краєзнавство / регіони

Сергій Литвин

ПРОВІНЦІЯ, ЯКІЙ СУДИЛОСЯ БУТИ СТОЛИЦЕЮ

Кам'янець-Подільський у добу Директорії УНР

Здавна цьому мальовничому місту в південно-східному закутку Поділля призначено було бути містом-фортецею. Воно справдило це своє призначення і за новітніх часів, у добу національно-визвольної боротьби українського народу (1917-1921). Щобільше, тоді Кам'янцеві-Подільському випала почесна, хоч урешті й трагічна роля - стати тимчасовою столицею Української Народної Республіки. На жаль, ця сторінка історії міста лишається маловідомою навіть для багатьох його мешканців, які донедавна мали змогу читати лише радянські видання, такі як, наприклад, "Кам'янець-Подільський: історичний нарис", де цьому періодові присвячено всього кілька рядків: "8 листопада 1917 року (!) в Кам'янець-Подільському встановлено Владу Рад. Але напад кайзерівських полчищ порушив мирне радянське будівництво. В березні 1918 року бійці Червоної Армії під тиском чисельно переважаючих сил австрійських загарбників і українських націоналістичних загонів - гайдамаків змушені були залишити Кам'янець-Подільський. У місті запанував режим кривавого терору і грабежу. У листопаді 1918 року Кам'янець-Подільський захопили петлюрівці, а у жовтні 1919 року на Поділля рушили білопольські інтервенти. Нарешті 16 листопада 1920 року Кам'янець-Подільський був остаточно визвольний Червоною Армією"(1). Подібні побічні, зумисне спрощені й викривлені відомості кочували впродовж десятиліть з одного видання в інше, сприяючи витворенню потрібних комуністичній пропаганді історичних міфів, зомбуючи суспільну свідомість.

Тим часом існували інші, замовчувані радянською історіографією архівні джерела, видані за кордоном історичні праці й спогади, які правдиво відображали тогочасні події. До них і звернемося.

Під час першої світової війни Кам'янець-Подільський - місто на межі Російської і Австро-Угорської імперій та Румунії, як і все Поділля, став ареною воєнних дій. У Кам'янці розміщувались штаб Південно-Західного фронту, запільні установи, шпиталі. Місто не раз переходило від однієї до іншої із супротивних сторін.

Укінці 1917-на початку 1918 року Кам'янець-Подільський перебував у руках агонізуючої російської армії. Розкладені й здеморалізовані військові частини 12-го армійського корпусу та рештки 3-го Кавказького корпусу переповнювали місто. 27 грудня 1917 року до Кам'янця прибув Подільський губернський комісар Центральної Ради Г.Степура і за участю зукраїнізованої 12-ї стрілецької дивізії встановив у місті українську владу. Але вже 21 січня 1918 року переведені до Кам'янця збільшовичені штаби 12-го армійського корпусу і 74-го Ставропольського полку заарештували представників української влади, розпустили міську думу й поставили ультимативну вимогу українським військам покинути місто. Щоб уникнути кровопролиття за умов, коли антиукраїнські сили переважали, українське командування виконало більшовицький ультиматум.

У лютому 1918 року командування армії УНР, готуючись до контрнаступу проти більшовицьких військ, на фронті від Сарн до Кам'янця-Подільського зосереджувало свої сили. Комісар 12-го армійського корпусу більшовик Ф.Попов з цього приводу писав:

"Сили петлюрівських військ день у день наростали. Майже щодня то в одному, то в іншому місці точилися збройні сутички. По наших тилах концентрувались курені петлюрівців, очікуючи слушного моменту для генерального зудару з нами"(2).

У зв'язку з цим наведемо цікавий малознаний факт з тодішніх кам'янецьких подій, несправедливо, на нашу думку, замовчуваний в історіографії. З доручення українського командування в лютому до Кам'янця-Подільського прибув лояльний до Центральної Ради полковник князь Ігор Комнен-Палеолог. Він загітував на бік української влади й очолив 3-й мусульманський батальйон Кавказького корпусу (400 вояків). Напередодні запланованого наступу українського війська на Кам'янець-Подільський 28 лютого його батальйон рішучими діями вибив більшовиків з міста. У бою за місто загинули 16 і були поранені 6 вояків батальйону. О 10-й годині ранку князь І.Комнен-Палеолог вийшов назустріч українському війську, що на чолі з Подільським губернським комісаром Центральної Ради Г.Степурою вступало до Кам'янця. Впродовж трьох днів усі збільшовичені відділи в Кам'янці та околиці було роззброєно й розформовано. Батальйон І.Комнен-Палеолога, перейменований на Окремий Кам'янець-Подільський мусульманський табір, протягом березня-квітня виконував вартову службу в кам'янецькому гарнізоні. Його вояки, переважно татари, були вірні, непідкупні й чесно виконували свої обов'язки. У посвідці, виданій полковникові І.Комнен-Палеологу 2 квітня 1918 року (4.2444) за підписом Подільського губернського комісара УНР Г.Степури, відзначалося: "Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до м. Кам'ямця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військове" частиною"(3).

Під час Хотинського повстанні в січні 1919 року більшовики влаштували збройний виступ і в Кам'янці, загітувавши на свій бік частину вояків 8-го Подільського і 4-го кінно-артилерійського полків, що були розташовані в місті і околиці. Проте, викривши замір більшовиків, війська Директорії придушили спробу повстання.

Після того як 2 лютого 1919 року Директорія і уряд УНР під натиском більшовицьких військ покинули Київ, а на початку березня - Вінницю, численні урядові установи й цілі міністерства почали переміщуватися до Кам'янця- Подільського. Відтоді й майже до кінця року подільське місто стало центром українського політичного життя. Начальником кам'янецької залоги був тоді О.Жуківський, колишній військовий міністр УНР. Сюди ринула маса людей, вивозилося державне майно. Невелике затишне місто притягувало до себе діячів різноманітної орієнтації. Пояснювалося це певною відлеглістю Кам'янця від фронту і його вигідним географічним розміщенням на нейтральному тоді румунському кордоні. Урядовці сподівалися на успіх одеських перемов з Антантою, а відтак допомогу французького командування. Директорія і більшість членів уряду УНР у цей час перебували в Проскурові, а пізніше - в Рівному.

За непевності становища на фронті та під впливом більшовицької пропаганди в місті поширювалися прорадянські настрої. Саме в цей час, 20 - 22 березня, у Кам'янці відбувся селянський повітовий з'їзд за участю М.Грушевського, А.Степаненка, І.Лизанівського та інших есерівських провідників. З'їзд ухвалив резолюцію, у якій висловився за радянську форму влади, проти переговорів з французьким командуванням і за переговори з більшовиками.

У кам'янецький період відбулося роз'єднання українських національних сил, і саме тут сталися події, що дуже вплинули на дальший перебіг української визвольної боротьби. Це був період протиборства партій, політичних інтриг між правими політичними групами і революційним лівим українським табором.

Найкритичніша ситуація склалася тоді, коли більшовицькі війська зайняли Жмеринку й відрізали український Південно-Західний фронт від решти української армії. Це сталося внаслідок заколоту отамана О.Волоха, що командував Запорізьким корпусом. 21 березня у Вапнярці він проголосив універсал про перехід на радянські позиції та самочинні переговори з більшовиками. Більшовики, зірвавши перемир'я, розпочали наступ, що пізніше призвело до цілковитої катастрофи Південної групи: переходу її за румунський кордон і роззброєння.

За таких умов ворог міг відрізати Кам'янець від українського фронту й захопити. В місті запанував неспокій. Міністерства й установи евакуювалися на північ.

У цій ситуації 22 березня 1919 року в Кам'янці-Подільському постав Комітет охорони Республіки. До нього належали представники УСДРП і УПСР І.Мазепа, М.Ткаченко, В.Голубович, С.Вікул, І.Лизанівський, І.Романченко, А.Степаненко та інші, головував експрем'єр уряду УНР В.Чехівський. М.Грушевський, що також перебував у Кам'янці, як згадував І.Мазепа, відмовився ввійти до Комітету, мотивуючи це наміром терміново виїхати за кордон. У відозві Комітету до населення зазначалося, що "крім охорони порядку він має намір вступити в переговори з Директорією з метою утворення нового уряду, негайного припинення переговорів в Одесі з Антантою, а також розпочати переговори з Радянською Росією на основі визнання радянськими урядами України і Росії самостійності і незалежності України і виведення російських військ з її території"(4). Комітет домагався, щоб владу було передано об'єднаним Радам, а питання про державний устрій передбачав вирішити на з'їзді Рад робітничих і селянських депутатів. І хоч самі члени Комітету пізніше твердили, що не мали ніяких планів державного перевороту, проте з характеру його діяльності й висунутих ним вимог можна виснувати, що це була таки спроба державного перевороту.

Тільки стабілізація на фронті, утримання Проскурова й успіх наступу на Північному фронті, що стали можливими завдяки популярності Петлюри й підтримці його дій військом Директорії, стримало Комітет від подальших руйнівних кроків. Симон Петлюра надіслав Комітетові телеграму, в якій заявляв, що "постанову політичних партій з приводу сучасного становища" він вважає наслідком непоінформованості партій щодо загального становища на фронті і взагалі на Україні, та закликав "не йти наперекір волі народу ні в яке порозуміння з заклятим ворогом"(5). Опинившись в ізоляції, 28 березня Комітет саморозпустився.

Без сумніву, ці кроки Комітету треба розцінювати як спробу підштовхнути Директорію зайняти ліві позиції і змінити уряд безпартійних та самостійників-федералістів на соціалістичний уряд двох партій - УСДРП і УПСР. Під впливом кам'янецьких подій Симон Петлюра пішов на зміну уряду. Скликана 6 квітня в Рівному Державна нарада не привела до порозуміння між правими і лівими. 9 квітня з ініціативи Петлюри й Макаренка уряд С.Остапенка був відставлений. На зміну йому прийшов соціалістичний уряд Б.Мартоса, який 12 квітня видав Декларацію про основні засади свого курсу. Покликаючись на текст декларації, газета "Республіка" писала: "Уряд стоїть непохитно на основі самостійності і незалежності УНР, бажає згоди з поляками і більшовиками, але буде продовжувати боротьбу з ними, доки не буде забезпечена інтегральність і незалежність української території, ставить своїм найближчим завданням фактичне з'єднання з

Галичиною, хоче демократичної земельної реформи на основі існуючого вже закону без викупу задовольнити землею український народ, а для контролю за діяльністю місцевих властей будуть всюди організовані робітничо-селянські трудові ради"(6).

Тим часом ситуація на фронтах погіршувалась. Щоб спинити наступ Північної групи українських військ на Київ, більшовики перекинули на фронт свіжі сили, а потім перейшли в контрнаступ. Ситуація ускладнилась внаслідок спровокованого правими партіями заколоту отамана В.Оскілка. Стягнувши значні військові сили до Рівного, Оскілко відкрив фронт більшовикам, що призвело до втрати Житомира, Бердичева, Коростеня. Загроза Рівному змусила уряд УНР 5 травня покинути місто й виїхати до Радивилова. Несподіваного удару завдали поляки, перейшовши в наступ на всьому фронті. 16 травня вони зайняли Луцьк, де захопили велике військове майно й полонили багато українських вояків. Під тиском обставин уряд УНР переїжджає до Тернополя, армія ж відступає на територію Галичини.