архітектура / дослідження

Петро Савицький

ЗАГИБЕЛЬ І ВІДНОВА НЕОЦІНЕННИХ СКАРБІВ
розгром руської зодчеської спадщини і доконечність її відбудови

І. УСЕ НАЙКРАЩЕ ПУЩЕНО НА ЗЛАМ
(доля тисячолітнього Києва)

1936 рік позначився нечуваними в новітній світовій історії руйнаціями художньо-історичних пам'яток у Києві. Ця формула є безумовно точна, бо вже впродовж тривалого часу ніде у світі не нищено (тим більш, свідомо й не вимушено жодними "надзвичайними" обставинами) першорядних архітектурних творінь такої віддаленої від нас доби, як XII століття. А в Києві, в умовах цілковитого миру, без щонайменшого впливу "нездоланної сили", розпочато знесення таких пам'яток, до того ж у масових масштабах. Для будинку уряду забракло в Києві іншого майданчика, як той клапоть землі, де стояли незагиблі в буревіях восьми століть дорогоцінні свідки далекого руського минулого. І ось, як про це захоплено повідомляють огудники власної вітчизни, "на стрімчастому березі Дніпра, на території колишнього Михайлівського монастиря і Трьохсвятительської церкви, споруджується шестиповерховий будинок Раднаркому УРСР" (1).

Скільки галасу було здійнято свого часу з приводу загибелі, що загрожувала Реймському соборові. Загроза не здійснилася, і собор відбудовано. Загибель собору Михайлівського монастиря в Києві - доконаний факт. Тим часом потрібно на повну силу утвердити ту істину, що серед явищ художньої культури собор Михайлівського монастиря у своєму роді не менш значний, аніж його молодший перевесник - Реймський собор. У кожному з них виражена своя і велика правда художнього умогляду й творчості. А якщо так, то будівники анекдотичного ("шестиповерхового": знайшли чим похвалитися) будинку Раднаркому УРСР у Києві суть нищителі наайвизначніших скарбів свого народу.

Собор Михайлівського монастиря збудовано, як відомо, 1108 ро-ку (2). Збережені до XX століття руські архітектурні пам'ятки, що мають такий вік, можна перелічити на пальцях. Київські (і не тільки київські) горе-"будівничі" відтинають ці пальці один за одним. Боплан, відомий описувач Країни першої половини XVII століття, так висловлювався про її столицю: "З-поміж усіх храмів Києва тільки двоє зосталися на пам'ять (pour memoire), це - Софійський і Михайлівський; решта лежать у руїнах". З цих двох історичних будівель, що збереглися "на пам'ять" нащадкам, одна зникла тепер з лиця землі, на догоду невідь-кому і чому. Немає жодного серйозного огляду руського художнього минулого, в якому не згадувався б собор Михайлівського монастиря (3) [...]

Однобанний і шестистовпний у своєму первісному вигляді Михайлівський собор за своє довге життя встиг обрости приділами і прибудовами. З однобанного він став семибанним4. Та це анітрохи не зменшило його архітектурної краси та виразності. Можна навіть думати, що пізніші добудови підвищили його мальовничість. Це живо відчував глядач, що мав нагоду милуватися собором у садибі колишнього Михайлівського монастиря. Це враження й тепер здатна справити будь-яка добра світлина собору (5). З цілковитою підставою М.Сичов і Ф.Ернст називали цю будівлю "казково-мальовничою" (6). І навіть реставратор В.Фролов, посланий до Києва вже в той час, коли собор Михайлівського монастиря було приречено на зруйнування, не втримався від того, щоб назвати його "прекрасною пам'яткою руського зодчества XII століття" (7).

За мальовничістю своєю Михайлівський собор скорше перевершував найкращі творіння італійської архітектури візантійського стилю, ніж поступався перед ними. Проте в країні рад серця мистецтвознавців і "керівників" належать тільки "царству Муссоліні", подібно до того, як серце фонвізінівського бригадира належало "короні французькій". Люди ці твердо переконані, що в самому лише царстві Муссоліні є справжня краса. Що проти неї пам'ятки рідної країни! Отож - яке їм діло до того, що в Києві нищать мистецькі твори, які за художніми вартостями своїми не поступаються перед найкращими італійськими.

Велике значення в історії руського мистецтва має і та Трьохсвятительська церква, що загинула водночас із Михайлівським собором [...] Будівля, яка стала разом з Михайлівським собором жертвою нинішніх київських горе-"будівничих", належала до XII століття. Чи втямили нищителі, скільки взагалі будівель XII століття в "Україні? Спорудження одного "шестиповерхового" будинку коштувало Києву двох таких споруд [...]

Вже й знесення за "одним заходом" двох найвідоміших пам'яток домонгольської Русі становило явище, абсолютно небувале щодо темного невігластва свого у новітніх анналах Росії та України [...]

Стосовно творінь зодчества Батиєве спустошення - справжня дрібниця порівняно з ділами київських "будівничих" 1934- 1936 років, що й далі розвивають свою "діяльність" щораз більшими, темпами. За трагічних обставин здобуття Києва татарами обвалилося склепіння Десятинної церкви. Проте величезна більшість пам'яток зодчества, відомих нам з літописних записів домонгольських часів, пережила Батиєве спустошення і дійшла до наступних поколінь. Перенесення адміністративного центру України з Харкова до Києва виявилося, деякими сторонами, більшою культурною катастрофою, ніж Батиєве спустошення. Тільки три роки порядкують у Києві горе-"будівничі", - і де ж тепер Михайлівський собор, що вистояв лихоліття незліченних навал? Де Трьохсвятительська церква, яку не могла зруйнувати до кінця рука найлютіших ворогів російського і українського народів? І яку долю готує райрада Кирилівській садибі, майже незачепленій буревіями восьми віків? [...]

Великокняжа доба створила Київ в образі міста, що мало можливість змагатися, монументальною красою своєю й розмахом, з будь-якою тогочасною метрополією Сходу і Заходу. За дотепною заввагою Г.В.Вернадського, що ґрунтується на вивченні письмових джерел тієї доби, не кияни благоговіли тоді перед Заходом, а Захід захоплювався Києвом. Високий правий берег Дніпра ніс на своєму "вінці" і схилах архітектурні пам'ятки, впродовж кількох десятків верстов, від Вишгорода на півночі принаймні до Видубицького монастиря на півдні. У "старому Києві", на зовсім невеликому просторі, було зосереджено такі архітектурні монументи світового значення, як Десятинна, Софійська, Михайлівська церкви; два Весилівські храми (один - Святослава Всеволодича, другий - Рюрика Ростиславича); відомий нам тільки з розкопів Георгіївський храм; Ірининський монастир, про який донедавна нагадувала особлива "Ірининська пам'ятка" (основу "пам'ятки" утворив один зі стовпів її собору); славнозвісний Дмитріївський монастир, недалеко від Михайлівського; "Янчин" монастир Всеволода Ярославича і Воздвиженська церква Мстислава Галицького (1215 р.) на місці теперішнього Андріївського храму; Федорівський монастир, Катерининська церква тощо. Можна поставити собі питання, чи було в ХІ-ХІІІ століттях нашої ери якесь інше місце у світі, де на такому невеликому просторі зосереджувалася б така кількість першорядних архітектурних споруд. Це питання тим більш обґрунтоване, що в районі Десятинної церкви розкопи виявили рештки й мурованих двірських споруд, як Х-ХІ, так і XII століть. Розкопи дають підстави гадати, що будівлі були прикрашені мармуром, іншими цінними породами каменю, мозаїками та фресками. Крім Софійського й Михайлівського соборів, мозаїки були і в Десятинній церкві. Фрески, найімовірніше, були всюди. На високий рівень ювелірного майстерства вказують численні, знайдені на тій-таки території скарби золотих і срібних виробів. Рештки емальових, гутних, каменярських та інших майстерень свідчать про піднесення промислового життя.

Давньоруський Київ дотепер не знайшов свого Аполлінарія Вас-нецова (який дав, як відомо, художню "реконструкцію" Москви XVII і попередніх століть). Тим часом завдання це - не менш вдячне. Маємо в руках удосталь даних, аби уявити собі красу цього міста, що Мономаховою шапкою увінчувало вершину Дніпрової гори.

Стрічка пам'яток тяглася й далі на південь: Спас на Берестові, з мурованою церквою й таким самим палацом (збудований Володимиром Великим і відновлений у 1113 році), Печерський, Видубицький монастирі.

В образі "печер" домонгольський Київ мав уже і свою "підземну відповідність". Така "відповідність" є ніби доконечна належність метрополії великого історичного значення. У західній частині Старого Світу класичний приклад дають римські катакомби й грандіозні, "тисячоколонні" підземні водоймища Константинополя. У Києві "печери" доповнюються підземеллями, відкритими в межах "старого міста" (розкопи Д.В.Милєєва та ін.) (8) [...]

За довгу історію Києва були один-два випадки зруйнування будівель великокняжої доби через невігластво ченців. Так, близько 1758 року, на спорудження огорожі Михайлівської садиби, розібрано будівлі Дмитріївського монастиря XI століття. Та що означає цей поодинокий випадок порівняно з тими цілими групами пам'яток, які вже знесли або запланували до знесення в найближчому майбутньому теперішні "хазяї" Києва?

До руйнацтва приклав свою руку й Микола І. Порядком виконання його приписів прибрано в 1840-х роках з поверхні землі споруди Ірининської церкви Ярослава Мудрого (за винятком одного стовпа, що став "пам'яткою"). Не тільки в Києві, а й у Москві, Підмосков'ї та інших місцях часи Миколи І, попри офіційні гасла "народності", були тяжкою добою для пам'яток давньоруського мистецтва. Нехай радіють, однак, київські комуністи. Мірою варварства вони далеко перевершили Миколу І. За 2-3 роки вони зруйнували в Києві стільки пам'яток руської матеріальної культури до монгольської доби, скільки не було перед тим знищено за два-три століття.

[...] Рік у рік дужчає лють нищителів. Як інакше можна пояснити такі факти: за визнанням навіть "Архитектурной газеты" (9) "у Києві недосить дбайливо ставляться до пам'яток давньої архітектури, що мають часом всесоюзне значення. Так, без попередніх обмірів знесено колишній Військово-Микільський собор і колишній Братський монастир-чудові пам'ятки українського бароко XVII століття, будівлі, унікальні за значенням". Ця звістка не може не викликати тремтіння в кожної бодай трохи освіченої людини, в усякого, для кого Україна і українська культура не просто "гній" для чиїхось чужих ланів. Не кажемо вже про те світло, яке проливає ця звістка на долю інших, менш уславлених витворів української архітектури Києва. Немає більше Військово-Микільського собору й Братського монастиря! їх знесено за один або щонайбільше за два будівельні сезони. Отож немає більше дуже великої частини пам'яток не тільки українського зодчества, а й української культури загалом.

Адже те "братство", яке створило цей монастир, було, за слушною заввагою Ф.Ернста, "одним з виявів упертої боротьби мас української людності з заборчою політикою польської адміністрації та панів землевласників і фанатизмом католицького духівництва, що рішуче наступали на Україну, Литву, Білорусь". Братство це засновано 1615 року. А з 1630-х років у садибі знищеного нині монастиря містилася Київська "Академія", перша школа вищого типу в Україні і Росії. Історія вищої освіти в російському і українському середовищі була впродовж століть якнайтісніше, нерозривно сплетена з долею тієї садиби, з якою так нещадно розправилася тепер рука нищителя. "Роля Києва,- провадить Ф.Ернст, - як культурнотворчого центру, тісно зв'язана з старою київською Академією, що в XVII й XVIII століттях була не тільки навчальним закладом, але й значною мірою творила тодішню українську науку, літературу, театр, музику, мистецтво і позначилася величезним впливом на культурі всього європейського Сходу" (10).

Факти ці загальновідомі.

Тож кому, запитуємо ми, може бути корисним знищення пам'ятки боротьби українського народу за національну свою самобутність, цього символу огрому його організаційних здібностей, виявлених у тій боротьбі, цього промовистого свідка колишньої культурно-історичної слави й ролі Києва? [...]

"Шкідницька", в глибокому й остаточному розумінні, природа цієї руїнницької дії підкреслюється винятковими художніми вартостями зниклої історичної будівлі. У фаховій літературі з цього питання немає двох поглядів.

Як ішлося раніше, одночасно з Братським монастирем зруйновано і так званий Військово-Микільський собор на Печерську. Дивна доля цих двох будівель. В одні й ті самі роки їх споруджено, в один і той самий рік вони й загинули. Та ще більш дивна лють нищителів. Дві першорядні, споріднені одна з одною архітектурні пам'ятки. Одну висаджують у повітря. Тим більше, здавалося б, підстав зберегти хоча б другу. Технічних перепон до цього бути не могло, оскільки будівлі стояли в різних частинах міста на віддалі кількох кілометрів одна від одної. А проте того ж таки року зносять і другу споруду. Мабуть, нищителі втратили будь-який стрим і міру [...]

Як церкву Братського монастиря, так і Військово-Микільський собор будував москвич, мулярський майстер Йосип Дмитрович Старцев. Він, очевидно, не менше прислухався до художніх традицій українського середовища, ніж прислухалися до російської традиції ті італійські архітекти, які працювали в Москві наприкінці XV - на початку XVI століття. Попри італійські деталі таких споруд, як Успенський, Архангельський собори чи Грановита палата, італійці дали низку безперечно російських творінь. Подібно до цього москвич Старцев творив у річищі українського мистецтва. Якщо вже кожне велике явище в мистецькій царині пов'язувати неодмінно з італійськими іменами, то Й.Д.Старцева можна було б назвати "Арістотелем Фіорованті" Києва. І от - що вчинили тепер з його творіннями київські шкідники! [...]

На зруйнування прирікаються не пересічні київські будівлі. З непомильним чуттям і знанням справи нищиться властиво найкраще з того, що створено минулим українського народу. Не безобличні будівлі, а найцінніше замінюють "гаражами". Далеко заходить і боротьба проти "мазепинства". Знесено, серед іншого, дві найкращі споруди самого Мазепиі (11). Добито пам'ятки й того монастиря, де жила й діяла його мати Магдалина (Флорівський монастир). Боротьба проти "мазепинства" перероджується у боротьбу проти всього великого, що створив за свою історію український нарід. Обличчя столиці - це обличчя країни. Найбільш "ударними" темпами Україна обертається в країну "без роду, без племені". Розвалюють храми великокняжої доби. Вже майже нічого не лишається й від київських пам'яток часів найбільшої самобутності українського зодчества (XVII - XVIII ст.).

Автор цих рядків - рішучий прихильник політичної і культурної єдності Євразії, рішучий супротивник усіх і всіляких інтервенцій. Однак тим гостріше він відчуває доконечну потребу берегти й охороняти культурну спадщину всіх народів Євразії, у тому числі - і великого українського народу. Можна і треба заперечувати діла Мазепи. Проте нищити творіння геніальних зодчих, які , працювали за Мазепи в Києві, це злочин, якому годі дібрати назву. Петро вмів боротися проти "мазепинства". Однак і він не зачепив пам'яток, що їх вони збудували.

На руїнах архітектурних шедеврів Києва справляють свою "вальпуржину ніч" люті вороги й ненависники російського та українського народів. Етнографічний матеріал "без роду, без племені" - що може бути ліпше для прибічників "колоніального розширення". Якомога швидше прибрати з лиця землі всі докази, що суперечать цій концепції! І їх прибирають так швидко, що, певно, дивом дивуються навіть автори цього не так "соціального", як національного замовлення.

Хоч який метод обрахунку застосовуй, результат буде той самий: близько половини, як не більше, неповторних архітектурних пам'яток Києва, які ще в 1934 році становили славу України, на 1937 рік щезли із земної поверхні (12). Тим часом іншого міста, яке, бодай віддалено, могло б дорівняти Києву своїми архітектурними скарбами, в Україні немає. Натхненники київських руйнацій ^просто роблять ніби "небулою" величезну частину архітектурної історії України [...]

Прекрасно сказав якось покійний М.Я.Марр: "Основна умова будь-якого поступу - безперервність культурних традицій" (13). Це аж ніяк не означає, що хоч у якомусь розумінні слід повторювати минуле. Таке повторення було б і завжди буває найнестерпнішою облудою. Потрібно творити нове. Проте у творенні цьому треба спиратися на знання і опанування того, що дано й подолано в традиції.

Що сказали б ті люди, які безпосередньо чи опосередковано санкціонують тепер незліченні київські руйнації, якби їм запропонували, припустімо, зібрати геть усі примірники "Кобзаря" Т.Г.Шевченка й спалити їх? Стираючи без сліду з лиця земного домонгольські й українські пам'ятки, київські "троцькісти" нищать не менші культурні цінності.

У житті народу архітектура так ї само істотна, як істотна, скажімо, поезія. Розправа з найкращими зодчеськими творіннями країни - це замах на народну культуру.

За цих крайніх і трагічних обставин у розпорядженні народу лишається тільки один засіб: почати зводити наново зруйновані пам'ятки. Книжки спалено, але рукопис залишився. На відміну од загиблих пам'яток малярства зниклі із земної поверхні пам'ятки архітектури в певному розумінні й роді можуть бути відтворені знову. Адже жоден зодчий не споруджує будівлю своєю рукою. За його проектом споруду будують муляри. Навіть ліпні роботи він не виконує власноруч; їх виконують, за його рисунком і вказівками, майстри-ліпники. Муляри й ліпники XII чи XVII століть не можуть повторити для нас свою роботу. Але "проекти" тогочасних зодчих - мовби в наших руках. Це - обміри, зарисовки й світлини зруйнованих шкідниками пам'яток. Щоправда, "троцькісти" передбачили й цю справу. Бо ж недаремно обидва творіння Йосипа Старцеві (14) знесено "без попередніх обмірів". І все-таки тих даних про ці прекрасні будівлі, які нагромадила за останні десятиріччя російська й українська наука, досить для того, щоб при знанні справи й любові до неї точно відновити проекти київського "Фіорованті", а за ними - відбудувати самі споруди. Навіть технологічні властивості будівель можна відновити з великою точністю. Звичайно, в археологічному розумінні нова будівля не буде заміною давньої. Проте в розумінні естетичному й туристичному ця заміна може бути повна. Потрібно тільки, щоб відновлення було виконано ретельно й науково. Тут не доведеться фантазувати. Збудувати знову можна буде, звичайно, тільки найкращі із знищених пам'яток (трагізм становища полягає в тому, що знищується якраз найкраще; пересічне й жалюгідне, за загальним правилом, спокійно стоїть на місці). Тому відбудовувати ці споруди потрібно в тому самому вигляді, в якому їх знала сучасна наука. Тільки таким шляхом можна уникнути всього сумнівного й довільного [...]

II. "КОМІСІЯ ЗОДЧЕСЬКОЇ ВІДБУДОВИ"

Справа відбудови зруйнованих пам'яток не може обмежуватися Києвом. Це питання має не тільки всеукраїнське, а й всеросійське значення. Всю Росію останніми роками пойняла хвиля безтямного руїнництва. В усіх куточках корінної Русі вороги народу понищили зодчеські творіння, яким належало б стати безсмертними завдяки їхнім художнім якостям. Наспів час подумати про заснування "Комісії Зодчеської Відбудови" (КЗВ) [...]

Не в збідненому, не в урізаному, а в збагаченому дбайливою реставрацією вигляді повинна передати наша доба майбутнім поколінням зодчеську спадщину євразійських народів, і передусім російську й українську спадщину. Нищителі, в найкращому разі, замість десятка форм архітектурної творчості минулих століть, залишають зразок якоїсь однієї форми. Багату, різноманітну сукупність пам'яток, що свідчить про невичерпну рясноту талантів, вони зводять до нечисленних уламків. Вони сприяють наклепникам на Росію й Україну, які твердять, що ці народи не мають розмаху творчої фантазії. Повторюємо: у найкращому разі від великого цілого вони лишають окремі шматки; від повноскладових рядів зберігають ізольовані відтинки. Штучно призволиться до деградації минуле великих народів.

Ні, Росія та Україна не стерплять цього знущання з себе й зі свого минулого. Вони відновлять повноту рядів. Вони знову змусять вигравати барвами всю сукупність створених минулими поколіннями художніх форм. Вони включать у культурно-історичний ланцюг вирвані з нього найцінніші ланки [...]

Історія Євразії була вже свідком подібних відбудовчих дій. Саме в такий спосіб український нарід, за доби свого "вікового піднесення" в XVII столітті, підняв з руїн пам'ятки великокняжого періоду. В цій грандіозній акції, яка ще не змальована і не оцінена як слід в історичній літературі, але яку автор цих рядків вивчив на десятках прикладів, не можна не відчути напруженого потягу найкращих представників тогочасної Русі-України до віднови тяглості національної русько-української художньо-матеріальної культури. Акція ця визначається такими іменами, як Петро Могила в Києві, Лазар Баранович, Йоаникій Ґалятовський у Чернігові. "Відновлення" дало висліди. Зодчеська спадщина великокняжої доби, що, здавалося, в Україні зникла майже без сліду (див., напр., висловлювання Боплана в першій половині XVII ст.), воскресла з новою силою і славою. І вже не на діячах XVII століття лежить провина за те, що розлючені невігласи наших днів знову знищили добру половину споруд, які ті відбудували. Ці діячі (напр. Йоаникій Ґалятовський у Чернігові) ставили собі у своїх "реставраційних" роботах і суто археологічні цілі. Проте їхні наукові можливості під час віднови споруд великокняжої доби були, звичайно, в сотні разів менші за ті, що їх має наше покоління в справі відбудови нещодавно зруйнованих пам'яток.

Могила, Ґалятовський та їхні соратники величезною мірою сприяли збереженню індивідуального національного обличчя русько-українського народу. Так само й "Комісія Зодчеської Відбудови", повернувши народам Євразії втрачені частини їхньої культурної спадщини, величезною мірою посприяє їхньому культурному піднесенню. Повторюємо, повернення втраченого конче потрібне, щоб знову змусити звучати художню традицію минулого в усій її повноті та образності; щоб усім громадянам країни дати почуття гордості за свою країну та її минуле; щоб кожному з них прищепити "інстинкт історичності" й нагадати йому про покоління, які жили й творили на цьому ж таки грунті. Сучасність має бути величнішою за минуле. Проте і минуле має на повен голос розповідати про себе.

"Комісії Зодчеської Відбудови" належить розгорнути свою роботу незрівнянно ширше, ніж провадили її Могила, Баранович та інші. Передусім ідеться в цьому разі про відтворення з праху зодчеського образу не самої тільки України-Русі, а ледве чи не всіх частин Євразії. Тому що дуже вже "постаралися" (і далі "стараються") нищителі. Ми бачили на прикладі Києва, що стосовно зодчеських пам'яток рука їхня діє куди запекліше, ніж діяла рука татар у XIII і рука поляків у XVII столітті (саме з їхніми спустошеннями мали до діла українські патріоти минулих століть) [...]

Такі внутрішні завданні відбудовчих дій. Коротше кажучи, вони зводяться до того, щоб у сфері архітектурної, а тим самим і "ландшафтної" образності встановити правильне співвідношенні між революцією і традицією; щоб у кожному куточку країни, де було велике історичне життя і де сліди його стерті нищителями, відтворити його пам'ятки і дати їх як взірці, які потрібно опанувати і перевершити.

Однак відбудовча акція маєш тільки внутрішньонаціональний бік. Вона ставить і певні цілі назовні. Європейські "колонізатори" дуже заклопотані тим, щоб применшити цінність культурного минулого руського народу, а якщо можна, то й зовсім звести її нанівець. Ось, наприклад, пан Бакстон (15). Він обурено відкидає саму можливість зіставлення англійської архітектурної спадщини з руською. "Не може бути багато тих, хто допустив би порівняння наших власних великих соборів навіть з найкращими творіннями руського генія. Треба визнати, що таких висот архітектурної творчості ніколи не було досягнено в Росії"'6. Явна й очевидна неправда! За багатством художньої вигадки, за самостійністю творчості руська архітектура в її історичному розвитку аж ніяк не нижча від англійської.

Пан Бакстон розводиться далі. "Руський стиль, - каже він, - ніколи не робив враження на представників інших народів; жоден інший стиль у світі ніколи не був під його впливом. Він узяв багато, але не дав нічого" (17). Проте та сама Англія в її архітектурній історії майже не впливала на інші країни. Це анітрохи не применшує величі того, що вона створила. У випадку руському сама своєрідність руської творчості могла бути перепоною для широкого впливу її на оточення. І все-таки: у ХІV-ХV століттях русько-українське майстерство безперечно впливало на Польщу. В усі наступні століття під впливом руського мистецтва був християнський Схід. Останніми роками воно доволі різноманітне впливає і на Європу[...]

Йдеться про мистецтвознавчі та архітектурні питання, проте за ними відчувається аж ніяк не мистецтвознавче і зовсім не "архітектурне" тло. Якщо руський стиль "брав багато, але не дав нічого" - очевидно, що він належить народові "нижчої раси". Які висновки звідси випливають, не треба пояснювати.

Нас не цікавить, робить пан Бакстон суб'єктивно ці висновки чи ні. їх за нього зроблять інші.

Панове Бакстони не були б небезпечні, якби вони не мали шіайзавзятіших спільників у самому Радянському Союзі.

Уявімо собі "освіченого мореплавця" тієї чи іншої національності, що припливає до Архангельська - до того міста, яке ревнителі Бакстонової справи цілком чи майже цілком "звільнили" від пам'яток минулого. Серед понурих будівель височать кілька так само, мабуть, понурих озій недавно збудованих споруд. "І це місто з чотирьохсотлітньою історією", - вигукне наш мореплавець. - "Не мали ви минулого, не матимете і майбутнього!"

Бакстонові спільники всіляко намагаються досягти цього результату. І мають успіхи вже багато в чому. "Порожні майданчики" від дорогоцінних пам'яток, що їх вони множать у такій кількості, - аж ніяк не доказ славетної минувшини й великої сучасності країни.

І не заплющуймо очі на сумну істину: "експозитура інтервентів" дотепер лишається впливовою і владною в радянській Росії [...] Ще на з'їзді письменників 1934 року Радек оголосив своє "одкровення": "Кожний камінь давнього міста Кельна має більшу історію культури, аніж усі споруди царської Росії" (18) [...]

Нове ставлення до руської історії, викриття помилок школи Покровського ніяк не позначилося на ставленні до неоціненних скарбів історії руської матеріальної культури. Тут діють почасти дуже "утилітарні" мотиви: бажання місцевих організацій розібрати на "цеглу" міцно збудовані давні споруди (про такі разючі, за "головотеством", дії повідомлялося в радянській пресі, зокрема з Курська й Переяслава київського). Проте визначальними є, звичайно, широкі політичні інтереси "троцькістського" типу. Бо ж замало тільки проголосити, що один-єдиний камінь Кельна цінніший від усіх пам'яток Росії. Треба і дійсність увідповіднити з цією "тезою". А для цього треба каменя на камені не лишити від зодчеських маяків Росії [...]

Тож судіть і вершіть. Та пам'ятайте, що присуд ваш названим вище й іншим пам'яткам руської величі буде вашим присудом і самим собі. Задум ваш не вдасться. Майбутні покоління (а може, вже й наше) затаврують прокляттям ваші імена і відбудують знову пам'ятки, що їх ви зруйнували.

Прага чеська, квітень 1937 р.

ПРИМІТКИ

1. Правда.- 1936.- 5 верес, (замітка ,Дом правительства в украинской столице").
2. Київ: Провідник / Під ред. Федори Ернста. -К., 1930.-С.362.
3. Див. папр: Русские древности в памятниках искусства, издаваемые И.Толстым и Н.Кондаковым. - Санкт-Петербург, 1891.-Вып ЛУ.- С.162-163; Некрасов А.И. Очерки по истории древнерусского зодчества ХІ-ХVІІ века. -Москва, 1936.-С.56 і т.д.
4. А втім, деякі дослідники (папр., П.Лашкарьов) вважають, що будівля з самого початку мала кілька бань.
5. Низку чудових світлин Михайлівської церкви вміщено в книжці Г.К.Лукомського "Памятники церковной и гражданской архитектуры Киева ХІ-ХІХ века" (Мюнхен, 1923). Відзначимо, зокрема, таблиці 25 і 27, а проте дуже добрі й інші. Взагалі книжка ця здобула на тепер - виняткове значення. Страшно сказати: до половини її прегарних світлин пов'язані з пам'ятками, що вже не існуапли під цю пору.
6. Київ. - С.370.
7. Див його статпо в "Архитектурпой газеге" від 12 травня 1935 року.
8. У давній Русі свою "підземну відповідність" поступово створював і Новгород (див. брошуру Ю.В.Бошенятова "Подземный Новгород", Новгород, 1934). Елементи підземного міста були і в Чернігові (розгалужені, почасти архітектурно оформлені печери під Болдиними горами). Були вони, звичайно, і в Москві. Проте в масштабах, гідних цієї столиці, таку "підземну відповідність" уперше створює в ній московське метро.
9. Число від 18 листопада 1936 року.
10. Київ. - С.574.
11. Див. вище.
12. Крім усього іншого, тут треба взяти до уваги, що під час зламу кожної будівлі великокняжої доби гинуть і найцінніші пам'ятки "українського" періоду. Це гостро відчувається, наприклад, у питанні про злам Кирилівської церкви (див. вище). Під час зруйнування Михайлівського монастиря загинула і його дзвіниця - одна з найгарніших київських веж. При ньому вона була "найдавнішою в Києві мурованою вежею, що зберегла свій первісний вигляд", її будівництво припадає па 1716-1720 роки. Споруджував її російський майстер Іван Матвійович. Він був автором і обох притворів Михайлівського храму, що вирізнялися своєю мальовничістю.
13. Марр Н.Я. Ани: Книжная история города и раскопки на месте городища. - Ленинград; Москва, 1934.-С.44.
14. Див. пише.
15. Вихюп О.К. Кшиіап гпеШаеуаІ агспііеаиге. - Ілпсіоп, 1934.
16. Там само.- С.2.
17. Там само. - С.9-10.
18. Див. його промову на цьому з'їзді. Ми тоді ж відгукнулися з приводу цих Радекових слів в "Евразийской Хронике", XI. С.5 -12 (с апя ,.К преодолению провинциализма").

Фрагменти праці Петра Савицького подано в перекладі з російської за виданням: Савицкий П.Н. Гибель и воссоздание неоценимих сокровищ: (Розгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления). - [Б. м. і р.]: Издание евразийцев.

Складаємо подяку паніям Лідії Райчинець і Марусі Няхай (Прага) за допомогу в одержанні ксерокопії цієї брошури.

ПУ № 3 1997 р.