Віктор Вечерський

ПРОБЛЕМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОГО ОБРАЗУ МІСТА

Основою розвитку українських міст у ХХ сторіччі стала містобудівна спадщина попередніх епох. Проте цей розвиток був вельми специфічним. Бо як би ми не критикували, приміром, класицистичні реконструкції ХІХ сторіччя, мусимо визнати, що в цілому вони забезпечували розвиток містобудівних утворень на засадах спадкоємності. Але ідеологія спадкоємного розвитку була повалена в 1920-х роках під натиском духовної пошесті так званого російського комунізму. Його ''залюблена ненависть до минулого'' (за М.Бердяєвим) обернулася на землях України найбільшою після монголо-татарської навали культурно-історичною катастрофою. Розпочавшись у суто ідеологічній сфері, явища історичного нігілізму перейшли в містобудівне проектування і в практику, затримавшись у них як метастази тоталітаризму до самого розвалу СРСР. Під таким кутом зору ''соціалістичне'' містобудування в Україні ще належним чином не досліджено і не проаналізовано. Але з наслідками цього містобудування ми ще довго намагатимемось якось дати собі раду.

Панівним напрямком містобудування упродовж майже цілого ХХ ст. стало нігілістичне заперечення архітектурно-містобудівної спадщини. Передусім системи архітектурних домінант - собори, церкви і дзвіниці - були цілковито неприйнятними для комуністичного режиму з ідеологічних міркувань. Наслідком стало безпрецедентне у світовій історії свідоме руйнування містобудівної композиції таких визначних міст, як Київ, Полтава, Новгород-Сіверський та інші. Показово те, що в першу чергу нищилися пам'ятки доби Гетьманщини, які мали виразні риси національно-культурної своєрідності. Натомість церковні споруди загальноімперських стилів - класицизму, русько-візантійського чи неоросійського - лишилися неушкодженими. Лідери більшовизму, при всій своїй малокультурності, цілком адекватно трактували пам'ятки, приміром, ''мазепинського бароко'' як вибухонебезпечне сховище українських національних почуттів. Саме тому найбільшого удару було завдано по пам'ятках Києва - ''цитаделі різних контрреволюційних націоналістичних угруповань''.

Після знищення архітектурних домінант другим важливим аспектом деструкції образної системи історичних містобудівних утворень стала втрата ландшафтної своєрідності поселень (приміром, внаслідок багатоповерхової забудови річкових заплав), особливо прикра там, де її було досягнуто внаслідок цілеспрямованих антропогенних дій. Не менш руйнівними виявилися і зміни розпланувальної системи: так зване укрупнення кварталів, розширення старих вулиць та прорізування нових прямо через історичну забудову, поширення у 1970-х рр. принципу мікрорайонування на історичні середмістя. Все це необоротно порушило масштабні співвідношення в ''інтер'єрі'' міста: зменшилася кількість архітектурних домінант і водночас різко збільшилися габарити рядової забудови. Особливо потерпіли від цього малі й середні історичні міста Лівобережжя і Наддніпрянщини з їхніми дискретними композиційними структурами, які виявились уразливішими на деструктивні впливи, ніж замкнуті, самодостатні ансамблі міст Західної України.

Наслідком цього стало те, що автор називає ентропією містобудівних систем, себто розпадом, примітивізацією. То серйозна проблема, на спробах вирішення якої варто зосередитися окремо. А на разі зазначимо, що проблема ця вже усвідомлена фахівцями, на її розв'язання спрямований відповідний методичний інструментарій, під який зараз підводиться сучасна законодавча база.

У ситуації, що склалася, особливої уваги заслуговують, на нашу думку, сучасні практичні спроби подолати цю ентропію шляхом реабілітації містобудівної спадщини. Така спроба була досить успішно здійснена вже за часів незалежності в колишній гетьманській столиці - місті Глухові Сумської області. Робота, що називалася ''Реабілітація історико-архітектурного середовища міста Глухова Сумської області'' отримала Державну премію України в галузі архітектури 1998 року. Колектив авторiв виходив з того, що Глухiв є одним з найвизначнiших iсторичних мiст України, в якому збереглося понад 50 пам'яток iсторiї, мiстобудування та архiтектури загальнонацiонального значення, неповторний історичний ландшафт та цінна старовинна міська забудова.

Роботи з дослiдження та виявлення архітектурно-містобудівної спадщини Глухова розпочалися 1984 р. Були розроблені послідовно iсторико-архiтектурний опорний план, проект зон охорони пам'яток, проект органiзацiї iсторико-архiтектурного заповiдника. Цi напрацювання увiйшли складовою частиною до Генерального плану мiста. Вперше було проведено ретроспективний аналiз розвитку мiстобудiвної структури протягом Х-ХХ столiть, аналiз наявної розпланувально-просторової структури iсторичного ареалу мiста, виявлено i забезпечено охорону зон композицiйно-видового впливу всіх пам'яток мiстобудування i архiтектури. В цілому така єдина система заходів по малому історичному місту була виконана вперше у вітчизняній практиці.

Це дало підстави для створення заповідника, після чого протягом 1994-1997 років проведено комплекс практичних заходiв щодо реставрацiї та реабілітації пам'яток, реконструкцiї та впорядження iсторичного центру мiста, створення пам'ятних знаків і пам'ятникiв (серед них найзначнішим є парний пам'ятник славетним композиторам Д.Бортнянському i М.Березовському), вiдтворення втрачених пам'яток, будiвництва нових споруд за iндивiдуальними проектами (найзначнішою з них є Школа мистецтв ім. М.Березовського), створення сучасних iнженерних мереж i транспортних комунiкацiй, оптимiзацiї всiєї мiської інфраструктури та функціонального зонування міста (будiвництво об'їзної автомагiстралi, газифiкацiя, каналiзацiя, виведення в єдину промзону промислових пiдприємств, створення в історичному центрі пішохідної зони). Відтак нові будівлі й споруди зводяться в Глухові тільки за індивідуальними проектами, архітектурно-просторові й пластичні вирішення яких пов'язані з історичною забудовою. Завдяки цьому вдалося сформувати співмасштабне людині, історично осмислене, семантично наповнене гуманне архітектурне середовище центру малого міста. Це - єдиний в Українi приклад малого iсторичного мiста, де послiдовно реалiзовано проект формування сучасного архiтектурного середовища на основi реабiлiтацiї архітектурно-мiстобудiвної спадщини.

Ця робота справила значний вплив на розгортання аналогічних заходів у інших містах, багатих на об'єкти містобудівної спадщини доби Гетьманщини - в Охтирці, Сумах, Ромнах, Чигирині, Полтаві, Коломиї. Дві останні роботи також були відзначені Державною премією України в галузі архітектури.

Як показано вище, варварство комуністичної доби спричинило серйозні деформації історичних образів наших міст. Належна суспільна реакція на такий стан справ забарилася аж до 1970-х рр. Саме тоді в професійному середовищі почали поступово формуватися засади містобудівної охорони міської культурної спадщини, були опрацьовані перші історико-архітектурні опорні плани з проектами зон охорони пам'яток міст Переяслава-Хмельницького, Луцька, Кам'янця-Подільського та Києва. Все це дозволило у 1982 р. узагальнити накопичений досвід і видати відповідні ''Методичні рекомендації''. Тут уперше були класифіковані містобудівні системи на території України, визначені методи виявлення і оцінки архітектурно-містобудівної спадщини, зон її композиційно-видового впливу, встановлення зон охорони пам'яток, а також виявлення і охорона від спотворення так званого п'ятого фасаду міста.

Загалом, проблема ''п'ятого фасаду'' є актуальною для міст з активним рельєфом, з багаторівневою забудовою (Київ, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Львів, Чигирин тощо). Ця проблема надто пізно потрапила в поле уваги фахівців. Стимулом до цього послужила, на наш погляд, загальна ''мансардизація'' як Києва, так і інших великих історичних міст.

Києву у цій сфері належить особлива роль. Саме тут накопичено найбільший практичний досвід розроблення історико-архітектурної підоснови та зон охорони пам'яток. Тут протягом багатьох років виникали найгостріші проблеми у сфері містобудівної охорони архітектурної спадщини, тому досвід столиці є вельми повчальним. Ще 1973 р. українські реставратори здійснили історико-архітектурну інвентаризацію Києво-Подолу, що лягла в основу проекта реконструкції цього району. 1979 р. Київський міськвиконком затвердив загальноміську систему зон охорони пам'яток, яка діє дотепер і охоплює практично весь історичний ареал міста і долину Дніпра. Проте у 1980-х рр. ця концепція охоронного зонування увійшла в суперечність як з новими нормативними документами, так і з реаліями пам'яткоохоронної діяльності (створення 1987 р. заповідника ''Стародавній Київ''). Тому з 1989 р. і дотепер триває робота щодо перегляду системи охоронного зонування в Києві. На разі, ця робота ще далека від завершення.

Історія містобудівної охорони архітектурної спадщини Чернігова сповнена конфліктів. Тут пам'ятки архітектури доби Київської Русі й Гетьманщини, які цілковито визначають виразний силует і панораму міста, в органічній єдності з неповторним ландшафтом формують ландшафтно-містобудівний комплекс. Він за ступенем цілісності, збереженості, історичної та мистецької цінності належить до найвищих досягнень національної культури. І хоча 1967 р. в Чернігові був створений архітектурно-історичний заповідник, визначена його територія, проте цим не забезпечувалася комплексна містобудівна охорона нерухомої культурної спадщини. Тому 1986 р. була розроблена єдина для всього міста комплексна система зон охорони пам'яток. А конфлікт був пов'язаний з одним із варіантів розвитку міста, який завзято відстоювала міська влада у 1970-1980-х рр. Цей варіант передбачав забудову багатоповерхівками так званої Лісковиці, тобто заплави біля підніжжя гір, на яких стоять монастирські комплекси. Науковці виконали кілька фотопанорам з різних видових напрямків, які показали, що в разі забудови Лісковиці новий житловий район спотворить історично сформований архітектурно-ландшафтний комплекс.

Сучасна доля району Лісковиці виявилася дуже цікавою: спільними зусиллями фахівців удалося не допустити туди багатоповерхову сучасну забудову. Проте заплаву все ж таки забудували - самочинно, котеджами в 3-4 поверхи із білої силікатної цегли. Тепер хаотичний ''п'ятий фасад'' цієї забудови псує панораму, що розкривається з основних видових точок наддеснянського плато. Та все одно це краще, ніж 9 - 16-поверхові панельні будинки попід бароковими монастирями. Приклад Чернігова, на наш погляд, наочно показав, що принциповий, послідовний і непоступливий підхід до охорони нерухомої культурної та природної спадщини стимулює пошук оптимальніших рішень і підтверджує ефективність містобудівних методів охорони історичних населених місць (при належному застосуванні цих методів).

Кам'янець-Подільський 1977 р. оголошений Державним історико-архітектурним заповідником, проте до 1987 р. він не став предметом комплексних історико-містобудівних досліджень. У результаті створилася парадоксальна ситуація: заповідне місто не мало історико-архітектурного опорного плану і повноцінного проекту зон охорони пам'яток. Таку роботу виконала 1987 р. О.Пламеницька, застосувавши оригінальну методику ''кінематографічного'' аналізу покадрового сприйняття Старого міста з найважливіших шляхів, видових точок, природних рубежів. На наш погляд ця методика є дуже перспективною для аналізу складних містобудівних утворень, оскільки дозволяє синтетично описати історично сформовану містобудівну структуру з великою кількістю домінант, акцентів, різноманітних за типологією просторів. А в цілому протягом 1990-х рр. по Кам'янцю-Подільському було опрацьовано кілька комплексних проектів і програм регенерації об'єктів архітектурно-містобудівної спадщини, розпочалася їхня фрагментарна реалізація, так що місто перетворилося на своєрідний містобудівний експериментальний полігон для апробації новітніх методик науково-проектних розробок по історичних містах. На жаль, досі жодні наукові чи проектні розробки не охопили проблему ''п'ятого фасаду'' забудови в каньйоні р. Смотрич, яка дуже впливає на формування умоглядного образу цього міста.

Історико-архітектурні дослідження Полтави ми виконали 1984 року. Проведений аналіз природної підоснови та етапів містобудівного розвитку дав дуже цікаві результати й уможливив висновок про багатоповерхову забудову заплави р. Ворскли, здійснену в 1960-1970-х рр., як про значну містобудівну помилку, зумовлену повним ігноруванням композиційних аспектів розвитку цього визначного міста Гетьманщини. На жаль те, що вдалося відвернути в Чернігові, сталося у Полтаві.

Авторові цих рядків 1987 року довелося розв'язувати незвичайну проблему при розробленні історико-містобудівної підоснови Чигирина. Йшлося про виконання історико-архітектурного опорного плану міста, яке не мало тоді жодної пам'ятки архітектури! Нашими дослідженнями було доведено, що попри відсутність явних архітектурних шедеврів Чигирин характерний високим ступенем історичної та ландшафтної своєрідності. Необхідність наших досліджень була продиктована планами будівництва Чигиринської АЕС та містечка атомників - фактично паралельного міста з 9-16-поверховою забудовою, ''п'ятий фасад'' якої визначив би цілком ''радянський'' краєвид Чигирина і Чигиринщини з Богданової гори. З огляду на це мова йшла про збереження містобудівної своєрідності колишньої гетьманської столиці. Тому зони охорони пам'яток були визначені з урахуванням провідного композиційно-видового впливу ландшафтної домінанти - Богданової гори. За результатами наших досліджень було зроблено два принципових висновка, які згодом радикально вплинули на долю міста й околиць: доведено необхідність реконструкції Богданової гори з частковим відтворенням укріплень замку Б.Хмельницького-П.Дорошенка (зараз тривають відновлювальні роботи); показана доцільність створення на базі культурної і природної спадщини історико-культурного заповідника (нині діє Національний заповідник ''Чигирин'').

Загалом у практиці реконструкції історичних містобудівних утворень України 1970-1980-х рр. можна простежити три основні тенденції.

1. На території історичного середмістя здійснюється знесення рядової історичної забудови (крім пам'яток архітектури) і широке нове будівництво. Ця тенденція була особливо характерна для малих і середніх історичних міст Лівобережжя й Наддніпрянщини (Ромни, Чигирин, Охтирка).

2. Історичне середмістя консервується, сучасний центр міста розвивається на суміжних територіях. Результатом такого підходу стає поступова деградація історичного середмістя (Львів, Чернівці, Кам'янець-Подільський).

3. Розосереджене вкраплення нових житлових і громадських будівель в історичну забудову зі збереженням загальної містобудівної структури. Результатом таких дій стають, здебільшого, випадкові поєднання старого з новим і неможливість комплексного вирішення проблем реконструкції районів історичної забудови (Київ, Полтава, Чернігів, Переяслав-Хмельницький).

Комплексна реконструкція кварталів і районів історичної забудови, яка довела свою ефективність у містах Прибалтики й Росії, не кажучи вже про закордон, в Україні не практикувалася, хоча теоретично визнавалася. А з 1990-х рр., коли держава значною мірою втратила важелі централізованого керівництва у містобудівній сфері, коли різко зменшилися інвестиційні спроможності, про комплексну реконструкцію (регенерацію, ревалоризацію, ревіталізацію) взагалі мови не йде.

В останні роки найбільша будівельна діяльність зосереджена в Києві, у т.ч. і в його історичному середмісті. Проте ця діяльність провадиться на засадах, викладених вище у пункті 3, тобто в режимі ''ручного управління'' вирішуються питання щодо розміщення чи реконструкції, як правило - з надбудовою, окремих об'єктів без уваги до проблем комплексності реконструкції історично сформованих містобудівних утворень. У зв'язку з цим вирішення цілком слушної проблеми міських дахів шляхом влаштування мансард уже перетворилося на такий собі бізнес з напівлегальною надбудовою кількох поверхів над будинками в історичному середмісті. При цьому уживаються найрізноманітніші (а нерідко й найнеоковирніші) архітектурні форми, матеріали, а також способи ''маскування'' повноціннних поверхів під мансарди. Найбільше постраждав від цього історичний район Подолу, ''п'ятий фасад'' якого добре проглядається з висот Старого Києва. Але й у Старому місті, на так званій Горі - ситуація не краща. Але це стане очевидним для всіх тільки через деякий час - коли в дзвіниці Софії Київської буде встановлено ліфт і верхній ярус дзвіниці перетвориться на оглядовий майданчик.

У суспільстві вже визріло усвідомлення ненормальності такого стану справ, проте на практиці зламати цю хибну тенденцію на разі не вдається. Проте є надія, що комплекс нормативно-правових актів, які зараз розробляються і вводяться в дію, допоможе поступово унормувати ці питання.