Наталя Логвин.

УКРАЇНСЬКИЙ АРХІТЕКТУРНИЙ "ДІСНЕЙЛЕНД".

…А той щедрий та розкішний
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду точить!..
Т.Шевченко, "Сон".

В історичних містах архітектурно-містобудівне середовище органічно формується протягом багатьох століть. Тому втрата значного архітектурного твору - невід'ємної складової такого середовища - завдає йому величезної, часом непоправної шкоди, особливо, якщо втрачена споруда була домінантою забудови або архітектурного ансамблю.

Містобудівна структура Києва складалася більше тисячоліття, а чудові ансамблі його численних монастирів, справжні архітектурні перлини, споруджувалися з тонким мистецьким відчуттям і врахуванням особливостей унікального київського ландшафту. Страшного удару архітектурній спадщині Києва було завдано у 1930-1940-і роки, коли більшовицьким режимом у місті було по-варварському знищено чимало архітектурних творів, серед яких були найкращі і найдавніші храми, окраса й гордість українського народу, як от: Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, Богоявленська церква Братського монастиря, Військово-Миколаївський собор...

Тому коли Україна стала незалежною державою, чималої популярності (особливо у владних колах) набула ідея відтворення знищених соборів Києва. Однак істоpичні приклади і сучасна практика показують, що проблема відбудови втрачених пам'яток не така проста і безневинна, як може видатися на перший погляд.

Як зазначив відомий російський мистецтвознавець Ігор Грабар, два століття тому, по наполеонівських війнах, в країнах Європи розпочалося повсюдне реставрування давніх споруд. "У Франції, Німеччині, Англії, а потім і в Росії взялися так несамовито відбудовувати давні собори, замки, стіни та башти, що незабаром вже не було чого реставрувати і довелося братися за руїни, від яких залишалися самі фундаменти, щоби на них споруджувати, під виглядом реставрації, нові будівлі. Чи треба додавати, що останні не мали нічого спільного з тими замками, що колись стояли на цих фундаментах, і були чистою вигадкою архітекторів та їх замовників, котрі бажали будь-що володіти старожитностями національного значення". Під час отих "реставрацій" було безповоротно знищено більше дорогоцінних решток старовини, ніж їх загинуло під час усіх воєн, що пронеслися над Європою з часів Середньовіччя.*

Поступово, із зростанням самосвідомості й культурного та освітнього рівня європейських народів, старовинні архітектурні пам'ятки починають сприйматися як свідки минулого, безцінні історичні документи, Які необхідно оберігати від будь-яких переробок, що можуть спотворити їхній вигляд і звести нанівець їх значення. Вчені починають активно виступати проти всіляких "відбудов" та імітацій в реставрації. Новозбудовану споруду, що імітувала той чи інший стиль, порівнювали з восковою фігурою, мертвою і бездушною, хоч би як реалістично вона не була виконана. "Копія, імітація, підробка нищить те найсильніше враження і відчуття, котре може викликати тільки відгомін давніх століть", - зазначав польський дослідник Й.Піотровський. Саме тому після довготривалої і запеклої дискусії на початку нашого століття було вирішено не відбудовувати Парфенон та інші споруди акрополя в Афінах, а спрямувати всі зусилля на збереження вцілілих решток цих пам'яток.

Так шляхом еволюції наукової та громадської думки поступово в реставраційній діяльності утвердилися її головні засади - консервація та ремонт пам'ятки. Під час реставраційних робіт повинні бути збережені всі пізніші нашарування і добудови, оскільки вони становлять невід'ємну складову пам'ятки і також несуть важливу історичну інформацію. Відновлювати на пам'ятці можна лише те, що незаперечне встановлено під час її досліджень і що може бути доведене з абсолютною точністю.

Значні руйнування пам'яток в країнах Європи під час Другої світової війни змусили реставраторів і науковців у багатьох випадках відійти від сповідуваних принципів аналітичної реставрації. Серед численних пам'яток, відреставрованих протягом повоєнних десятиліть, можна виокремити дві групи відбудованих споруд. Першу з них складають пам'ятки, які були майже повністю знищені і пізніше відбудовані з документальною точністю в тому ж вигляді, який вони мали на час зруйнування. Другу групу складають пам'ятки, відбудовані у гаданому первісному вигляді, позбавлені всіх нашарувань, що вони їх набули за століття свого існування. Прикладом пам'яток, що належать до першої групи, є розкішні палаци Петергофа і деякі з давньоруських церков Новгорода. Пам'ятки цієї групи, що були майже вщент зруйнованими, по своїй відбудові продовжують сприйматися як справжні твори мистецтва. Це сталося завдяки тому, що подібні пам'ятки цілком належали до одного архітектурно-мистецького стилю. Окрім того, вони були відбудовані невдовзі по зруйнуванню, так би мовити, по гарячих слідах, документально точно і з високою професійною майстерністю.

Характерним прикладом споруд з другої групи є широковідома П'ятницька церква в Чернігові, відбудована у давньоруських формах. Дослідники зазначають, що пам'ятки, котрі були відбудовані у гаданих первісних формах, не стали відродженими творами мистецтва і отримали негативну оцінку науковців та реставраторів. Так сталося тому, що за час свого існування такі споруди зазнавали багатьох перебудов і змін, в них органічно поєднувалися різні архітектурні стилі. Виокремлення під час відбудови одного, найбільш раннього за часом стилю і припасування до нього форм споруди породжувало зразки "стилістично-романтичної реставрації". Не будучи за своєю сутністю ані пам'ятками архітектури, ані сучасними спорудами в повному розумінні слова, ці "старожитності" збивають з пантелику пересічного глядача і дратують науковців.

Улюбленим аргументом українських апологетів "відродження" втрачених пам'яток є відбудоване по війні Старе Місто у Варшаві. Проте, незважаючи на загальне позитивне враження, яке вони справляють, відбудовані споруди не є точним відтворенням своїх попередників ні в плані, ані в архітектурних формах та оздобленні, а, так би мовити, "варіацією на тему". Самі польські вчені зазначають, що відбудова зруйнованих будинків у Варшаві та в деяких інших історичних містах Польщі подає негативний досвід, оскільки, відтворюючи архітектурну пам'ятку або весь ансамбль, "забували про одну з їхніх основних цінностей - абсолютну неповторність".

Європейський досвід майже трьохсотлітньої реставраційно-відбудовчої діяльності з її хибами і здобутками неспростовно довів, що архітектурну пам'ятку дуже легко понівечити, спотворити її художній та історичний зміст, або й просто знищити під виглядом "реставрації". Цей досвід допоміг європейському суспільству визнати абсолютну неповторність будь-якої архітектурної пам'ятки як мистецького твору і важливість її як унікального історичного документу.

Пам'ятки старовини кожного народу на нашій планеті є унікальними носіями історичної і духовної спадщини минулого, живими свідками давніх традицій людства. Тому світова спільнота взяла на себе відповідальність за збереження культурної спадщини людства перед наступними поколіннями, щоби передати її своїм нащадкам у всьому багатстві й автентичності. З цією метою міжнародними організаціями, зокрема, ЮНЕСКО, ІКОМОС, ІКОМ та іншими було прийнято низку важливих документів, спрямованих на найбільш ефективну охорону і використання культурної спадщини людства. Так, наприклад, 1964 року прийнято Міжнародну Хартію про консервацію і реставрацію пам'яток і визначних місць (так звана "Венеційська Хартія"), 1987 року - Хартію про охорону історичних міст. З огляду на те, що археологічна спадщина є основним свідченням людської діяльності в минулому і збереження її є вкрай важливим для майбутніх досліджень, 1990 року Генеральною асамблеєю ІКОМОС було прийнято Хартію з охорони та використання археологічної спадщини людства. 1972 року було прийнято міжнародну Конвенцію про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, до якої 1988 року приєдналася й Україна.

В цих міжнародних документах зазначено, що людство бере на себе відповідальність перед майбутніми поколіннями за збереження пам'яток, "вважаючи своїм обов'язком передати їм культурні цінності в усьому багатстві й автентичності (виділено автором - Н.Л.).

Проте Україна в цій пам'яткоохоронній галузі, як і в інших сферах свого суспільного буття, торує власний і незбагненний шлях.

В наш час, разом із запізненням національних скарбів приходить і відчуття гіркоти від непоправних втрат, яких зазнала українська культурна спадщина в цьому столітті. Тому цілком закономірно, що на перший план висувається проблема вивчення і збереження архітектурної спадщини. Бо саме у творах архітектури найбільш повно втілюються особливості суспільно-історичного та культурного розвитку народу. Проте замість збереження пам'яток, упродовж останніх двох десятиліть в нашій країні набула поширення хибна практика "відбудови" видатних архітектурних споруд, які з тієї чи іншої причини не збереглися до нашого часу.

З нагоди міфічного 1500-ліття Києва, згідно з урядовим рішенням, 1982 року було "відбудовано" Золоті ворота з церквою над ними. За задумом авторів, споруда, налаштована на рештки воріт, "відтворює пам'ятку в гаданому (виділено автором - Н.Л.) первісному вигляді", оскільки ніяких документальних матеріалів для відтворення воріт не існує.

Для того, аби влаштувати над руїнами Золотих воріт рамний металевий каркас та заповнити його муруванням, що імітує стародавнє, навколо них зробили залізобетонний ростверк на свердлонабивних палях. В результаті було повністю знищено не лише культурний шар довкола воріт, але й чималі частини стародавніх стін воріт, які не "вписувалися" в межі каркасу. В цьому "павільйоні", нагромадженому на рештки пам'ятки, внаслідок порушення режиму вологості й температури та відсутності належної вентиляції мурування залишків давніх стін воріт почало швидко руйнуватися. Таким чином, нове будівництво лише прискорило руйнацію й унеможливило подальші дослідження пам'ятки.

Золоті ворота Києва, унікальна пам'ятка середньовічної оборонної архітектури в Європі, назавжди втрачена для майбутніх поколінь археологів та істориків архітектури. Натомість маємо не просто псевдопам'ятку, нібито створену будівничими XI століття, а справжнє "романтично-стилістичне" одоробало, яке не має нічого спільного з оборонною архітектурою того часу.

* Грабарь И. Реставрация у нас и на Западе // Наука и искусство. - 1926. - №1.-С.89.

Задля справедливості слід зауважити, що свого часу Науково-методична рада з охорони пам'яток культури Міністерства культури СРСР кілька разів відхиляла проект відбудови Золотих воріт і вказувала на неприпустимість реалізації його в натурі як такого, що протирічить засадам сучасної реставраційної практики. Але Київ все ж отримав у подарунок "старожитність національного значення", про яку відомий російський історик архітектури А. Іконников сказав: "Усе тут довільно і несерйозно настільки, що не може слугувати предметом поважної дискусії... Дратує якість підробки, художня і будівельна, що профанує образ культури стародавнього Києва. І все це сплачено чималою ціною, до якої ввійшли не тільки розтринькані кошти, а й втрата правдивої інформації про минуле Русі, фізично знищеної під час будівництва, похованої масивами макета".**

Ці слова повною мірою стосуються й іншої споруди, "відродженої" протягом 1997-1998 років на місці унікальної пам'ятки XII ст. - церкви Богородиці Пирогощої, що стояла колись на Подолі в Києві. Відбудова цієї пам'ятки в формах архітектури XIIст. обґрунтовувалася тим, що, мовляв, у Києві не збереглося в первісному вигляді (!) жодного давньоруського храму.

Як будь-яка інша стародавня пам'ятка, церква Богородиці Пи-рогоща за століття свого існування зазнала численних ремонтів і перебудов, найбільш значні з яких здійснені в XVII і XIX століттях. 1935 року церкву було знищено. Ретельних досліджень і обмірів пам'ятки перед її зруйнуванням не було проведено. До нашого часу від церкви збереглися лише підмурки і рештки нижньої частини стін, а також фотографії і доволі схематичні обміри, зроблені напередодні її зруйнування. Ці матеріали дозволяли, в кращому випадку, відтворити лише основні габарити пам'ятки, проте за ними неможли-во було визначити ані первісні архітектурні форми і декор споруди, ані встановити її будівельну історію. Назавжди нез'ясованими залишилися питання завершення храму у XII столітті (однією, трьома або п'ятьма банями, бо можливий кожен з цих варіантів), його первісна висота, вигляд інтер'єру та багато інших деталей, без яких неможливо відтворити пам'ятку у достовірних первісних формах. За таких обставин будь-який сумлінний фахівець у галузі історії архітектури або реставрації відкине ідею "відбудови" пам'ятки як цілковито абсурдну. Тим більше, що в Києві вже є один зразок відбудовчої маячні - "Золоті ворота" - якого, проте, виявилося замало...

1988 року газетою "Вечірній Київ" було оголошено конкурс на проект "відновлення" церкви Успіння Богородиці Пирогощої "з метою влаштування в ній музею "Слова про Ігорів похід". Що відбувалося після цього, було досить докладно висвітлено автором цих рядків на сторінках тижневика "Киевские новости" (№35 за 1995 р. і №50 за 1996 р.). Кілька років, поки з'ясовувалися стосунки в авторському колективі та визначалося від опадів і морозів в очікуванні своєї долі. Аж поки нарешті влітку-восени 1996 року майже все старе мурування Пирогощої було знищено, а заразом були знищені й поховання біля північної стіни церкви. Стародавні підмурки, які археологи так і не спромоглися належним чином дослідити й обміряти, нарешті, перетворилися на ку-пу цегли і сміття. Тепер вже ніщо не заважало "героїчному відродженню" двічі знищеної пам'ятки, і невдовзі щедра міська влада подарувала киянам ще одну "старожитність" у формах архітектури XII століття.

Як зазначалося вище, за відсутності достовірних відомостей про первісні автентичні конструкції церкви безглуздо говорити про її "відродження у первісному вигляді". Історики архітектури добре знають, що ні одна пам'ятка не повторює іншу, навіть якщо вони дуже подібні між собою. Тому при визначенні первісного вигляду тієї або іншої давньої споруди метод аналогій спрацьовує далеко не завжди. Не спрацював він і в цьому випадку. "Відроджена" Пирогоща є млявою компіляцією відомих нам з інших пам'яток давньоруських архітектурних форм у сучасній інтерпретації. І такий-от "шедевр" Український спеціальний науково-реставраційний проектний інститут "Укрпроектреставрація" не посоромився висунути на здобуття Державної премії України в галузі архітектури 2000 року, засвідчивши тим самим деградацію професійної честі й гідності вітчизняних реставраторів. Новобудівля на місці давньої пам'ятки сприймається як непорозуміння, як жалюгідна бутафорія, невластива й антагоністична історично сформованій протягом ХУІІІ-ХІХ століть забудові Київського Подолу. Вона являє собою не що інше, як втілене в натурі і безсоромно нав'язане довірливому глядачеві історично обмежене уявлення про давньоруську архітектуру кількох наших завзятих сучасників, зокрема, доктора архітектури, візантініста-медієвіста Ю.Асєєва, за реконструкцією якого було "відроджено" Пирогощу. Адже на ньому, як на фахівцеві в галузі давньоруської архітектури, лежить чи не найбільша відповідальність за спотворення правдивої інформації про монументальну архітектуру стародавнього Києва. Втім, і київські археологи не дуже боронили свій унікальний об'єкт від нищівного "відродження", і тепер в підземному ярусі новобудови експонується "давнє" мурування, зроблене з решток старої цегли на сучасному розчині.

...Кількома роками раніше "відродження" Пирогощої, в Переяславі-Хмельницькому розпочалося "відтворення" невеличкої Воскресенської церкви XII століття, підмурки якої - пам'ятку археології - залили бетоном з арматурою і розпочали мурування. Це відтворювальне будівництво не спромоглися закінчити й досі, а те, що встигли "відродити", вже й саме виглядає руїною...

В грудні 1995 року Президент України Л.Кучма видав Указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури". Цим Указом знімалися всі перешкоди на шляху "відбудови" знищених архітектурних творів - практики, неодноразово засудженої світовою реставраційною та науковою спільнотою. Згідно з Указом, першочерговій відбудові підлягають комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенський собор Києво-Печерської лаври, "що мають унікальну архітектурну, містобудівельну та історико-культурну цінність".

Михайлівський Золотоверхий собор, збудований на початку XII століття, за своє довге існування неодноразово зазнавав перебудов, аж поки у ХУІІ-ХУІІІ століттях його вигляд набрав яскраво виражених рис українського бароко. Мистецтво бароко в Україні завжди мало глибокий гуманістичний зміст. Тому терористичний сталінський режим в першу чергу знищував саме пам'ятки українського бароко, і серед них - Михайлівський собор, підірваний 1935 року під приводом будівництва нового урядового центру Києва.

Від зруйнованого собору до нашого часу залишилися фундаменти з криптами під ними, які становили величезний інтерес для археологічної та історико-архітектурної науки. Тож зводити споруду на палях під виглядом собору можна було б поруч, відступивши від давніх підмурків якихось півсотні метрів, що не мало б абсолютно ніякого значення з огляду на містобудівну ситуацію. Проте, не дивлячись на унікальність і добру збереженість підмурків Михайлівського собору, нову будівлю спорудили саме на них, застосувавши свердлоін'єкційні та свердлонабивні палі різного діаметру завдовжки біля 14 м в кількості чотирьох сотень, над якими влаштовано залізобетонний ростверк. Так безсоромно і по-варварському було знищено безцінні рештки стародавньої пам'ятки і культурний шар довкола неї.

На момент знищення Михайлівський собор не було належним чином досліджено й обміряно, тож від пам'ятки залишилися деякі схематичні обміри і певна кількість фотографій. Однак автори проекту "відтворення" не дуже переймалися цією обставиною. Для одержання "справжніх" розмірів споруди вони використали кілька старих фотографій із застосуванням ними ж запатентованого так званого "методу геометричних побудов у віртуальному тривимірному просторі".

1998 року відбудову "Михайлівського Золотоверхого собору" було завершено. В той самий день, 21 листопада 1998 року, коли на новобудові на Михайлівській горі встановили головний хрест, відбулися урочистості із нагоди початку робіт по відбудові Успенського собору Києво-Печерської лаври. Успенський собор Печорського монастиря,збудований у 1070-і роки, за час свого існування багато разів зазнавав руйнувань, ремонтів і перебудов, а в ХУІІ-ХУІІІ століттях храм набув чудового ліпленого оздоблення фасадів у стилі українського бароко. 1941 року собор було знищено вибухом. Перед цим печерський храм, як і церкву Пирогощу та Михайлівський собор, не було ретельно досліджено й обміряно, а пізніше також не було зроблено якісних обмірів його руїн.

Фундаменти собору й грунти під ними внаслідок вибуху втратили свою монолітність і здатність нести навантаження. До того ж на пагорбі під самим собором багато підземних ходів та інших порожнин, та ще й знаходиться 12-метровий прошарок просадних грунтів. З огляду на це інститут "Укрпроектреставрація" розробив проект відбудови собору на палях. На ділянці пам'ятки площею 45 х 45 м влаштували більше 600 паль в обсадних металевих трубах, що мають довжину 20 і більше метрів, а по них - залізобетонний ростверк, на якому за один (!) рік збудували нову споруду.

Як і у випадку з Михайлівським собором, фасади печорської новобудови також "відтворювали" за двома десятками архівних фотографій... Відтворення або виконання копії якогось предмету передбачає існування оригіналу або, принаймні, його докладних обмірів. Якщо ж таких обмірів знищеного оригіналу немає, тоді можна говорити лише про нове сучасне будівництво на стародавніх руїнах, котре ні до реставраційної практики, ні до відродження пам'ятки ніякого стосунку не має.

Як і у випадку із Золотими воротами, Пирогощею і Михайлівським собором, в процесі будівництва було знищено культурний шар із похованнями на території Успенського собору, забетоновано підземні ходи і знищено рештки конструкцій і мурування XI ст., тобто саме ті автентичні залишки пам'ятки, які становили унікальну історичну цінність.

На протязі останніх років стан пам'яток Києво-Печерської лаври та її території катастрофічне погіршився. Згідно з проведеними нещодавно обстеженнями, в заповіднику абсолютно всі (!) будівлі і споруди знаходяться в аварійному стані, в церквах від плісняви гинуть розписи, а в печерах - святі нетлінні мощі...

Пам'ятки потребують негайного ремонту, на який у держави коштів, звісно ж, немає. А от на нове помпезне будівництво поруч із цими занедбаними спорудами гроші знайшлися, і чималі!

Причиною такого злиденного стану пам'яток Києво-Печерської лаври є критичний стан водогінних комунікацій та гідротехнічних споруд, а також відсутність належних водовідвідних систем на її території. В результаті побутові, ґрунтовні й підземні води накопичуються на плато і його терасах, потрапляють під фундаменти споруд і підпірні стіни, руйнуючи їх. Тому навіть незначне, але постійне зволоження лесових грунтів Лаври неухильно призводять до тріщин і осідань споруд. В таких умовах влаштування на плато величезного масиву паль, що став перешкодою руху підземних вод, рано чи пізно призведе до руйнування схилів пагорбів і пам'яток, що знаходяться на них. Фахівці говорять про це вже давно, однак їхні аргументи чомусь ніхто не сприймає всерйоз.

З огляду на незвичайну красу архітектурного ансамблю та унікального київського ландшафту, Комітетом ЮНЕСКО 1990 року Києво-Печерську лавру було занесено до Списку всесвітньої спадщини. Згідно з міжнародною Конвенцією про захист всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 року), держава, що має пам'ятки, занесені до цього Списку, зобов'язана всіляко оберігати їх та уникати нового будівництва або іншого втручання, яке могло б спотворити автентичний вигляд пам'ятки. В іншому випадку спотворена пам'ятка може бути вилучена зі Списку. Проте, як показав київський досвід, ця Конвенція ніякої ваги для нашого чиновництва не має.

В усіх вищеназваних пам'ятках під час їх "відродження" було знищено їхні автентичні рештки і культурний шар довкола разом з похованнями. Зрештою, цього можна було уникнути, якби новобудови споруджувалися з полегшених матеріалів і конструкцій, які б зменшили навантаження на основу, наприклад, у вигляді платформи або стрічкових фундаментів. Це дозволило б не тільки зберегти автентичні рештки пам'яток і культурний шар довкола, а й забезпечити можливість подальшого їх дослідження. Однак наші "технарі" вкупі з реставраторами не обтяжили себе розробкою особливих конструкцій, і для забезпечення стійкості відроджених святинь на Михайлівській горі і в Лаврі влаштували в їх основі ростверки на палях, поховавши під ними рештки стародавніх підмурків. Як зазначають деякі експерти, в наших проектувальників і будівельників палі користуються великою популярністю тому, що їх висока вартість дозволяє з мінімальними зусиллями "освоїти" більше коштів.

Нещодавно один з численних благодійних фондів звернувся до Президента України Л.Кучми з ініціативою відбудови визначного духовного центру Руси-України - Десятинної церкви. У відповідь на це в лютому 2000 року Президент видав розпорядження про першочергові заходи щодо її відродження. Київську міську адміністрацію зобов'язано ще в цьому році організувати відкритий конкурс на кращий проект Десятинної церкви. Побіжно зауважимо, що з логікою тут не все гаразд. "Відроджувати" збираються конкретну зруйновану споруду. А конкурс на кращий проект Десятинної церкви має на увазі створення кількох варіантів чогось такого, що в часи Київської Русі не існувало. Адже зрозуміло, що ніхто з майбутніх конкурсантів не може знати, як виглядала конкретна пам'ятка - Десятинна церква - зруйнована ще 1240 року... Тож ні про яке "відродження" не може бути мови, це буде ніяка не Десятинна церква, а сучасне будівництво на місці її фундаментів. З упевненістю можна сказати, що переможцем конкурсу виявиться проект "у давньоруських архітектурних формах" з кількома сотнями паль в основі...

Фундаменти Десятинної церкви, найдавнішої відомої нам давньоруської церкви, збудованої в 990-996 роках, знаходиться на Старокиївській горі, в межах стародавнього Київського дитинця. Результати археологічних досліджень культурного шару на цій території мають неоціненне значен-ня для вивчення історії нашої країни в І тисячолітті нової ери. На цій території було розкопано чотири князівські палаци Х-ХІІ століть, віднайдено фундаменти унікальної ротонди часів княгині Ольги, а також досліджено укріплення "міста Кия" V-VІІІ століть.

** Андрей Иконников. О ценностях подлинных й мнимых // Наше наследие - 1990.-№3.-С.4.

З огляду на унікальність і величезне значення археологічного комплексу стародавнього дитинця Києва з культурним шаром II століття до н.е. - XIII століття н.е.і його територію рішенням Виконкому київської міськради (№422 від 19 березня 1973 року) було оголошено заповідною археологічною зоною. Згідно цього рішення, на території археологічних заповідних зон забороняється будь-яке будівництво, окрім такого, що пов'язане з реставрацією та експозицією пам'яток і прокладанням інженерних мереж. Пізніше Виконком прийняв іще одне рішення (№920 від 16 липня 1979 року) про уточнення меж історико-культурних заповідників, згідно з яким Старокиївська гора ввійшла в межі архітектурного заповідника, на території якого, як і в попередньому випадку, також забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладанням мереж, впорядкуванням території і реставрацією пам'яток.

Україна є членом ІКОМОСу, отже, їй варто було б дотримуватись міжнародних Хартій з охорони культурної спадщини людства і, зокрема, Хартії з охорони та використання археологічної спадщини. В цій Хартії зазначено, що збереження археологічної спадщини як основного свідчення людської діяльності в минулому є вкрай важливим для майбутніх досліджень. В Хартії зазначено, що будьяка зміна елементів археологічних пам'яток є порушенням їх збереження у первісному вигляді, а також наголошується, що відновлені об'єкти не повинні будуватися на власне археологічних руїнах.

В разі розгортання будівництва на підмурках Десятинної церкви, заповідна територія на Старокиївській горі стане будівельним майданчиком з усіма похідними наслідками. "Відбудовувати" будуть, звичайно ж, на палях, що рано чи пізно призведе до зсувів грунту на схилах гори. Назавжди будуть знищені рештки укріплень "міста Кия" та значна частина культурного шару дитинця - унікальної археологічної території, не кажучи вже про самі підмурки Десятинної церкви. Варто зауважити, що Десятинна церква, яка започаткувала розвиток хрестовобанного типу храму в Київській Русі, є видатною пам'яткою не тільки давньоруської (давньоукраїнської), а й візантійської культури. Тож не потребує доведення, що із знищенням автентичних решток Десятинної церкви наша культурна спадщина зазнає непоправної втрати.

За побудову чергового залізобетонно-цегляного фантома доведеться заплатити надто високу ціну. Такою ціною буде сплюндрування найдавнішої території Києва, історичного серця нашої держави. Чи зможемо ми тоді вважати себе повноцінною і культурною нацією?

Втім, наш Президент має іншу думку, а саме, що в народі нібито існує повір'я - з відродженням Десятинної церкви життя в Україні зміниться на краще (Урядовий кур'єр, 16 лютого 2000 року). Певно, воно б уже змінилося, якби церкву здогадалися "відродити" кількома роками раніше.

Нещодавно, 1997 року, до 1100-літнього ювілею давнього Галича "відновили" ще одну унікальну пам'ятку - єдиний храм романської архітектури, що зберігався на землях України. Церква Св. Пантелеймона, збудована в кінці XII століття поблизу Галича (тепер село Шевченкове), вражає бездоганно точною побудовою плану і об'ємів, вимуруваних із добре підігнаних блоків вапняку. Зовні фасади пам'ятки оздоблено вишуканими різьбленими деталями - перспективними порталами і півколонками на абсидах. Однак в церкві Св. Пантелеймона не збереглися первісні склепіння і верх. Тож без дозволу відповідних пам'яткоохоронних установ, проте за рішенням Оргкомітету по святкуванню галицького ювілею, над унікальною пам'яткою було надбудовано нові незугарні склепіння і верх, які спотворили її до невпізнання. Автором цього реставраційного "шедевру" є директор інституту "Укрзахідпроек-треставрація" І.Могитич. На замовлення Галицької райдержадміністрації він зібрався було "відроджувати" ще одну унікальну пам'ятку XII століття - Успенський собор в Крилосі - від якого збереглися масивні підмурки.

Успенський собор в Крилосі було зруйновано більше 500 років тому і жодних іконографічних матеріалів про нього немає. Фундаменти пам'ятки дають дослідникам підставу зробити чимало варіантів графічних реконструкцій її первісного вигляду - скільки є дослідників, стільки й буде реконструкцій. В грудні 1997 року на спільне засідання містобудівної і художньої рад при Івано-Франківській облдержадміністрації авторський колектив представив аж два проекти: "однокупольний храм з одноярусною трьохсторонньою галереєю візантійської (! - наголошено автором - Н.Л.) архітектури" та "храм з п'ятьма куполами, з двохярусною трьохсторонньою галереєю візантійсько-романської (! - наголошено автором - Н.Л.) архітектури". Засідання рекомендувало для дальшої розробки проекту реконструкції собору перший варіант, "якому притаманна більша історична достовірність", чим поставило на своє місце всіляких там істориків архітектури. Вони ж бо за кілька десятиліть так і не спромоглися визначити "первісний" вигляд Успенського собору.

На підмурках Успенського собору стоїть маленька Василівська церковка 1500 року, яку пропонується включити всередину новобудови, що буде зображати "старожитність XII століття". Самі ж фундаменти собору, на яких збираються споруджувати новобудову, знаходяться в півтора десятках метрів від існуючої Успенської церкви XVI століття. Можна собі уявити, як будуть виглядати ці дві споруди поруч - майже як на Солярисі.

Зараз на вимогу заповідника "Давній Галич" незаконно розпочаті було галицькою міською владою будівельні роботи на фундаментах собору припинено. Однак немає ніякої гарантії, що "відбудову" не розпочнуть знову. Тож Галичина має всі шанси отримати власний, не гірший за київський, архітектурний діснейленд. А справжні пам'ятки романського будівництва на теренах України - кому вони, зрештою, потрібні?

В результаті "відтворення" Золотих воріт, церкви Пирогощі, Михайлівського та Успенського соборів у Києві, а також церкви в Переяславі було повністю знищено або спотворено до невпізнання рештки наших найдавніших пам'яток ХІ-ХІІ століть. Київські храми, які постали у великокнязівську добу, були унікальними історико-культурними документами, що створювалися багатьма поколіннями наших предків протягом кількох століть. Від цих документів до нашого часу збереглися автентичні фрагменти - підмурки і руїни пам'яток, досліджувати які могли б майбутні покоління археологів, архітекторів, істориків культури... Однак саме ці автентичні рештки разом з навколишнім культурним шаром і було знищено в процесі їх "відродження". А замість них щедра влада подарувала народу нові споруди на палях, які повинні зображати "старожитності національного значення".

Новий "Михайлівський Золотоверхий собор" з фасадами, пофарбованими синюватим кольором, з розписаними ліпленими деталями скидається на розфарбовану гіпсову статуетку, що їх продають на базарах кустарі. Оздоблення інтер'єру лише посилює це враження. Середню частину новобудови розмалювали сюжетами в "давньоруському стилі". Щось скопіювали з розписів київського Софійського собору, щось запозичили з давніх українських ікон, щось додали з візантійського ма-лярства. Але виконавці не спромоглися ані вправно скопіювати давні зразки, ані перетлумачити їх на сучасний кшталт. Навіть мозаїки і фрески Софійського собору, одні з найдовершеніших у візантійському мистецтві, не змогли надихнути сучасних невігласів-халтурників, спонукати їх до творчого пошуку. Високе мистецтво виявилося недосяжним для них. От і постала пародія, яскравий зразок новоукраїнського кітчу.

... На виконання президентського Указу про заходи щодо відтворення пам'яток при Президентові України було створено Комісію з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури. Очолив цю комісію академік і краєзнавець П.Тронько, а до її складу, серед інших членів, увійшли голова Держбуду В.Гусаков, тодішній міністр культури Д.Остапенко, директор Інституту археології НАНУ та голова Українського товариства охорони пам'яток П.Толочко, колишній і нинішній глави Адміністрації Президента Д.Табачник і В.Литвин, тодішній Голова правління НБУ, а нині - прем'єр-міністр В.Ющенко, поет і політик І.Драч, а також згадані вище доктор архітектури Ю.Асєєв та реставратор І.Могитич. Основним завданням високої Комісії є визначення переліку видатних пам'яток, які потребують відтворення, та розробка довгострокової (!) Держав-ної програми відтворення таких пам'яток. Конвеєр запущено. Проте виникає наївне запитання: а де ж довгострокова Державна програма реставрації і ремонту ще існуючих автентичних пам'яток? Чи може нехай вони всі поруйнуються від занедбання, зате потім буде що "відтворювати у первісному вигляді"?

Що ж стосується державних пам'яткоохоронних органів - управління охорони культурної спадщини Мінкультури, управління охорони і реставрації пам'яток Держбуду, а також управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища Київської міськдержадміністрації, то вони, як засвідчують вищенаведені приклади, в першу чергу обслуговують інтереси і запити влади, нехтуючи при цьому вітчизняним пам'яткоохоронним законодавством та міжнародними нормами в галузі збереження культурної спадщини людства.

Архітектурний твір - це втілений в матеріалі унікальний результат неповторного творчого акту. В цьому ми знаходимо пояснення того факту, що кожний архітектурний твір як могутній імпульс творчої енергії може виникнути лише раз, за певних обставин, в певний час та в певному місці. Будучи знищеним, такий твір не піддається відтворенню, як не можна відтворити минулий час із його матеріальними і духовними атрибутами. Неважко зрозуміти, що "відтворена" споруда взагалі не є архітектурним твором, а є сучасною інженерною конструкцією, яка імітує ті чи інші історичні архітектурні форми, макетом у натуральну величину.

"За архітектурними макетами не можна вивчати давню будівельну техніку або ж міркувати про пластичні особливості старовинного декору; вони не стануть першоджерелами, важливими для пізнання історії та культури народу, який створив замінені ними первотвори. Дивлячись на них, в майбутньому можна буде в основному говорити про якість і особливості архітектурно-будівельних підробок тієї епохи, що їх породила, а це вже царина криміналістики".***

Намагання "відтворити" втрачені пам'ятки, особливо в гаданому нібито первісному вигляді, є рецидивом мислення, яке панувало в тоталітарно-терористичній радянській державі. Воно характеризується вседозволеністю й безкарністю, відсутністю індивідуальної відповідальності, подвійним стандартом в усьому. Адже свідомо зруйновані тоді пам'ятки тепер "відроджують", так само свідомо знищуючи ще раз їх уцілілі рештки.

Кожна архітектурна пам'ятка виникає у світі лише один раз, вона несе виключно індивідуальну та унікальну інформацію. Тому, якщо можна "відтворити" будь-яку втрачену архітектурну пам'ятку, та ще й без необхідної для того документації (!), тоді під сумнів підпадає історична, культурна та філософська цінність будь-якої пам'ятки, і не тільки архітектурної. ЯКЩО БУДЬ-ЯКУ ПАМ'ЯТКУ МОЖНА СПЕРШУ ЗНИЩИТИ, А ПОТІМ "ВІДТВОРИТИ", ТОДІ СЕНС 1 ВАРТІСТЬ ВТРАЧАЄ ВЗАГАЛІ ВСЯ ІСТОРІЯ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА.

Це вельми небезпечний "внесок" України в сучасну практику збереження культурної спадщини людства, вартий того, щоби над його загрозливими наслідками вчасно замислитися.

*** Косточкин В.В. Проблемы воссоздания в архитектурном наследии. - М.; Знание,-1984.-