архітектура / дослідження / Архітектурна спадщина України / 5

В. Завада

ҐОТИЗМИ В АРХІТЕКТУРІ ДЕРЕВ’ЯНИХ ХРАМІВ ПОЛІССЯ

Однією з необхідних умов об’єктивної і всебічної оцінки будь-якого історико-архітектурного явища (певного історичного типу будівель, стилістичного напрямку, регіональної школи і навіть окремої споруди або ансамблю) є, як відомо, розгляд його у контексті найголовніших тенденцій та течій розвитку світового зодчества. До числа найбільш поширених в архітектурознавстві показників художньої цінності старовинних будівель слід віднести, зокрема, їхнє місце у загальному процесі формування та еволюції історичних стилів. Традиційна увага дослідників саме до цього аспекту історії будівельного мистецтва обумовлена, насамперед, універсальним характером процесів стилеутворення, які в явній або прихованій формі пронизували практично усі ланки матеріальної та духовної культури — від літератури і філософії до системи пропорціонування та організації внутрішнього простору споруди.

Цілком природно, що специфічні особливості історичного розвитку українського зодчества (давнє походження, послідовна і практично безперервна еволюція протягом наступних історичних періодів, а також вигідне розташування України на перехресті багатьох найважливіших процесів та подій світової історії) перетворюють стилістичний аналіз на один з найбільш відповідальних напрямів вивчення нашої архітектурної історії. Невипадково вже на початкових стадіях теоретичного осмислення архітектурної спадщини України (друга половина XIX — початок XX ст.) цей важливий аспект тою чи іншою мірою знайшов відображення у працях більшості вітчизняних та зарубіжних дослідників (М. Драгана, В. Залозецького, Г. Павлуцького, В. Січинського, Й. Стржиговського, В. Щербаківського та ін.). На жаль, подальші історичні події в Україні і пов’язана з ними вульгарна ідеологізація вітчизняної науки призвели до майже цілковитого згортання будь-яких комплексних досліджень історії українського зодчества і, зокрема, аналізу цього явища у контексті загальної еволюції світових архітектурних стилів.

Негативні наслідки тривалого штучного стримування одного з найбільш важливих напрямів вітчизняного архітектурознавства не могли не позначитися на існуючому рівні уявлень про місце української архітектури у загальному процесі стилістичного розвитку будівельного мистецтва. Незважаючи на помітне послаблення у 1980–1990-х рр. багатьох ідеологічних обмежень недавнього минулого і появу цілої низки ґрунтовних праць на цю тему (Ю. Асєєва, Г. Логвина, В. Тимофієнка, В. Чепелика, В. Ясієвича та ін.), усі вони спрямовані, насамперед, на вивчення окремих стилістичних напрямів та періодів в історії українського зодчества. Неважко помітити, що у цьому випадку поза увагою дослідників залишається порівняльний аналіз стилістичних проявів у різні історичні періоди, у різних народів і, що найголовніше, у різних галузях культури та мистецтва. Це суттєво ускладнює не тільки виявлення всієї цілісної картини процесів стилеутворення, але й можливість об’єктивної наукової оцінки її окремих історичних фаз, тенденцій та модифікацій у контексті загального розвитку світової культури.

Певне відставання зазначеного напрямку досліджень архітектурної спадщини України від аналогічних розробок в інших країнах Європи найбільш повно простежується на прикладі одного з найменш вивчених тут архітектурних стилів — ґотики. У більшості фундаментальних досліджень з історії українського зодчества роль ґотичного фактору зводиться до незначних впливів на рівні окремих декоративних прийомів або деталей [1]. Відсутність скільки-небудь глибоких слідів ґотики у вітчизняному будівництві пояснюється, насамперед, її виникненням і найбільшим розквітом у країнах Західної Європи — Франції, Іспанії, Німеччині та ін. У якості іншої причини незначного поширення стилю в українській архітектурі висувається та обставина, що в очах більшості наших співвітчизників (православних у своїй основі) він ототожнювався з процесом їх насильницького покатоличення [2].

Зовсім іншу картину дослідженості ґотики спостерігаємо в інших країнах Східної Європи, споріднених з Україною спільністю історичного та культурного розвитку. Так, порівняно високий рівень збереженості архітектурної спадщини XIII–XV ст. у Литві і, що не менш важливо, особливий інтерес до цього періоду з боку дослідників, дозволили виявити досить широкий спектр ґотичних проявів у найрізноманітніших типах історичних будівель [3]. Ще більш помітне місце посідає цей стиль у роботах польських авторів, де він виступає визначальним фактором у розвитку народної дерев’яної архітектури і, зокрема, у формуванні особливого, ґотичного, типу костьолу [4]. Навіть в Росії, де в силу особливих історичних умов говорити про якісь помітні впливи ґотики просто не доводиться, сформувався свій особливий напрям вивчення цього стилю, пов’язаний з виявленням його загальних характеристик (взаємодії з іншими стилями, механізмів поширення на терені Європи, організації діяльності майстрів тощо) [5]. До цього слід додати й цілу низку цікавих досліджень ґотики у Білорусі, в архітектурній спадщині якої вдалося простежити досить складну і тривалу еволюцію цього явища від цілісної стильової системи у XIII–XV ст. до окремих ґотизмів у XIX — на початку XX ст. [6].

Навіть ці довільно взяті штрихи загальної картини вивчення архітектурної ґотики у деяких країнах Східної Європи дозволяють припустити, що зазначені раніше особливості формування цього стилю у специфічних умовах України (географічна віддаленість від первісного ареалу, незначні масштаби поширення тощо) не можуть бути науковою підставою для фактичного вилучення його з історії вітчизняного зодчества. З одного боку, будь-яка другорядна і, тим паче, привнесена ззовні лінія розвитку певної архітектурної школи становить досить цікавий та важливий в історико-архітектурному відношенні об’єкт дослідження (принаймні, в аспекті виявлення механізмів засвоєння та асиміляції зовнішніх впливів будівельною культурою України). З іншого боку, викликає сумнів саме твердження про незначну роль ґотики в історії вітчизняного зодчества, адже у більшості галузей матеріальної та духовної культури України цей період позначений чи не найвищим рівнем розвитку після княжої доби*. Саме системний характер культури дозволяє припустити існування аналогічних тенденцій і в українській архітектурі XIII — на початку XVI ст., які в силу різних причин ще не були виявлені дослідниками чи не дійшли до нас у вигляді пам’яток або інших історичних джерел.

Причини явно недостатньої уваги до української архітектурної ґотики слід шукати, очевидно, у своєрідній системі регіональних пріоритетів у дослідженні України, які традиційно використовувалися офіціозною російською, а згодом і радянською історичною наукою. Вона полягає в ототожненні вітчизняної історії та культури переважно з південними та східними землями України (Слобожанщиною, Сіверщиною, Наддніпрянщиною та ін.), де ґотичний стиль (як, до речі, і ренесанс) дійсно не залишив якихось помітних слідів. Водночас з цим практично непоміченими залишаються численні ґотизми в архітектурі Волині, Галичини, Закарпаття, Буковини та інших історичних земель Західної України, хоча саме тут багатовікова еволюція вітчизняного зодчества відрізнялася чи не найбільш усталеним і послідовним характером.

У подібному переміщені акцентів (регіональних, хронологічних, типологічних) в оцінці української архітектурної ґотики неважко помітити досить тенденційну модель історичного розвитку вітчизняного зодчества, яка була розглянута нами в окремому дослідженні [7]. Сутність цієї моделі полягає, з одного боку, у замовчуванні і навіть вилученні з архітектурної історії України її найбільш яскравих і визначних явищ (творів, майстрів, шкіл, історичних періодів), а з іншого — в акцентації уваги на фактах і подіях вельми другорядних і малозначущих. У світлі цієї схеми традиційне применшення ролі ґотики у формуванні будівельної культури України виглядає цілком логічним, адже внаслідок цього у цілісному процесі багатовікової еволюції вітчизняного зодчества утворюється досить відчутний розрив між періодами Київської Руси та Ренесансу. Таким чином, завдяки нескладній дослідницькій процедурі самобутня архітектура Княжої доби опинилася у своєрідному історичному вакуумі, а процес формування національних традицій українського зодчества перемістився на декілька століть пізніше — чи то в добу Відродження, чи то в часи бароко.

Неважко помітити, що такий «скорочений курс» архітектурної історії України напрочуд добре узгоджується в часі з відомою формулою про «формування української нації з єдиної давньоруської народності у XIV–XVI ст.», і є, по суті, її звичайною архітектурною ілюстрацією. З іншого боку, і архітектурна спадщина Київської Руси, штучно позбавлена свого історичного контексту, «не згубилася у просторі і часі» і досить давно без будь-яких додаткових аргументів розглядається російськими дослідниками виключно у системі своєї національної культури. Відверто ідеологічний підтекст описаної моделі висвітлення історії українського зодчества і, зокрема, вилучення з неї ґотичного стилю надають особливої актуальності поверненню цього явища до його первісного культурно-історичного контексту. Розв’язанню цієї складної і маловивченої проблеми і присвячено цю статтю, причому досліджуваний процес формування ґотичних рис у будівельній культурі України розглядається у ній на прикладі найстаріших дерев’яних храмів Полісся.

Звернення у цій ситуації до одного з найбільш архаїчних регіональних напрямків української народної архітектури є зовсім не таким випадковим, як це може здатися на перший погляд. Реліктовий характер цієї архітектурно-будівельної школи та її особлива роль у формуванні вітчизняного і східнослов’янського зодчества** (не говорячи вже про численні паралелі з найдавнішими будівельними культурами Сходу) перетворюють її на унікальний за своєю чистотою еталон первісності та автохтонності (при всій умовності обох категорій) української архітектури. З іншого боку, усталений і практично безперервний протягом багатьох століть характер поліського народного будівництва дозволив акумулювати у ньому лише найсуттєвіші процеси і тенденції у розвитку вітчизняного, європейського та світового зодчества, відкидаючи всі менш значні, маргінальні течії та впливи. Ці специфічні особливості будівельної культури Полісся найбільш повно виявлено в архітектурі традиційних культових будівель регіону, аналіз яких дає чудову можливість простежити глибину ґотичних проявів як у межах зазначеної регіональної школи, так і всієї української архітектури в цілому.

Звичайно, тривала і послідовна еволюція традиційного поліського будівництва не лише сприяла формуванню у ньому цілісної й розгалуженої системи власних архітектурно-будівельних засобів, але й дозволила виробити чітку генетичну вибірковість у темпах і глибині засвоєння інновацій. Щодо ґотичної архітектури, наприклад, первісна географічна та культурно-історична віддаленість цього явища від православно-язичницького Полісся помітно стримувала (принаймні, на початкових стадіях) процес повноцінного становлення тут зазначеного стилістичного напряму, створюючи умови для часткового засвоєння його окремих рис, прийомів та елементів. До цього слід додати і певну уповільненість традиційного культового будівництва (зокрема поліського) у сприйнятті зовнішніх імпульсів, пов’язану з необхідністю їх поступового пристосування до специфічних конструктивно-технологічних вимог відповідної архітектурно-будівельної школи. Саме ця обставина примушує шукати «сліди» ґотичних тенденцій далеко за формальними хронологічними межами цього стилістичного напрямку (XIII–XV ст.), знаходячи окремі ремінісценції ґотики у будівлях XIX і навіть XX ст. В обох згаданих випадках головним об’єктом дослідження може виступати не вся ґотика як цілісна стильова система, а лише окремі її елементи — ґотизми, міра присутності яких у традиційному культовому будівництві Полісся і виявляється в цьому етюді.

Особливий інтерес в цьому відношенні становлять поліські дерев’яні церкви з дзвіницею над бабинцем, що являють собою один з найбільш давніх за хронологією різновидів культових будівель на території регіону. Як випливає з самої назви цих споруд, їх західна, вхідна частина мала двоярусну структуру, складаючись з низького безвіконного зрубу бабинця і розташованої над ним невеликої каркасної дзвіниці з наметовим завершенням. Решта приміщень таких будівель (насамперед, нава і вівтар) вирішувалися у традиційному для поліських дерев’яних храмів дусі, являючи собою прямокутні, квадратні або шестикутні (для апсиди) у плані зруби, перекриті рубленими верхами або звичайним каркасним дахом з декоративною маківкою на гребені. Незважаючи на значну питому вагу традиційних елементів у структурі цих споруд, ускладнення їх західної частини додатковим об’ємом дзвіниці зміщувало головний акцент у сприйнятті храму з нави на вхідний фасад, надаючи загальній композиції будівлі зовсім іншого, асиметричного характеру.

Певне уявлення про архітектуру поліських дерев’яних храмів з дзвіницею над бабинцем дають старовинні фотографії або малюнки Воскресенської церкви 1580 р. у Суходолах (неподалік від Володимира-Волинського) [7], Варваринської церкви 1629 р. у Машеві (на Любомльщині) [8], Троїцької церкви 1663 р. у Судчому*** (під Любешовим) [9] та інших будівель XVI–XVII ст. на території регіону. Переважна більшість згаданих іконографічних свідчень відноситься до західної частини Українського Полісся (насамперед, Волинської області), хоча згідно зі старовинними документами дерев’яні церкви з дзвіницею над бабинцем зводилися у давнину і на крайньому сході регіону — у Болячеві, Парипсах, Немиринцях, Буках на Житомирщині, Гуляниках, Колонщині на Київщині [10] тощо. Така широка географія зазначеної групи будівель на території досліджуваного регіону примушує з більшою увагою поставитися до проблеми походження і місця цього явища в історії традиційного культового будівництва Полісся.

Більш повне уявлення про архітектуру поліських дерев’яних храмів з дзвіницею над бабинцем можна одержати на підставі ознайомлення з кількома унікальними зразками цих будівель, які збереглися на території регіону до нашого часу. До них, насамперед, слід віднести Дмитрівську церкву 1567 р. у Гішині під Ковелем — найстарішу пам’ятку поліської дерев’яної архітектури, добре відому за публікаціями Г. Логвина, В. Завади та ін. [11]. Звичайно, давнє походження споруди і порівняно нетривкий характер використаного при її будівництві матеріалу обумовили необхідність періодичних ремонтів і навіть заміни окремих елементів храму, що не могло не позначитися на чистоті його первісного архітектурного рішення. Зокрема, було розібрано всю горішню частину склепінчастого перекриття над вівтарем, а залишки первісно відкритого ззовні верху разом з водоточиною виявилися прихованими у масиві пізнішого каркасного даху. Не оминули перебудови і центрального верху пам’ятки, над світловим ліхтариком якого у другій половині XIX ст. було влаштовано додаткову декоративну маківку цибулястої форми. Очевидно, водночас з цим відбулася капітальна реконструкція каркасної дзвіниці над бабинцем, внаслідок чого її первісні тесані конструкції (насамперед, традиційна у таких випадках аркада-галерея) було змінено на пилені, а вся архітектура цього важливого елементу будівлі набула більш спрощеного і схематичного вигляду.

Незважаючи на пізніші нашарування, вони мали «косметичний», локальний характер, не порушуючи первісної об’ємно-просторової структури пам’ятки. Її композиційну основу складають три послідовно розташовані з заходу на схід зруби бабинця, нави та вівтаря (відповідно прямокутної, квадратної та шестикутної у плані форми), повторюючи, таким чином, традиційну схему поліського тридільного храму. Традиційний характер мають також перекриття над центральним і східним зрубами, являючи собою у першому випадку класичний зразок архаїчного пірамідального верху чотиригранної форми з світловим четвериком у вінчанні, а в другому — більш простий, однозаломний варіант рубленого верху. Єдиним принципово новим для найстаріших дерев’яних храмів Полісся виступає одноярусна каркасна дзвіниця над бабинцем, проте її вплив на загальну структуру будівлі обмежується лише зовнішніми формами пам’ятки, ніяк не виявляючись в інтер’єрі Дмитрівської церкви. Більше того, всупереч асиметричній побудові зовнішніх форм споруди композиційною домінантою її внутрішнього простору є центральне приміщення храму — нава, яке за своїми розмірами, висотою та характером освітлення помітно переважає низькі і напівтемні приміщення бабинця і вівтаря. Виділенню нави як композиційного центру інтер’єру сприяло також розташування тут майже всіх його пластичних акцентів та елементів декоративного оздоблення (складного фігурного вирізу у західній стіні, старовинних хорів, монументального іконостасу тощо), ще більше наближаючи організацію внутрішнього простору пам’ятки до традиційної схеми поліського тридільного храму.

Значення Дмитрівської церкви полягає не тільки у тому, що вона є найстарішим на Поліссі зразком культової будівлі з дзвіницею над бабинцем, але й у тому, що незважаючи на всі пізніші ремонти і реконструкції дзвіниця як визначальна ознака досліджуваної групи дерев’яних храмів тут збереглася. Адже найголовніша проблема при виявленні подібних споруд на території регіону в тому і полягає, що дзвіниця над бабинцем, як і решта каркасних елементів храму (опасання, фігурні кронштейни, крокви, стояки та розкоси даху тощо), підлягали періодичним ремонтам і навіть заміні значно частіше, ніж рублені конструкції цих будівель. У багатьох випадках дзвіниці не тільки перебудовувалися і частково міняли свою форму, як це сталося у гішинській церкві, але й розбиралися зовсім, істотно впливаючи на первісний вигляд будівлі. Характерним зразком такої споруди є ще одна пам’ятка поліської дерев’яної архітектури XVI ст. — Успенська церква 1589 р. у Качині Камінь-Каширського району Волинської області.

Зараз пам’ятка являє собою досить суперечливу за архітектурними формами споруду, яка ззовні нагадує дерев’яну церкву хатнього типу, а в інтер’єрі — традиційний тридільний поліський храм з трьома рубленими верхами. Невідповідність між зовнішніми формами Успенської церкви та структурою її внутрішнього простору можна пояснити лише пізнішими переробками пам’ятки, внаслідок яких архаїчні склепінчасті перекриття над навою та вівтарем виявилися прихованими у масиві каркасного даху. На користь цього припущення свідчать і письмові джерела, згідно яких будівля до 1884 р. мала «три верхи форми чотирикутної», а також «критий хід» (опасання) у вигляді галереї [12]. Це дало підставу П. Юрченку припустити, що на місці сучасного західного зрубу знаходився інший, первісний бабинець, який цілком повторював характер східної частини храму. У наведеній цим автором реконструкції качинської церкви її композиція до перебудови мала підкреслено симетричний відносно нави характер, а вся споруда в цілому була віднесена до тридільних у плані будівель з трьома рубленими верхами [13].

Дальші дослідження качинського храму дозволили встановити, що водночас з центральним та східним об’ємами до його найдавніших елементів слід віднести і перший ярус західного зрубу, над яким 1884 р. було надбудовано додатковий поверх під двосхилим дахом. Крім того, в західній частині нави (над залишками фігурного вирізу) вдалося виявити сліди давніх тесаних хорів та розташованих у їх центрі дверей того ж часу, що свідчить про існування над одноповерховим зрубом первісного бабинця ще одного приміщення, пов’язаного з хорами окремим дверним отвором. Подібний прийом відомий лише у невеликій групі храмів з дзвіницею над бабинцем, яка локалізується неподалік від Качина (у Здомишлі та Залізниці Волинської області). Це дозволяє припустити, що спочатку над західним зрубом пам’ятки знаходилася невеличка каркасна дзвіничка з чотиригранним наметовим дахом, і вся споруда в цілому відповідала наведеним вище письмовим свідченням.

Таким чином, до реконструкції кінця XIX ст. Успенська церква у Качині за своїм композиційним рішенням була подібна до гішинського храму, хоча й відрізнялася від нього співвідношенням та пропорціями головних елементів. Так, висота центрального зрубу качинської церкви (7,4 м) значно перевищувала аналогічний показник гішинського храму (4,6 м), незважаючи на практично однакові розміри обох приміщень у плані (відповідно 6,8 Ч 6,7 та 6,6 Ч 6,2 м). Завдяки цьому співвідношення висот центрального і східного зрубів в обох будівлях помітно відрізняється одне від одного: в Успенській церкві воно дорівнює 3 : 2, а у Дмитрівській — лише 5 : 4. Високе монументальне перекриття нави качинського храму ще більше підкреслює домінуючу роль у його композиції центрального об’єму і водночас з цим майже цілком нівелює значення в архітектурі пам’ятки її західної, вхідної частини з дзвіницею над бабинцем.

Не менш складним завданням є точна атрибутація іншої, розташованої неподалік від Качина, пам’ятки архітектури XVI ст. — Преображенської церкви у Нуйному Камінь-Каширського району Волинської області. Зараз будівля складається з чотирьох послідовно розташованих з заходу на схід об’ємів — прямокутних у плані дзвіниці і бабинця, квадратної нави та ґранчастої апсиди. Триярусний об’єм дзвіниці відрізняється при цьому типовими для другої половини XIX ст. стилістичними ознаками і не пов’язаний конструктивно з рештою елементів споруди, що в комплексі з суперечливим характером сучасного бабинця (з хорами на другому ярусі) свідчить про пізніші перебудови всієї західної частини церкви. На користь цього припущення свідчать і старовинні описи будівлі, згідно з якими «залишилася у старому вигляді лише частина вівтарна та середня, а теперішній бабинець був колись дзвіницею. У 1765–1767 рр. теперішній бабинець надбудований другим поверхом, де розміщені хори, дзвіниця знову прибудована, а при вівтарі прибудована ризниця» [14].

Таким чином, первісно Преображенська церква являла собою типовий поліський тридільний храм з дзвіницею над бабинцем, подібний за характером об’ємного рішення до розглянутих раніше архітектурних пам’яток у Гішині та Качині. Причому з останньою спорудою нуйненська церква була пов’язана не тільки спільністю композиційного рішення, але й характерним співвідношенням головних об’ємів. Так, висоти центральних зрубів Успенської та Преображенської церков є однаковими і дорівнюють 7,5 м, що в 1,5 рази більше за висоту відповідних вівтарних зрубів, також однакову для обох пам’яток (5 м). Контрастне протиставлення центрального та бічних об’ємів, що притаманне качинському храму, у Преображенській церкві ще більше посилюється за рахунок композиційного ускладнення центрального верху (використання восьмигранної форми склепіння замість архаїчної чотиригранної, поява в основі залому монументального восьмерика з чотирма парусами та ін.), а також помітного збільшення його висоти (у першому випадку загальна висота нави в інтер’єрі дорівнює 12,4 м, а в другому — 16,2 м). Таким чином, незважаючи на влаштування над бабинцем нуйненського храму додаткового об’єму каркасної дзвіниці, композиційною домінантою споруди залишається високий, баштоподібний об’єм нави. В свою чергу і загальна композиція Преображенської церкви у первісному вигляді так і не набула асиметричного характеру, повторюючи, по суті, апробовану століттями схему українського тридільного триверхого храму.

Подібне поєднання стилістичних інновацій та традиційних рис в архітектурі поліських дерев’яних церков з дзвіницею над бабинцем добре простежується і в Троїцькій церкві 1663 р. у Судчому Любешівського району Волинської області. На жаль, ця цікава споруда не збереглася, проте її найголовніші об’ємно-просторові, пропорційні і навіть конструктивно-технологічні характеристики добре зафіксовані різноманітними іконографічними та письмовими свідченнями, що й дозволяє порівняно точно відтворити первісний вигляд старого судчанського храму. Як показують матеріали натурних обстежень Троїцької церкви (фотографії загального вигляду і, особливо, обмірні креслення плану, розрізу, фасадів і навіть окремих деталей внутрішнього декору), виконаних 1912 р. П. Покришкіним [15], будівля в цей час складалася з трьох прямокутних увінчаних трьома архаїчними наметовими дахами зрубів (включаючи й каркасну дзвіницю з ажурною аркадою-галереєю над бабинцем) і ззовні мало чим відрізнялася від розглянутої нами раніше Успенської церкви у Качині. Єдиною (хоча й досить принциповою) відмінністю старого судчанського храму, чітко зафіксованою у креслениках П. Покришкіна, є каркасна конструкція пірамідальних наметів над східним та центральним зрубами, яка виявлена в інтер’єрі у вигляді плоскої стелі з різьбленими сволоками. Ця особливість будівля, як і офіційно зафіксована у джерелах дата її зведення — 1788 р., можуть створити враження порівняно пізнього характеру Троїцької церкви (кінець XVIII ст.), коли архаїчні рублені верхи чотиригранної форми у традиційному культовому будівництві Полісся вже майже не використовувалися, поступившись місцем подібним до них ззовні каркасним наметам.

Разом з тим, наявність у конструкції центрального, найбільшого за розмірами, зрубу «лисиць» викликає певний сумнів у достовірності офіційної дати будівництва судчанського храму, адже цей традиційний прийом зміцнення рубленої конструкції використовувався на Поліссі лише у найдавніших культових спорудах не пізніше першої половини XVIII ст. На користь більш раннього походження свідчать і архівні джерела, згідно яких «церква ця 1788 р. була відремонтована, себто піднята за допомогою підкладки нижніх вінців дерева, ошальована ззовні дошками і всі стіни укріплені дерев’яними стовпами» [16]. Крім того, «судячи по чистому отесуванню рубанком сволоків з вигнутими валиками на ребрах та різьбою розеток … верх центральної частини церкви було перероблено» [17] і, нарешті, останнє свідчення: «Коли засновано церкву, на те точного запису немає і жодних згадок про це у народі не збереглося, проте з одного документу, що є у церковному архіві, який писаний польською мовою жовтня 4 дня 1663 року від імені місцевого землевласника Владислава Войни на ім’я православного священика Павла Лячщевича, де сказано, що селяни села Судчого від цього дня не повинні звертатися за требами в інші приходи, а лиш тільки зверталися за требами і з’являлися на богомоління вже до свого храму, — з цього можна здогадатися, що на цей час у селі Судчому було побудовано церкву і, мабуть, ту саму, адже у документах, писаних у 1815 році, описується вже як досить вітха споруда церкви» [18].

Таким чином, наведені історичні джерела переконливо свідчать, що Троїцька церква була зведена 1663 р. і являла собою класичний зразок поліського дерев’яного храму з дзвіницею над бабинцем та двома архаїчними пірамідальними верхами чотирисхилої форми над навою та вівтарем. Це дозволяє стверджувати, що у другій половині XVII ст. досліджуваний різновид культової будівлі на Поліссі ще побутував, хоча кількість подібних споруд на території регіону поступово зменшувалася. Якщо у XVI ст. тут було зафіксовано чотири таких будівлі (у Гішині, Качині, Суходолах та Нуйному), у XVII — дві (у Машеві та Судчому), то у XVIII — лише один, по суті останній зразок поліського дерев’яного храму з дзвіницею над бабинцем (Покровська церква 1745 р. у Залізниці під Любешовим [19]). Зазначена тенденція дозволяє припустити, що формування і найбільше поширення досліджуваної групи будівель на території регіону відбувалося раніше XVI ст., тобто в той період розвитку поліської дерев’яної архітектури, який практично не представлений ані архітектурними пам’ятками, ані допоміжними історичними джерелами. На користь подібного припущення свідчить і те, що дзвіниця над бабинцем відома переважно у храмах найдавнішого на Поліссі архаїчного типу****, в той час як у будівлях більш пізнього за походженням волинського типу цей своєрідний композиційний прийом зафіксований лише в одному випадку (Преображенська церква у Нуйному).

Картина виникнення та поширення на території регіону досліджуваної групи культових будівель була б неповною без ще одного різновиду цих споруд, який виник на основі дерев’яних храмів північно-поліського (хатнього) типу. Особливістю цих своєрідних будівель є те, що майже вся конструкція каркасної дзвіниці прихована у цьому випадку в масиві високого даху, виявляючись ззовні лише у вигляді невеликої маківки над фронтоном вхідного фасаду. Характерними зразками таких храмів є Покровська церква початку XVIII ст. в Іванчицях та церква Різдва Богородиці 1760 р. у Муравині [20], які знаходяться неподалік містечка Зарічного на Рівенщині. Навколо цього містечка локалізуються досить компактною групою й деякі інші будівлі цього типу, які були зведені вже у XIX ст. (церква Параскеви 1860 р. у Кухоцькій Волі, Покровська церква 1823 р. у Неньковичах та Миколаївська церква 1837 р. у Вичівці) і, хоч не мали дзвіниці у своїй структурі, проте залишили як данину давній традиції невелику декоративну маківку над вхідним фронтоном.

Порівняно вузькі територіальні (Зарічнянський і, частково, Дубровицький райони Рівненщини) та хронологічні (XVIII–XIX ст.) межі поширення цих споруд примушують поставити питання про особливі причини і шляхи їхньої появи на території регіону. Адже вони відрізняються від решти поліських дерев’яних храмів з дзвіницею над бабинцем і за архітектурним рішенням, фактично не маючи в структурі обох визначальних для цієї типологічної групи будівель елементів — дзвіниці і бабинця як окремого приміщення. Ця обставина, а також значне поширення подібних споруд у прилеглих до Рівненщини районах Білорусі [21], дозволяє розглядати їх як пізнішу ремінісценцію досліджуваного процесу формування дерев’яних церков з дзвіницею над бабинцем, причому в його особливому білоруському варіанті.

Підсумовуючи порівняльний аналіз кількох найбільш характерних різновидів зазначеної групи культових будівель, не можна не помітити певну незалежність процесу поширення дзвіниці над бабинцем в окремих, історично сформованих на території регіону локальних типах дерев’яних храмів — архаїчному, волинському, північно-поліському і (згідно з письмовими свідченнями) київському. Це дозволяє припустити зовнішнє походження досліджуваного композиційного прийому, що значною мірою підтверджується його мінімальним впливом на таку визначальну і усталену в часі характеристику поліських (і в цілому українських) дерев’яних церков як система організації їх внутрішнього простору. З іншого боку, використання зазначеного прийому переважно у будівлях архаїчного типу, як і цілком очевидна тенденція до його поступового зникнення у XVII–XVIII ст. свідчать про досить ранню появу храмів з дзвіницею над бабинцем на території регіону. Перелічені особливості досліджуваної групи культових споруд, помножені на їх характерну локалізацію здебільшого у західних районах Українського Полісся, примушують шукати причини появи цього явища за межами досліджуваного регіону.

Для з’ясування питання про походження поліських дерев’яних церков з дзвіницею над бабинцем доцільно порівняти їх, насамперед, з аналогічними будівлями в інших регіонах України, а також у суміжних з нею регіонах Східної Європи. Аналіз цього досить різноманітного матеріалу свідчить, що зазначена група культових споруд Полісся становить своєрідне регіональне відгалуження досить великого масиву дерев’яних храмів, ареал поширення яких охоплює більшу частину західних земель України (крім досліджуваного регіону, ще й Галичину, Бойківщину, Лемківщину та Закарпаття), суміжні з Поліссям райони Білорусі, а також Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію та Угорщину. Показово, що кількість подібних споруд поступово зростає у західному напрямку, де й локалізуються найбільш давні і найбільш довершені зразки дерев’яних храмів зазначеного типу (Варфоломіївська церква 1307 р. у Кочах в Моравії [22], костьоли XV ст. у Грибові, Дебні, Лопушній у Польщі [23] та ін.).

Не менш важливо, що водночас з поступовим збільшенням у західному напрямку кількості сакральних будівель з дзвіницею на вхідному фасаді помітно зростає і міра застосування в їхніх архітектурних формах елементів та прийомів ґотичного стилю. У традиційному культовому будівництві Польщі, наприклад, вплив цього стилістичного напряму є настільки домінуючим, що більшість дослідників кваліфікує дерев’яні костьоли XV–XVI ст. як ґотичні [24]. Показово, що аналогічні причини появи дзвіниці над бабинцем у дерев’яних церквах південної Білорусі (не менш архаїчних, ніж Українське Полісся) вбачає також відомий білоруський дослідник Ю. Якимович [25]. Усі перелічені обставини дозволяють розглядати використання аналогічного композиційного прийому у найдавніших поліських храмах як один з небагатьох, але яскравий ґотизм у традиційному сакральному будівництві досліджуваного регіону.

Звичайно, можливості більш повного і глибокого виявлення ґотичних рис були у даному випадку істотно обмежені наявністю у будівельній культурі Полісся власної, чітко окресленої архітектурної концепції, витоки якої сягають глибин праукраїнської історії та її тісних взаємозв’язків з найдавнішими будівельними культурами Сходу [26]. Визначальну роль у цій концепції відігравала, як відомо, система організації внутрішнього простору споруди, побудована на варіюванні різних за формою, висотою та характером освітлення приміщень [27]. Композиційною домінантою інтер’єру виступав при цьому розвинутий вгору і добре освітлений простір нави, який не лише підпорядковував собі решту приміщень храму, але й обумовлював особливий, багатофасадний характер його об’ємної композиції. Цілком природно, що архітектура ґотичних храмів з властивою для них поздовжньо-осьовою схемою розташування головних об’ємів та чітко виділеним головним фасадом не зовсім відповідала традиційній композиційній побудові поліської дерев’яної церкви, що й обумовило підкреслено зовнішній (якщо не сказати декоративний) характер розглянутого вище ґотизму. Більш глибокого засвоєння елементів ґотичного стилю слід очікувати в архітектурі храмів північно-поліського (хатнього) типу, які і за структурою, і за характерним розташуванням на західному пограниччі досліджуваного регіону значно більше тяжіють до композиційних схем та стилістичних орієнтацій західноєвропейського культового зодчества. Особливий інтерес в цьому відношенні становить порівняно невелика група найдавніших пам’яток цього типу, зведення яких відбувалося невдовзі після Берестейської унії 1596 р. і чи не найбільшою мірою мусило відбити ідею первісної єдності західної та східної гілок християнства. Цілком природно, що саме в архітектурі нечисленних храмів початку XVII ст. на території регіону слід шукати «сліди» ґотики у традиційному культовому будівництві Полісся, адже цей стилістичний напрямок сміливо можна вважати своєрідним художнім еквівалентом католицизму в Україні. Показово, що наприкінці XVIII ст. і особливо на початку XIX ст. згадані будівлі «с целью придания истинно православного вида» стали об’єктами чи не найбільш руйнівних «реконструкцій», після чого встановити їх первісний вигляд стало можливим лише за допомогою додаткових історичних джерел.

Особливий інтерес і цьому відношенні становить церква Різдва Богородиці, зведена 1614 р. у старовинному поліському містечку Ратному Волинської області. Первісну основу пам’ятки складають монументальний об’єм квадратної в плані нави та розташована на південь від неї ґранчаста апсида, до яких 1882 р. було прибудовано високу триярусну дзвіницю (з каркасним бабинцем-переходом до нави) та два симетрично розташовані допоміжні приміщення при вівтарі (на захід і на схід від нього). Якщо зазначені зміни чітко зафіксовано у письмових джерелах [28] та чітко простежуються завдяки характерним стилістичним і конструктивним ознакам, то характер капітальної реконструкції споруди 1793 р. (також згаданої у старовинних документах [29]) визначити дещо складніше. Найбільш вірогідним слід визнати заміну в цей час первісного перекриття над навою, адже використання існуючого, каркасного варіанту чотирисхилого намету на початку XVII ст. (тобто в період цілковитого панування у традиційному культовому будівництві Полісся архаїчних рублених верхів чотирисхилої форми) виглядає малоймовірним. Разом з тим і про рублену, склепінчасту конструкцію перекриття над таким порівняно великим за розмірами (10,2 Ч 11,2 м) приміщенням вести мову не доводиться через обмежені технічні можливості деревини. Особливий інтерес в зв’язку з цим викликає згадка О. Цинкаловського про наявність у старому ратнівському храмі двох рядів стовпів, які розділяли центральне приміщення споруди на три частини — одну головну і дві бічні нави [30]. Поздовжньо-осьова композиція внутрішнього простору нави до її реконструкції дозволяє зробити припущення, що це приміщення первісно було перекрите традиційним для будівель цього типу двосхилим дахом з невеликою декоративною маківкою на гребені.

Не на меншу увагу в архітектурі пам’ятки заслуговує і витягнута у поздовжньому напрямку форма вівтарного зрубу, стилістична спорідненість якого з апсидами ґотичних костьолів Литви, Польщі, Чехії та інших країн Східної Європи [31] не викликає сумніву. До цього слід додати й такі характерні для зазначеної групи будівель ознаки, як південна орієнтація вівтаря та просторова відкритість цього приміщення до нави, що досить рідко зустрічалося в архітектурі традиційних культових будівель Українського Полісся. Ці особливості церкви Різдва Богородиці, помножені на тридільну структуру її нави та характерну форму двосхилого даху до реконструкції, свідчать про порівняно високу міру ґотичних проявів в описаному різновиді поліських дерев’яних храмів, хоча кількість подібних споруд і, головне, період їх побутування на території регіону були досить обмеженими (переважно перша половина XVII ст.).

Щоправда, окремі зразки церков з квадратною в плані навою та витягнутою у поздовжньому напрямку апсидою зводилися тут і пізніше (у Верхах, Гуті-Кам’янській Волинської області, Великих Озерах на Рівненщині), проте вже у другій половині XVIII ст. більшість з перелічених ґотизмів використовувалася незалежно один від одного. Характерна, витягнута форма вівтарного зрубу, наприклад, зустрічалася в цей час у комплексі з зовсім іншими композиційними типами храмів — хрещатим (у Борках та Несвічі Волинської області), хатнім з однією (у Здомишлі на Ратненщині) або двома (у Грудках під Каменем-Каширським) баштами на вхідному фасаді тощо. Важливо відзначити, що тенденція до довільного використання окремих ґотичних елементів та прийомів (насамперед, стилізованих «стрільчастих» вікон п’ятикутної форми) простежується навіть у деяких пам’ятках XIX — початку XX ст. (у Секуні Волинської області, Невіркові, Бистричах на Рівненщині), хоча комплексність цих вторинних стилістичних проявів, як і їхня кількість швидко зменшувалися, знаменуючи остаточне згортання особливої, ґотичної лінії у розвитку традиційного культового зодчества Полісся.

Повертаючись до питання про походження поліських дерев’яних церков з квадратною у плані навою та витягнутою у поздовжньому напрямку апсидою, не можна не звернути увагу на досить значну кількість їхніх аналогів у більшості суміжних з Україною регіонів Східної Європи [32]. Всі вони незалежно від конфесійного спрямування, місця будівництва та застосованого при цьому матеріалу, датуються XV–XVI ст. і належать до особливого, загального типу ґотичного храму, який сформувався у межах того саме географічного ареалу на основі більш давніх, романських прототипів [33]. Цікаво, що в тих саме територіальних і хронологічних межах локалізується і більшість зарубіжних аналогів розглянутих раніше поліських храмів з дзвіницею над бабинцем, що дозволяє ставити питання про формування у XV– XVI ст. особливого, східноєвропейського варіанту архітектурної ґотики.

Виникнення подібного феномену виглядає цілком природним у світлі процесів загального піднесення, які охопили у той час значну частину країн Східної Європи (насамперед, Чехію, Литву, Польщу, Угорщину і до певної міри — Україну та Білорусь), що обумовило в них і підвищений інтерес до витоків власної культурної самобутності, і пов’язану з цим вибірковість у використанні композиційних засобів ґотичної архітектури. Чи не найцікавішим прикладом подібного синтезу ґотичних елементів і багатовікових власних традицій у культовому будівництві і є, на наш погляд, розглянуті у статті зразки найдавніших дерев’яних храмів Українського Полісся.

Звичайно, наведені приклади не вичерпують усього розмаїття історичних форм та прийомів ґотики в архітектурі традиційних культових будівель досліджуваного регіону, які, безперечно, потребують більш глибокого і комплексного вивчення. Проте навіть цей далеко не повний перелік дозволяє стверджувати, що зазначений стилістичний напрям залишив помітний слід у розвитку будівельної культури Полісся, без врахування якого об’єктивна оцінка і висвітлення цього своєрідного явища навряд чи можливі. Подальше студіювання поліських ґотизмів дасть можливість ще більше наблизитися до розуміння загальних закономірностей процесів стилеутворення в архітектурі, а також їх своєрідного заломлення у спцифічних умовах Полісся і України в цілому.

Джерела

1. ІУМ. — Т. 2. — С. 27.
2. НІАУ. — С. 76.
3. Логвин Г. Н. Украинское искусство (XIII–XVIII вв.). — М., 1963. — С. 34.
4. НІАУ. — С. 57.
5. Янкявичене А. С. Принципы и средства композиции фасадов готических домов Литвы // АН. — 1984. — № 32. — С. 98–102.
6. Lietuvos architekturos istorija. — Vilnius, 1987. — Vol. I. — S. 88–159.
7. Brykowski R. Drewniana architektura koњcielna w Malopolsce XV wieku. — Wrocіaw, 1981. — S. 174–205.
8. Муратова К. М. Мастера французской готики XII–XIII веков: Проблемы теории и практики художественного творчества. — М., 1988.
9. Петросова Л. Г. Готизмы в монументальной архитектуре Белоруссии XIX — начала XX веков: Автореф. дис. … канд. искусствоведения. — М., 1992.
10. Завада В. Архітектура як важливий чинник державного будівництва // РД. — 1993. — № 5. — С. 57–63.
11. Цинкаловський О. Волинські дерев’яні церкви XVII–XIX ст. — Льв., 1935. — С. 54.
12. Волков Ф. К. Старинные деревянные церкви на Волыни // МЭР. — СПб, 1910. — С. 345.
13. Alogier Z. Budownictwo drewne i wyroby z drewa w Dawnej Polsce. — Warszawa, 1907. — S. 91–93.
14. Логвин Г. Н. Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель. — М.; Лейпциг, 1982. — С. 361–362; Завада В. Т. О происхождении шатра в деревянных храмах Украинского Полесья // АН. — 1986. — № 34. — С. 135–136.
15. Теодорович Н. И. Волынь в описании городов, местечек и сел в церковно-историческом, географическом, этнографическом, археологическом и других отношениях. — Почаев, 1903. — Т. V. — C. 245.
16. Юрченко П. Г. Дерев’яна архітектура України. — К., 1970. — С. 54.
17. Теодорович Н. И. Волынь в описании городов… — С. 275–276.
18. ЛОИА. — Ф. 1. — Оп. 323. — Л. 6.
19. Там само. — Л. 8.
20. Там само. — Л. 4.
21. Там само.
22. Завада В. Т. Локальные особенности в архитектуре деревянных храмов Украинского Полесья // АН. — 1980. — № 37. — С. 137.
23. Там же. — С. 144.
24. Якімовіч Ю. А. Драулянае дойлідства Беларускага Палесся: XVII–XIX ст. — Мн, 1978. — С. 87.
25. Дерево в архитектуре и скульптуре славян. — М., 1987. — С. 160.
26. Brykowski R. Drewniana architektura koњcielna…– S. 176.
27. Там само.
28. Якімовіч Ю. А. Драулянае дойлідства… — С. 87.
29. Логвин Г. Н. Початковий період давньоруської архітектури // Мистецтво і сучасність. — К., 1980. — С. 110–128.
30. Завада В. Архітектура як важливий чинник державного будівництва. — С. 60–61.
31. Теодорович Н. И. Волынь в описании городов… — С. 356.

* Відкриття (а точніше, повернення замовчуваних раніше) в українській культурі XIV — початку XVI ст. цілої низки видатних діячів (Юрія Котермака, Павла Русина та ін.) і яскравих творів літератури, музики та мистецтва не тільки започаткувало процес «реабілітації» ґотичного стилю в Україні, але й обумовило стрімкий розвиток тут одного з найбільш важливих напрямків історичних досліджень — медієвістики. Чи не єдиною галуззю вітчизняної науки, яка і досі залишається осторонь цих нових тенденцій і процесів є, на жаль, історія української архітектури.

** Більш докладно про це йдеться у роботах С. Верговського, Хв. Вовка, А. Данилюка, З. Дмоховського, В. Завади, Г. Логвина, К. Мошинського, М. Приходька, С. Таранушенка, П. Юрченка та ін.

*** Цікаво, що у 6 томі «Всесвітньої історії архітектури» (М., 1968) старий судчанський храм розглядається у розділі, присвяченому білоруському зодчеству, чому певною мірою сприяла адміністративна приналежність села у минулому до Пінського повіту Мінської губернії. На жаль, автори цього розділу, вміщуючи малюнок церкви з книги відомого польського дослідника З. Гльогера «Budovnictvo drewne i wyroby z drewa w Dawnej Polsce» (Варшава, 1907. — С. 91–93), не зважили на розташований під ним підпис: «Церківка старовинна у Судчому під Любешовим». Завдяки цьому рідкісний зразок давнього поліського храму, якому немає аналогів у самій Білорусі, був штучно відірваний від зони історичного побутування подібних будівель як на території Полісся, так і України в цілому.

**** Більш докладно типологію поліських дерев’яних храмів XVI — початку XX ст. розглянуто нами у статті «Локальные особенности деревянных храмов Украинского Полесья» (АН. — 1990. — №37. — С. 133–145).