архітектура / дослідження

ВИСНОВКИ

Здійснений у попередніх розділах аналіз бібліографічної бази, вивчення архівних матеріалів, а також проведені натурні дослідження та проектні розробки дозволяють дійти таких висновків:

Тема цього монографічного дослідження досі не була предметом комплексного, об'єктивного вивчення. У літературі вона розкрита недостатньо, оскільки архітектурна й містобудівна спадщина України доби Гетьманщини досі досліджувалася фрагментарно, що не дозволило дати їй об'єктивну оцінку. Тому ця тема вимагає подальшого розроблення.

Найважливiшими досягненнями дотеперішнього етапу розвитку українського архiтектурознавства в царині дослідження архітектури й містобудування доби Гетьманщини є створення фактографiчної бази iсторiї української архiтектури; з'ясування того, що в Українi безперервно, на засадах спадкоємностi розвивалася власна самобутня архiтектура, пов'язана з європейською; започаткування територiального принципу розгляду архiтектурних явищ i творiв; спроби дати аргументованi стильовi дефiнiцiї; з'ясування основних взаємозв'язків і взаємообумовленості масової та елiтарної архiтектурної творчостi.

Окрім бібліографічних матеріалів, значну джерелознавчу цінність, на сьогодні ще недооцінену, мають архівні картографічні матеріали щодо розпланування і забудови міст, сіл, а також окремих архітектурних комплексів.

До окремого, найважливішого розряду джерел, слід віднести збережені донині пам'ятки містобудування і архітектури доби Гетьманщини, натурне дослідження яких дозволяє виявити нові факти і закономірності розвитку архітектури й містобудування. Дослідження українських та зарубіжних вчених і практиків-реставраторів протягом останніх двох десятиліть багато в чому змінили наші уявлення про архітектуру й містобудування України розглядуваної доби за рахунок нових атрибуцій пам'яток, виявлення нових, доти невідомих фактів, узагальнення й осмислення досвіду охорони та реставрації пам'яток архітектури доби Гетьманщини.

Революційні соціально-культурні зміни в Україні у результаті переможної національно-визвольної та станової революції (Хмельниччини) мали визначальний вплив на бурхливий розвиток архітектури й містобудування. Найвизначнішими суспільними досягненнями українського етносу після Хмельниччини стало створення своєї держави на значній частині української етнічної території, а також розширення своєї етнічної території на схід і південь, містобудівне освоєння велетенських, надзвичайно багатих і майже знелюднених теренів колишнього Дикого Поля - Слобідської України. Ці два потужні суспільні процеси стимулювали розвиток містобудування і архітектури.

Основою розвитку архітектури й містобудування доби Гетьманщини стала спадщина попередньої доби (ХVІ - середини ХVІІ ст.) у системі розселення, фортифікації, типології споруд та їх стилістиці, в організації будівельної справи. Містобудівна й архітектурна спадщина Київської Русі, опосередкована литовсько-польською добою, збагачена надбаннями європейського Ренессансу, мала великий вплив на формування новітніх тенденцій, що розвивалися в добу після Хмельниччини.

У добу Гетьманщини архітектурно-містобудівна діяльність характеризується такими основними рисами:
     - значним розвитком у Наддніпрянщині, Лівобережжі й на Слобожанщині водночас із занепадом її в інших регіонах; центром такої діяльності стає і лишається до кінця доби Київ;
     - безпрецедентним, у порівнянні з попередніми епохами, розвитком мурованого будівництва;
     - домінуючою суспільною роллю державних замовлень у становленні нової архітектурної типології та стилістики, головною роллю замовника у визначенні архітектурної програми;
     - частковим збереженням артільних методів професійної праці при повній юридичній і фінансовій відповідальності майстра - голови артілі; поєднанням в одній особі архітектора-художника і підприємця-підрядника, виробника й постачальника будівельних матеріалів; поступовим, протягом розглядуваного періоду, переходом від середньовічних методів професійної праці (за вказаними замовником зразками) до розробки й ''апробації'' проектних креслеників і ведення за ними будівельних робіт, у зв'язку з чим у кінці періоду значно зросла роль індивідуальної архітектурної творчості: в мурованому елітарному будівництві на перший план виходить постать дипломованого архітектора, формується сучасне розуміння професії архітектора.

Етапи суспільно-політичного розвитку України розглядуваної доби відобразилися в етапах розвитку архітектури й містобудування. У розглядувану добу виділяються три основні етапи архітектурного розвитку:
     1. 1648 р. - 1720-і рр. Етап революційних новацій в архітектурі й містобудуванні.
     2. 1720-і рр. - 1750 р. Етап кризового розвитку.
     3. 1750 р. - 1781 р. Етап подолання кризових явищ, посилення державної регламентації архітектурно-містобудівної діяльності.

Результатом містобудівних процесів доби Гетьманщини стало формування містобудівного каркасу й основних рис архітектурного середовища українських міст з притаманною їм семантичною повнотою, ієрархічністю композиції, гармонійним зв'язком з природним ландшафтом, естетичною виразністю. Просторовий устрій міст, сформований у розглядувану добу, значною мірою обумовив їхній містобудівний розвиток у наступні століття і нині становить невід'ємну складову національної архітектурно-містобудівної спадщини.

Життєво важливого значення у добу Гетьманщини надавалося створенню фортифікаційних комплексів, які в силу цього відігравали роль провідного містоформуючого чинника. Протягом розглядуваної доби фортифікаційні комплекси поступово, за рахунок ліквідації башт і збільшення потужності оборонних огорож, бастіонів і равелінів, позбуваються рис архітектурних домінант і акцентів, натомість збільшується їхня містобудівна роль як елементів, що членують і відмежовують структурні частини міського простору. Геополітичні зміни, що сталися у 2-й пол. XVIII ст., призвели до поступового занепаду фортифікаційних комплексів і зникнення їх протягом наступної доби. Проте їхні сліди збереглися в розпланувальній та об'ємно-просторовій структурі більшості історичних населених місць України і зараз багато в чому визначають устрій їх середмість.

Для монастирських комплексів доби Гетьманщини характерна концентричність забудови. Виявлено 2 основних варіанта взаєморозташування основних функціональних зон - концентричний і послідовний.

Католицькі та уніатські монастирі на західних землях і православні монастирі в інших регіонах розвивалися за традиціями, притаманними кожній з цих конфесій. Тому не може бути вироблено спільної для всіх конфесій класифікації композиційних типів монастирів. Поточнюючи висновки попередників, пропонується розрізняти такі композиційні типи монастирів:

Для католицьких - замкнутий; компактний; блокований.

Для православних - павільйонний центричний; павільйонний лінійний (фронтальний).

Для греко-католицьких (уніатських) - блокований, павільйонний лінійний (фронтальний).

Найхарактернішою рисою розвитку монастирських комплексів у розглядувану добу була активізація їхньої провідної ролі в об'ємно-просторовій композиції поселень за рахунок появи нових архітектурних домінант.

У просторовому устроєві й розплануванні всіх комплексів розглядуваної доби - як фортифікаційних, так і монастирських - спостерігаються спільні особливості: опанування ландшафтних зон високої композиційної активності; ізоляція від довкілля; чітка ієрархічна структура; тенденція до регулярності.

Доба Гетьманщини ознаменувалася розвитком розпланувальних і об'ємно-просторових стуктур будівель і споруд різних функціональних типів - житлових, громадських (культових, адміністративних, навчальних тощо), оборонних, виробничих і т.д., а особливо - дзвіниць, трапезних, нових типів репрезентативних мурованих навчальних, житлових, адміністративних і господарських споруд. Проте провідним функціональним типом упродовж усієї доби були церковні будівлі як такі, що уособлювали найважливіші суспільні функції.

У православному церковному будівництві виділяються дві чітко окреслені типологічні групи, які найбільше розвинулися саме в цю добу.

Перша з них відроджує розпланувально-просторові структури мурованих храмів Княжої доби і несе деякі впливи західного бароко. Ці храми відомі тільки в мурованому будівництві й не мають прототипів у дерев'яній церковній архітектурі. Вони тринавові, з трансептом, шестистовпні, хрещато-банні, багатоверхі.

Друга типологічна група пов'язана з розвитком розпланувально-просторових композицій, традиційних для українського дерев'яного монументального будівництва ще з попередньої доби. Особливістю доби Гетьманщини стало те, що храми цієї типологічної групи набули значного розвитку як у мурованому, так і в дерев'яному будівництві. Їх можна розподілити на два підтипи:
тридільні одно- триверхі (найпоширеніший тип невеликого парафіяльного храму);
хрещаті центричні, серед яких є підтипи: п'ятидільних одно- п'ятиверхих (рідше - триверхих); дев'ятидільних з різною (як правило - непарною) кількістю верхів (один, п'ять, дев'ять).

Окрім цих основних типів, які були наймасовішими й визначали картину архітектурного розвитку доби Гетьманщини, існували й розвивалися маргінальні типи православних храмів - безбанні зального типу, триконхові, тетраконхові, а також різноманітні контамінації основних типів. Типологічні контамінації та маргінальні типи відіграли велику роль в розвиткові архітектури у зв'язку з тим, що саме на цих архітектурних типах зосереджувались новаторські пошуки у сферах типології, конструкцій, тектоніки й нової образності. На жаль, ці пошуки не знайшли розвитку і продовження у наступній добі у зв'язку з забороною, яку російська імперська влада наклала на українську національну архітектуру.

У неправославній культовій архітектурі розглядуваної доби панували тенденції ретроспективізму, особливо властиві іудейській та ісламській сакральній архітектурі. Для католицького костельного будівництва під кінець доби характерна майже буквальна ретрансляція центральноєвропейських взірців.

Новації в конструктивно-технічних особливостях зведення будівель і споруд були спричинені розвитком їхніх розпланувальних й об'ємно-просторових структур. Це суттєво вплинуло на архітектурно-пластичні вирішення будівель і споруд, для яких характерні переважання об'ємних композицій над фронтально-площинними; центричність та ієрархічність форм; поєднання мальовничості силуетів і форм з регулярністю розпланувальної побудови, що забезпечило логічність архітектурної форми і ясність її візуального сприйняття; тектоніка на основі неканонічно (декоративно і символічно) трактованого ордера; вживання однакових пластичних засобів для будівель усіх функціональних типів: кількість застосованої пластики залежала тільки від ступеня репрезентативності будівлі.

У стильовому відношенні в архітектурі України розглядуваної доби чітко розрізняються два напрямки:
провінційне відгалуження центральноєвропейського бароко в західних регіонах;
суттєво відмінну від бароко стилістику, що розвивалася у Наддніпрянщині, на Лівобережжі й Слобожанщині.

Стиль архітектури доби Гетьманщини, який досі звично називали ''українським бароко'', має глибокі феноменологічні відмінності від європейського бароко. Попри проникнення барокової стилістики і навіть рококо (під кінець доби), українська архітектура розвивала власні засади як в типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях. Тому стилістично архітектуру України доби Гетьманщини ми визначаємо як ренесансно-бароковий синтез в умовах хронологічної ретардації. З певним спрощенням це стилістичне явище можна назвати ''українським відродженням''.

Архітектурно-містобудівна спадщина доби Гетьманщини в межах регіонів України розподілена дуже нерівномірно, що відображає реальну нерівномірність процесів розвитку архітектури й містобудування. Найбільше об'єктів цієї спадщини зосереджено у Середній Наддніпрянщині та Північному Лівобережжі, в Галичині, а найменше - на Півдні України. Зрозуміло, що регіони з високою інтенсивністю архітектурно-містобудівних процесів мають бути у центрі уваги дослідників.

Різкі відмінності в містобудуванні Заходу і Сходу України спостерігаються протягом усього періоду Гетьманщини. Головною відмінністю містобудування Східної України в цю добу від містобудування Правобережжя і Західної України є відсутність так званих магдебурзьких регулярних розпланувальних структур центрів міст. У той же час Південь України жив своїм, окремішнім життям. Найвизначнішою містобудівною новацією тут стали регулярні міста-фортеці другої половини XVIII ст., покликані до життя російською експансією в Північне Причорномор'я. Ці міста-фортеці на нових теренах і в нових соціально-політичних умовах продовжили ренесансну традицію ''ідеальних міст'', поширену в XVI-XVII ст. у Західній Україні.

Під кінець доби геополітичні зміни (поділ українських земель між двома імперіями - Російською та Австрійською) призвели до певної уніфікації містобудівних утворень.

У народній монументальній (передусім - церковній) архітектурі доби Гетьманщини регіональні відмінності є дуже яскравими і виразними. Ці відмінності зростають під кінець доби. Та попри це, риси спільності в цих регіональних школах є суттєвішими, ніж відмінності, особливо в сфері архітектурної типології. Це засвідчує єдність української архітектури в межах усієї української етнічної території. У Наддніпрянщині, на Лівобережжі й Слобожанщині народна монументальна архітектура визначально впливала на формування регіональної специфіки мурованої елітарної архітектури. На відміну від цього регіону, на Правобережжі і в Західній Україні елітарна мурована архітектура, пов'язана з католицьким культурним колом, не має регіональних відмінностей, оскільки вона розвивалася в загальному річищі архітектури Центрально-Східної Європи розглядуваної доби.

Архітектурний процес 1648-1781 рр. став завершенням семивікового розвитку середньовічної української архітектури. Саме ця доба дала архітектурні й містобудівні пам'ятки, в яких найяскравіше відбився мистецький геній українського народу. Засвоєння світової архітектурної спадщини (класичні ордери, хрещато-банні структури) й розвиток автохтонних об'ємно-просторових композицій дозволили синтезувати неповторний національний архітектурний стиль доби Гетьманщини, який став найвагомішим внеском України до скарбниці світового зодчества.

Протягом ХІХ ст. визначальними у розвитку містобудівних утворень доби Гетьманщини були тенденції до регулярності, які проявилися в класицистичних переплануваннях міст. При цьому значною мірою зберігалися засади спадкоємного розвитку містобудівних утворень. На відміну від цього радянська доба характеризується свідомою та широкомасштабною руйнацією, а також поступовою ентропією містобудівних утворень доби Гетьманщини.

Архітектурна спадщина доби Гетьманщини за панування в Україні Російської імперії зазнала заборони і спотворення, хоча і впливала, здебільшого опосередковано, на розвиток архітектури ХІХ ст. Для діячів українського національного відродження архітектурна спадщина доби Гетьманщини засвідчувала наявність в Україні принципово відмінного від загальноімперського архітектурного напрямку, іншої культури, а також політичної традиції, протилежної російській. Зокрема, храми доби Гетьманщини виступали в цьому контексті ніби живими представниками козаччини. Тому в добу національного відродження кін. ХІХ - поч. ХХ ст. саме на архітектуру доби Гетьманщини орієнтувалися в своїх стилістичних пошуках провідні архітектори. Аналогічна тенденція проявилася і в повоєнній забудові деяких українських міст. Ставлення російського комуністичного режиму до архітектурної спадщини доби Гетьманщини було різко негативним, свідченням чого стали радикальні методи нейтралізації історико-культурного потенціалу цієї спадщини: замовчування, фальсифікація і руйнування пам'яток.

Новий етап опанування і захисту українським суспільством своєї архітектурно-містобудівної спадщини розпочався у 1970-х рр. з широким упровадженням у практику історико-архітектурних планів і проектів зон охорони пам'яток архітектури й містобудування в історичних населених місцях. У 1985-1990 рр. у професійній сфері серед архітекторів і містобудівників стався поворот до композиційного мислення. Це виявилося в розробленні й реалізації програм спадкоємного розвитку композиційних структур містобудівних утворень із відновленням у необхідних випадках частково зруйнованої містобудівної структури.

Виявлені нами основні риси розвитку містобудівних утворень доби Гетьманщини протягом ХІХ-ХХ ст., втрата в цей період значної кількості архітектурних об'єктів спонукає до перегляду як ціннісної категоризації історичних населених місць, так і методики оцінки й класифікації об'єктів архітектурної спадщини. Запропонована нами ієрархія критеріїв є наступною:
     1. Місце і роль об'єкта в містобудівній структурі, ландшафті, панорамі, силуеті міста, перспективах вулиць і площ, на локальних ділянках середовища.
     2. Архітектурно-мистецька й наукова цінність, унікальність чи типовість.
     3. Час створення, авторство.

Вирішальне значення має критерій 1.

З огляду на значні масштаби і системність руйнувань архітектурної спадщини доби Гетьманщини протягом ХХ ст., відтворення найвизначніших зруйнованих об'єктів є історичною необхідністю в контексті відродження української державності.

Визначення поняття пам'ятки архітектури у чинному законодавстві не задовольняє вимог професійної роботи з історично сформованим архітектурним середовищем. У зв'язку з цим пропонується уточнити це визначення: ''Пам'яткою архітектури є окремий архітектурний витвір (об'єкт) або комплекс будівель чи споруд, що має історичну, наукову, мистецьку чи іншу культурну цінність, зберіг достатню повноту архітектурних форм, який перебуває на державному обліку й охороняється в конкретному середовищі, визначаючи своїми формами подальші реконструктивні заходи в цьому середовищі''.

Наукові критерії визначення категорій пам'яток архітектури, вперше запропоновані нами, мають базуватися на таких засадах:

Пам'ятками національного значення визнаються об'єкти, що відповідають таким критеріям в сукупності, або одному з них, а також критерію автентичності:
     - справили визначальний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва України впродовж тривалого історичного періоду;
     - були безпосередньо пов'язаними з історичними подіями, ідеями, віруваннями, видатними особистостями, які справили визначальний вплив на перебіг національної історії, розвиток науки, культури і мистецтва;
     - репрезентують шедевр творчого генія, стали етапними творами видатних архітекторів, скульпторів, художників чи інших митців;
     - були унікальними витворами зниклої цивілізації чи мистецького стилю.

Критерій автентичності означає, що пам'ятка має зберегти в значній мірі свою форму й матеріально-технічну структуру, історичні нашарування, а також зв'язок з довкіллям.

Пам'ятками місцевого значення визнаються об'єкти, що відповідають таким критеріям в сукупності, або одному з них, а також критерію автентичності:
     - справили вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, мистецтва певного регіону чи населеного місця впродовж певного історичного етапу;
     - були пов'язаними з історичними подіями, ідеями, віруваннями, відомими особистостями, які справили вплив на розвиток науки, культури і мистецтва, на перебіг регіональної чи місцевої історії,;
     - є творами архітекторів, скульпторів, художників чи інших митців, чия творчість вплинула на регіональне (місцеве) мистецьке середовище;
     - були витворами зниклої цивілізації чи мистецького стилю регіонального засягу;
     - представляють культурну спадщину національної меншини чи регіональної етнічної групи.

У цьому контексті з метою уникнення суб'єктивізму в оцінках найважливішого значення набуває чітко визначена процедура верифікації, тобто перевірки, оцінки відповідності кожного об'єкта архітектури цим критеріям.

Протягом 2-ї пол. ХХ ст. в Україні активно розвивалася наукова реставрація пам'яток архітектури. Накопичено значний науковий і практичний потенціал. З метою його належного використання і розвитку держава має: сприяти фахівцям у їхній професійній праці; надавати необхідну економічну підтримку; забезпечити стабільну нормативно-правову базу.

Кінець ХХ ст. ознаменувався новаціями в царині містобудівних методів охорони культурної спадщини і зокрема пам'яток архітектури та їхніх комплексів. До них належать визначення списків історичних населених місць, вичленування історичних ареалів, диференційоване охоронне зонування, розроблення місцевих правил забудови та охорони культурної спадщини, практичні заходи з реабілітації архітектурно-містобудівної спадщини.

Ефективним способом містобудівної охорони комплексів і ансамблів нерухомої культурної спадщини є створення державних заповідників як спецiально виокремлених теренів, на яких мiстяться iсторичнi архітектурні комплекси, ансамблi, що становлять видатну наукову, iсторичну, мистецьку чи iншу культурну цiннiсть i якi охороняються державою та вилучаються з певних видiв господарського використання.

Нами виявлено три типологічні групи заповідників:
     1. Заповідник-комплекс.
     2. Заповідник-місто.
     3. Проміжний тип.

На наш погляд, перспективи розвитку має тільки перший тип, де домінує одна функція - охорони й використання культурної спадщини. Другий тип (заповідник-місто) має нездоланну внутрішню суперечність між пам'яткоохоронними обмеженнями і необхідним функціональним спектром сучасного міста.

В останньому десятиріччі ХХ ст., попри відродження української держави, стан національної архітектурно-містобудівної спадщини значно ускладнився. Збереження історико-архітектурної спадщини є загальнодержавним пріоритетом. Тому найактуальнішими управлінськими проблемами на найближчі п'ять років є такі:
     - створення сучасної нормативно-правової та науково-методичної бази охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури, садово-паркового мистецтва, ландшафтів, історичних населених місць;
     - забезпечення проведення ремонтно-реставраційних робіт на провідних пам'ятках і комплексах, визначених Указами Президента України та урядовими рішеннями;
     - забезпечення реалізації Програми відтворення видатних пам'яток історії та культури України, інших державних програм;
     - оптимізація структури управління галуззю охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури, організаційно-методичне забезпечення діяльності місцевих органів охорони культурної спадщини та заповідників;
     - посилення державного контролю за дотриманням вимог чинного законодавства щодо охорони культурної спадщини.

Актуальною проблемою є створення єдиного державного органу охорони нерухомої культурної спадщини. Правові підстави для формування такого органу створив Закон України ''Про охорону культурної спадщини''. Аналіз ситуації в оргуправлінській сфері показує, що найприйнятнішим варіантом є створення Державного департаменту у справах охорони культурної спадщини як урядового органу державного управління у складі Держбуду України.

Важливим етапом пам'яткоохоронної діяльності стало створення у 2001 р. першого в історії України спеціалізованого сайту в Інтернеті ''Пам'ятки України'', що дозволило вивести на сучасний світовий рівень справу популяризації архітектурно-містобудівної спадщини України та значно спростило, зробило демократичнішим доступ громадян до пам'яткоохоронних інформаційних ресурсів. У зв'язку з цим постала необхідність розробляти і впроваджувати в практику бази даних по окремих видах пам'яток (архітектури, містобудування, історії, археології, монументального мистецтва) різних категорій (національного й місцевого значення) двох типів: як загальнодоступних баз даних, що містять точно визначений необхідний мінімум інформації, і які можуть бути розміщені в Інтернеті й використовувитися в навчальних та загальнокультурних цілях; як закритих баз даних для службового користування, що містять максимально повну інформацію для вузького кола фахівців і управлінців.

У зв'язку з розвитком пам'яткоохоронної діяльності в національному масштабі зростає необхідність розроблення і затвердження вищими органами влади науково обгрунтованої, організаційно і фінансово забезпеченої Державної програми охорони архітектурно-містобудівної спадщини.