Замість передмови

В. Тимофієнко, А. Пучков

В історію радянської архітектури 60-70-ті роки XX ст. увійшли не тільки як певний творчий занепад архітектурної практики, а й як занепад архітектурної теорії, архітектурознавства. Особливо гостро ці процеси позначилися на периферії, у союзних республіках. Кризовість ситуації почали усвідомлювати наступного десятиліття. Коли ЦК КПРС 1982 р. видав Постанову про підготовку й видання томів республіканських Зводів пам'яток історії та культури, виявилось, що, наприклад, в Україні не обстежено міста й області, не складено списки пам'яток архітектури і містобудування та й взагалі відсутнє впевнене розуміння того, що таке пам'ятка. Незважаючи на всі спроби (точніше, потуги) маленької групи науковців і тиск директивних органів, через брак кадрів вирішити хоча б частково ці актуальні проблеми не вдалося, і, як наслідок, - жодного з двадцяти семи запланованих томів так і не підготували.

Після 1991 р. знову постало завдання терміново ліквідувати (у порівнянні з іншими європейськими країнами) значне відставання в архітектурно-будівельній галузі. Це стосувалося не лише містобудівної діяльності, зведення будівель і споруд, реставрації і реконструкції пам'яток архітектури і містобудування, організації проектування й реалізації архітектурних рішень, а й фундаментальної архітектурної науки. Поступово було усвідомлено, що в архітектурі, яка створюється суспільством і відповідно до його потреб та можливостей, весь час оновлюючись, - яскраво віддзеркалюються характер і побут народу, його естетичні уподобання, рівень розвитку матеріального виробництва, соціальна організація тощо. Архітектура, тобто життєве середовище загалом (матеріальне і духовне), й сьогодні формує світосприйняття і визначає менталітет нації, постійно впливає на характер, мову, звичаї, спрямовуючи людську поведінку і побут. Саме вона зв'язує в просторі і в часі покоління, різні епохи, формуючи тим самим грандіозну, викарбовану у монументальних формах колективну пам'ять народу. Адже кожна національна культура базується на розвитку й продовженні споконвічних традицій. Без їх уважного вивчення і врахування не може йтись про відтворення органічного середовища для духовного відродження нації.

За багато століть народ України створив архітектуру високого ґатунку, яка отримала всесвітнє визнання, потребує всебічного і ґрунтовного вивчення, а її пам'ятки - охорони і піклування. Однак доля цієї багатющої спадщини виявилась сумною. Незважаючи на працю кількох поколінь науковців, вона лишилася студійованою недостатньо. На теперішньому етапі найважливішими у галузі історії архітектури слід визнати такі напрями фундаментальних досліджень:
розробка теоретичних основ розвитку архітектурної думки і багатовікової практики та створення капітальних праць щодо глобальних мистецьких епох, стилів, стильових напрямів і течій;
опанування історичного досвіду, накопиченого у світовій практиці архітектурознавства, і включення української архітектури і науки у загальнолюдський культурний контекст, результатом чого має стати підготовка й видання наукових праць про архітектурний розвиток зарубіжних міст і країн, творчу спадщину видатних зодчих, а також створення багатотомної "Історії всесвітньої архітектури", побудованої на передових теоретичних принципах, з урахуванням нових фактичних відомостей;
узагальнення історичних досліджень за останні п'ятдесят років і підготовка до друку "Історії української архітектури";
підготовка й видання багатотомної архітектурної енциклопедії, капітальних довідників про всесвітню й українську архітектурну спадщину, творчість майстрів і т. ін., що мають створити підґрунтя для різноманітних масових видань й популяризації архітектурної діяльності;
вироблення концептуальних підвалин для підготовки "Історії української містобудівної культури" та створення відповідного наукового видання;
підготовка й видання масштабних багатотомних історій української архітектури й містобудівного мистецтва;
забезпечення гуманітарних і технічних вузів, освітніх закладів різного рівня акредитації підручниками і навчальними посібниками;
створення вузівської спеціальності "Теорія та історія архітектури", в рамках якої здійснювати підготовку дипломованих фахівців за кваліфікацією "архітектурознавець" (на кшталт кваліфікації "мистецтвознавець" у вузах мистецького профіля);
підготовка розгорнутих монографічних праць з історії містобудування й архітектури окремих міст, визначних населених пунктів, досліджень про творчий шлях і багатогранну спадщину українських зодчих, про архітектурний розвиток Слобожанщини, Наддніпрянщини, Волині, Поділля, Галичини, Півдня України, Криму та інших регіонів України;
розробка методологічних принципів для визначення суті "пам'ятка архітектури" і "пам'ятка містобудування", яке зробить можливим переглянути й науково обґрунтувати державні списки об'єктів культурної спадщини, їхня легітимація.

Одним з перших кроків у виконанні цієї програми стало започаткування 1993 р. Міністерством України у справах будівництва і архітектури (тепер - Державний комітет України з будівництва та архітектури, Держбуд України) щорічного видання "Архітектурна спадщина України". І вже восени того саме року у Державному науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) було підготовлено, а весною наступного року вийшло друком перше число цього щорічника. Щоб зосередитися на найважливіших і актуальних проблемах української історико-архітектурної науки та охороні культурної спадщини, відповідним чином згуртувати авторські колективи, кожне видання присвячувалося певній тематиці, перспективний план якої заздалегідь погоджувався з засновником щорічника - Держбудом України. Згідно з планом наступний, другий щорічник, був присвячений висвітленню питань національних особливостей архітектури народу України. Він вийшов друком 1995 р. Виконане на сучасному рівні світової історико-архітектурної науки, видання отримало визнання не лише в Україні, а й за кордоном (матеріали почали надсилати російські та польські науковці). Незабаром воно було визнано Вищою атестаційною комісією України як друкований орган для публікації результатів дисертаційних досліджень. Як наслідок цього розголосу, третє число за темою "Питання історіографії та джерелознавства української архітектури" виходить 1996 р. вже двома частинами загальним обсягом майже 50 обл.-вид. арк. Більше того, як додатки до щорічника друкуються наукові збірники: "З історії Української академії архітектури" (1995 р.), "Правові акти з охорони культурної спадщини" (1996 р.) і ґрунтовне видання "З історії української реставрації", присвячене 50-річчю створення спеціалізованої реставраційної організації "Укрреставрація" обсягом понад 30 обл.-вид. арк.

Реалізація наукової стратегії щодо дослідження й презентації архітектурних досягнень України, висвітлення складних шляхів багатовікового розвитку зодчества, зосередження уваги на найактуальніших проблемах дозволяло розглядати матеріали щорічника та додатків до нього як ґрунт для вдосконалення праць з реставрації пам'яток архітектури та регенерації історичних міст, важливий етап для виконання "Історії української архітектури". Робота над останньою розпочалася в Українській академії архітектури, де було створено науковий колектив з провідних фахівців галузевих інститутів Держбуду України, Національної академії наук України та архітектурних вузів.

Однак з часом виявилися кризові явища. Наступне, четверте, число щорічника за темою "Проблеми стильового розвитку архітектури України" через нестаток фінансування хоча 1997 р. й вийшло друком, але обсягом усього 18,2 обл.-вид. арк. Статті низки вчених (Г. Н. Логвина, Єжи Ковальчика, В. І. Тимофієнка, В. В. Чепелика та Г. П. Петришин) редакційній колегії довелося подати у 50% обсязі з обіцянкою надрукувати закінчення у наступному числі. Однак фінансування взагалі перервалося, двоє з авторів (доктор мистецтвознавства Григорій Никонович Логвин і кандидат архітектури Віктор Васильович Чепелик) пішли з життя - вони так і не побачили свої праці надрукованими у закінченому вигляді. Але свою обіцянку перед авторами редколегія виконує.

Які саме висновки напрошуються з вище наведеного?

Відверто кажучи, досить сумні: на наших очах українська історико-архітектурна наука приходить у занепад.

Спостерігається такий парадокс: досить активно розвивається і навіть процвітає прикладна наука - в обласних і міських управліннях з охорони культурної спадщини зростає штат співробітників, існують фінансові можливості для паспортизації пам'яток архітектури. Але на фундаментальні дослідження з історії архітектури тих періодів, пам'ятки яких беруться під державну охорону, кошти державно не виділяються: одвічний ентузіазм науковців ще дозволяє якось тримати в руках Аріаднину нитку архітектурної історичної науки, але ця нитка ненадійна. Праці здебільшого лишаються у шухлядах письмового столу. Внаслідок цього в областях спостерігається свавілля, навіть анархія, кожне управління користується власним досвідом, виходячи зі смакових уподобань співробітників. Виявляється, що об'єкти, які взято під охорону, є вкрай нерівноцінними.

Без фундаментальних досліджень уникнути цього різнобою не вдасться. Треба підготувати ґрунтовні монографії про архітектуру другої половини XIX - першої чверті XX ст., адже більшість пам'яток відносяться саме до цього часового проміжку. Але фінансувати їх ані Київ, ані Одеса, ані Харків, де зосереджено переважну більшість пам'яток цієї доби, не має бажання, та й інтерес у цих містах здебільшого локальний: львів'яни, скажімо, навряд чи стануть пектися про монографію щодо доби ренесансу в Україні.

Як це було завжди, усе має вирішувати кадровий потенціал, особиста ініціатива науковця. Адже хто за фахом є історик архітектури? Це або професійний історик, який не став археологом, бібліографом або гімназичним викладачем, або архітектор, який не проектує. Перший слухав курс історії культури і у його рамках - фрагменти історії архітектури; другий - так само, але у силу специфіки освіти більш ґрунтовно. Отже, перший тишком-нишком вивчав архітектуру як аматор, а другий як аматор вивчав історію. Якщо у людини вистачить сил, інтересу й захоплення, вона стає дослідником, з кожним науковим кроком стверджуючи себе як історика архітектури за покликом серця.

Історик (й теоретик) архітектури зараз має бути занесений до "Червоної книги" культури: у жодному вузі його не готують - казна як він визріває сам! Складається дивна ситуація: за дипломною освітою спеціальності "Теорія архітектури, реставрація пам'яток архітектури" не існує, вузи за такою спеціальністю фахівців не готують, а за реєстром спеціальностей ВАК України спеціальність 18.00.01 - "Теорія архітектури, реставрація пам'яток архітектури" - є першою, а вже за нею: 18.00.02 - "Архітектура будівель та споруд" та 18.00.04 - "Містобудування та ландшафтна архітектура". За цією спеціальністю пишуться й захищаються кандидатські та докторські дисертації (на жаль, саме за 18.00.01 - все рідше). Звідки ж беруться ці історики і теоретики? Щербаті язики кажуть, що на історика й теоретика архітектури перетворюється некчема архітектор - людина з архітектурною освітою, яка не може проявити себе на практиці, і тому вдається до теоретизування або історичних студій. Здається навіть, що це не приватне, а суспільне судження.

Склалася сумна ситуація, що у жодному вузі й навіть місті неможливо набрати викладачів, щоб забезпечити пристойну якість викладання лекційних курсів з історії та теорії архітектури. А вирощування гарної квітки - процес довгий, багаторічний. Може статись, що незабаром не лише про Іктіна, Брунеллеско та Міс ван дер Рое, але й про Ковніра або Альошина, нема кому буде розповідати студентам так, щоб було і захоплююче, і професійно. Отже, підготовка архітектурознавчих кадрів передовсім - значна соціальна проблема, яка потребує негайної державної уваги та настирливого практичного кроку до вирішення.

Зараз в управліннях охорони пам'яток штат хоча й численний, але фахово слабкий. Свідчення тому - досвід підготовки томів Зводу пам'яток історії і культури хоча б по Києву; воно тягнеться роками, тексти - через їхню недосконалість - доводиться неодноразово переробляти, внаслідок чого вартість підготовки томів стає величезною.

Не слід вважати, що за часів Російської імперії ситуація з історією та теорією архітектури була іншою: такою самою. Але не тільки царський уряд опікувався створенням та підтримкою різних археологічних товариств, в рамках яких досліджувалася історія архітектури Російської імперії*. Навіть радянське чиновництво розуміло, що гуманітарне знання у такій специфічній царині, якою є історія архітектури, є важливим чинником утримання культурного рівня нації взагалі, оскільки архітектура - те, в чому ми живемо. На початку 20-х було створено, наприклад, Російську академію художніх наук, яка фінансувалася з державного бюджету; в Україні 1945 р. під егідою Академії архітектури УРСР був створений Інститут історії та теорії архітектури (тепер - НДІТІАМ), який також утримувався державним коштом. Теперішній НДІТІАМ без належного державного фінансування фундаментальних робіт з історії та теорії архітектури, без планомірної підготовки кадрів вищої кваліфікації в галузі теорії та історії архітектури ризикує перетворитись на звичайний проектний заклад, який буде займатися виключно розробкою історико-архітектурних опорних планів, подібно до паталогоанатома, лише констатуючи ситуацію. В той же час Російська академія архітектури і будівельних наук як державна структура має можливість утримувати Науково-дослідний інститут теорії архітектури і містобудування, російським урядом виділяються кошти на підготовку та видання фундаментальних творів з архітектури. В Україні такої розкоші немає.

Історія архітектури це зовсім не наука для науки, як вважає дехто. Праці про архітектурні здобутки нашого народу матимуть величезне політичне значення, вони мають наочно засвідчити пріоритети й визначити почесне місце містобудування й архітектури України у розвитку світової духовної культури, мають надати можливість значно поглибити відомості про існуючі пам'ятки, що дозволить на відповідному рівні здійснювати реставраційні роботи. Вони матимуть й велике популяризаторське значення. А це у свою чергу має значно сприяти розвитку різних форм туризму, в тому числі й міжнародного, що є важливим для економічного стану держави, сприятиме обізнаності вітчизняної й закордонної спільноти з мистецькою спадщиною нашого терену, формуванню самосвідомості його мешканців, подальшому розвитку сучасної вітчизняної архітектури і врешті-решт створенню іміджу держави як цивілізованої, європейської. Нарешті, історія архітектури це - просто цікаво, а для інтелігентної людини ще й корисно.

Владним структурам бажано було б переглянути державну політику в галузі фундаментальної архітектурної науки, як її вже переглянуто в інших галузях: якщо зараз не буде підтримано молоді кадри, через певний час Україні доведеться для дослідження власної архітектури запрошувати фахівців з інших, більш далекоглядних теренів. На жаль, ми до цього уперто йдемо: середній вік висококласних фахівців у цій галузі крокнув далеко за шістдесят років.

Але, можливо, не все так погано, як уявляється? Адже читач тримає в руках результат досліджень численної низки фахівців - не лише архітекторів, але й мистецтвознавців, істориків, навіть філологів?

Якщо на хвилину відкинути соціальні проблеми розвитку історії архітектури і подивитись на її внутрішні змістовні зміни, не можна не помітити певних позитивних зрушень.

По-перше, історія архітектури з пам'яткознавства повільно, поступово, але уперто перетворюється на культурологію. Відверто кажучи, ми спостерігаємо, що накопичення фактичного матеріалу, з яким не можна упоратися без теоретичних узагальнень, здобуло критичної маси. Історії архітектури зараз як ніколи потрібна саме теорія архітектури.

По-друге, історія архітектури повільно, поступово, але уперто залучає до своїх досліджень методи інших наук (скажімо, класичної філології), за допомогою яких вона може значно розширити "по вертикалі" свій предмет, зробити його більш цікавим та науково обґрунтованим не лише для архітекторів-практиків та чиновників управлінь охорони пам'яток архітектури, але й - широкому загалу науковців з інших сфер гуманітарного знання (у цьому числі щорічника приклади такого аналізу подані статтями у розділах "Повідомлення" та "Матеріали про збереження архітектурної спадщини").

По-третє, і це, мабуть, є головним, історико-архітектурна наука не дивлячись на різні суспільні негаразди, відсутність вузівської спеціальності та відповідної кваліфікаційної підготовки, брак коштів і т. ін., не дивлячись на увесь логічно вибудований песимізм самих істориків архітектури, - історико-архітектурна наука розвивається, шукаючи нові наукові обрії, вдосконалюючи методику, залучаючи досвід інших наук гуманітарного профілю, виходячи дійсно на європейській рівень, для якого вже не є характерною вузькоцехова спеціалізація фахівця, і на якому вітчизняне архітектурознавство через деякий час зможе достойно конкурувати.

Завершуючи наше вступне слово, сповнене переживань за долю сучасного та майбутнього архітектурної науки, ми з доброю надією передаємо цей збірник, що виходив у світ протягом п'яти років, в руки шановного читача, заспокоюючи себе впевненістю у неперервності інтелектуального розвитку людства, впевненістю у те, що на зміну одному поколінню істориків архітектури прийде інше покоління, і воно буде гідним нащадком непересічного попередника.

* * *

П'яте число щорічника, яке читач тримає в руках, виходить наприкінці 2002 р. І хоча його тема стосується розвитку містобудування, редколегія вважає за свій обов'язок віддати борги і надрукувати ті матеріали, які були започатковані друком у минулому. На жаль, у вересні 2001 р. пішов з життя член редакційної колегії, доктор архітектури Дмитро Нилович Яблонський, а на початку цього року у розквіті творчих сил залишив цей світ один з наших дописувачів - доктор архітектури Орлянна Іванівна Кузьмич.

За п'ять років вимушеної перерви у роботі редакційної колегії відбулися організаційні зміни. У пошуках виходу зі скрутного становища із забезпеченням видання редколегія звернулась до Головного управління містобудування і архітектури Київської міської державної адміністрації і знайшла підтримку. Тепер "Архітектурна спадщина України" стане друкованим органом не лише Держбуду України, а й Головкиївархітектури. Відповідні корективи внесені до складу редколегії. Її членами стали головний архітектор Києва, член-кореспондент Академії мистецтв України, почесний доктор НДІТІАМ С. В. Бабушкін та його заступник - почесний доктор НДІТІАМ А. Б. Бєломєсяцев.

Попередні числа щорічника разом із додатками виходили за науковою редакцією В. І. Тимофієнка. У майбутньому цей тягар, можливо, ляже на плечі А. О. Пучкова, і тому дане число виходить за двома редакторськими прізвищами.

Наостанку зазначимо: є мало надії, що керівники владних структур ознайомляться з цим вступним словом і переймуться проблемами фундаментальної архітектурної науки. Враховуючи практику останніх років, може статися, що це число видання виявиться останнім. Тому було прийняте рішення звільнити "редакційний портфель", щоб роками не обіцяти авторам відносно скорого отримання коштів на підготовку наступного щорічника. У зв'язку з цим, ми вважаємо за свій обов'язок подякувати всім авторам за безкорисну відданість науці та справі охорони української культурної спадщини, а також висловити щиру вдячність численним читачам за підтримку і ту велику увагу, яку вони надавали нашій роботі.

Погода [ законодавство ] [ реєстри ] [ краєзнавство ] [ архітектура ] [ історія ] [ мистецтво ]