Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України
Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури й містобудування
Головне управління містобудування та архітектури
Київської міської державної адміністрації

В.В.Вечерський

Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини
Формування, дослідження, охорона

Київ - Головкиївархітектура - НДІТІАМ - 2001

ББК Щ 11 (4. Укр.);
85.11 В 18

Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини: Формування, дослідження, охорона.- К.: НДІТІАМ, 2001.- 350 С. (Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України; Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури й містобудування; Головне управління містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації)

Монографію присвячено дослідженню формування, розвитку, а також охорони та реставрації архітектурної й містобудівної спадщини доби Гетьманщини (1648-1781 рр.) у географічних межах сучасної території України. При вивченні джерельної бази акцентовано важливість картографічних матеріалів з історії містобудування та джерельну значущість пам'яток містобудування і архітектури. З'ясовано соціально-економічні, культурні й фахові засади формування архітектури й містобудування, закономірності формування і розвитку містобудівних утворень (міст і сіл), оборонних і монастирських комплексів. Визначено розпланувально-просторові вирішення й архітектурно-пластичні, стильові особливості основних типів будівель і споруд. Доведено і вперше кількісно означено регіональну нерівномірність архітектурного й містобудівного розвитку, з'ясовано регіональні особливості розвитку архітектури й містобудування, поточнено періодизацію, класифікацію, запропоновано поточнити визначення панівної стилістики архітектури доби Гетьманщини, визначено місце і роль архітектурно-містобудівної спадщини цієї доби в розвитку української архітектури. Проаналізовано науково-методичні засади та практику охорони, реставрації та реабілітації об'єктів архітектурної та містобудівної спадщини.
ISBN 966-7452-33-6

Рецензенти: доктор архітектури А.П.Мардер
            доктор архітектури, професор З.В.Мойсеєнко
Відповідальний за випуск - кандидат архітектури А.О.Пучков

Затверджено до друку вченою радою Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури й містобудування, президією Науково-методичної ради з питань охорони культурної спадщини Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України.

Надруковано за підтримки громадської організації ''Відродження Києва''

© В.В.Вечерський, 2001

Зміст

Вступне слово

Вельмишановний читачу!

Книга, яку Ви тримаєте в руках, продовжує видавничу програму Головкиївархітектури, спрямовану на формування наукової бази українського архітектурознавства. Праці з історії і теорії архітектури й містобудування нині як ніколи актуальні для формування культурної норми професіонала - архітектора, урбаніста, дизайнера, котрий завжди працює і працюватиме в уже сформованому природному чи антропогенному середовищі. Він має розуміти, враховувати середовищний та історичний контекст. Недооцінка цього ''фактора історичного часу'' в минулі десятиліття негативно позначилася на якісному рівні архітектурно-містобудівних рішень як у Києві, так і в багатьох інших містах України.

У сучасній світовій архітектурі визнається, як своєрідне ''кредо'' професії, що ''ми не можемо дозволити собі таку розкіш - не знати історії'' (Філіп Джонсон), а також що ''у архітектора два завдання: зберігати цінності і створювати нові цінності'' (К.Вільянуева). Зрозуміло, що для створення нових цінностей необхідно творчо переосмислювати традицію. З огляду на це, вивчення історико-архітектурних явищ, їх поглиблений аналіз, по можливості об'єктивна оцінка, без політико-ідеологічних спотворень і нашарувань, можуть забезпечити подальший поступ української архітектури, яка ще має прокласти свій власний курс між Сціллою етнографічного назадництва і Харибдою глобальних архітектурно-комерційних стандартів.

Утвердження України як незалежної держави нерозривно пов'язане з плеканням національної архітектурно-містобудівної спадщини. Це - одна із передумов нашого шляху в майбутнє. Тому Конституцією України, чинним законодавством визначено, що усі пам'ятки охороняються державою. Україна як член Міжнародної конвенції "Про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини" зобов`язалася забезпечувати охорону, збереження в належному стані культурної спадщини, що розташована на її території.

На сьогодні під державну охорону взято понад 150 тисяч нерухомих пам'яток культурної спадщини, у тому числі більше 15 тисяч пам'яток архітектури і містобудування. З них два київські архітектурні ансамблі - Софійський собор з довколишніми спорудами та Києво-Печерська лавра - а також історичний центр Львова включені до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО, а понад три з половиною тисячі об`єктів належать до категорії пам`яток національного значення. Зберегти, вивчити, відреставрувати й розумно використати ці безцінні скарби - наш професійний обов'язок.

Практична робота у цьому напрямку - ось те, що сприятиме консолідації різних політичних сил України довкола справи, яка об'єднує всіх - нашої спільної культурної спадщини, необхідності її охорони, популяризації та примноження.

У сфері охорони архітектурно-містобудівної спадщини на сьогодні ще лишається чимало невирішених проблем, зокрема й така, як гарантії iнвестицiй до справи утримання, охорони, реставрацiї та використання пам'яток архітектури й містобудування.

Київська міська державна адміністрація піклується про охорону та реставрацію пам'яток, реконструкцію історичного центру міста, а також про відтворення визначних архітектурних пам'яток, варварськи знищених протягом 1930-1940-х років. На виконання Указу Президента України завершено відтворення Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври. Провадиться реставрація визначних пам'яток, зокрема і ансамблів Києво-Печерської лаври та собору Святої Софії - найстародавніших національних святинь.

Відтак представлена увазі шановних читачів праця про архітектурно-містобудівну спадщину України доби Гетьманщини (XVII-XVIII століть) може прислужитися як вивченню й популяризації архітектурної спадщини, так і пошукам власного шляху сучасної української архітектури. Адже книга присвячена періоду, коли національна своєрідність архітектури України проявилася найяскравіше. Тут простежено характерні риси формування, розвитку, сприйняття, дослідження, охорони, реставрації та включення в сучасне суспільне життя цієї архітектурної та містобудівної спадщини. Важливо, що архітектура й містобудування розглядаються в нерозривній єдності, так, як вони, зрештою, і розвивалися. Цінно і те, що в книзі представлені архітектурні витвори, явища, процеси, містобудівні утворення на всій території сучасної України, що дозволяє виразно виділити регіональні особливості як в архітектурі, так і в містобудуванні. У цьому контексті по-новому бачиться й історична роль київської архітектури - бо саме в добу Гетьманщини Київ на неформальній основі (оскільки формально не був столицею держави) повернув собі той статус, який він мав за часів Київської Русі - головного центру розвитку архітектури й містобудування, найвпливовішої архітектурної школи, потужного джерела нових форм для всієї української архітектури.

У зв'язку з цим після потрясінь минулого століття, на порозі третього тисячоліття по Різдві Христовім надзавданням нашої професійної спільноти мені уявляється утвердження Київської архітектурної школи як воїстину столичної - не тільки за назвою, а й за суттю, за фаховим рівнем.

Ця книга розрахована, передусім, на підготовленого читача - архітектора, мистецтвознавця, урбаніста, науковця. Але вона буде цікава й ширшому загалу - всім, хто цікавиться історією та культурою України. Тож я певен, що книга прислужиться благородній справі вивчення і збереження архітектурно-містобудівної спадщини України, подальшому розвиткові нашої архітектури.

Головний архітектор Києва Сергій Бабушкін

ПЕРЕДМОВА

З падінням тоталітарної системи й набуттям Україною державної незалежності актуалізувалася потреба в створенні об'єктивної, вільної від ідеологічних спотворень історії України, історії української культури і, як їх невід'ємної складової, - історії архітектури й містобудування України. Нова історія архітектури й містобудування вкрай необхідна у трьох аспектах:
     - як фундаментальна наукова історія (оскільки всі попередні застаріли не тільки з методологічного, але й з фактологічного боку);
     - для використання в навчальному процесі при підготовці архітекторів, мистецтвознавців, урбаністів, дизайнерів;
     - для формування сучасної науково-методичної бази сфери охорони та реставрації нерухомої культурної спадщини.

Необхідним етапом підготовки історії архітектури й містобудування України є грунтовне монографічне дослідження основних історичних періодів розвитку архітектури й містобудування, а саме:
- княжої Руси-України;
- литовсько-польської доби;
- доби Гетьманщини;
- доби імперій;
- радянської доби.

Вивченню характерних рис одного з перелічених тут історичних етапів розвитку архітектури й містобудування на теренах України, а саме доби, яку прийнято називати Гетьманщиною (1648-1781 рр.), дослідженню охорони та реставрації архітектурної та містобудівної спадщини цієї доби присвячена ця монографія. У ній використані матеріали дисертації автора на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури, а також численні авторські напрацювання в галузі історії, організації та методики охорони нерухомої культурної спадщини.

Актуальність цієї теми визначається необхідністю формування історії архітектури й містобудування, а також пам'яткознавства на сучасних методологічних засадах. Ці засади для наук історичного циклу заклав ще на початку ХХ ст. М.Грушевський. Згідно з ними вивчаються всі явища і процеси відповідної доби в межах сучасної території держави, незалежно від етнічного, конфесійного чи державного походження тих чи інших явищ, артефактів. Для українського пам'яткознавства і архітектурознавства ця теза, попри її задавненість, досі є майже революційною. Адже жоден німець чи француз зараз не комплексує від твердження, що ''все, що збудовано на території Німеччини (Франції) - це німецька (французька) архітектура''. А ми ще донедавна не могли визначитися з католицькою архітектурою в західних регіонах держави - входить вона до українського культурного кола, чи ні. Тому зараз, на десятому році незалежності, ми мусимо чітко сказати світові і, передусім, самим собі: ''Все, що збудовано на території України - це українська архітектура. Тож нам належить цю архітектурну й містобудівну спадщину вивчати, охороняти і включати в сучасний контекст українського життя''. На цій засаді й базується наше дослідження.

Воно необхідне для з'ясування шляхів становлення української архітектури протягом століть, її своєрідності, ролі автохтонних засад та різноманітних впливів, її внеску до скарбниці світової культури і зрештою - визначення шляхів подальшого розвитку архітектури й містобудування та збереження пам'яток архітектурно-містобудівної спадщини.

Актуальність такого дослідження зростає ще й з огляду на те, що за останні десятиріччя українські реставратори здійснили науково-дослідні, проектно-вишукувальні та реставраційні роботи на десятках пам'яток архітектури й містобудування XVII-XVIII ст., виявили чимало нових фактів та архітектурних особливостей, подали й обгрунтували нові атрибуції деяких пам'яток. Все це вимагає теоретичного осмислення і узагальнення.

Це монографічне дослідження входить у коло тих праць, які створюють історико-теоретичне підгрунтя як для викладання історії архітектури та історії містобудування (урбаністики), методики охорони та реставрації культурної спадщини у вищих навчальних закладах при підготовці різних категорій спеціалістів (архітекторів, мистецтвознавців, урбаністів, дизайнерів, культурологів, реставраторів, музеєзнавців), так і для опрацювання наукової методики та вирішення прикладних проблем охорони нерухомої культурної спадщини, реставрації пам'яток архітектури, захисту від спотворення історичних міст, реконструкції та регенерації історичних містобудівних утворень.

Ця монографія пов'язана з темами досліджень з історії української архітектури й містобудування, які автор виконав протягом 1984-1993 рр. Автор порядком підготовки Програми відтворення видатних пам'яток історії та культури України (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р.№ 700) розробив картотеку й інформаційну базу даних по втрачених пам'ятках містобудування й архітектури України. Вони включають інформацію про 392 об'єкта всіх хронологічних періодів по всій території України. Значна частина цих об'єктів походить із доби Гетьманщини.

Всі ці напрацювання використані в нашому дослідженні. Воно безпосередньо пов'язане з пріоритетною галузевою науковою розробкою Держкоммістобудування України (попередника теперішнього Держбуду України) та Української академії архітектури - підготовкою фундаментальної монографії ''Історія української архітектури'', в якій автор написав розділ ''Архітектура України другої половини XVII - середини XVIIІ століть''.

На сьогодні нез'ясованою науковою проблемою є формування архітектурної та містобудівної спадщини доби Гетьманщини в межах всієї України, засади її охорони та реставрації. Тому нашою метою є з'ясування невідомих раніше та поточнення відомих фактів і закономірностей щодо процесів становлення і розвитку архітектури й містобудування на теренах України в добу Гетьманщини, формування архітектурної та містобудівної спадщини, визначення основних особливостей цих процесів, виявлення регіональних відмінностей, аналіз становлення і розвитку методичних засад охорони та реставрації цієї спадщини.

Для цього ми вирішуємо такі завдання:
- аналіз стану наукового вивчення історії архітектури й містобудування України зазначеної доби, з'ясування історіографії проблеми, основних концептуальних підходів попередніх дослідників, джерельної бази вивчення архітектури й містобудування України цієї доби;
     - висвітлення впливу спадщини попередньої доби та суспільних зрушень середини XVII століття на становлення і розвиток архітектури й містобудування доби Гетьманщини;
     - виявлення характеру професійної діяльності містобудівника й архітектора в добу Гетьманщини;
     - виявлення особливостей та закономірностей формування і розвитку містобудівних систем, ролі фортифікаційних і монастирських комплексів у формуванні розпланувальної, об'ємно-просторової структури та образних характеристик містобудівних утворень;
     - з'ясування розпланувальних і об'ємно-просторових структур будівель і споруд; висвітлення архітектурно-пластичних та конструктивних вирішень основних типів будівель і на цій основі - з'ясування стилістики архітектури доби, її еволюції та місця в загальноєвропейському архітектурному процесі;
     - з'ясування етапів розвитку архітектури й містобудування у добу Гетьманщини;
     - виявлення регіональних особливостей формування архітектурної й містобудівної спадщини;
     - встановлення ролі і місця архітектурно-містобудівної спадщини доби Гетьманщини в подальшому розвитку української архітектури;
     - визначення засад охорони, реставрації та реабілітації архітектурної й містобудівної спадщини доби Гетьманщини.

Об'єкт нашого дослідження - архітектурна й містобудівна спадщина - розуміється як умовно-безперервний ряд матеріальних об'єктів антропогенного середовища та систем цих об'єктів (як збережених до нашого часу, так і не збережених, але відомих нам з джерел) у комплексі з засадами діяльності, теоретичними поглядами, знаннями і професійними уміннями творців тогочасних архітектури й містобудування (замовників, архітекторів, військових інженерів, артільних майстрів тощо), а також наших сучасників (дослідників і реставраторів). У цьому трактуванні об'єкт дослідження є новим, оскільки в такому контексті в українському архітектурознавстві він ще не розглядався.

Предметом дослідження є особливості й закономірності процесу формування архітектурної й містобудівної спадщини доби Гетьманщини в межах України, практика її вивчення, охорони та реставрації. При такому погляді предмет дослідження також є новим, оскільки досі архітектура й містобудування цього періоду розглядалися відокремлено, до того ж - переважно в межах певних регіонів (Лівобережжя, Слобожанщина, Галичина).

Хронологічні межі дослідження визначені часом існування Української держави у формі Гетьманщини (офіційні найменування цієї держави, або квазі-держави були різні: Військо Запорозьке, Велике Князівство Руське та інші). У народі утвердилось найменування ''Гетьманщина'', яким означено козацьку державу XVII - XVIII століть, яка в перебігу свого існування охоплювала різні терени - від Наддніпрянщини, Лівобережжя разом з Правобережжям і частиною Білорусі (за часів Богдана Хмельницького) до одної лише Лівобережної України (за часів останнього гетьмана Кирила Розумовського). Нижня хронологічна межа формування архітектурної та містобудівної спадщини визначена 1648 роком - початком Визвольної війни, яка в народній пам'яті закарбувалась під найменуванням Хмельниччини і яка спричинила бурхливий розвиток архітектури й містобудування.

Верхня хронологічна межа не може бути визначена з такою ж чіткістю, як нижня. Зокрема, верхня межа формування архітектурної й містобудівної спадщини визначена не 1765 роком - моментом ліквідації гетьманства згідно з указом імператриці Катерини ІІ, а значно пізнішою датою. Це пояснюється тим, що, попри усунення з посади гетьмана Кирила Розумовського, автономія тодішньої Малоросії зберігалася аж до 1781 року, коли її було поділено на губернії і запроваджено загальноросійські адміністрацію і судочинство. Тому ця верхня хронологічна межа може бути визначена саме 1781 роком, після якого архітектура й містобудування земель підросійської України розвивалися в загальноімперському річищі, а на західноукраїнських землях відбувались аналогічні процеси в лоні Австрійської імперії.

Така жорстка ''прив'язка'' хронологічних меж формування архітектури й містобудування до періодизації суспільно-політичного розвитку нашої країни пояснюється великою соціальною обумовленістю архітектури й містобудування, їхньою залежністю від стану суспільства і державності.

Оскільки ми розглядаємо охорону та реставрацію спадщини доби Гетьманщини, то в цьому аспекті верхня хронологічна межа нашого дослідження збігається з межею тисячоліть, бо ми аналізуємо факти, тенденції, статистичні дані за станом на кінець 2000 року.

Географічні межі дослідження - територія України в її теперішніх межах. Ці межі дещо вужчі сучасної української етнічної території, але ширші, ніж українська етнічна територія у XVII-XVIII ст. Найбільша увага в дослідженні зосереджена на тих регіонах, де архітектурно-містобудівна діяльність була в цю добу найінтенсивнішою - на Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині. Перші два регіони, а точніше Північне Лівобережжя й Середня Наддніпрянщина, традиційно об'єднуються географічним терміном ''Гетьманщина'' як регіон, що стало перебував під гетьманським регіментом. З метою уникнення плутанини ми в цьому дослідженні не послуговуватимемось терміном ''Гетьманщина'' як географічним поняттям, а тільки для означення певної доби в історії України.

Значно менше уваги надано регіонам з меншою інтенсивністю архітектурно-містобудівного процесу, таким як Волинь, Поділля, Крим. Порівняння матеріалів з різних регіонів, проведений нами у першому розділі статистичний аналіз наявності артефактів цієї доби в різних регіонах теперішньої України дозволяє забезпечити виконання завдань дослідження.

У цій роботі ми застосовуємо методи теоретичних досліджень, а саме історичний метод при системному підході, коли об'єкт вивчення - архітектурна й містобудівна спадщина певної епохи - розглядається у виникненні і розвитку. Це дозволяє простежити процеси становлення архітектури й містобудування в хронологічній послідовності з виявленням внутрішніх і зовнішніх зв'язків, суперечностей та закономірностей. При цьому системний підхід полягає в комплексному вивченні об'єкта як певної єдності з узгодженим функціонуванням частин і цілого. Оскільки об'єкт дослідження є складною взаємопов'язаною багатоелементною системою (включає такі ієрархічні рівні, як система розселення, окремі населені пункти, архітектурні комплекси і ансамблі, окремі будівлі і споруди), то для його вивчення застосовано методи структурно-генетичного аналізу і синтезу з декомпозицією системи на підсистеми, які досліджуються автономно, з подальшим їх узгодженням (міста, комплекси, окремі споруди).

У ході дослідження аналізувалися як бібліографічні, архівні (писемні, картографічні, іконографічні) джерела, так і наявні емпіричні дані у вигляді архітектурних, містобудівних артефактів (пам'ятки містобудування і архітектури), проектних матеріалів та наслідків їх реалізації. Тому застосовано і методи суто емпіричних досліджень, такі, як спостереження, натурні дослідження, порівняння, статистичний метод та картографування.

Наукова новизна цього історичного дослідження полягає в тому, що до наукового обігу введені досі не використовувані джерела та об'єкти; проведено докладний історико-архітектурний аналіз великого корпусу архівних картографічних документів XVII-XVIII ст. щодо розпланування і забудови українських міст; розкрито джерелознавче значення збережених донині пам'яток містобудування і архітектури розглядуваної доби і на цій основі визначено суть маловивчених процесів як в архітектурі, так і в містобудуванні, вияснено особливості процесів типологічного і стильового розвитку архітектури доби Гетьманщини.

Практично вперше архітектура й містобудування України розглядаються як самостійне явище, а не як похідна від архітектури й містобудування Російської імперії чи маргінальне явище центральноєвропейського архітектурного процесу, як це мало місце в працях низки попередніх дослідників [7-10]. Доведено самостійність розвитку архітектури й містобудування на основі трансформації автохтонних традицій і засвоєння досвіду інших культур. Зроблено висновок про те, що українська архітектура розглядуваної доби розвивалася достатньо самостійно і не була провінційним відгалуженням ані польської, ані російської архітектури.

Здійснено перегляд існуючих в науці поглядів і уявлень щодо архітектури й містобудування цієї доби, зокрема визначення панівної стилістики архітектури як барокової. Доведено, що ренесансні тенденції цього часу мають в основі не впливи італійського (німецького, польського) ренесансу, а відродження ''своєї античності'' - спадщини Київської Русі.

Вперше кількісно визначено регіональну нерівномірність розвитку архітектури й містобудування в розглядувану добу, з'ясовано корені і причини цього явища. Доведено наявність єдиного регіону найінтенсивнішого розвитку архітектури й містобудування на початковому етапі розглядуваного періоду (Лівобережна Україна включно зі Слобожанщиною) з центром у Києві і появу кількох таких регіонів і центрів під кінець періоду, що засвідчує територіальне вирівнювання інтенсивності архітектурно-містобудівних процесів.

Показано місце і роль спадщини доби Гетьманщини в подальшому розвитку архітектури й містобудування України, критично проаналізовано заходи з охорони та реставрації цієї спадщини з наданням відповідних рекомендацій.

У цілому результати цього дослідження, в якому ми прагнули уникати ідеологічних спотворень і нашарувань, є необхідним кроком до створення по можливості об'єктивної, справді наукової Історії української архітектури (хоча б в аспектах хронології і фактографії). Ці результати розширюють, доповнюють і конкретизують давніші напрацювання українського архітектурознавства, викладені в працях попередніх дослідників - Ф.Ернста, М.Макаренка, В.Січинського, С.Таранушенка, М.Цапенка, Г.Логвина, П.Юрченка, Д.Яблонського, С.Кілессо, Л.Прибєги, В.Ленченка та інших.

Результати проведених нами протягом 1981-2000 рр. досліджень знайшли своє наукове використання в низці наших публікацій у спеціальних та науково-популярних виданнях, виступах на наукових конференціях, а також в практичних заходах з охорони архітектурно-містобудівної спадщини. Так, зокрема, були опрацьовані історико-архітектурні опорні плани та проекти зон охорони пам'яток міст Чигирина, Полтави, Глухова, Сум, Ромен, Путивля, Лебедина, Охтирки, Тростянця, Конотопа, започатковано такі дослідження по Кролевцю й Новгороду-Сіверському, розроблено проект організації Державного історико-культурного заповідника в м.Глухові (реалізовано в 1994 році; постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. № 80).

Наукові результати досліджень автора використано при підготовці кількох державних програм, затверджених на урядовому рівні:
     - Комплексна програма збереження iсторичної забудови м.Глухова Сумської областi ( затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1998 р. № 1958).
     - Програма відтворення видатних пам'яток історії та культури України (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р.№ 700).

Підготовлено також низку інших нормативно-правових актів, реалізація яких намічена на 2001-2002 рр.

Характер і специфіка поставлених завдань зумовили структуру монографії. Вона складається з передмови, восьми розділів, висновків, списку використаних джерел та ілюстративного додатку.

Автор вважає своїм приємним обов'язком висловити вдячність всім колегам, хто допомагав у роботі над цією монографією, чиї критика і поради дозволили удосконалити нашу працю. Це кандидат архітектури, професор, проректор з наукової роботи Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Леонід Прибєга; доктор архітектури, професор Зоя Мойсеєнко; доктор архітектури, професор, член-кореспондент НАН України Сергій Крижицький; кандидат архітектури Зоя Гудченко; доктор архітектури Абрам Мардер; начальник Управління охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України Микола Кучерук; провідний спеціаліст цього ж Управління Ольга Ткаченко.

ВИСНОВКИ

Здійснений у попередніх розділах аналіз бібліографічної бази, вивчення архівних матеріалів, а також проведені натурні дослідження та проектні розробки дозволяють дійти таких висновків:

Тема цього монографічного дослідження досі не була предметом комплексного, об'єктивного вивчення. У літературі вона розкрита недостатньо, оскільки архітектурна й містобудівна спадщина України доби Гетьманщини досі досліджувалася фрагментарно, що не дозволило дати їй об'єктивну оцінку. Тому ця тема вимагає подальшого розроблення.

Найважливiшими досягненнями дотеперішнього етапу розвитку українського архiтектурознавства в царині дослідження архітектури й містобудування доби Гетьманщини є створення фактографiчної бази iсторiї української архiтектури; з'ясування того, що в Українi безперервно, на засадах спадкоємностi розвивалася власна самобутня архiтектура, пов'язана з європейською; започаткування територiального принципу розгляду архiтектурних явищ i творiв; спроби дати аргументованi стильовi дефiнiцiї; з'ясування основних взаємозв'язків і взаємообумовленості масової та елiтарної архiтектурної творчостi.

Окрім бібліографічних матеріалів, значну джерелознавчу цінність, на сьогодні ще недооцінену, мають архівні картографічні матеріали щодо розпланування і забудови міст, сіл, а також окремих архітектурних комплексів.

До окремого, найважливішого розряду джерел, слід віднести збережені донині пам'ятки містобудування і архітектури доби Гетьманщини, натурне дослідження яких дозволяє виявити нові факти і закономірності розвитку архітектури й містобудування. Дослідження українських та зарубіжних вчених і практиків-реставраторів протягом останніх двох десятиліть багато в чому змінили наші уявлення про архітектуру й містобудування України розглядуваної доби за рахунок нових атрибуцій пам'яток, виявлення нових, доти невідомих фактів, узагальнення й осмислення досвіду охорони та реставрації пам'яток архітектури доби Гетьманщини.

Революційні соціально-культурні зміни в Україні у результаті переможної національно-визвольної та станової революції (Хмельниччини) мали визначальний вплив на бурхливий розвиток архітектури й містобудування. Найвизначнішими суспільними досягненнями українського етносу після Хмельниччини стало створення своєї держави на значній частині української етнічної території, а також розширення своєї етнічної території на схід і південь, містобудівне освоєння велетенських, надзвичайно багатих і майже знелюднених теренів колишнього Дикого Поля - Слобідської України. Ці два потужні суспільні процеси стимулювали розвиток містобудування і архітектури.

Основою розвитку архітектури й містобудування доби Гетьманщини стала спадщина попередньої доби (ХVІ - середини ХVІІ ст.) у системі розселення, фортифікації, типології споруд та їх стилістиці, в організації будівельної справи. Містобудівна й архітектурна спадщина Київської Русі, опосередкована литовсько-польською добою, збагачена надбаннями європейського Ренессансу, мала великий вплив на формування новітніх тенденцій, що розвивалися в добу після Хмельниччини.

У добу Гетьманщини архітектурно-містобудівна діяльність характеризується такими основними рисами:
     - значним розвитком у Наддніпрянщині, Лівобережжі й на Слобожанщині водночас із занепадом її в інших регіонах; центром такої діяльності стає і лишається до кінця доби Київ;
     - безпрецедентним, у порівнянні з попередніми епохами, розвитком мурованого будівництва;
     - домінуючою суспільною роллю державних замовлень у становленні нової архітектурної типології та стилістики, головною роллю замовника у визначенні архітектурної програми;
     - частковим збереженням артільних методів професійної праці при повній юридичній і фінансовій відповідальності майстра - голови артілі; поєднанням в одній особі архітектора-художника і підприємця-підрядника, виробника й постачальника будівельних матеріалів; поступовим, протягом розглядуваного періоду, переходом від середньовічних методів професійної праці (за вказаними замовником зразками) до розробки й ''апробації'' проектних креслеників і ведення за ними будівельних робіт, у зв'язку з чим у кінці періоду значно зросла роль індивідуальної архітектурної творчості: в мурованому елітарному будівництві на перший план виходить постать дипломованого архітектора, формується сучасне розуміння професії архітектора.

Етапи суспільно-політичного розвитку України розглядуваної доби відобразилися в етапах розвитку архітектури й містобудування. У розглядувану добу виділяються три основні етапи архітектурного розвитку:
     1. 1648 р. - 1720-і рр. Етап революційних новацій в архітектурі й містобудуванні.
     2. 1720-і рр. - 1750 р. Етап кризового розвитку.
     3. 1750 р. - 1781 р. Етап подолання кризових явищ, посилення державної регламентації архітектурно-містобудівної діяльності.

Результатом містобудівних процесів доби Гетьманщини стало формування містобудівного каркасу й основних рис архітектурного середовища українських міст з притаманною їм семантичною повнотою, ієрархічністю композиції, гармонійним зв'язком з природним ландшафтом, естетичною виразністю. Просторовий устрій міст, сформований у розглядувану добу, значною мірою обумовив їхній містобудівний розвиток у наступні століття і нині становить невід'ємну складову національної архітектурно-містобудівної спадщини.

Життєво важливого значення у добу Гетьманщини надавалося створенню фортифікаційних комплексів, які в силу цього відігравали роль провідного містоформуючого чинника. Протягом розглядуваної доби фортифікаційні комплекси поступово, за рахунок ліквідації башт і збільшення потужності оборонних огорож, бастіонів і равелінів, позбуваються рис архітектурних домінант і акцентів, натомість збільшується їхня містобудівна роль як елементів, що членують і відмежовують структурні частини міського простору. Геополітичні зміни, що сталися у 2-й пол. XVIII ст., призвели до поступового занепаду фортифікаційних комплексів і зникнення їх протягом наступної доби. Проте їхні сліди збереглися в розпланувальній та об'ємно-просторовій структурі більшості історичних населених місць України і зараз багато в чому визначають устрій їх середмість.

Для монастирських комплексів доби Гетьманщини характерна концентричність забудови. Виявлено 2 основних варіанта взаєморозташування основних функціональних зон - концентричний і послідовний.

Католицькі та уніатські монастирі на західних землях і православні монастирі в інших регіонах розвивалися за традиціями, притаманними кожній з цих конфесій. Тому не може бути вироблено спільної для всіх конфесій класифікації композиційних типів монастирів. Поточнюючи висновки попередників, пропонується розрізняти такі композиційні типи монастирів:

Для католицьких - замкнутий; компактний; блокований.

Для православних - павільйонний центричний; павільйонний лінійний (фронтальний).

Для греко-католицьких (уніатських) - блокований, павільйонний лінійний (фронтальний).

Найхарактернішою рисою розвитку монастирських комплексів у розглядувану добу була активізація їхньої провідної ролі в об'ємно-просторовій композиції поселень за рахунок появи нових архітектурних домінант.

У просторовому устроєві й розплануванні всіх комплексів розглядуваної доби - як фортифікаційних, так і монастирських - спостерігаються спільні особливості: опанування ландшафтних зон високої композиційної активності; ізоляція від довкілля; чітка ієрархічна структура; тенденція до регулярності.

Доба Гетьманщини ознаменувалася розвитком розпланувальних і об'ємно-просторових стуктур будівель і споруд різних функціональних типів - житлових, громадських (культових, адміністративних, навчальних тощо), оборонних, виробничих і т.д., а особливо - дзвіниць, трапезних, нових типів репрезентативних мурованих навчальних, житлових, адміністративних і господарських споруд. Проте провідним функціональним типом упродовж усієї доби були церковні будівлі як такі, що уособлювали найважливіші суспільні функції.

У православному церковному будівництві виділяються дві чітко окреслені типологічні групи, які найбільше розвинулися саме в цю добу.

Перша з них відроджує розпланувально-просторові структури мурованих храмів Княжої доби і несе деякі впливи західного бароко. Ці храми відомі тільки в мурованому будівництві й не мають прототипів у дерев'яній церковній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні, хрещато-банні, багатоверхі.

Друга типологічна група пов'язана з розвитком розпланувально-просторових композицій, традиційних для українського дерев'яного монументального будівництва ще з попередньої доби. Особливістю доби Гетьманщини стало те, що храми цієї типологічної групи набули значного розвитку як у мурованому, так і в дерев'яному будівництві. Їх можна розподілити на два підтипи:
тридільні одно- триверхі (найпоширеніший тип невеликого парафіяльного храму);
хрещаті центричні, серед яких є підтипи: п'ятидільних одно- п'ятиверхих (рідше - триверхих); дев'ятидільних з різною (як правило - непарною) кількістю верхів (один, п'ять, дев'ять).

Окрім цих основних типів, які були наймасовішими й визначали картину архітектурного розвитку доби Гетьманщини, існували й розвивалися маргінальні типи православних храмів - безбанні зального типу, триконхові, тетраконхові, а також різноманітні контамінації основних типів. Типологічні контамінації та маргінальні типи відіграли велику роль в розвиткові архітектури у зв'язку з тим, що саме на цих архітектурних типах зосереджувались новаторські пошуки у сферах типології, конструкцій, тектоніки й нової образності. На жаль, ці пошуки не знайшли розвитку і продовження у наступній добі у зв'язку з забороною, яку російська імперська влада наклала на українську національну архітектуру.

У неправославній культовій архітектурі розглядуваної доби панували тенденції ретроспективізму, особливо властиві іудейській та ісламській сакральній архітектурі. Для католицького костельного будівництва під кінець доби характерна майже буквальна ретрансляція центральноєвропейських взірців.

Новації в конструктивно-технічних особливостях зведення будівель і споруд були спричинені розвитком їхніх розпланувальних й об'ємно-просторових структур. Це суттєво вплинуло на архітектурно-пластичні вирішення будівель і споруд, для яких характерні переважання об'ємних композицій над фронтально-площинними; центричність та ієрархічність форм; поєднання мальовничості силуетів і форм з регулярністю розпланувальної побудови, що забезпечило логічність архітектурної форми і ясність її візуального сприйняття; тектоніка на основі неканонічно (декоративно і символічно) трактованого ордера; вживання однакових пластичних засобів для будівель усіх функціональних типів: кількість застосованої пластики залежала тільки від ступеня репрезентативності будівлі.

У стильовому відношенні в архітектурі України розглядуваної доби чітко розрізняються два напрямки:
провінційне відгалуження центральноєвропейського бароко в західних регіонах;
суттєво відмінну від бароко стилістику, що розвивалася у Наддніпрянщині, на Лівобережжі й Слобожанщині.

Стиль архітектури доби Гетьманщини, який досі звично називали ''українським бароко'', має глибокі феноменологічні відмінності від європейського бароко. Попри проникнення барокової стилістики і навіть рококо (під кінець доби), українська архітектура розвивала власні засади як в типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях. Тому стилістично архітектуру України доби Гетьманщини ми визначаємо як ренесансно-бароковий синтез в умовах хронологічної ретардації. З певним спрощенням це стилістичне явище можна назвати ''українським відродженням''.

Архітектурно-містобудівна спадщина доби Гетьманщини в межах регіонів України розподілена дуже нерівномірно, що відображає реальну нерівномірність процесів розвитку архітектури й містобудування. Найбільше об'єктів цієї спадщини зосереджено у Середній Наддніпрянщині та Північному Лівобережжі, в Галичині, а найменше - на Півдні України. Зрозуміло, що регіони з високою інтенсивністю архітектурно-містобудівних процесів мають бути у центрі уваги дослідників.

Різкі відмінності в містобудуванні Заходу і Сходу України спостерігаються протягом усього періоду Гетьманщини. Головною відмінністю містобудування Східної України в цю добу від містобудування Правобережжя і Західної України є відсутність так званих магдебурзьких регулярних розпланувальних структур центрів міст. У той же час Південь України жив своїм, окремішнім життям. Найвизначнішою містобудівною новацією тут стали регулярні міста-фортеці другої половини XVIII ст., покликані до життя російською експансією в Північне Причорномор'я. Ці міста-фортеці на нових теренах і в нових соціально-політичних умовах продовжили ренесансну традицію ''ідеальних міст'', поширену в XVI-XVII ст. у Західній Україні.

Під кінець доби геополітичні зміни (поділ українських земель між двома імперіями - Російською та Австрійською) призвели до певної уніфікації містобудівних утворень.

У народній монументальній (передусім - церковній) архітектурі доби Гетьманщини регіональні відмінності є дуже яскравими і виразними. Ці відмінності зростають під кінець доби. Та попри це, риси спільності в цих регіональних школах є суттєвішими, ніж відмінності, особливо в сфері архітектурної типології. Це засвідчує єдність української архітектури в межах усієї української етнічної території. У Наддніпрянщині, на Лівобережжі й Слобожанщині народна монументальна архітектура визначально впливала на формування регіональної специфіки мурованої елітарної архітектури. На відміну від цього регіону, на Правобережжі і в Західній Україні елітарна мурована архітектура, пов'язана з католицьким культурним колом, не має регіональних відмінностей, оскільки вона розвивалася в загальному річищі архітектури Центрально-Східної Європи розглядуваної доби.

Архітектурний процес 1648-1781 рр. став завершенням семивікового розвитку середньовічної української архітектури. Саме ця доба дала архітектурні й містобудівні пам'ятки, в яких найяскравіше відбився мистецький геній українського народу. Засвоєння світової архітектурної спадщини (класичні ордери, хрещато-банні структури) й розвиток автохтонних об'ємно-просторових композицій дозволили синтезувати неповторний національний архітектурний стиль доби Гетьманщини, який став найвагомішим внеском України до скарбниці світового зодчества.

Протягом ХІХ ст. визначальними у розвитку містобудівних утворень доби Гетьманщини були тенденції до регулярності, які проявилися в класицистичних переплануваннях міст. При цьому значною мірою зберігалися засади спадкоємного розвитку містобудівних утворень. На відміну від цього радянська доба характеризується свідомою та широкомасштабною руйнацією, а також поступовою ентропією містобудівних утворень доби Гетьманщини.

Архітектурна спадщина доби Гетьманщини за панування в Україні Російської імперії зазнала заборони і спотворення, хоча і впливала, здебільшого опосередковано, на розвиток архітектури ХІХ ст. Для діячів українського національного відродження архітектурна спадщина доби Гетьманщини засвідчувала наявність в Україні принципово відмінного від загальноімперського архітектурного напрямку, іншої культури, а також політичної традиції, протилежної російській. Зокрема, храми доби Гетьманщини виступали в цьому контексті ніби живими представниками козаччини. Тому в добу національного відродження кін. ХІХ - поч. ХХ ст. саме на архітектуру доби Гетьманщини орієнтувалися в своїх стилістичних пошуках провідні архітектори. Аналогічна тенденція проявилася і в повоєнній забудові деяких українських міст. Ставлення російського комуністичного режиму до архітектурної спадщини доби Гетьманщини було різко негативним, свідченням чого стали радикальні методи нейтралізації історико-культурного потенціалу цієї спадщини: замовчування, фальсифікація і руйнування пам'яток.

Новий етап опанування і захисту українським суспільством своєї архітектурно-містобудівної спадщини розпочався у 1970-х рр. з широким упровадженням у практику історико-архітектурних планів і проектів зон охорони пам'яток архітектури й містобудування в історичних населених місцях. У 1985-1990 рр. у професійній сфері серед архітекторів і містобудівників стався поворот до композиційного мислення. Це виявилося в розробленні й реалізації програм спадкоємного розвитку композиційних структур містобудівних утворень із відновленням у необхідних випадках частково зруйнованої містобудівної структури.

Виявлені нами основні риси розвитку містобудівних утворень доби Гетьманщини протягом ХІХ-ХХ ст., втрата в цей період значної кількості архітектурних об'єктів спонукає до перегляду як ціннісної категоризації історичних населених місць, так і методики оцінки й класифікації об'єктів архітектурної спадщини. Запропонована нами ієрархія критеріїв є наступною:
     1. Місце і роль об'єкта в містобудівній структурі, ландшафті, панорамі, силуеті міста, перспективах вулиць і площ, на локальних ділянках середовища.
     2. Архітектурно-мистецька й наукова цінність, унікальність чи типовість.
     3. Час створення, авторство.

Вирішальне значення має критерій 1.

З огляду на значні масштаби і системність руйнувань архітектурної спадщини доби Гетьманщини протягом ХХ ст., відтворення найвизначніших зруйнованих об'єктів є історичною необхідністю в контексті відродження української державності.

Визначення поняття пам'ятки архітектури у чинному законодавстві не задовольняє вимог професійної роботи з історично сформованим архітектурним середовищем. У зв'язку з цим пропонується уточнити це визначення: ''Пам'яткою архітектури є окремий архітектурний витвір (об'єкт) або комплекс будівель чи споруд, що має історичну, наукову, мистецьку чи іншу культурну цінність, зберіг достатню повноту архітектурних форм, який перебуває на державному обліку й охороняється в конкретному середовищі, визначаючи своїми формами подальші реконструктивні заходи в цьому середовищі''.

Наукові критерії визначення категорій пам'яток архітектури, вперше запропоновані нами, мають базуватися на таких засадах:

Пам'ятками національного значення визнаються об'єкти, що відповідають таким критеріям в сукупності, або одному з них, а також критерію автентичності:
     - справили визначальний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва України впродовж тривалого історичного періоду;
     - були безпосередньо пов'язаними з історичними подіями, ідеями, віруваннями, видатними особистостями, які справили визначальний вплив на перебіг національної історії, розвиток науки, культури і мистецтва;
     - репрезентують шедевр творчого генія, стали етапними творами видатних архітекторів, скульпторів, художників чи інших митців;
     - були унікальними витворами зниклої цивілізації чи мистецького стилю.

Критерій автентичності означає, що пам'ятка має зберегти в значній мірі свою форму й матеріально-технічну структуру, історичні нашарування, а також зв'язок з довкіллям.

Пам'ятками місцевого значення визнаються об'єкти, що відповідають таким критеріям в сукупності, або одному з них, а також критерію автентичності:
     - справили вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва певного регіону чи населеного місця впродовж певного історичного етапу;
     - були пов'язаними з історичними подіями, ідеями, віруваннями, відомими особистостями, які справили вплив на розвиток науки, культури і мистецтва, на перебіг регіональної чи місцевої історії,;
     - є творами архітекторів, скульпторів, художників чи інших митців, чия творчість вплинула на регіональне (місцеве) мистецьке середовище;
     - були витворами зниклої цивілізації чи мистецького стилю регіонального засягу;
     - представляють культурну спадщину національної меншини чи регіональної етнічної групи.

У цьому контексті з метою уникнення суб'єктивізму в оцінках найважливішого значення набуває чітко визначена процедура верифікації, тобто перевірки, оцінки відповідності кожного об'єкта архітектури цим критеріям.

Протягом 2-ї пол. ХХ ст. в Україні активно розвивалася наукова реставрація пам'яток архітектури. Накопичено значний науковий і практичний потенціал. З метою його належного використання і розвитку держава має: сприяти фахівцям у їхній професійній праці; надавати необхідну економічну підтримку; забезпечити стабільну нормативно-правову базу.

Кінець ХХ ст. ознаменувався новаціями в царині містобудівних методів охорони культурної спадщини і зокрема пам'яток архітектури та їхніх комплексів. До них належать визначення списків історичних населених місць, вичленування історичних ареалів, диференційоване охоронне зонування, розроблення місцевих правил забудови та охорони культурної спадщини, практичні заходи з реабілітації архітектурно-містобудівної спадщини.

Ефективним способом містобудівної охорони комплексів і ансамблів нерухомої культурної спадщини є створення державних заповідників як спецiально виокремлених теренів, на яких мiстяться iсторичнi архітектурні комплекси, ансамблi, що становлять видатну наукову, iсторичну, мистецьку чи iншу культурну цiннiсть i якi охороняються державою та вилучаються з певних видiв господарського використання.

Нами виявлено три типологічні групи заповідників:
     1. Заповідник-комплекс.
     2. Заповідник-місто.
     3. Проміжний тип.

На наш погляд, перспективи розвитку має тільки перший тип, де домінує одна функція - охорони й використання культурної спадщини. Другий тип (заповідник-місто) має нездоланну внутрішню суперечність між пам'яткоохоронними обмеженнями і необхідним функціональним спектром сучасного міста.

В останньому десятиріччі ХХ ст., попри відродження української держави, стан національної архітектурно-містобудівної спадщини значно ускладнився. Збереження історико-архітектурної спадщини є загальнодержавним пріоритетом. Тому найактуальнішими управлінськими проблемами на найближчі п'ять років є такі:
     - створення сучасної нормативно-правової та науково-методичної бази охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури, садово-паркового мистецтва, ландшафтів, історичних населених місць;
     - забезпечення проведення ремонтно-реставраційних робіт на провідних пам'ятках і комплексах, визначених Указами Президента України та урядовими рішеннями;
     - забезпечення реалізації Програми відтворення видатних пам'яток історії та культури України, інших державних програм;
     - оптимізація структури управління галуззю охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури, організаційно-методичне забезпечення діяльності місцевих органів охорони культурної спадщини та заповідників;
     - посилення державного контролю за дотриманням вимог чинного законодавства щодо охорони культурної спадщини.

Актуальною проблемою є створення єдиного державного органу охорони нерухомої культурної спадщини. Правові підстави для формування такого органу створив Закон України ''Про охорону культурної спадщини''. Аналіз ситуації в оргуправлінській сфері показує, що найприйнятнішим варіантом є створення Державного департаменту у справах охорони культурної спадщини як урядового органу державного управління у складі Держбуду України.

Важливим етапом пам'яткоохоронної діяльності стало створення у 2001 р. першого в історії України спеціалізованого сайту в Інтернеті ''Пам'ятки України'', що дозволило вивести на сучасний світовий рівень справу популяризації архітектурно-містобудівної спадщини України та значно спростило, зробило демократичнішим доступ громадян до пам'яткоохоронних інформаційних ресурсів. У зв'язку з цим постала необхідність розробляти і впроваджувати в практику бази даних по окремих видах пам'яток (архітектури, містобудування, історії, археології, монументального мистецтва) різних категорій (національного й місцевого значення) двох типів: як загальнодоступних баз даних, що містять точно визначений необхідний мінімум інформації, і які можуть бути розміщені в Інтернеті й використовувитися в навчальних та загальнокультурних цілях; як закритих баз даних для службового користування, що містять максимально повну інформацію для вузького кола фахівців і управлінців.

У зв'язку з розвитком пам'яткоохоронної діяльності в національному масштабі зростає необхідність розроблення і затвердження вищими органами влади науково обгрунтованої, організаційно і фінансово забезпеченої Державної програми охорони архітектурно-містобудівної спадщини