Дмитро Косенко

ВІДНОВЛЕННЯ ЗАДЛЯ?..

Подискутуємо

Упродовж принаймні кількох останніх років архітектори, історики, так само, як і широкий загал любителів архітектури, серйозно переймались теоретичним питанням - чи відтворювати пам'ятки архітектури, зруйновані за радянської доби. Сьогодні це вже переведено до практичної площини - сприймаємо як довершений факт відновлення, скажімо, Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів у Києві, не кажучи вже про менше "афішовану", але загальну практику роботи архітекторів у старих кварталах нашого міста, де правилами передбачається відновлення, а в разі необхідності - відтворення фасадів навіть пересічних, "рядових" споруд, що можуть і не мати статусу "пам'ятки архітектури". Таким чином, попри те, що теоретичну дискусію з цього приводу не можна вважати завершеною, слід спробувати насамперед залишити осторонь критику - часто-густо упереджену - та зрозуміти процес відновлення пам'яток архітектури саме як феномен сучасної культури. Але спочатку торкнемося тих питань, які допоможуть краще зрозуміти аргументи тих, хто провадить сьогодні відновлення пам'яток, та їхніх супротивників, думка яких фактично залишилась не почутою.

Відтворення пам'яток сьогодні - безумовно один із елементів державної ідеології, спрямованої, як це неодноразово стверджувалось і стверджується, до історичного кореня й спокутування гріхів минулих поколінь, що дозволили нищити храми, або, ширше - спотворювати нашу історію. Проте й аргументація противників відновлення спирається на схожі аргументи з погляду тих, хто категорично проти відновлення пам'яток - це чергова фальсифікація історії, адже "не можна двічі увійти до тієї самої ріки", а тому сьогодні ми не можемо будувати ні храми XVIII століття, ні прибуткові будинки ХІХ-го.

Насправді йдеться про різновид "розмови сліпого з глухим", оскільки розуміння історії політиками та науковцями - принципово відмінні речі, для дослідника це - перш за все кроки до розуміння себе, свого народу, всього людства, політики ж керуються правилом, що його сформулював Орвел: "Хто володіє минулим, той панує в майбутньому". Неплідність того чи іншого погляду - не в їхній несправедливості, але в радикальності, однобічній спрямованості чи то у минуле, чи в майбутнє, чи то в "чисту" теорію культури, чи в"брудну"практику державотворення.

Є й інші, менш радикальні погляди на проблему. Скажімо, з погляду археології відновлення знищених споруд можливе, а інколи і бажане, але за дотримання певних умов. Теорія наукової реставрації вимагає в таких випадках, по-перше, обов'язкове збереження залишків історичної споруди (хоча б це були лише фундаменти), забезпечення доступності цих залишків для подальшого дослідження, а також чітке, зрозуміле навіть не професіоналові розділення, розрізнення історичних та відновлених частин споруди. Цю теорію було вироблено ще на початку XIX століття в Італії, і саме спираючись на неї провадилась та провадиться реставрація, прикладом, античних пам'яток Рима, скажімо, видатний реставратор Джузеппе Валадьє, відновлюючи втрачені елементи Арки Тіта (а втрачено було мало не половину споруди), виконав їх, по-перше, не з мармуру, як в оригіналі, а з дешевого травертину, а по-друге, дещо спростив їхні форми. Таким чином, з одного боку, античні залишки залишено недоторканими, а з іншого, будь-який турист, навіть без допомоги гіда, може зрозуміти, де історична, а де - відновлена частина споруди.

Зовнішню аркаду Колізея, що зруйнована майже наполовину, підтримують дві прибудови - контрфорси, що відтворюють форми цієї аркади, але муровані не з каменю, а з цегли. Маємо подібні приклади й в Україні - скажімо, фортецю в місті Судак, що в Криму, протягом нелегких століть було зруйновано подекуди до фундаментів. Реставратори 1970-80-х років, відбудовуючи її вежі та мури, призначали межу між історичною та відновленою частиною стін смужкою червоної цегли - таким чином сьогодні ми не лише маємо уяву з того часу - тим паче, що відбудова не завжди стопроцентне спирається на історичну інформацію, не рідкісним в цій роботі є й судження за аналогією, і певна професійна фантазія. Прикладом такої є павільйон Золотих воріт в Києві, що, за браком історичних свідоцтв, досить приблизно відтворює зовнішній вигляд цієї пам'ятки (яким був її справжній вигляд, ми просто не наємо), проте в цьому немає жодного "криміналу" - адже залишки "справжніх" Золотих воріт не лише відділено від конструкцій павільйону, не лише залишено приступними для огляду та дослідження, але ще й захищено від негараздів нашого клімату.

Можна помітити, що всі названі приклади об'єднує одна спільна риса: ці пам'ятки з плином років повністю втратили своє початкове призначення й на сьогодні є лише об'єктами суто туристичної цікавості. Золоті ворота вже давно не є в'їздом до Києва, і Судакська фортеця вже не захистить це місто від ворогів - так само як не доводилось чути, щоб хтось планував проводити сьогодні в Колізеї бої гладіаторів чи хоча б футбольні матчі. Трохи складнішою постає ситуація, коли відновлюваний об'єкт мусить вплестись в дивну тканину міста, жити не "під музейним склом", а справжнім життям архітектурної споруди.

Спроби "вдихнути життя в оболонку' "музейних експонатів" відомі, як правило, спроби невдалі. Старе Място - історичний центр Варшави - було зруйновано нацистами та повністю відбудовано одразу після війни. Причому за досить точними історичними свідоцтвами - натуралістичними "ведутами" (пейзажами) італійця Каналетто. Ніхто в Польщі не приховує того факту, що це була суто політична, ідеологічна акція, хоча й реалізована високими професіоналами від історії та архітектури. Так само не секрет, що Старе Място - один з найменш привабливих туристичних об'єктів Варшави, й не лише для "радянського" туриста (для такого єдиний туристичний об'єкт - базар). Але якщо туристичні групи інколи ще пробігають Старим Мястом, то побачити людей, які просто прогулювалися б вулицями цього величезного "макета", можна аж надто інколи. На недалекій вулиці Новий Свят вирує життя, в Старому Мясті кав'ярні та крамниці чомусь напівпорожні - і хто пояснить чому? І тут, до речі, маємо приклад з нашого життя - Контрактова площа в Києві. Наскільки живими є торговельна вулиця Сагайдачного, мистецький Андріївський узвіз, культурний центр Києво-Могилянської академії, настільки безлюдна й нецікава центральна частина площі, утворена Гостинним двором, фонтаном "Феліція" (в народі - "Самсон"), а віднедавна - ще й церквою Богородиці Пирогощі. Навіть під час свят публіка - це помітно! - поспішає проминути цю ділянку майдану рухаючись чи то на вернісаж, чи до метро. Чи не в тому причина, що всі три названі споруди - відновлені "макети" колишніх пам'яток, зруйнованих у різні часи?

Таким чином можна помітити, що питання відновлення чи не відновлення пам'яток, досі досліджуване з погляду археології чи архітектури, вимагає ширшого культурного контексту. Можна помітити трагічну прірву між вимогами ідеології "відновити духовність" та можливістю науки відтворити лише зовнішню, матеріальну оболонку споруди. Хто наважиться стверджувати, що, відтворивши "тіло", ми автоматично відновлюємо "душу"? На цьому, пригадаймо, "прокололись" і Пігмаліон, і Франкенштейн, і персонажі багатьох інших притч.

Можливо, зрозуміти сутність проблеми вдасться, якщо відступити на крок назад та поставити запитання - що таке, власне, "пам'ятка архітектури"? З першого погляду це - будівля, що відрізняється певними властивостями, й саме визначення цих властивостей, віднайдення "пам'ятності" пам'ятки допомагає зрозуміти її не як річ, а як творіння. Де ж саме, в якій частині споруди "заховано" пам'ятність? В камінні стін та склепінь, в деталюванні та декорі? Чи, може, в об'ємно-просторовій композиції, або в містобудівній ансамблевості? Двісті років тому німецький філософ Кант зазначав, що для справжнього розуміння твору архітектури слід виходити з розуміння його призначеності для певної потреби людей. Продовжуючи ці роздуми, вже в XX сторіччі інший німець, Мартін Хайдеггер припускає, що твір, творіння має властивість через впровадження призначеності розкрити цілий новий світ. Слідкуючи за цією думкою, чи не слід вважати "пам'яткою" такий об'єкт, який привідкриває нам пам'ять про бувший колись світ інших людей - наших предків - привідкриває цю пам'ять через явлення призначеності для їхніх справ? А відтак - чи можемо ми відтворити пам'ять, відтворюючи пам'ятку для наших сучасних потреб?

Чи йдеться про пам'ять, коли заради майбутнього (ідеологія - дороговказ у майбутнє) будують вчорашні міста (як у Варшаві), собори (як у Києві, Москві тощо)? Може, краще було б спорудити новий собор (новий фонтан, новий житловий будинок), тим більше що така практика - новий храм на старих фундаментах - є традиційною для християнської релігії (врешті, не лише християнської). Тим більше дивною є відбудова "Універмага" (Гостинного двора) з метою створити культурний центр (в цій споруді сьогодні і театр, і бібліотека), або церкву (Богородиці Пирогощі) заради створення музею. Це ми вже проходили не так давно - музеї в приміщеннях церков, як правило - "релігії та атеїзму". А для чого тоді відбудовано Успенський та Михайлівський, для чого плануються нові відтворення храмів? Певно для прямого призначення. Щоб там відправлялись служби Божі, щоб люди ходили молитися, а не просто дивитися. Святість храму ми маємо нести у собі. Тільки тоді він знову стане справжнім. Духовно відродимося!

Передрук із часопису ''Україна'' за січень 2001 року.