архітектура / реставрація / С.Шліпченко / Реставрація, реконструкція.../ стор.2

Здається, реальна проблема постає не тоді, коли ми говоримо про спосіб сприйняття відтворених форм окремим "глядачем", а тоді, коли йдеться про відповідність конвенціям значень репрезентованого, про приховані істини і "послання", "граматичну" або психологічну структуризацію - увесь комплекс, що зумовлює вертикальний (діахронний) зв'язок з минулим, з історичними урбаністичними формами, пам'ятниками та спогадами-історіями. Щобільше, проблема загострюється, коли ми маємо справу з проголошеним наміром як виявом офіційного інтересу відновлення і повернення нас - глядачів, мешканців, городян, громадян - до автентичних "архетипних" форм, норм і ціннощів. Воднораз "присутність минулого в сьогоденні" у формі, притаманній місту як "колективному герою модернізму" (11), - індивідуальні алюзії, спогади, образи тощо - позначає лише віртуальний вимір індивідуальної пам'яті. А численні фрагменти "уламків минулого", що колись викликали в "глядачів" ностальгійні й меланхолійні почуття, тепер успішно пробуджують почуття задоволення, бо теж викликають з пам'яті уривки спогадів і дозволяють тому ж "глядачеві" замінити стерті оригінали на нові, уже вигадані історії.

Тут хотілось би знову привернути увагу до т.зв. проблеми автентичності. Чи можливо нині взагалі говорити про "органічне вживання" архітектом історичних форм, як це подеколи декларується і робиться? Передусім, мабуть, треба звернути увагу на наявність "дистанції" - в усіх її можливих відмінах - часі, розумінні, "самовіддаленні" тощо. Звідси, якщо ми навіть "абсолютно точно" відтворимо якусь історичну споруду - готичний собор, грецький театр, італійське палацо ХVІ століття (про власне можливість такого "відтворення" при цьому не говоримо) (12), ми матимемо лише майстерно зроблену копію, що виглядатиме автентичною (з цим пов'язаний і момент небезпеки, бо "копія" претендуватиме на автентичність). Але чи "відтворимо" ми при цьому той світ, у якому ця споруда існувала органічно? Навіть якщо ми матимемо "правила" такого будівництва (скажімо, такі, які написав Вітрувіус), то як з'ясувати, чи ми справді додержали цих правил під час будівництва? Отож ми прямо виходимо на питання про реставрацію пам'яток взагалі: чим буде тоді таке "буквальне" відтворення? наскільки "буквальним" воно буде? і т.д., і т.д. Не покликатимемося на "старих метрів" (скажімо, Джона Раскіна або Нельсона Ґудмена), а нагадаємо тільки, що це питання стоїть доволі гостро тут, у нас, сьогодні. В цьому контексті варто згадати і наші Золоті ворота, і теперішні реконструкції Михайлівського Золотоверхого собору, і Богородиці Пирогощі, і Успенського собору. А втім, критичний погляд на можливість "автентичного відтворення" не означає, що воно взагалі не має сенсу, однак ми маємо бути свідомими того, що конституційним і принциповим моментом цього відтворення буде саме елемент "відмінності".

Разом з тим підхід до історії або історичних реконструкцій як до відтворення або зображення певних нарацій передбачає, що "історію" буде переписано і пристосовано для вираження певних ідей або інтересів. "Писати історію, - зауважував В.Бенджамін, - означає цитувати історію. Однак концепція цитування передбачає той факт, що будь-який історичний об'єкт має бути висмикнуто з контексту" (13). Проте створення прийнятних нарацій (прямолінійніше - офіційно визнаних версій) означає нехтування нюансів контексту й відмінностей і стирання "зайвих" значень. Інакше кажучи, надання статусу "пам'яток" історичним явищам, подіям, спорудам і т.д. є "прирученням" і адаптацією їх владою. І саме через те, що піки повернення до історії (або до своїх джерел) найчастіше збігаються з моментами кризи, то не дивно, що архітектурні форми повторюватимуть санкціоновані владою (14) "візуальні ідеї" або норми, щоб у такий спосіб відновити опору - централізувати довкола них світ і вписати в певну систему мораль, політику, суспільні засади (15).

У цій перспективі, дуже дієвим в усі часи інструментом просторової реструктуризації є залучення і виливання в монументальних архітектурних формах того, що можна назвати національною уявністю, тобто практика свідомої вже від доби Ренесансу "матеріалізації" національних чи регіональних міфів (16). Виникнення того, що ми називаємо "історичним крилом" постмодерної архітектури - свідоме і несвідоме звертання до історії та спроби за допомогою репрезентативної властивості архітектури й уривків культурних кодів створювати нові міфи, - може розглядатися так само з погляду бажання й намагання влади зберегти централізовану модель світу, який на очах розпадається на уламки - на політики і соціуми, економіки і способи поведінки, на культури. Тому залучення й використання минулого в теперішньому - візуалізація трохи "підправленого" й підсолодженого регіонального чи національного міфу як квінтесенції т.зв. колективної пам'яті - має протистояти й пом'якшити нестабільність і протести, що приносять із собою непевна економічна, політична і, врешті, урбаністична ситуації. Нові, але вже набулі "офіційного статусу" (17) стиль та система образів і образотворення, дають змогу на новому рівні заангажувати такі речі, як "велич", "героїзм", "події і постаті з національної історії", значення яких або піддалося часовим корозіям, або з певних причин офіційно не існувало.

А втім, у політиці реструктуризації сучасних міст наявне й щось більше від ностальгії за героїчним минулим. Анрі Лефевр свого часу підкреслював, що простір міста є ретельно виміряним, обрахованим і оціненим продуктом; ефективність і функційність його подачі і втілень мають вивчатися, аналізуватися й поліпшуватись як "предмет споживання" (роля, через яку оцінюються і визначаються ледь не всі напрями й результати діяльності людини від середини ХІХ ст.), тож у цій ролі репрезентаційна форма повинна час від часу змінювати стиль, підновлюватись і підправлятися (18).

Останні 30 - 40 років додали ще один елемент - спрямовану комерціалізацію, і це позиція, яку сучасні реставратори й архітекти нехтувати просто не можуть. Скажімо, в часи серйозної кризи 70-х років уряд Міттерана прийняв вельми амбіційну програму перетворення центру Парижа та деяких його околиць на нові зони культурного, розважального, а значить, і туристичного (читай - комерційного) тяжіння. Цей грандіозний проект, що складався з дев'яти окремих, менших обсягом, за попередніми оцінками сягнув трьох мільярдів доларів. Серед запропонованих і здійснених реновацій були, зокрема, тематичний парк у Ла Віллетт, розширення Лувра, Арабський інститут на лівому березі, Арка в Ла Дефанс. Разом із Центром Помпіду ці проекти мали реструктурувати тогочасну урбаністичну ситуацію, а також активізувати в одних випадках - занепалі околиці, в інших - історичний центр (будівництво нових і перетворення на люксусові помешкання старих кварталів, створення грандіозних туристичних анклавів), що, власне, і відбулося за останні три десятиліття.

Нині "захоплення" історією на позір виглядає подібним до практики історицизму - довільно обраного минулого. Місто модернізму (або в нашому випадку - сталінської і постсталінської архітектури, періоду масових забудов і втрати архітектурою свого обличчя) стає або негативним зразком для "позитивного" порівняння, або взагалі зникає як репрезентативний порядок з поля нашого зору (19). Місто-концепція розпадається, і архітекти намагаються "вигоїти" образ міста, "спотворений" втручаннями й експериментами модернізму, запроваджуючи "контекстуальні вставки", наново віднаходячи "людський масштаб" чи "дух і сенс" місця й традиції. А чом би й ні? Ми-мешканці все одно хочемо досконало спланованого і впорядкованого раціонально міста, у якому не було б того, що не підпадає під "ідеальну утопічну" мірку. Понад те, ми-архітекти намагаємось через архітектуру "легітимізувати" втручання владних структур або "увічнювати" видатні події. В усіх нас-громадян-нашого-міста буде наявним бажання бачити громадські місця й монументальну архітектуру, у яких відбивався б "дух нашого міста" або "велич нашої нації". Однак, відкинувши патетику і подивившись на "урбаністичну реальність", ми побачимо, що теперішні містобудівники з багатьох поглядів більш, скажемо так, небезпечно абстрактні, ніж їхні попередники; вони вільно (?) маніпулюють містобудівними політиками, що часто-густо не дуже співвідносяться з "фізичною формою" міста, порушуючи цим "архітектурну синтаксу", яка (єдина в цьому разі) і уможливлює розмову в термінах "тіл" і "будинків" у "просторі".

Отже, виходячи з попереду сказаного, нині слід би на новому рівні звернутися до питання соціального простору, або утворення й використання т.зв. колективної пам'яті - вибудови соціально-культурної ідентифікації особи - належності її до певної спільноти, міста, нації, країни. Крім того, було б зовсім незле, якби наші теоретики "повернулися обличчям" до цієї проблеми й спробували б серйозніше розглянути в цьому контексті місце і ролю архітектури.

Примітки

1 Докладніше про В.Морріса див.: Фремптон К. Современная архитек-тура. - Москва, 1990.
2 Стосовно позиції Д.Раскіна щодо реставрації архітектури див.: Рускін Й. Тге Севен Лампс оф Арцгітецтуре. - Н.И., 1986 (репринт. видання 1849 р.).
3 "У разі, якщо реставрація неминуча й доконечно потрібна, чи то внаслідок зруйнування, чи значних пошкоджень, рекомендується максимально зберігати усі історичні нашаровання й мистецькі роботи минулого і не віддавати перевагу якомусь конкретному стилеві або періоду" (Тсцгуді-Мадсен С. Ресторатіон анд Анті-Ресторатіон. - Осло, 1976. - П.18. Див. також: Kern S. The Culture jf Time and Space(1880 - 1918). - Cambridge (Mass.), 1983. - П.21 - 45).
4 Див.: Цоляугоун А. "Colquhoun A. "Newness" and "Age-Value" in A.Riegl// Modernity and the Classical Tradition. - МІТ Press, 1989. - П.213 - 221.
5 Скажімо, це може стосуватися Золотих воріт у Києві - хто може з певністю сказати, який з поданих проектів відтворення більше відповідав їхньому "автентичному" виглядові? Можна сперечатися й про те, зі скількох секцій - трьох чи чотирьох - має складатися дзвіниця Михайлівського Золотоверхого собору тощо.
6 Зрозуміло, що комерційність є частиною комплексу ідеологій. Однак, виокремлюючи її, мені б хотілося заакцентувати на ній увагу, бо наші архітектурні теоретики й реставраційні практики розглядають комерційний аспект лише в рамках "складання кошторису" і далі лишаються в полоні "романтичного" світогляду.
7 Історичний аналіз традицій містобудування з погляду "міста як місця колективної пам'яті", "міста як театральної сцени" і "міста як "товару" для туристів" блискуче зробила Крістін Боєр. Див.: Boyer M.C.The City of Collective Memory. - Cambridge (Mass.); London (Tngland), 1994.
8 Докладніше див.: Yates Frances A. The Art of Memory. - London, 1966.
9 Пам'ятник як втілення людської ідеї про продовження себе в наступних поколіннях чи як "імманентна трансцендентність" - одвічна людська боротьба за "подолання" смерті або за "включення смерті у життя людського розуму" (Ж.-Ф.Ліотар). Пам'ятник був задуманий щоб "тривати" в часі й стояти вічним нагадуванням для нащадків про минулі справи і події.
10 У зв'язку з цим доречно нагадати про конкурс на проектування комплексу на Майдані незалежності в Києві.
11 Місто як "колективний герой модернізму" (модернізму мистецького, а не архітектурного) постає як текст, який розглядають не з погляду формальних або функційних вирішень, а "читають" і інтерпретують.
12 У даному разі, гадаю, доречним буде посилання на Ж.Делеза (Deleuze G.Plato and the Simulacrum) і його постановку проблеми щодо моделі і копії. Різниця копія/модель в нього береться як відправна позиція. Ж.Делез вважає, що "нескінченно ослаблена подібність", яка природно випливає з безліч разів повторюваного процесу копіювання, логічно призводить до "копії", настільки віддаленої від оригіналу (ідеї), що вже не буде "правдивою" чи "поганою" копією, а фальшивою копією - симулякрумом. Вона може й мати зовнішню подібність, але принциповим моментом її "конструювання" буде елемент "відмінності". Тому небезпечною буде не відмінність між моделлю і копією, а "конституційна відмінність" між копією і симулякрумом. Інакше кажучи, симулякрум являтиме собою не "копію, двічі віддалену від оригіналу" (за Платоном), а явище іншого порядку, що підриватиме ідею розрізнення між моделлю і копією взагалі.
13 Benjamin W. Theses on the Philosophy of History // Illuminations - Chicago, 1975.- P.255.
14 Тут, мабуть, треба зазначити, що поняття "влада", яке я вживаю, - набагато ширше, ніж, скажімо так, перший ряд конотацій, тобто втілення або о'брази "конкретної" влади.
15 У цьому місці спливає на думку, наприклад, відбудова храму Христа Спасителя в Москві.
16 Щоб "унаочнити" аргумент, можна навести приклади, яких недалеко шукати, - монументальна архітектура сталінських і гітлерівських часів (Шпеєр, Жолтовський та ін.).
17 Зазначимо, однак, що "механіка" набуття офіційного статусу в суспільстві з розвиненими демократичними традиціями відрізняється від подібної ж практики, приміром, у часи сталінізму, яка більше нагадує Стародавній Єгипет або Ассирію.
18 Lefebvre H. The Production of Space. - Oxford, 1991; Lefevbre H. La revolution urbaine, - Paris, 1970.
19 На превеликий жаль, можна констатувати, що на наших архітектурно-теоретичних теренах рефлексії щодо урбаністичних теорій майже абсолютно відсутні. На додачу і т.зв. операційний аспект не має відповідного опрацювання.

ПУ № 4, 2002 р.