мистецтво / публіцистика

Володимир Кушпет

НАЦІОНАЛЬНЕ МУЗИКУВАННЯ
І "ВІЙНА" САМИХ 3 СОБОЮ

А нація, мов барвінок,
Повзе під ногами.
Чи підніме ще голову,
Щоб глянуть по миру:
Чи згадають свою мову,
Чи відродять ліру?
Ліру з піснею та сміхом,
В вишитій сорочці.

М.Загребельний

Національна музична самобутність українців перевірена віками і закладена в самих конструкціях інструментів. У всі часи задовольняли наш нарід сопілки, ліри, кобзи, бандури тощо, та ось за радянщини вони стали чомусь "примітивними", почалося повсюдне "вдосконалення" цих унікальних інструментів.У висліді ми практично втратили чистий, народний інструментарій, а разом з ним майже зникли неповторні українські лади та мелос багаторегіональ-ної України. На зміну прийшла масова псевдокультура з її декоративними віночками, шароварами та гопачками.

Спробуймо розглянути деякі "архаїчні примітиви" та проаналізувати на прикладі кобзарства, що ми надбали і що втратили у " війні" самих з собою. А позбулися ми дуже багато. Приміром, народної бандури.

Інструмент з такою назвою і сьогодні існує в Україні. Виготовляє його Чернігівська фабрика музичних інструментів. Загалом вона задовольняє потр би музичних шкіл, училищ, студентів консерваторій, інститутів культури тощо... Цей інструмент створив у 40-50-х роках майстер І.Скляр відповідно до вимог академітаої школи, але то вже не є народна бандура. Потрібно остаточно, раз і назавжди відмежувати академічну бандуру радянської виконавської школи від старосвітської з неповторною грою, що була одним із складників справжньої кобзарської науки.

Саме завдяки конструкції, строю стародавні бандури оберігали традиційний репертуар од асимілятивного процесу з іншими псевдонародними творами, що будуються на зовсім іншій, європейській гармонійно-ладовій структурі. Сьогодні старосвітські інструменти відокремлюють прадавню пісню від пізнішої романсово-аматорської творчості. Бандуру настроювали до голосу кожного окремого виконавця, і тим оберігали цей суто індивідуальний жанр од різних проявів "колективізації" та інших форм музикування. Індивідуальність виконання -одна з найхарактерніших рис кобзарства. Система й спосіб гри були спрямовані на розкриття можливостей співака, хоч говорити про спів у розумінні сучасної академічної вокальної школи помилково. Як свідчить патріарх зіньківської школи гри Г.Ткаченко, "у кобзарів не було співу, у них було переживання". Навіть ті виконавці, хто користувався голосом як самоціллю, підлягали суворому осуду цехових панотців і могли навіть позбутися визвілки, тобто можливості працювати. Адже у виконанні дум і пісень у кобзарів більше булр розуму й серця, ніж потужності голосових зв'язок. Завдяки досить суворій дисципліні в кобзарських школах, а також певній консервативності самого інструмента до нас і дійшов властиво традиційний репертуар, якому академічна школа так і не знайшла альтернативи.

Ще один утрачений інструмент - наша славнозвісна кобза. Вона документально засвідчена й описана в праці М.Лисенка "Характеристика особливостей українських народних дум, пісень, виконуваних кобзарем О.Вересаєм" (а також "Народні музичні інструменти на Україні"). Всі інші домро-гітарні зразки не мають документального підтвердження, і тому розглядати ті аматорські витвори немає потреби.

Кобза О.Вересая відмінна од домри, гітари, балалайки й бандури конструкцією, строєм інструмента, способом гри. Це - симетричної будови лютне-подібний інструмент, що має шість струн на грифі й шість приструнків. Подібний музичний інструмент зафіксований також у праці Д.Яворницького "Історія запорозьких козаків". Відсутність ладків на грифі дає змогу видобувати не тільки півтонову хроматику, а й чвертьтонові ладові сполучення, що наближає інструмент до деяких зразків давньосхідного музичного інструментарію. Отут і стає зрозумілою теза про становлення української культури на перетині Сходу і Заходу. Кобза О.Вересая - унікальний зразок цього синтезу.

Торбан. За відродження цього інструмента можна подякувати передовсім знову ж таки М.Лисенкові, який у праці "Про торбан і музику пісень Відорта" описав його стрій, конструкцію, спосіб гри й подав нотні зразки музичних творів. Торбан, теорбан чи, як говорили в народі, панська бандура розкриває зовсім невідому досі сторінку музичної культури української шляхти. Аналізуючи на практиці цей інструмент, можна без сумніву стверджувати європейське його походження з украпленням суто українського винаходу -приструнків. За способом гри торбан об'єднав два попередні інструменти - кобзу і бандуру. Конструктивно складніший від своїх попередників, він потребував більше часу для опанування,через те,певне, і не поширився серед простолюду, залишившись елітарним музичним інструментом. Тим паче, що музики не тільки співали під супровід торбана, а й танцювали. У праці О.Русова "Торбаністи Грегор, Каетан і Франц Відорти" читаємо: "...бачив шістьох надвірних козаків, навчених гри на торбані й танців, які супроводила ця гра". І далі: "Танці ці 14 фігур козака, між якими були й "навприсядки".

Коротенька характеристика кобзарського інструментарію потрібна, щоб зрозуміти широку палітру музичної виразності, притаманної українським співцям, яка була однією із складових частин кобзарства.

Із знищенням низового козацтва російським царатом почався занепад і кобзарської діяльності. Якщо в численних народних зображеннях козака Мамая не подибуємо жодного разу невидющого співця, то описи кобзарів останніх століть подають лише сліпців, для яких спів і гра були передусім способом існування. Тому "жебрацький" період кобзарства потрібно розглядати як своєрідне явище за певних соціально-політичних умов в Україні.

Зовсім інше було кобзарство за часів низового козацтва... "Кобзар був хоронитель запорозьких заповітних переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених"(Д.Яворницький. Історія запорозьких козаків, т. І), іноді був звільнювач невільників із полону, інколи підохочувач до військових походів і славетних подвигів низових молодців. Кобза, за поняттям козаків, вигадана самим Богом та його святими, від чого вона й була серед них у такій пошані.

Кобзарство бере свій початок від тієї волі душі й тіла, що скерована великою самодисципліною, характерною для лібейських та кобзарських братств і цехів. Ця дисципліна ґрунтувалася на глибокому філософському розумінні світу, віковічних знаннях, які усно передавалися від панотця (вчителя) до учнів. Носіями традицій і звичаїв були не всі виконавці, передовсім ті, хто пройшов шлях духовного та інтелектуального вдосконалення. Такими в Україні були характерники - люди, що вміли матеріалізувати свою уяву. Оті прадавні провидці, віщуни, лікарі, астрологи, войовники, мандрівні музики й називалися спільною назвою - КОБЗАРІ. Козак Мамай - їхній збірний образ. На зображеннях прадавнього козака-музики, характерника-кобзаря, на тих, не дуже досконалих зображеннях відчувається темпоритм дивного ладу, гармонійність образу. Ніби з космосу звучить тихий, трохи одноманітний супровід і заспокоює душу, а розсудливий голос живицею гоїть болючі рани, відкриває серце для любові й розуміння суті життя. Що більш углядаєшся в ті дивовижні риси обличчя козака Мамая, то більш прислухаєшся до самого себе, до свого Я. Підсвідоме приходить розуміння отих дивовижних хвиль мамаївського ладу. мовби з марева вимальовується шлях до Істини-Бога.

Легенда оповідає: кобзу створив Всевишній, а кобзар, у кращому розумінні цього слова, є посередником поміж Господом і людьми. Тому говорити про кобзарів лише як співаків-музик

- усе одно, що не говорити нічого. І не даремно сталінська каральна машина винищила одними з перших тих останніх носіїв народного духу, а штучно створений вакуум заповнила академічними виконавцями з консерваторською освітою й партквитками в кишенях. Під гаслом боротьби за високий художній рівень назавжди була похована найголовніша риса, притаманна кобзарству, - його Світогляд. Розглядаючи бандуру як самоціль, створивши інструмент з досить складною для опанування школою гри, і тим самим штучно зробивши його елітарним, засновники академічної школи, на жаль, не думали: може, щось ми втрачаємо? Чи можна порівнювати непорівнянні речі - хай і блискуче та віртуозне виконання творів Баха, Бетховена, Моцарта, Бортнянського - з прадавніми думами, псалмами, кантами, баладами, а головне, з тією святою місією, даною кобзарству?

Відродження інституту кобзарства - дуже складна проблема, на консерваторському рівні вирішити її неможливо, бо академічна школа має своє спрямування, свої завдання. Але й без високопрофесійних фахівців цю проблему також не розв'язати. Слід об'єднати зусилля фольклористів, етнографів, музикознавців, істориків, астрологів, філософів, богословів, щоб глибоко з'ясувати й зрозуміти, що таке КОБЗАРСТВО, а потім створити передумови для відродження цього унікального явища. Не зрозумівши надзавдання кобзарства - служіння вищій ідеї, - ми, можливо, будемо мати блискучих бандуристів-вокалістів, інструменталістів, але навряд чи підуть Україною справжні кобзарі.

ПУ № 1 1995 р.