Україні (окупованій Польщею) почалися дискусії про порядок кольорів на прапорі. Історично склався і був визнаний синьо-жовтий, однак прихильники жовто-синього (блакитного) обґрунтовували свою позицію тим, що за правилами геральдики зверху вміщується барва основного символу, а знизу - барва поля герба (герб УНР - золотий тризуб у синьому полі). Таке правило справді існувало в німецькій геральдиці для створення міських прапорів. Його використали поляки, узаконюючи в серпні 1919 року біло-червоний прапор. Але, скажімо, в Угорщині, Боснії та інших землях воно діяло навпаки. Оскільки українська вексилологія й геральдика з огляду на історичні обставини формувалися під різноманітними впливами й не мали (на відміну од польських) єдиних усталених правил, то зовсім не зрозуміло, навіщо було штучно переносити вимоги німецької геральдики на українських грунт, та ще й для національного прапора? Ще більше цю плутанину посилила видана 1935 року у Львові брошура Т. Скотинського "Український герб та прапор".

Незважаючи на ці дискусії, коли 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України (після анексії Німеччиною Чехії й розпаду Чехословацької республіки), Перший Сейм Карпатської України 15 березня в Хусті ухвалив закон, ч. І, у якому, зокрема, зазначалося: "§5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня" (26).

Через те, що непорозуміння тривали й після війни серед українців на еміграції, Українська Національна Рада 27 червня 1949 року ухвалила, що до остаточного встановлення державних символів незалежною владою на Україні - національним прапором є синьо (блакитно) - жовтий (27).

В УРСР державним прапором за Конституцією 1919 року (ст. 35) було прийнято червоне полотнище із золотою абревіатурою (пізніше доповнене золотим серпом і молотом). Подібні прапори мали й інші республіки СРСР. 21 листопада 1949 року Указом Президії Верховної Ради УРСР червоний прапор з написом "УРСР" було замінено двоколірним, верхня смуга якого (2/3) - червона, а нижня (1/3) - лазурова. У верхній частині прапор має золоте зображення серпа, молота і п'ятикутної зірки. Вживання лазурової барви пояснювали тим, що нібито під лазуровими прапорами український народ на чолі з Богданом Хмельницьким боровся проти чужоземних загарбників і возз'єднався з російським народом. (Важко сказати, звідки взялася така версія. Може, мали на увазі дарований козакам польським королем Владиславом IV блакитний прапор з біло-червоним орлом?).

Синьо-жовтий прапор, як і національні прапори інших народів СРСР, піддавався сталіністами всілякому паплюженню. Так, ширилися вигадки, що синьо-жовті барви запозичені Мазепою з шведського прапора. Цю нісенітницю спростовують історичні матеріали. Ось як описує перебування в Бендерах Мазепи та його прибічників після Полтавської битви очевидець: "...полки українські і курені запорозькі стояли в порядку зі зброєю, військо було нечисленне, але з кожним днем збільшувалося. Орел України (!) і Архангел Запоріжжя повівали над військом..." (28) Парадоксально, але "орел України" був нічим іншим, як двоголовим російським орлом. Про це свідчать і дослідження надмогильної плити гетьмана. Можна ще додати, що тоді ж (1709 р.) у Бендерах козакам було передано від турецького султана блакитно-червону корогву: "На червонім тлі півмісяць і над ним срібна звізда, а на блакитному тлі золотий хрест Східної церкви. Знам'я се було посвячене царгородським патріархом, був се символ злуки ісламу з християнством" (29).

На жаль, не зовсім об'єктивний характер має стаття В. Ткаченка "Національна символіка: минуле і сучасне" ("Радянська Україна", 1989, 26 лютого). Автор пише: "Було б великою натяжкою в конкретних умовах громадянської війни, коли нація була розколота на два табори, що протиборствували, вважати тризуб і жовто-блакитний прапор приналежністю етнічної культури". Що цей антагонізм у символіці надуманий, свідчить (крім наведених попереду фактів) те, що під червоними та синьо-жовтими прапорами відбувалося 1919 року в Києві перше за Радянської влади відзначення роковин Т. Шевченка; під цими самими прапорами проходило Шевченківське свято 1920 року в радянській Одесі; з цими ж "приналежностями етнічної культури" частини Червоної Української Галицької армії воювали за Радянську владу (30). Якщо зважити, що приїзд Директорії 19 грудня 1918 року до Києва був зустрінутий "національними та червоними відзнаками" (31), то за такою логікою й на червоний прапор можна чіпляти ярлик контрреволюції.

Далі автор статті твердить, що українська символіка "остаточно дискредитована тим, що фігурувала на нашивках бандерівських бойовиків", та робить висновок: "...в наявності діалектичне заперечення із збереженням суттєвих, а не формальних сторін суспільного буття". Коли цю думку розвинути далі, то виникне питання: а чи не дискредитоване сталіністами червоне знамено, під яким вони чинили свої криваві "подвиги", чи не спрофановане воно роками застою? Може, В. Ткаченко вважає, що червоний прапор, користуючись його словами, також "як символ давньої ідеології відійшов у минуле разом з епохою"? А чи не краще не приписувати національним символам вигаданих ознак, не навішувати на них фальшивих ярликів?

Окрім того слід усвідомити, що Організація Українських Націоналістів мала свою власну символіку. Прапором ОУН було блакитне полотнище з особливою відміною тризуба (мечем замість середнього зуба). Після розколу в цій організації на початку 1940 року цей прапор залишився за ОУН-мельниківцями. ОУН-бандерівці на проведеному в квітні 1941 року в Кракові II Великому зборі ОУН прийняли окрему постанову: "Організація Українських Націоналістів вживає свойого окремого організаційного прапора чорної та червоної краски. Уклад і обов'язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією" (32). Треба пам'ятати і те, що в міжвоєнний період на Західній Україні національний прапор використовувався.

Тепер ставлення до національної символіки в нашій країні змінюється. Виявляється, що вона зовсім не націоналістична, а навпаки - має гуманний зміст. Так, у прапорі Естонії синій колір є символом чистого неба, чорний - родючої землі, білий - чистої душі народу; у прапорі Литви жовта барва символізує сонце, зелена - ліси й луги, червона - литовську землю.

Серед певної категорії населення нашої республіки побутує думка, що український національний синьо-жовтий прапор створений самим народом; під час історичних звершень він ставав символом боротьби за його національні й соціальні права. У ньому втілені віковічні прагнення до миру, праця, краса та багатство рідної землі. Це одна точка зору, але існують й інші. На часі проведення референдуму. В Литовській РСР національний прапор проголошено Державним прапором республіки, замість вигаданого 1953 року. Офіційно визнано національні прапори й у республіках Закавказзя.

На початку століття Мстислав Рус писав у вірші "Наш прапор":

ПРИМІТКИ

1. Гавриленко В. Українська сфрагістика. - К., 1977. - С. 89; Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984. - С. 121.
2. Diugosz J. Opera omnia. - Cracjvia, 1877. - Т. 13. - S. 39.
3. NIESIECKI K. ERBARZ POLSKI. - LIPSK, 1839. - Т. 1. -S. 171 - 172.
4. Piekosinski F. Heraldyka Polska wiekow srednich. - Krakow, 1899. - S. 380.
5. Доманицький В. Козаччина на переломі XVI -XVII в. (1591 -1603) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. - Львів, 1905. - Кн. 1. - Т. 63. - С. 118 - 119.
6. Грушевський М. Історія України - Руси. - К., 1928.- Т. IX. - С. 225.
7. Ісаєвич Я. Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) /'/ Український історичний журнал. - 1963. - № 1. - С. 85-87.
8. Грушевський М. Історія України - Руси. - К. - Відень. 1922. - Т. VIII. - Ч. III. - С. 142; Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - К., 1954. - С. 347; "Лeтопись Григорія Грабянки"- К., 1854. - С. 105.
9. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII в., описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. - М., 1897. - Вип. 2. - С. 32.
10. Акты относящиеся къ истории Южной й Западной Россіи. - СПб. - Т.Х. - С. 229-231.
11 Климкевич Р. Прапор // Енциклопедія Українознавства. - Нью-Йорк, 1970. - Т. 6. - С. 2309; Величко І. До історії запорізького прапора XVIII ст. // Архіви України. - 1968. - № 5. - С. 29-33; Жолтовський П. Український живопис XVII - XVIII ст. - К., 1978. - С. 234 - 235.
12. Bakinski M., Lipfnski T. Starozytna Polska. - Warszawa, 1844. - T. 11. - S.520
13. Заметка о козацкихъ знаменахъ. - Кіевская старина. - 1890. - № 10. - С. 153-156. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К. - Львів, 1911. - С. 509.
14. Широцький К. Український національний кольор. - Неділя.-1911.-Ч. 33. - С. 4-5.
15. Hickmanns A.L. Geographisch - statistischer uniwersal Taschenatlas. - Wien - Leipzig, 1917. - Taf. 60
16. Зоря Галицка. - 1848. - Ч. 7. - С. 29-30.
17. Кревецький І. Проби організовання руських національних гвардій у Галичині 1848-1849 р. // Записки наукового товариства ім. Шевченка. - Львів, 1913. - Кн. 1. -Т. 113.- С. 83. 131.
18. ЦДІА УРСР у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 6, арк. 64-65.
19. Там же, арк. 66
20. Исторический очеркъ основанія Галицко-русской Матице и справозданье первого собору ученыхъ и любителей народного просвещенія / Составлено Я. Голованкимъ. - Львів, 1850. - С. XXXVII -XXXIX.
21. Устиянович М. Поезії. - К., 1987. - С. 95.
22. Крип'якевич І. Прапор Хмельницького. - Неділя. - Львів. - 1911. - № 6; Рада. - К., 1911. - № 23; Широцький К. Український національний кольор. - Рада. - 1911. - № 179; Неділя. - 1911. - № 33; Томашівський С. Ще в справі українського національного кольору. - Неділя. - 1911. - № 34; Негеральдик. В справі наших національних емблемів. - Діло. - Львів. - 1912. - № 206.
23. Народня Воля. - К., 1917.- Ч. 3. - С. 2.
21. Вістник Ради народних міністрів Української Народної Республіки. - К. - 1918. - № 16. - С. 3.
25. Шрамченко С. День свята Української Державної фльоти. // Літопис Червоної Калини. Львів - 1933. - Ч. 6. - С. 14.
26. Росоха С. Сойм Карпатської України. - Вінніпег, 1949. - С. 80-81.
27. Климкевич Р. Прапор // Енциклопедія Українознавства. - Нью-Йорк- 1970. - Т. 6. - С. 2310.
28. Застирець І. Мазепинці в Туреччині (3 паперів Садик-паші / Чайковського). - Україна.- К., 1914. - Кн. 2. - С. 69.
29. Там же. - С. 70.
30. Було колись.- Пам'ятки України. - 1989. - № 1. - С. 24; Бистренко О., Шевченківське свято в Одесі 1920 р. // Літопис Червоної Калини. - Львів, 1930. - Ч. 9 - С. 2.
31. Нова Рада. - К., 1918. - № 238. - С. 2.
32. ОУН в світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929- 1955 // Збірка документів. - (б. м. видання). - 1955. - С. 43- 44.
33. Рус М. З рідного краю. Поезії 1898-1908 рр. - Львів, 1910. - С. 3.

ПУ № 4 1989 р.