історія / публіцистика

Микола Чугаєвський

НА ЧАСІ ТОПОНІМІЧНА РЕФОРМА

Розглядаючи політико-топонімічну функцію мови в процесі національної самоідентифікації, слід звернути увагу на те, що значний обсяг історико-політичної та ідеологічної інформації містять у собі топоніми. Крім того, вони мають властивість переходити до предметної оцінки, виступаючи, таким чином, оцінним засобом мови.

На формування національної ідентифікації передусім впливають топоніми з політичним підтекстом. Цю особливість широко використовували більшовики, які не боялися ламати традиційну топоніміку і йшли навіть на безпрецедентне перейменування великих історичних міст. Тому не дивно, що ситуації з перейменуванням міст Сталінград, Сталіно, Сталінабад, Ворошиловград були одним з головних індикаторів політичних змін в СРСР у 50 - 60 роках. Повернення ж історичних назв Санкт-Петербурґові, Твері, Єкатеринбурґові, Нижньому Новгородові, Бішкеку, Маріуполю, Луганську стали вагомим чинником декомунізації мислення пострадянських народів. Цікавою у зв'язку з цим є практика топонімічних реформ у Російській Федерації, коли обласним центрам повертаються їхні історичні назви, а області й надалі зберігають старі найменування. Це, з одного боку, відображає стан рівноваги між реформаторами і прихильниками комуністичної реставрації в цій державі, з другого - вказує на переважання демократичного електорату в містах, а комуністичного - на провінції.

На цьому прикладі ми можемо простежити значення топонімічних назв для політологічного аналізу. Якщо аналізувати в цьому плані ситуацію в Україні, то слід відзначити, що в нашій державі майже не відбулася декомунізація топоніміки (див. мапу і таблиці). Самих тільки великих і середніх населених пунктів, назви яких мають комуністичний ідеологічний зміст, нині в Україні близько вісімдесяти.

Повторення назв українських міст
з комуністичним ідеологічним змістом

Імена комуністичних діячів чи згадки
про пам'ятні комуністичні події в назвах українських міст

Процес деідеологізації топоніміки повинен відбуватися у двох напрямах: 1) повернення населеним пунктам їхніх історичних назв; 2) пропаганди через топоніміку української історії та ідей державності.

Перший напрям повинен безумовно переважати, проте до нього не слід удаватися, коли йдеться про відродження топонімів, пов'язаних з пропагандою імперського завоювання іноземними державами українських територій. Було б великою політичною помилкою відновити назви Катеринослав і Єлисаветград. Тим більше, що ці топоніми не мають жодного історичного коріння на нашій території. Видається доцільним трансформувати назву міста Миколаєва на Південному Бузі у Свято-Миколаїв, конкретизувавши таким чином той факт, що це місто названо на честь святого Миколая - патрона мореплавців, а не російського імператора Миколи І.

Великий вплив на масову свідомість справило б повернення Дніпропетровську назви періоду УНР - Січеслав, перейменування Кіровограда на честь гетьмана І.Мазепи та перейменування порту Іллічівськ на Порт-Коцюбіїв або Качубей (давня назва Одеси).

Щодо заміни комуністично-ідеологічних топонімів новими назвами, то тут слід звернути увагу насамперед на пропаганду імен видатних діячів національної історії та кульутри: Володимира Великого, Данила Галицького, Ярослава Осмомисла, Володимира Мономаха, Дмитра Байди-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Богуна, Івана Виговського, Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Петра Калнишевського, Григорія Сковороди, Устима Кармалюка, Івана Котляревського, Михайла Грушевського.

У процесі топонімічного оновлення на Донбасі було б доцільно широко використовувати назви, пов'язані із запорізьким козацтвом; на Південній Одещині - з давньоукраїнським племенем тиверців, а також з часами перебування цих земель у складі Галицького князівства (ХІІ ст.); у причорноморському межиріччі Південного Бугу та Дністра - з давньоукраїнським племенем уличів, а також із запорізьким та чорноморським козацтвом.

Особливих підходів до розв'язання топонімічної проблеми потребує нині Крим. Більшість населених пунктів (особливо - сіл та райцентрів) автономії зберігає безлику топоніміку радянської епохи, яка не витримує ідеологічної чи естетичної критики. Замінювати її було б доцільно, частково повернувши давні кримсько-татарські назви, частково - створивши нові, пов'язані з історичними реаліями стародавнього Криму (від Боспорського царства - до Тьмутараканського князівства) та пропагандою ідей української державності.

Особливо ретельного підходу потребує виявлення та знешкодження завуальованих елементів деструктивного політико-топонімічного впливу на українську національну самоідентифікацію. Так, скажімо, у 1795 році, після загарбання Росією Правобережної України, до назви стародавнього волинського міста Володимир було додано прикметник Волинський. Зроблено це було, з одного боку, для того, щоб у межах Російської імперії Володимир на Волині не плутали з Володимиром у Центральній Росії, з другого - щоб девальвувати значення старовиннішого українського міста перед однойменним російським. При цьому з назви російського Володимира було вилучено елемент "на Клязьмі". Тут ми маємо справу з грубим порушенням історично-топонімічного принципу автохтонності назви, що, проте, дуже легко пояснюється в контексті російської шовіністичної політики "старшого брата".

Водночас слід пам'ятати, що інколи навіть топонімічні трансформації з національно позитивними конотаціями можуть мати патогенний ефект. Скажімо, додання до назви міста Переяслава імені Б.Хмельницького мало на меті не стільки вшанувати особу Б.Хмельницького, скільки акцентувати увагу українців на Переяславській Раді та "возз'єднанні" України з Росією. Крім того, цей крок спричинив певну історичну девальвацію назви давньої князівської столиці Переяслава. Тому, здійснюючи процес деідеологізації топоніміки в Україні, не можна залишати поза увагою ці приховані пласти імперських ідеологічних впливів.

Проведення зваженої топонімічної реформи в Україні могло б стати одним із чинників зростання рівня національної самоідентифікації населення різних регіонів держави.

ПУ № 1-2, 2001 р.