історія / публіцистика

Анна-Галя Горбач

З ІСТОРІЇ ПЕРЕДРУКІВ ОЛЕКСИ ГОРБАЧА

На початку 70-х років Франкфуртський університет ім. Й.-В.Ґете забезпечив свій документаційний відділ малою друкарнею з офсетними машинами й палітурнею. Завдяки цьому професорський і викладацький склад міг замовляти в документаційному відділі мікрофільми й фотокопії з рідкісних наукових видань, що здебільшого випозичалися з різних наукових бібліотек Західної Німеччини та інших країн. У друкарні можна було здавати до друку дисертації, наукові праці, що входили до наукових серій, збірники на пошану заслужених науковців тощо. Кошти друку покривали переважно замовники.

Бувши звичайним професором славістики Франкфуртського університету й одним з керівників Інституту славістики, Олекса Горбач заснував разом зі своїм учнем Ґердом Фрайдгофом, що в міжчасі очолив був славістичну мовознавчу катедру в недалекому Марбурзі, наукову серію "Спеціміна Пгілолоюіае Славіцае" (дотепер вона налічує близько 160 випусків).

У зв'язку з дослідницькою роботою О.Горбача над розвитком граматичної науки в східних слов'ян у цій серії передруковано спершу граматики М.Смотрицького (повну і коротшу, т. зв. Крем'янецьку, ХVІІ ст.), а трохи пізніше - першу церковнослов'янську граматику "Адельфотес" (Львів, 1591). Її довелося переписувати, бо через незадовільну якість одержаного мікрофільму не можна було зробити читабельних фотокопій. Друге видання "Адельфотесу" (1988 р.) здійснено вже з кращого мікрофільму, надісланого з Москви. Згодом у серії "Спеціміна Пгілолоюіае Славіцае" з'явилися й інші важливі праці з історії мови.

Одна цікава знахідка спонукала О.Горбача взятися й за перевидання праць з історії української літератури. У середині 80-х років до фондів франкфуртської університетської бібліотеки було включено й скаталогізовано книжки з бібліотеки банкірів Ротшильдів. Ця книгозбірня, конфіскована за часів нацизму в Німеччині, зберігалася в якихось сховищах, до яких бібліотекарі дісталися аж після Другої світової війни. Серед наявних у складі її книжок зі Східної Європи, що їх видавці чи автори надсилали як дарові примірники до Франкфурта-над-Майном, О.Горбач знайшов двотомник А.Лейтеса і М.Яшека "Десять років української літератури (1917-1927)" (Харків, 1928). Передрук цієї біобібліографічної праці, цінної ще й тим, що в другому томі її подано маніфести різних літературних груп та матеріали літературної дискусії 20-х років, випущено було 1986 року.

Щоб уприступнити дослідникам інші першорядні історико-літературні праці, які зникли з бібліотек в Україні, а на Заході теж були великою рідкістю, О.Горбач започаткував - як видання Українського вільного університету в Мюнхені - окрему серію "Українське літературознавство". У ній знову побачили світ праці таких авторів, як О.Огоновський, С.Єфремов, Б.Лепкий, А.Шамрай, О.Дорошкевич, В.Коряк. В останньому випуску серії "Нариси історії української літератури й критики" (1994 р.) зібрано праці М.Гнатишака, Д.Чижевського, М.Глобенка-Оглоблина й А.Ковалівського.

Появу розвідки А.Ковалівського "З історії української критики" (1926 р.) в цьому збірникові завдячуємо Валерієві Шевчукові, який на наше прохання привіз у липні 1994 року до Лейпциґа, де відбувався Тиждень української культури, потрібне видання. Це був один з останніх збережених примірників. Зужиту книжку було так нездало оправлено, що на фотокопіях доводилося доповнювати поодинокі літери, а то й частини слів.

Від початку 70-х років з ініціативи й за редакцією О.Горбача видавалися ще дві наукові серії Українського вільного університету - "Українські граматики" і "Матеріяли до української діялектології". Низка важливих передруків вийшла як видання Українського католицького університету в Римі. Це - перший рукописний українсько-латинський словник Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського, двотомний латинсько-слов'янський словник Івана Максимовича, "Требник" митрополита П.Могили, його "Номоканон", "Три українські катихизми з 17 ст." та інші.

Які праці включати в ці серії, вирішував він сам, тим більше, що друк їх, за винятком релігійно-історичних видань, оплачувався з його особистих заощаджень. Деяку підтримку одержав тільки від д-ра Михайла Дем'янева (на передрук українсько-німецького словника Є.Желехівського й С.Недільського), від українських педагогів Канади (на перевидання історії письменства С.Єфремова), а також від небожа Богдана Лепкого, який закупив певну кількість примірників передруку "Начерку історії української літератури" цього автора.

Серед іншого, видаючи передруки, О.Горбач мав на меті уможливити студентам і науковцям ознайомлення з працями, що стали, як і їхні автори, жертвами комуністичної системи в Україні. Тому й перевидав наукові твори П.Бузука, М.Гладкого, М.Сулими, С.Смеречинського та інших. Маючи у власній бібліотеці численні видання з богемістики, полоністики та інших ділянок славістики, якими користувався, здавав собі справу, що сусідні народи випередили українців у дослідженнях власної культури на десятиліття, бо не зазнали такого дикого нищення культурних здобутків, як це сталося з нами. Йшлося йому про те, щоб хоч почасти зберегти для україністів тяглість наукової думки в тих ділянках, які йому були фахово близькими й здавалися найважливішими, щоб очистити від спотворень, відновити справжній образ української науки.

Пригадую, як наполегливо він розшукував українські мово- й літературознавчі видання 20-х років у слов'янських фондах "Прусської", себто Берлінської бібліотеки, що під час війни була частково депонована в якихось копальнях, а пізніше перевезена до Марбурґа й названа "Західнонімецькою", як пильно студіював ще в Ґеттінґені грубезні каталоги Долішньосаксонської бібліотеки, сподіваючись виявити давні українські друки. Здобути бажані видання було нелегко. Розшуки провадились через міжнародні бібліотечні канали, доводилось використовувати й приватні зв'язки. Наприклад, потрібно було майже півтора року, щоб зібрати з-поза Німеччини тексти різних літературознавчих праць Богдана Лепкого й перевидати його "Начерк історії української літератури 1909 - 1933", з додатком статей про українську літературу та гасел про окремих авторів, що їх цей поет і вчений написав для польських енциклопедій.

Пам'ятаю, як готуючи передрук "Історичного словника українського язика" Є.Тимченка, О.Горбач майже місяць сидів день і ніч (загалом ніколи не лягав до першої ночі, а бувало - й до пізнішого часу) над майже тисячею аркушів фотокопій - мусив замальовувати білилом чорні відбитки друку, що проступали зі зворотів сторінок. Оригінал-бо був друкований на майже газетному тонкому папері, а фотокопії з мікрофільму, не надто фахово зроблені у Франції, без забілювань не надавалися для офсетного друку. Така ж мука була з "Требником" П.Могили: примірник Орієнтального інституту в Римі, з якого виготовлено мікрофільм, упродовж трьох століть пройшов через руки багатьох людей, що позалишали на сторінках свої записи.

І нарешті власні українознавчі статті О.Горбача з різних наукових збірників та часописів, що не могли вчасно дістатися в Україну передусім через страх радянської системи перед західними, а особливо емігрантськими виданнями. Він завдав собі труду, щоб їх зібрати (у цілому це близько 2600 сторінок), отримати право на передрук і видати, хоч і малим тиражем, у восьми томах ("Зібрані статті", Мюнхен, 1993 - 1997).

Усі ці передруки ще за життя О.Горбача, коли змінилося в Україні негативне ставлення до видань, що виходили в різних еміграційних осередках, були подаровані бібліотекам університетів та інших високошкільних закладів України, а також знайомим науковцям, які відвідували нашу хату або листовно просили про ту чи іншу публікацію. Правда, дехто дорікав, що ми дарували передруки "безконтрольно", що не всі видання стали доступними зацікавленим читачам, бо, мовляв, їх "приватно порозтягали". Та якщо навіть дещо з переданого і "визичили" на довший термін фахівці, то користь з цих видань для української науки якась усе-таки буде.

Пригадую, що восени 1992 року мені зателефонував професор Михайло Наєнко. Він разом з письменником Олегом Чорногузом представляв тоді Український комітет захисту миру на якійсь міжнародній зустрічі в Німеччині. Я саме мала їхати машиною до друкарні в Марбурзі, щоб здати до друку підготовлений чоловіком останній, третій том "Історії літератури руської" Омеляна Огоновського. Обіцяла професорові Наєнку, що заїду до нього. Набрала з собою передруків з літературознавства. Ще й досі пам'ятаю, як засвітилися очі в Михайла Наєнка, коли я склала на стіл стос передруків з відомими йому прізвищами авторів. Спонтанно він витяг портмоне, щоб "якось заплатити". Важко йому було зрозуміти, що ці рідкісні книжки йому хтось дарує. Згодом він присвятив нашій зустрічі теплу статтю, а його зацікавлення С.Єфремовим, здається, було підсилене подарованим йому тоді двотомником "Історії українського письменства".

Двічі побував у нашому домі покійний уже літературознавець Володимир Мельник. В опублікованій у "Літературній Україні" статті "Одержимі" (1994, 13 жовт.) він так писав про здійснені Олексою Горбачем передруки: "Сьогодні вже в багатьох вузах відомі ці червоні (за кольором обкладинок) томи, передані в дар катедрам і бібліотекам".

Слід ще згадати, що до більшості передруків Олекса Горбач додавав свої статті, в яких мотивував вибір того чи іншого твору для перевидання, давав йому критичну оцінку й завжди підкреслював при цьому те нове, що вносив автор в опрацювання теми. Як зазначає Ґерд Фрайдгоф, передмови й післямови, що супроводять ці передруки, "вказують на надзвичайну очитаність і ерудицію Олекси Горбача в різних дисциплінах та ділянках славістики" (Славісцге Спрацгщіссенсцгафт унд ІнтердісзіплінарітКт: Олеха Горбатсцг зум Юеденкен. - МЯнцген, 1998 - С.16).

Роки емеритури, що для більшості є часом спокою і відпочинку, бл. п. Олекса Горбач, попри серйозне захворювання, вповні присвятив науковій праці й передрукам. Робив це самовіддано і завжди радів, коли я поверталася машиною з далекої друкарні (згодом книжки друкувалися ближче, в Міхельштадті). Ще того ж дня починалося гарячкове пересилання книжок колегам, відомим українським діаспорним інституціям, бібліотекам Німеччини, Австрії, Франції, Польщі, Чехії, Угорщини та інших країн. На часті запитання молодших колег, чому він узявся за клопітну справу з передруками, не дістаючи з того ніякої матеріальної користі, а навпаки, ще й витрачаючи власні гроші, Олекса Горбач мав одну відповідь: "Щоб майбутні генерації науковців-україністів не кляли так нашу генерацію, як мені доводилося клясти, шукаючи по бібліотеках праці наших попередників..."

ПУ № 1-2, 2001 р.