Віктор Вечерський.

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКИХ ЗАПОВІДНИКІВ.

Зарубіжна й вітчизняна практика довела, що найдієвіша форма охорони історичних міст - виділення на їхній території ділянок з особливим режимом забудови та реконструкції, організація резерватів-заповідників.

В Україні перехід до комплексної охорони культурної спадщини міст розпочався в 70-х роках. Перший історико-культурний заповідник, що охопив історичний центр міста, організовано 1975 року у Львові. Потім створено аналогічні заповідники в Кам'янці-Подільському (1977 р.), Чернігові й Новгороді-Сіверському (1978 р.), Переяславі-Хмельницькому (1979 р.). Острозі (1981 р.), Луцьку (1985 р.), Путивлі (1986 р.), Керчі й Києві (1987 р.), Бахчисараї (1990 р.), Батурині й Дубні (1992 р.), Глухові, Збаражі, Галичі, Одесі та Корсуні-Шевченківському (1994 р.). Готуються наукові обгрунтування до створення заповідників у Чернівцях, Білгороді-Дністровському та Сумах.

Нині міські заповідники охоплюють такі історичні землі України: Середню Наддніпрянщину (Київ, Переяслав-Хмельницький, Корсунь-Шевченківський), Сіверщину (Чернігів, Новгород-Сіверський, Батурин, Глухів, Путивль), Галичину (Львів, Галич), Волинь (Луцьк, Острог, Дубно), Поділля (Кам'янець-Подільський, Збараж), Крим (Керч, Бахчисарай). У цілому з 38 заповідників історико-культурного профілю 18 пов'язано з охороною спадщини у найважливіших історичних містах.

Міські заповідники поділяють на три типи:

1. Заповідник-ансамбль, створений на основі одного видатного ансамблю або комплексу пам'яток (Путивль, Збараж, Корсунь-Шевченківський).
2. Заповідник-місто, створений на основі всього історичного центру міста (Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Батурин, Одеса, Дуб-но, Глухів).
3. До проміжного типу залічують заповідники в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Переяславі-Хмельницькому, Острозі, Керчі та Бахчисараї.

Назагал заповідна мержа в містах України недо-статня для оптимального збереження міської спадщини. Сформована вона зде-більшого випадково, без належного комплексного аналізу всієї історико-культурної спадщини України.

Такий аналіз проведено в 1989-1990 роках в Державному науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури й містобудування під керівництвом кандидата архітектури Т.Трегубової з участю автора цієї статті в процесі опрацювання теми „Республіканський перспективний план комплексної реконструкції районів історичної забудови". Було складено найповніший „Список міст, селищ і сіл України з цінною історико-культурною спадщиною" - усього 1400 населених пунктів. Визначено чотири категорії цінності поселень на основі інтегральної оцінки таких чинників, як наявність спадщини, історична значущість населеного пункту; категорія обліку наявних на його території пам'яток історії та культури; збереженість історичного ландшафту.

До першої заповідної категорії ввійшло 68 міст (тимчасом як тепер в Україні тільки 18 міст мають історико-архітектурні та історико-культурні заповідники), до другої - 95 міст, до третьої - 326, решта - до четвертої. Якщо підрахувати за регіонами, то найбільше поселень з цінною спадщиною у Львівській (112), Київській (97), Тернопільській і Закарпатській областях (по 88), найменше - у Херсонській області (28 поселень).

Визначено засадничо новий порядок обліку міст як цілісних історичних архітектурно-просторових утворень. Розроблено форми облікової картки й паспорта історичного міста. За цими формами протягом 1993 - 1995 років паспортизовано понад 20 міст різних типів і регіонів.

Опрацьовувані нині нові підходи до історичних міст, методики аналізу й методи містобудівної охорони мають на меті повернути сучасний містобудівний процес у річище тяглості розвитку. Українські спеціалісти досягли значних успіхів у розробленні методики аналізу візуальних, композиційно-видових взаємозв'язків в історичних містах. Є.Водзинський розробив методику перевірного аналізу на поєднаність нових об'єктів із довкіллям, у яке вони мають увійти. Однак істотною прогалиною є те, що ці нові методики повільно впроваджуються в практику проектування, тож записана в методичних документах вимога щодо „всебічного композиційного обґрунтування ухвалюваних рішень" поки що лишається на папері.

Пошук нових підходів, у сфері реконструкції історичних міст і комплексної регенерації заповідників неможливий без широкого розвитку найрізноманітніших історико-містобудівних досліджень. Потрібно вдосконалювати нормативну базу, що передбачала б більш зрізничковану й всеосяжну охорону спадщини. Адже зберігаючи наразі тільки пам'ятки архітектури, занесені до державних списків, і комплекси, оголошені заповідниками ми не зможемо забезпечити наступності в розвиткові, збереження своєрідності й неповторності міст, бо значну ролю у формуванні їхнього обличчя відіграє рядова історична забудова, що її ігнорує чинне законодавство. Проте вводити таку забудову в державні списки пам'яток архітектури навряд чи доцільно, щоб не розмивати наукових критеріїв оцінки об'єктів спадщини. Тому виникає потреба вдосконалити чинне законодавство. Як один із можливих варіантів можна запропонувати таке: охороняти значну, традиційну й фонову забудову (можна запровадити єдину категорію „опорна історична забудова") в межах не тільки заповідників, а й усіх категорій зон охорони пам'яток історії та культури.

Дослідження останніх років дали змогу сформувати поняття культурно-історичного потенціалу міста, що включає характеристику й кількісну оцінку культурного контексту міського середовища. Окреслився також принципово новий підхід до проектування реконструкції. Визнано, що сталі форми містобудівного проектування не відповідають розумінню міста як динамічного об'єкта. Проектування міста має бути не одиничним актом, спрямованим до якоїсь кінцевої мети чи стану, а постійним процесом. Очевидно, замість проектів у піктографічній формі потрібні програми, сценарії розвитку. Тому, на нашу думку, в найближчому майбутньому обидві тенденції в реконструкції заповідних міст взаємно доповнюватимуть одна одну: програмно-цільове, сценарне проектування і управління „штучним" будівництвом, що розв'язує локальні завдання.

Відповідно до цього мають змінитися суть і форма історико-містобудівних досліджень, рекомендацій щодо збереження й розвитку заповідного середовища: якщо раніше ці рекомендації мали переважно заборонний та обмежувальний характер (що цілком природно в межах соціальної системи в цілому), то найближчим часом вони мають перетворитися на довгострокові програми регенерації й розвитку історичних містобудівних утворень на основі вивчення еволюції їх.

Дедалі актуальнішою хоч і дискусійною стає справа відновлення активних силуетів заповідних міст. Причому, гадаємо, не можна відкидати можливостей натурного відтворення головних утрачених домінант і будівництва нових, сучасних архітектурних домінант замість утрачених. Ці останні повинні бути осмислені, тобто мати вагоме символічне навантаження й виконувати важливі соціальні функції.

Значні перспективи в реконструкції заповідних міст і їхніх укрупнених районів відкриває методологія селективної реконструкції, яка грунтується на розумінні того, що пам'ятки - це не лише окремі споруди або сукупності їх (заповідники), а й історичний простір усього міста як цілість. Ця методологія стосується основної маси рядової забудови й передбачає такі основні методи модернізації її:

- стиль, обсяги, форми, деталі, конструкції давньої забудови зберігаються, проте їй надаються нові функції;
- зберігаються габарити й розміщення будівель, що їх зносять, але функція, конструкції, форми нових будівель
- цілком сучасні;
- не зберігаються ні давнє трасування вулиць, ні розміщення будинків, витримується лише загальна масштабність історичного міста.

Методологія селективної реконструкції дає змогу також надати зонам нової забудови своєрідних рис і місцевого колориту завдяки продовженню традиційних закономірностей формування середовища.

Для практичної реалізації комплексної реконструкції районів історичної забудови в заповідних містах України потрібно вдосконалити базу проектування в таких напрямах:

- виявлення й аналіз особливостей забудови кварталів у різних містах;
- розроблення принципів комплексних проектних вирішень щодо взаємопов'язаного оновлення районів і будівель у різних містобудівних умовах;
- розроблення методів і послідовності практичного здійснення реконструктивних заходів.

Отже, в галузі реконструкції давніх українських міст чимало проблем юридичних, науково-методичних і практичних як на рівні загальної структури міста, так і на рівнях окремих її складників. Дотеперішні підходи, культивовані за комуністичних часів, цілком дискредитували себе, вони не прийнятні нині для суспільства. На наш погляд, щоб розв'язати проблеми, потрібно:

- переорієнтувати інвестиції з нового будівництва на реконструкцію сформованих районів;
- виробити загальнодержавну й регіональну нормативну базу комплексної реконструкції районів давньої забудови;
- розробити регіональні програми реконструкції історичних міст, скоординувати їх у загальнодержавному масштабі;
- створити міжвідомчу науково-методичну раду з реконструкції міст і реставрації пам'яток культури;
- організувати в Києві, Одесі, Харкові та Львові регіональні науководослідні й проектні інститути реконструкції міст;
- сформувати комп'ютерні банки інформації щодо історичних міст і Національний центр документації про пам'ятки культури й історичні міста.

У цілому має докорінно змінитися підхід до міст як таких. Адже і в Російській, і в комуністичній імперіях міста розглядали як державну власність, як терен зосередження виробництв і робочої сили. Вони розвивалися й управлялися як виробничі одиниці. Цілком природно, що при цьому не лишалося місця міській культурній спадщині. Тепер ми намагаємося зробити наші міста тим, чим вони завжди були в європейській (в українській зокрема) культурі: самоврядними спільнотами людей, об'єднаних однією історією та культурою, а не абсурдною „пропискою".

Наша мета - не просто захистити наявні нині заповідники чи розширити їхню мережу. Передусім у законодавстві про охорону спадщини має бути чіткий і зрозумілий механізм визначення й організації міських заповідників, основних принципів їхньої діяльності, за якими вони мають наближатися до трастових компаній, довірчих товариств, які керують нерухомістю, що охороняється. Тільки на такій основі стане можливим, серед іншого, й цивілізований розвиток індустрії туризму.

Усіма заповідниками має керувати єдиний державний орган охорони культурної спадщини. А поки що сформувалася така система управління;

Міністерство культури і мистецтв керує сімома заповідниками, Держкоммістобудування - чотирма. Національна Академія наук - одним. Решта заповідників підпорядкована обласним або районним адміністраціям.

Нині на часі опрацювання державної програми розвитку історико-культурних заповідників України, яка б визначила весь комплекс проблем - від критеріїв оцінки спадщини до принципів фінансування діяльності й страхування ризиків, що виникають при цьому, зокрема:

- резервування провідних історико-культурних комплексів для наступної організації заповідників.
- створення нових заповідників у системі єдиного державного органу з охорони історико-культурної спадщини;
- фінансування заповідників окремим рядком у держбюджеті, як це вже зроблено стосовно біосферних і природних заповідників, а також національних парків;
- розроблення по всіх заповідниках генеральних планів розвитку й комплексних програм регенерації.

Попри всі теперішні труднощі й невизначеність законодавчих засад, заповідники нині, і в перспективі лишаються оптимальною формою комплексної охорони історико-культурного середовища.

ПУ № 3-4 1996 р.