Валентина Борисенко.

ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА
ХОЛМЩАКІВ І ПІДЛЯШАН.

На теренах Холмщини й Підляшшя українці довгий час зберігали найархаїчніші елементи своєї традиційної культури. Проте трагедія, що спіткала Холмщину й Південне Підляшшя в цьому столітті (евакуація в 1914-1915 роках, терор 1944-1947 років і повна депортація українського населення під час сумнозвісної акції „Вісла") зламала і знівечила природний процес спадкоємності культурної традиції. Етнічну культуру українців цього регіону було зруйновано. Тож перед народознавцями стоїть злободенне завдання:
принаймні за писемними джерелами й пам'ятками часів активного функціонування тут явищ української народної культури (кінець XIX - перша половина XX ст.) докладно вивчити й спопуляризувати їх.

Ще один аспект цієї проблеми стосується сучасності:
потрібно дослідити ступінь збереженості етнічної культури українців на західних землях Польщі (Щецин, Ольштин, Вроцлав), куди їх депортовано 1947 року, а також стан розвитку культури тих холмщаків і підляшан, які хоч і живуть серед українців, але не в звичних для себе природних умовах. І звісно, потребує вивчення етнокультурна ситуація на Північному Підляшші, де українці живуть компактно й не зазнали виселення після другої світової війни.

Частина Холмщини й Південне та Північне Підляшшя, що здавна були заселені українським етносом, належать здебільшого до Західного Полісся. Грунти, за винятком південно-західної частини Холмщини, переважно піщані, малородючі. Близько 80 відсотків населення наприкінці XIX сторіччя проживало тут у сільській місцевості. Основними заняттями людності були рільництво, городництво та садівництво. Значну частину землі займали ліси, пасовиська, сіножаті. На не дуже родючих грунтах українські селяни вирощували жито, овес, просо, ячмінь, ріпак, менше - пшеницю. Орали землю здебільшого сохою (на південному сході Холмщини - дерев'яним плугом). Розпушували грунт дерев'яним тризубим ралом і дерев'яними боронами. Висівали озимі і ярові культури. До посівного зерна додавали зерно, освячене на Зільний празник (Перша Пречиста - 28 серпня).

В інших регіонах України також святили на Спаса й подекуди на першу Пречисту зерно для нового посіву. У південно-східних районах Холмщини сіяли з „плахти" (простирала), зв'язаної двома кінцями на плечах. Розсівали зерно за другим кроком. За ширину засіву вважалася „їдна рука", що дорівнювало трьом крокам. Широке поле сіяли в 7-10 „рук". На Володавщині використовували для сівби плетені з соломи козуби.

На закінчення жнив із незжатого пучка стебел („жміні") робили квітку. Малий хлопчик пролазив попід тією квіткою, щоб жито родило. Потім ту квітку стинали й святили в церкві, а місце засівали зернами. Цей звичай був поширений також на Поділлі й Поліссі.

Зернові жали серпом. На початку XX сторіччя більше стали застосовувати косу. Молотили ціпами, зберігали збіжжя в коморах, засіках, зернових ямах, солом'яниках. Мололи зерно у вітряках (їх називали на Володавщині „козляками") та водяних млинах. Круп'яні товкли в ручних, циліндричної форми, ступах.

Майже в кожному селі були оліярні, де били „олій" з ріпаку, конопляного та лляного насіння. Платили макухою та олією. Серед городніх культур наприкінці XIX сторіччя переважала картопля. Копали картоплю „рогатою" мотикою, а сапали „плескатою". Сіяли також буряки, вирощували капусту, ріпу, цибулю, часник. Серед технічних культур найпоширенішими були льон та коноплі, на Холмщині, біля Терногороду, висівали цукрові буряки і тютюн'.

Важливе місце посідало тваринництво: свинарство, скотарство, птахівництво, а в південних районах Холмщини - ще й вівчарство. Біля Володави (на межі Холмщини й Підляшшя) родина середнього достатку мала 10 моргів землі, тримала троє-четверо коней, четверо-п'ятеро корів, свині, вівці, кури, гуси. Худобу випасали в череді, яку доглядав найнятий громадою пастух. Селяни харчували його щодня по черзі, платили пастухові грішми, одягом і збіжжям.

Навесні, перед святом Юрія пастух виходив на вигін і „стріляв", розмахуючи батогом. Так він подавав знак, що пора виганяти худобу на пасовище й наймати пастуха. Розплачувалися з ним найчастіше чверткою жита за кожну корову (чвертка - спеціальна дерев'яна мірка з ручкою для відмірювання 25 кілограмів збіжжя). Чотири чвертки жита становили „метр" - 100 кг збіжжя. Якщо пастух хотів узяти гроші, то однак перераховували все на чвертку збіжжя. Вартість його виплачували грішми. Розплачувалися з пастухом на Покрову.

Традиційними заняттями були мисливство, рибальство та збирання. У лісах переважно нелегально полювали на диких кабанів, зайців, лисиць, кіз, відстрілювали вовків. Полювання було привілеєм шляхти, а селяни виступали як „наганячі". Рибу ловили (руками, сітками, кошелями) в річках, озерах, ставках улітку і взимку. На узбережжі Бугу, на Ленчисько-Володавському поозер'ї використовували рибальське начиння власного виробу: „вершки", „кломні", „ості".

Оригінальне приладдя для рибальства („клеще") було поширене над Бугом (с.Кернавці). Побутували також різноманітні форми „остів".

У лісі влітку збирали ягоди й гриби (їх сушили й на зиму). Грибами називали тільки „правдивки" (білий гриб), решту видів - „губами". „Губи" мали ще й власні назви: „сиряжки", „краснюки", „козаки", „гладьохи", „плиски", „кобильохи" тощо.

Певної уваги надавали садівництву. Вирощували яблука, груші, сливи, вишні. В історико-географічних нарисах XIX сторіччя відзначалося, що українці (південноруси) Люблінщини „...біля будинків, як і в Малоросії, розводять квітники й фруктові садочки, у яких нерідко тримають вулики з бджолами". Окремі господарства мали 50 - 60 пнів бджіл. Виготовляли пні переважно зі старої липи.

Серед селян Холмщини і Підляшшя були розвинені такі промисли й ремесла, як кушнірство, гончарство, обробка дерева, ткацтво, плетіння з соломи та лози. Ткацтво досягло високого розвитку, виткані тканини (килими, обруси, рядна, полотна, рушники) славилися й за межами регіону. Особливий попит був на покривала для ліжок („дивани-пасяки"). Фарбували ткані вироби найчастіше природними барвниками. Сірий колір діставали, виварюючи полотно в соку картоплі.

Осередки гончарства були в Білій Підляській, Володаві, Росоші, Лукові, Королівці, Кривоволі, Павлові. Особливо знане в минулому столітті своїми гончарами було містечко Павлів. Тут виробляли як чорну кераміку („сиваки"), так і полив'яну, мальовану. Гончарі виготовляли насамперед речі хатнього вжитку: „макутри" (макітри), миски, дзбанки, гладишки для молока, горщики, покришки, „сольнички" (невеликі горнята). Частини горщиків і гладишків мали відповідно такі назви: вухо, дно, денце, вінце, брюхо, що характерно і для інших регіонів України. Дослідники подають численні імена та прізвища гончарів, що засвідчують їхню етнічну належність: Іван Баран, Демко Парафін, Іван Чиж, Іван Гордий, Захар Парафін, Купріян Крищук, Гнат Дубик.

Гончарні осередки здебільшого занепали відразу після другої світової війни. До цього спричинилося, звісно, не тільки поширення фабричного посуду, а передовсім виселення українців.

У лісистій місцевості, багатій на сировину (коріння, лико, лозу, рогозу), було розвинене плетінкарство. Плетені вироби (короби, солом'яники, кошелі, корзини, кошики тощо) вживали в побуті з різною метою. Найбільшу групу виробів (кошики, коробки, мірки, тарелі, миски) - використовували, щоб зберігати в них харчі.

Із лика, стебел недозрілого жита плели окремі частини народної ноші, переважно літні головні убори - брилі, торбини через плече, постоли тощо. З соломи виплітали також дитячі іграшки, всілякі побутові речі для оздоблення інтер'єру хати. Вони виконували не тільки суто утилітарну функцію, а й мали важливе естетичне значення як зразки оригінального ужиткового мистецтва українців Холмщини й Підляшшя.

На тереніх Північного Підляшшя це народне мистецтво збереглося подекуди й дотепер. Існують різні техніки плетіння, оригінальні форми, колористичні засоби. Влаштовуються своєрідні конкурси народних майстрів. Вироби українських плетінкарів популярні, зокрема, на Білосточчині.

Одним з важливих складників матеріальної культури холмщаків і підляшан є народна архітектура: житло, господарські будівлі, культові споруди, малі архітектурні форми. Лісиста місцевість зумовила поширення тут зрубної і каркасно-стовпової конструкції дерев'яного житла. Переважали досить високі двосхилі й чотирисхилі дахи, криті соломою. Траплялися також покрівлі з виступами, так звані „східчасті" (ряд снопів виступав над попереднім рядом, що характерно й для житлового будівництва Волині та Поділля).

Зрубні дерев'яні житла на більшій частині Холмщини й Південного Підляшшя (виняток становлять окремі місцевості Північного Підляшшя) обмазували знадвору білою глиною. Причілки хати, віконниці, двері й ґанок оздоблювали різьбленням, що надавало оселі привабливого вигляду. Дерев'яні хати українців Люблінщини дослідники характеризували як „просторі й чисті".

Вирізнявся своєрідністю інтер'єр житла холмщаків і підляшан. Біля входу стояла велика піч. На ній спали переважно діти та старші в родині. Невід'ємним елементом хатнього начиння були мальовані скрині й ковані куфри. Відомий дослідник народної культури Підляшшя Іван Ігнатюк пише: „Дуже цікаве є також домашнє устаткування і умеблювання підляської хати, яке виробляли самі селяни з дерева, лозини і соломи, як наприклад: столи на „крижаках", лави, полиці на посуд, дерев'яні відра, помийниці, так звані „ріжки", ночви, бодні, мальовані скрині і ковані сундуки, в яких переховували одежу, характерні „стружки" різних розмірів, роблені з соломи і лозини, які служили до зберігання ягід і до переховування збіжжя, гороху тощо.

На Холмщині й Підляшші побутували два основні розпланування забудови двору: господарські будівлі відокремлювалися від хати (стайня, стодола і комора стояли осібно) або ж розміщувалися під одним дахом із хатою вздовж садиби, іноді у вигляді літери Г (такі будівлі зазвичай мали велику довжину).

Потреби народного господарювання - рільництво, тваринництво, рибальство - спонукали розвивати деревообробні промисли. Традиційна обробка дерева наприкінці XIX сторіччя була ще досить поширена. З дерева робили човни, вози, криниці-журавлі. Особливо багато було виробів, видовбаних з колоди й пня. Це переважно ночви, діжі, корита.

Стельмахи на Холмщині робили два типи возів: віз-гнойовиця з дощок і віз-драбина для сіна. На початку XX сторіччя майстрові за воза платили 3 метри пшениці (300 кг). Таку саму плату брав коваль за те, що оковував колеса до воза металом. Назви частин воза загальноукраїнські: дишель, люшня, осі.

Вельми своєрідні комплекси народного одягу українців Холмщини й Підляшшя, вони помітно відрізняються од народного одягу поляків. Це саме та галузь народної традиційної культури, яка найкраще зберегла національні риси. Впадають в очі також місцеві відмітності вбрання холмщаків і підляшан.

На Холмщині комплекс традиційного жіночого вбрання зберіг найархаїчніші елементи. Особливо простий і вишуканий одяг з Білгорайщини. Це біла лляна сорочка й біла спідниця, зроблена в складки й оздоблена вузенькою, вишитою червоним смужкою. Доповнює комплекс головний жіночий убір „надкривка", який складається з широкого й довгого полотнища та шапкоподібного очіпка („хомевки").

Виложистий комір сорочки називали „ошевкою", манжети - „ошевочками". Доповнювали одяг жіночі прикраси - червоні коралі, монети, їх носили тільки у великі свята, закладаючи кілька разків під виложистий комір.

На межі Холмщини з Південним Підляшшям жіноче вбрання мало свої особливості. У спідниці з білого полотна був оздоблений широкою червоною або синьою смугою поділ. Оздоблення ткали на верстаті спеціальною технікою „перебори", що дуже нагадувала вишивання. Таке саме оздоблення було й на рукавах лляної сорочки. До спідниці вдягали ще й фартух (запаску), який оздоблювали також тканим візерунком.

Літні спідниці шили з білого лляного полотна, а святкові й зимові виготовляли з різнобарвних ниток льону і вовни. Ці плісовані („рясовані") спідниці називали „бурками". Підперізувалися кольоровими крайками, які виконували не тільки утилітарну, а й магічну функцію: оберігали від злого ока чи лихої думки.

Взуття про будень узимку було переважно шкіряне, так звані „ходаки" з волової шкіри, які кріпили до ніг лляними поворозками. На початку XX сторіччя про свято жінки взували куповані черевики, а чоловіки - чоботи шевської роботи.

Чоловічий комплекс народної ноші з Холмщини мав ознаки загальноукраїнські. Тут побутували, як і на Волині та Поділлі, вишита сорочка з виложистим коміром і штани з лляного та конопляного полотна із звуженими донизу ногавицями. Вони мали крій простий, зі вставним клинцем, як і в інших регіонах України.

Зимові штани шили з білого доморобного сукна. Про свято носили широкий, оздоблений візерунком, пояс із гаманцем та люлькою.

За верхній осінньо-зимовий одяг (чоловічий і жіночий) правили кожухи, сукмани (свити), оздоблені декоративним швом і синім та червоним шнурком. Чоловіки в дорогу брали накидки-бурки з доморобного грубого сукна з відлогою.

Улітку чоловіки-холмщаки найчастіше носили плетені з трави або житньої соломи (недозрілого жита) брилі, а взимку - чорні й сірі хутряні шапки. Чоловіки мали довгувате волосся, голили бороду й відпускали вуса.

Місцевими особливостями вирізняється одяг підляшан. Іван Ігнатюк виділяє три основні комплекси народної ноші на Підляшші: володавський, надбужанський і радинський.

Для першого характерні шиті з білого лляного полотна сорочка й спідниця, гаптовані „переборами" на поликовій частині рукавів (сорочки) і подолу (спідниці). Оздоблення було червоно-чорне або синє. Цей комплекс близький до одягу Волинського Полісся.

На Надбужанщині жіночу сорочку також прикрашали червоно-чорними або синіми „переборами". Спідниця була найчастіше смугаста, ткана у вертикальні смуги з лляних, фарбованих удома ниток. Широкі смуги чорного, червоного й білого кольорів звалися „стежками", між ними були вузькі смужки синього, зеленого й жовтого,звані„стовпчиками". Смугасту спідницю шили з однієї довгої тканини, поділеної, але не розрізаної, на чотири частини. Три частини складали в складки, а перед лишали гладким.

Cкладки змочували водою і запрасовували так, щоб виднілися тільки вузенькі смужечки - „стовпчики". Носили також ткані фартухи з чорними й червоними смугами.

До надбужанського комплексу входили ще й такі види спідниць, як „крапівка", „рандак" та „бурка". Перша була переважно легкою, літньою, тканою з лляних ниток у широкі крати. Другу ткали з вовни на лляній основі чорно-зеленого, червоно-чорного кольору, з оздобленням на подолі. До комплексу надбужанського одягу входили ще й безрукавка („горсет") і ткана крайка.

В будень жінки носили плетені з липового лика „личаки". У святкові дні на початку XX сторіччя найчастіше взували черевики, півчеревики, які зашнуровували.

Восени і взимку одягали виготовлені з доморобного брунатного сукна „кабати", оздоблені синім шнурком.

Чоловічий одяг Підляшшя має чимало спільного з одягом Волинського Полісся. Білу сорочку тут носили навипуск, поверх білих лляних штанів. Святкові сорочки прикрашували тканим візерунком, а пізніше вишивали хрестиком. Трапляється поєднання обох технік.

Узимку чоловіки носили штани („холошні"), ткані з вовни на лляній основі. Комбінуючи сірі та чорні кольори, діставали своєрідний візерунок („ялинку"). Він мав ще й локальні назви - „кожушок", „сосонка".

Чоловіки, особливо у свято, носили також безрукавки („камізельки"), крайки й пояси. Верхній одяг з домашнього сукна називали „сукманом". Кожухи оздоблювали на рукавах, хутром наверх. Святкові кожухи були здебільшого білого кольору.

Улітку парубки й чоловіки надівали брилі, плетені зі стебел недозрілого жита, а взимку - шапку-рогатку з сукна, що нагадує шапку-гамерку на Волині.

Радинський комплекс народного одягу подібний до надбужанського, але має значно скромніше оздоблення.

На Підляшші шлюбну білу сорочку називали „галькою", її переважно зберігали про смерть.

Під тиском соціально-політичних обставин відбувалися зміни і в народному одязі українців Підляшшя. Частина холмщаків і підляшан наприкінці XIX - на початку XX століття вимушена була перейти на католицтво. Змінювалася не тільки віра, а й ноша, особливо святкова. Ось як засвідчив це селянин з Підляшшя Іван Шолуха: „Як я був православний, то в мене менше розходів було... а тепер, щоб пойти до костелу, треба вдягтися по-панськи: парубкам в маринарку і сподні, а кобітам крамовий кафтаник і сподницю, бо мужицька одежа не годиться"

На початку XX століття, а надто в передвоєнні часи, матеріальна й духовна культура холмщаків і підляшан зазнала певних змін, які залежали від різних чинників і технічного переоснащення сільського господарства, застосування в побуті фабричних виробів, а також від процесу посиленої полонізації українського населення.

ПУ № 3 1995 р.