Зоя Гудченко

СКІЛЬКИ В НАС ІСТОРИЧНИХ СІЛ

Збереження історико-архітектурної спадщини - одна з важливих проблем відродження українського села. Вплив архітектури на суспільство багатовимірний. До історико-архітектурної спадщини належать не тільки окремі будівлі й комплекси їх, а й принципи розпланування дворів, поселень, загалом величезний будівельний досвід населення України - з певними регіональними особливостями на Середній Наддніпрянщині, Поділлі, Слобожанщині, в Карпатах, у Степу.

На превеликий жаль, за останні 70 років порушився органічний розвиток села як містобудівного утворення із специфічною розпланувально-просторовою структурою, де ландшафт відіграє винятково важливу ролю. У генеральних планах сіл останніх десятиліть не брали до уваги, за рідкісним винятком, пам'ятки архітектури, інколи навіть не позначали їх. Особливості розпланувальної структури нівелювалися, що призводило до втрати самобутності, естетичної виразності сіл.

Щоб виправити становище, зберегти пам'ятки в селах та історичні села як комплексні пам'ятки, маємо провести тотальну інвентаризацію та паспортизувати історичні села. Таку роботу започаткували принаймні дві установи Києва - Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури й містобудування (НДІТІАМ) та Український науково-дослідний і проектний інститут цивільного сільського будівництва.

1989 року в НДІТІАМ складено "Перелік міст, селищ і сіл Української РСР з цінною історико-культурною спадщиною" (виконавці Т.Трегубова, Є.Водзинський, В.Вечерський, О.Тищенко, В.Ленченко та інші). Виходячи з інформації, зібраної при опрацюванні Зводу пам'яток історії та культури, визначено в цілому на терені України 1400 поселень з цінною історичною спадщиною, в тому числі 743 села, 321 місто, 336 селищ міського типу. І це не остаточні цифри. Можна очікувати, що кількість історичних сіл після повної інвентаризації принаймні подвоїться.

Протягом 1990-1991 років співробітники НДІТІАМ за складеним заздалегідь паспортом обстежили й паспортизували 35 історичних сіл Житомирської та Хмельницької областей (виконавці З.Гудченко за участю В.Демченко, М.Коржової).

Кілька сіл Київщини обстежили за іншою програмою працівники Українського науково-дослідного і проектного інституту цивільного сільського будівництва.

Надалі конче потрібно до інвентаризації й паспортизації історичних сіл залучити якомога більше виконавців. Тут багато допомогти могли б під час практики студенти архітектурних факультетів українських вузів (за умови консультування й одержання вихідних матеріалів у науковців).

Отже, справа збереження історичних сіл України, що її порушив Л.Прибєга, вельми актуальна. Проте, поданий ним короткий перелік таких сіл потребує поточнення. (Наприклад у с. Трощі Житомирської області, крім залишків парку початку XIX сторіччя, є Йоанобогословська дерев'яна церква та будинок народного училища кінця XIX сторіччя). Викликає заперечення включення до цього списку селищ міського типу - окремого різновиду поселень.

Від редакції

Актуальність порушеної проблеми безперечна. Проте, досліджуючи, інвентаризуючи та охороняючи історичні села нашої держави, варто додержувати кількох засадничих принципів:

1. Не можна сплутувати населені пункти різної типології: адже існують власне села, які селами так і лишилися; села, що перетворилися нам селища міського типу й навіть міста; містечка, що деградували, перетворившись на сільські поселення; присілки при великих монастирях чи панських садибах, які ніколи не мали самостійного значення - ні в економічному, ні в містобудівному розумінні. Певна річ, що характер спадщини в них -різний, і способи охорони її - дещо відмінні. І вже зовсім не годиться залучати до історичних сіл такі відомі старовинні міста, як Батурин, Вишнівець, Козелець, Летичів, Шаргород.

2. Для сіл треба опрацювати і специфічні форми обліково-охоронної документації (облікові картки, паспорти, історико-архітектурні опорні плани, проекти зон охорони пам'яток), а також розробити класифікації за ступенем цінності.

3. До студіювання історичних сіл слід залучати якнайширше коло фахівців. Але не проектувальників-архітектів, що вже неабияк спотворили села неоковирною забудовою, а справжніх фахівців, які зосереджуються довкола центрального, регіональних і місцевих музеїв народної архітектури, Фольклорно-етнографічного центру НАНУ. При цьому має бути забезпечене мине кваліфіковане науково-методичне керівництво всією програмою в масштабах країни, а його нині може забезпечити лише одна установа - вже згадуваний інститут (НДІТІАМ), який, до речі, й розпочав систематичні історико-архітектурні дослідження українського села.

4. Коштів, що виділяються з бюджетних статей "Наука", "Культура", "Охорона пам'яток на такі дослідження, ніколи не вистачить. Тим часом рівнобіжне величезні гроші іноді йдуть просто "на село", не даючи якогось помітного ефекту. Отже, Програми дослідження й збереження культурного спадку українського села слід включати в усі заходи, що стосуються села й мають бюджетне або позабюджетне фінансування.