історія / дослідження

Сергій Кот, Юрій Коренюк

МИХАЙЛІВСЬКІ ПАМ'ЯТКИ В РОСІЙСЬКИХ МУЗЕЯХ

9 грудня 1995 року Президент України Л.Кучма підписав Указ за № 1138/95 "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури". Цим нормативним актом відкрито цільову державну програму, спрямовану на відродження духовності й історичної пам'яті українського народу, повернення йому національних реліквій і мистецьких шедеврів, втрачених у різні часи та за різних обставин.

Одним з головних завдань, визначених Указом, є відбудова комплексу споруд Михайлівського Золотоверхого монастиря, знищеного в трагічні для української культури 30-ті роки. Тоді, в роки сталінського терору, ця унікальна архітектурно-мистецька пам'ятка, яка з повним правом вважалася шедевром світового рівня, тисячолітнім осередком духовності не лише українського народу, а й усього слов'янського світу, була стерта з лиця землі більшовицьким режимом на догоду фальшивим ідеям та гаслам. Тепер, у незалежній Україні, вже протягом кількох років триває напружена робота щодо відбудови комплексу споруд монастиря, завершити яку передбачено в 1999 році.

Внаслідок несприятливих історичних обставин значна частина унікальних мистецьких творів доби Київської Русі, попередньо знятих перед зруйнуванням собору, була втрачена або опинилася поза межами України. Розшук, вивчення і використання їх з науковою метою в процесі відбудови собору має принципове теоретичне і практичне значення. Водночас повернення в Україну колись вивезених з неї михайлівських мозаїк, фресок та інших реліквій є невід'ємною складовою частиною загальної справи відродження святині. Вони мають зайняти належне їм місце в музеях Києва, утворюючи єдиний інформаційно-духовний комплекс з відбудованим у своїх архітектурних формах собором. Таким чином здійсниться акт історичної справедливості. Адже витворені генієм українського народу визначні культурні цінності невіддільні од рідного грунту та своєрідного історико-культурного середовища, на тлі якого вони розкриваються у всій своїй красі та величі.

Згідно з літописним свідченням, церкву Архістратига Михаїла закладено 1108 року. А через п'ять років по тому в ній поховано її засновника - київського князя Святополка. На цій підставі дослідники роблять висновок, що на 1113 рік будівництво храму було вже повністю завершено. Перші згадки про Михайлівський монастир, що згодом, як і собор дістав назву Золотоверхого, належить до XIV сторіччя. Протягом ХVII-ХVIII століть собор, як і весь комплекс монастиря, перебудовано в стилі бароко. Вважається, що тут чи не найорганічніше в тогочасній українській культурі архітектура доби Київської Русі поєдналася з пишним бароковим оздобленням.

У літописних джерелах не зафіксовано згадок про мозаїки й фрески собору. Однак, враховуючи відомості про початок і закінчення його будівництва, більшість дослідників припускає, що ймовірний час виконання їх -1111-1112 роки.

Найдавніші писемні звістки про художнє оформлення собору містяться в щоденнику австрійського посла Еріха Ляссоти (1594). Він занотував, що посередині церкви є башта з позолоченим верхом (баня), а її верхні склепіння оздоблені мозаїкою. Наступні свідчення належать Павлу Алеппському - архідияконові, що супроводив Антіохійського патріарха Макарія під час його відвідин Києва в 1654 і 1656 роках. Серед залишених ним описів є і характеристика Михайлівського собору. Зокрема йдеться про те, що вівтар цього храму подібний до вівтарів Софії і собору Печерського монастиря. В центрі його - образ Богородиці із здійнятими руками, поблизу - зображення Господа, що дає своїм учням причастя, а нижче - святителі. Усі ці вівтарні зображення були мозаїчні. Про фрески в соборі П.Алеппський не говорить нічого. Можливо, тоді вже вони були значною мірою поруйновані чи забілені.

Першими науково описали михайлівські мозаїки в середині XIX століття Семен Крижанівський (1856) і Микола Закревський (1868). На той час від зображень, що їх назвав П.Алеппський, лишилася тільки композиція з причастям апостолів, яка в системі церковних мальовань називається "Євхаристія". Зображень Богородиці й святителів уже не було. Очевидно, вони пропали у XVIII столітті, коли стіни собору, зокрема у вівтарній частині, почали розтріскуватися і в зв'язку з цим провадилися масштабні ремонтні роботи, під час яких великі ушкоджені частині муровань заміняли новими. Натомість в описах XIX століття відзначено мозаїчні зображення, не згадувані П.Алеппським. Це постаті святого воїна Дмитрія Солунського, архідиякона Стефана, апостола Фадея і зображення ще семи апостолів, що збереглис фрагментарне. Окрім лицьових композицій, вівтарі були й мозаїчні орнаменти.

Мозаїки Михайлівського собору описав згодом професор Петербурзької Академії мистецтв А.Прахов, який у 1882 і 1887-роках копіював та реставрував у Києві давнi мистецькі пам'ятки.

1888 року горішні яруси високого барокового іконостаса в центральній частині собору розібрали. За ними на передвівтарних стовпах виявили фрески, сучасні мозаїки, які в 1718 році були закриті цим іконостасом (завдяки, чому, вочевидь, вони і збереглися). Згідно з попередніми описами Церковно-археологічного товариства при Київській духовнiй академії, спочатку було зафіксовано десять, фрескових зображень, серед них - 8 лицьових (одне мало характер ледве помітних слідів від медальйона). Розчистив їх від побілу, що частково вкривав поверхню, А.Прахов, який у той час працював над розкриттям і дослідженням мозаїк і фресок Софійського собору та фресок Кирилівської церкви. Матеріали його архіву засвідчують, що тоді вдалося виявити 11 лицьових зображень, 2 великі шестикінечні хрести та 28 зразків орнаменту - загалом 41 стародавню фреску (1). Зазначимо, що до сьогодні це найповніший список фресок XII століття, будь-коли зафіксованих у Михайлівському Золотоверхому соборі. Роком пізніше (себто в 1889 р.) в описові невідомого автора згадано лише 10 зображень святих і вказано на існування орнаментів без зазначення їхньої кількості та уточнювальних характеристик (2). Того ж таки 1889 року михайлівські фрески прописали олійною фарбою, але їхній малюнок при цьому зберегли. Мозаїки, певне, в цей час також частково підмалювали фарбами. У такому вигляді мистецькі пам'ятки простояли до руйнування собору в 1934-1936 роках.

Протягом кінця XIX - першої третини XX століття мистецька спадщина Михайлівського Золотоверхого собору в Києві перебувала в центрі уваги багатьох дослідників культури доби Київської Русі. Описи мозаїк і фресок наведені в працях таких відомих учених, як Н.Кондаков та І.Толстой (1891), М.Петров (1897,1898), Д.Айналов і Є.Редін (1900), П.Муратов (1916), Ф.Шміт (1915), К.Широцький (1917), М.Сичов (1929), Ф.Ернст (1930) О.Некрасов (1937).

Демонтаж мозаїк і фресок

Коли більшовицьке керівництво вирішило долю Михайлівського Золотоверхого собору, єдине, чого змогли добитися оборонці пам'ятки (нарком освіти УСРР В.Затонський називав їх "старьевщиками"), - це перед його зруйнуванням зняти зі стін найцінніші мозаїки й фрески. 11 квітня 1934 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило провести відповідні роботи й створити з цією метою спеціальну комісію у складі членів політбюро М.Попова, П.Балицького та В.Затонського. Всі визначені заходи мали закінчитися до 1 жовтня 1934 року (3).

Зважаючи на стислий реченець і брак в Україні фахівців відповідної кваліфікації, Наркомат освіти УСРР звернувся до Всеросійської академії мистецтв у Ленінграді з проханням надати допомогу у фіксації і знятті цих мистецьких творів. Того ж таки місяця до Києва з Ленінграда прибув керівник мозаїчної майстерні Всеросійської Академії мистецтв проф. В.Фролов, який очолив підготовку до зняття мозаїк. Демонтажем фресок займався запрошений з Москви фахівець з технології живопису й реставратор проф. Д.Кіплік. Участь у цих роботах брали також київський реставратор проф. М.Касперович і московський - П.Юкін. 9 серпня мозаїки було повністю знято, що зафіксував В.Фролов у своєму робочому щоденнику (4). Одночасно від стін собору відокремлювали фрески. З огляду на неповноту введених до наукового обігу відомостей наразі немає можливості назвати точну кількість і подати перелік зображень, демонтованих 1934 року. Також ми ще не можемо напевне встановити, чи всі мозаїки й фрески, що їх зафіксували науковці, були тоді зняті (особливо, якщо орієнтуватися на найповніший список А.Прахова). Але є вагомі причини гадати, що під час робіт відкрито фрески, не виявлені 1888 року і не знані А.Прахову та наступним дослідникам. До них можна зарахувати фрагмент постаті невідомого святого, постать мученика і фрагмент постаті мученика, які вперше зазначені серед мозаїк і фресок з колишнього Михайлівського Золотоверхого собору в документах 40-х років, тобто вже після його знищення. Отже, логічно припустити, що їх відкрито не раніше від 1934 року.

У процесі демонтажу творів стародавнього мистецтва зняли також зі стіни південної прибудови (XIX ст.) дві шиферні плити з барельєфними зображеннями святих вершників, їх було знайдено в різний час на території монастиря (одну - імовірно наприкінці XVIII ст., коли ремонтовано собор, другу - під час розкопів 1887 р.), а в 1888 році вмуровано в прибудову до собору. На думку фахівців, ці зображення присвячені Ярославу Мудрому й Ізяславу Ярославичу та їхнім покровителям св. Юрію (Георгію) і св. Дмитрію Солунському.

Після демонтажу всі фрагменти мозаїк і фресок вантажівкою перевезли до Державного історико-культурного заповідника "Музейне містечко "Києво-Печерська лавра", на території якого розпочалися закріплення й монтаж мозаїк і фресок на нові основи.

Попри намагання якомога краще убезпечити пам'ятки, коли їх перевозили до Музейного містечка, є свідчення про ушкодження деяких з них від струсів і вібрації під час транспортування бруківкою. Зокрема про це писав уже згодом на еміграції свідок подій, відомий український мистецтвознавець проф. О.Повстенко.

В архівних документах є згадки про те, що окремі мистецькі пам'ятки демонтували зі стін Михайлівського Золотоверхого собору в 1935 році. Однак ці дані потребують додаткових уточнень і перевірки.

Консервація і монтаж знятих мозаїк і фресок собору тривали майже до початку війни. Згідно з початковим задумом, їх мали зібрати в одному місці. Такої думки дотримувався передовсім В. Фролов. Авторитетний науковець і реставратор уважав, що найдоцільніше експонувати демонтовані мистецькі твори всі разом і бажано поблизу місця первісного розташування. Такий був підхід і керівництва Наркомату освіти УСРР (5). Тож на другому поверсі південної зовнішньої галереї Софійського собору в Києві приготували спеціальне приміщення. Додатково збудували з дерев'яних паль напівкруглу стіну, що повторювала форму апсиди вівтаря Михайлівського собору, на якій містилася мозаїка "Євхаристія". На ній окремі ділянки мозаїки змонтували в 1935 році, там вони лишаються й досі. Логічно припустити, що саме тоді до Софійської філії Музейного містечка потрапила й значна частина поодиноких фрагментів михайлівських мозаїк і фресок, які зберігалися в його фондах.

Виставка пам'яток культури з Михайлівського Золотоверхого собору та монастиря в Державному українському музеї в Києві. Між квітнем 1937 - липнем 1938 р. Репродукція з довоєнних фондів Софійського заповідника (нині архів проф. О.Повстенка). Опублікована 1947 р. на еміграції. На світлині атрибутуються мозаїки "Святий воїн Дмитрій Солунський" і "Святий Стефан", фрески "Діва Марія" (фрагмент "Благовіщення") і "Пророк Самуїл" (верхня частина), дві шиферні плити із зображенням святих вершників, саркофаг з Десятинної церкви.

Не передані до Софійської філії інші твори з Михайлівського собору після реставрації спочатку перебували деякий час у Музейному містечку на території Києво-Печерської лаври, що підпорядковувалося тоді Народному комісаріатові освіти УСРР. На це, зокрема, вказує датована серпнем 1937 року інформація директора державного Українського музею П.Ніколаєнко щодо обстеження ряду "знятих у 1934-1935 рр." пам'яток з колишнього собору, які "опинилися" в Музейному містечку. Викликаний для визначення стану збереженості мозаїк В.Фролов обстежив мозаїки "Дмитрiй Солунський", "Архідиякон Стефан", "Святий Фадей". У документі зазначалося, що фрагмент мозаїчного орнаменту на жовтому тлі ще "залишається на складі Музейного містечка" (6). Цілком можливо, що, крім мозаїк, там були й інші пам'ятки з собору, зокрема фрески. На це вказують документальні згадки пізнішого часу, пов'язані з дальшими переміщеннями його мистецької спадщини. Так, у документах початку - середини 40-х років починають фігурувати фреска із зображенням хреста і три фрагменти фрескових орнаментів.

Згідно з наказом наркома освіти В.Затонського від 1 травня 1935 року "Про розташування музеїв у м. Києві", законсервований на той час Всеукраїнський історичний музей імені Т.Г.Шевченка (тогочасна абревіатура ВІМ), фонди якого, до того ж, були розкидані по місту, перейменовано на Центральний історичний музей і він мав покинути своє приміщення на вул. Кірова, 29 і перебратися на територію Музейного містечка, забезпечуючи надалі також адміністративне та методичне керівництво заповідником. При цьому бібліотека й частина фондів ВІМу відповідного профілю (зокрема частина археологічних експонатів) мали бути передані заснованому в його приміщенні Українському музеєві народного мистецтва. Відповідно до постанови РНК УСРР від 11 листопада 1935 року Центральний історичний музей повинен був відкритися 15 липня 1936 року. Остаточний розподіл фондів між новоутвореними закладами передбачалося завершити до 20 лютого 1937 року (7). А вже в квітні того ж року музей українського мистецтва офіційно відкрито під назвою Державний Український музей (з 1939 р. - Державний музей українського мистецтва, згодом - Державний музей українського образотворчого мистецтва, нині - Національний художній музей України). Ще раніше (рішення уряду від 14 квітня 1936 р. і 25 березня 1937 р.) цей музей передано в підпорядкування Українського управління в справах мистецтв при РНК УРСР (утворене 8 лютого 1936 р.). Так само змінило підпорядкування і Музейне містечко, яке під офіційною назвою Український музейний городок з березня 1937 року також фігурує в системі закладів новоутвореного управління.

Ці складні процедури відомчого перерозподілу культурних закладів певною мірою можуть прояснити ймовірні шляхи дальшої міграції мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору, бо якихось документальних відомостей про переміщеннях їх дотепер не виявлено. Єдине з архівних документів достеменно відомо, що 1937 року ціла низка михайлівських пам'яток уже перебувала у фондах щойно відкритого Державного Українського музею. Зокрема в документах музею згадуються мозаїки "Дмитрій Солунський", "Святий Фадей", "Архідиякон Стефан", фрески "Богородиця", "Архангел Гавриїл" (обидві - фрагменти "Благовіщення"), "Пророк Самуїл" та фрагмент орнаменту, два шиферні барельєфи із зображеннями святих вершників, саркофаг-гробниця з Десятинної церкви, що складалася із 7 шиферних плит (8).

Перед Державним Українським музеєм стояло завдання показувати історію розвитку мистецтва в Україні від кам'яного віку до сучасності. З-поміж його семи тематичних відділів один був присвячений мистецтву Київської Русі. В пресових повідомленнях з нагоди відкриття музею натрапляємо на таку згадку: "Шостий відділ дає уявлення про розвиток образотворчого мистецтва, скульптури і графіки на Україні, починаючи з часів Київської Русі. Тут представлені рідкісні оригінали ХІ-ХШ ст. - мозаїка, фрески, шиферні барельєфи, а також вироби з металу" (9). Докладніше уявлення про цей розділ експозиції дає унікальна світлина, опублікована по другій світовій війні на еміграції проф. О.Повс-тенком. На цій світлині зафіксовано виставку Михайлівських реліквій, організовану в складі експозиції розділу (10). Серед іншого досить точно можна атрибутувати мозаїки "Дмитрій Солунський", "Архідиякон Стефан", фрески "Богородиця" (фрагмент "Благовіщення") та "Пророк Самуїл", 2 шиферні барельєфи із зображеннями святих вершників, саркофаг-гробницю з Десятинної церкви.

Певно, впродовж 1936-1937 років ці предмети (крім фрагменту мозаїчного орнаменту на жовтому тлі) передано до Державного Українського музею, і ці всі пам'ятки перебували тоді на постійному зберіганні у його фондах.

Є певні дані для припущення, що деякі мистецькі твори із собору могли потрапити до Київського музею російського мистецтва. Однак, документи, за якими б було можливо встановити точну кількість та час надходження пам'яток до його фондів, поки що не відомі.

Тим часом з 1938 року відбувається зворотний процес - зосередження мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору в Софійській філії Українського музейного містечка (від 7 березня 1939 р. - це самостійний музей "Софійський заповідник" з кількома філіями). За наказом Управління в справах мистецтв при РНК УРСР за актом від 10 лютого 1938 року мозаїки "Святий Фадей", "Архідиякон Стефан", фрески "Архангел Гавриїл", "Богородиця", шиферний барельєф із зображенням двох вершників та гробницю з Десятинної церкви, що складалася з семи шиферних плит, передали Софійському заповідникові (11).

Також відомо, що за актом від 19 березня 1941 року з Київського музею російського мистецтва до Софійського заповідника передано деталі фрески "Данило Стовпник" (у списках А.Прахова 1888 р. вона значиться "Стовпник").

Згідно з відомими авторам цієї статті обліковими документами і актами внутрішньої передачі 1940-1941 років, загальна кількість михайлівських пам'яток, що зберігалися у фондах Софійського заповідника (цілими чи у фрагментах), становила тоді 8 мозаїк та від 27 до 31 фресок (без урахування творів, умонтованих у стіну приміщення Софійського собору).

На жаль, повністю зосередити в єдиному комплексі спадщину Михайлівського Золотоверхого собору тоді так і не вдалося. Уже в другій половині 30-х років ціла низка унікальних мистецьких творів, що належали до неї, опинилася в Москві, розпочавши відтоді свій кочовий шлях по російських музеях.

Обмін чи реквізиція?

Ще в 1934 році, коли стало остаточно зрозуміло, що Михайлівський Золотоверхий собор у Києві буде знищено, а його найцінніші мозаїки й фрески демонтовано, московські музейницькі кола задекларували своє бажання скористатися із ситуації і здобути бодай деякі з тих пам'яток. Роботи тільки-но почалися, а завідувач музейного відділу Наркомату освіти РСФРР Фелікс Кон у листі від 17 липня 1934 року до наркома освіти УСРР В.Затонського запропонував "виділити" для Третьяковської галереї дві мозаїки - "Дмитрія Солунського" і "Архідиякона Лаврентія" (так атрибутовано в листі постать Стефана), а також одну з фресок. На думку Ф.Кона, ці твори були "не пов'язані з основною композицією собору" "Євхаристією" і тому могли бути "виділені" до Москви "без шкоди" для майбутньої експозиції в Києві. Крім того, в листі наголошувалося: "Означенные памятники имеют колоссальное значение для зкспозиции ГТГ, в которой искусство Киевской Руси представлено крайне слабо, несмотря на существенное значение, которое оно имеет в общем развитии русского искусства" (12).

Цей вибір не був випадковий, у ньому відчуваються поради кваліфікованих фахівців. Адже зображення св. Дмитрія Солунського серед михайлівських мозаїк - одне з найбільш показних. І це не дивно. Воїн Дмитрій був не лише надзвичайно популярний святий у слов'янських народів. Християнське ім'я Дмитрій мав князь Ізяслав - батько фундатора Михайлівського собору. Тож, розташовуючи зображення святого Дмитрія на одному з чільних місць у вівтарі, князь Святополк, безперечно, мав на меті уславити ім'я свого батька князя Ізяслава-Дмитрія. А що це зображення було особистим замовленням будівника храму, то й виконував його найдосвідченіший майстер (можливо, той, що керував усією групою мозаїстів і фрескістів, які працювали в Михайлівському соборі). Досить поширена думка, що у виконанні михайлівських мозаїк і фресок брав участь відомий київський іконописець Аліпій Печерський. Він студіював у греків, які прибули до Києва для оздоблення Успенського собору, побудованого на три десятиліття раніше від Михайлівського. Однак тепер це ніхто вже не зможе ні заперечити, ні беззаперечно довести. Та хай там як, а очевидним є те, що деякі з михайлівських мозаїстів, безумовно, були добре обізнані з витонченими зразками столичного мистецтва Візантії. І до найобдарованіших серед них належав виконавець зображення Дмитрія Солунського, принаймні лику в його постаті.

Художню цінність михайлівських пам'яток розуміли і в Україні. Навіть тогочасна українська комуністична номенклатура не могла погодитися на таку втрату. Нарком В.Затонський відповів Ф.Кону категоричною відмовою. У листі від 27 липня 1934 р. він писав:

,,Ф[еликс] Я[ковлевич].
Откуда вы взяли, что мозаики Михайловского собора не связаны с композицией й пр. Пока что мы мозаики и фрески снимаем. Вопрос их зкспозиции будем решать особо. Но понятно, я буду стараться их использовать в Києве" (13).

Здавалося б, питання вичерпано. І відповідь наркома освіти УСРР щодо можливості передачі реліквій Михайлівського | собору до Москви була однозначною і не передбачала подвійного трактування: мозаїки й фрески мали залишитися в Києві. Цей момент принциповий з огляду на дальший перебіг подій. Адже за кілька років справа несподівано набула нового порядку.

Згідно з найновішим каталогом Третьяковської галереї, дані якого спираються на відповідні записи в інвентарній книзі за 1936 рік, до фондів її надійшли того року дві пам'ятки з Михайлівського Золотоверхого собору - мозаїка "Фрагмент постаті невідомого апостола" (ноги фігури) і фреска "Святий Миколай". За версією галереї, їх добровільно передав їй Київський музей російського мистецтва (14). Однак документів, що підтверджували б акт передачі, в архіві галереї немає (про це, зокрема, інформували співробітники закладу у відповідь на наші запити). Як уже згадувалося вище, в Київському музеї російського мистецтва справді могли бути окремі мистецькі твори з Михайлівського Золотоверхого собору. Проте в наявній фондовій документації музею відсутні будь-які згадки про зберігання в його фондах пам'яток з собору взагалі і відповідно немає жодних матеріалів стосовно передачі їх будь-кому. Не згадується про цей факт і в доволі інформативних публікаціях з історії формування збірки цього музею (15).

Зазначимо, що Музей російського мистецтва в Києві як один з центральних художніх музеїв України відкрито 1936 року, а наступного - підпорядковано Українському управлінню в справах мистецтв при РНК УРСР. Проте засновано його значно раніше - 1922 року як Київську картинну галерею, 1931 року вона дістала статус і назву Національної картинної галереї. У 1934 році під час реорганізації галерея ввійшла як сектор російського мистецтва до єдиного Державного художнього музею, що підпорядковувався Наркоматові освіти УСРР (16). А вже на його основі постав музей із сучасною назвою і профілем. За даними науковців, у 1932 році до збірки цього закладу надійшла група пам'яток давньоруського іконопису (38 творів), передана з фондів Музею мистецтв ВУАН (з колекції Ханенків). Інших надходжень творів тієї доби у відомих дослідникам документах не зареєстровано. Тож поки що достеменно не відомо, чи взагалі були мозаїка - фрагмент постаті апостола і фреска "Святий Миколай" у Київському музеї російського мистецтва. Коли це підтвердиться, то треба відповісти й на питання - як і коли михайлівські речі могли потрапити до його фондів, якщо зважити на тогочасні спроби здійснити чіткий розподіл музейних закладів Києва за профілями, що спричинили масовий перерозподіл їхніх фондів. Зазначимо, що реставрацію і монтаж цих пам'яток П.Юкін завершив щойно в 1936 році. А влітку того ж року для ознайомлення з ними до Києва приїжджав завідувач відділу давньоруського мистецтва Третьяковської галереї А.Леонов.

На наш погляд, не слід відкидати й варіант, що наявні тепер у фондах Третьяковської галереї пам'ятки вивезено до Росії за поки що не з'ясованих обставин безпосередньо з Музейного містечка на території Києво-Печерської лаври, де вони перебували після зняття їх зі стін собору.

Однак ця втрата для київських музеїв була не останньою. В 1938 році у зв'язку з проведенням виставки до 750-річчя "Слова о полку Ігоревім" до Москви для тимчасового експонування з Державного Українського музею на прохання Державної Третьяковської галереї було передано мозаїку "Дмитрій Солунський" та низку інших пам'яток. В архіві Національного художнього музею України зберігається оригінал акта передачі. Наведемо його повністю:

Акт

Составлен 23/VII-38 г. в том, что зам. директора Гос. Укр. музея тов. Гуляев Е. Н. й зав. фондами того же музея т. Ребенок Н. Й. передали, а старший научный сотрудник Государственной Третьяковской галереи тов. Антонова В. Н. приняла для выставки 750-летия "Слово о полку Игореве", организуемой Третьяковской галереей, следующие художественные произведения:

1) "Дмитрий Солунский". Мозаика ХІІ-го века из бывш[его] Михайловского монастиря.
2) Два всадника - шиферный барельєф ХІІ-го века, из бывшего Михайловского монастыря.
3) "Самуил", фреска ХІІ-го века, из бывшего Михайловского монастыря.
4) Орнамент, фрагмент фрески ХІІ-го века, из бывшего Михайловского монастыря.
5) "Музыкант", Копия П.И.Юкина, фрески ХІІ-го века, из Софийского собора.

Передали:
зам. директора ГУМ (Гуляев)
Зав. фондами (Ребенок)

Приняла: старший научн[ый] работ[ик] ГТГ (Антонова) (17)

Ще один мозаїчний фрагмент Третьяковська галерея отримала на виставку з Софійської філії Музейного містечка.

Проте передані на тимчасове експонування реліквії після закриття виставки так і не повернулися в Україну. Нині вони поділені між Третьяковською галереєю в Москві й Російським музеєм у Петербурзі. Відомо, що Третьяковська галерея згодом не лише передавала частину цих творів на виставки до інших закладів, де вони перебували по 10 - 15 років (наприклад, до Ермітажу), що фіксується виданими каталогами, а й використовувала їх для обмінів з метою одержати потрібні їй пам'ятки, таким чином далі розпорошуючи спадщину собору. Так, фрески "Пророк Самуїл", поясна фігура невідомого святого та фрагмент орнаментального фризу у результаті обміну на дві ікони Кашинського ряду, потрапили з Третьяковської галереї до Російського музею в Петербурзі, що засвідчено актом від 28 жовтня 1946 року.

Усі вимоги української сторони щодо повернення втрачених реліквій відверто нехтувано. Зокрема проф. Людмила Миляєва згадує, що, працюючи над упорядкуванням фондів і архіву ДМУОМ у перші повоєнні роки, вона натрапила на акт передачі михайлівських пам'яток на виставку до Москви. Вражені і, зрозуміло, окрилені можливістю повернути до музею цінні твори, його співробітники звернулися до союзних інстанцій, прохаючи допомогти їм у цьому. Проте з Москви від сумнозвісного тодішнього міністра культури СРСР "товариша" К.Фурцевої надійшла різко негативна відповідь з настійливою рекомендацією ніколи більше не зачіпати цієї проблеми. Нічим завершилися й спроби повернути михайлівську спадщину на початку 70-х років. За свідченнями відомого українського мистецтвознавця Д.Горбачова, тоді Державний музей українського образотворчого мистецтва на підставі того самого акта знову листовно звертався до Третьяковської галереї з проханням повернути отримані нею для тимчасового експонування культурні цінності. Однак і цього разу звернення українських фахівців до їхніх російських колег не дало жодного результату. Спроби порушити клопотання на урядовому рівні, ініціатором однієї з яких була директор Софійського заповідника В. Ачкасова, за її спогадами, гасилися ще в Україні на рівні ЦК КПУ. Слід зазначити, що в українських архівах наразі не виявлено додаткових документальних матеріалів, які б могли докладніше висвітлити всі обставини неповернення з Москви в Україну переданих 1938 року на виставку предметів. Можливо, ці документи разом з іншими були знищені при відступі з Києва Червоної армії в 1941 році.

А проте нещодавно несподівано виринув новий документ, що походить з архіву Третьяковської галереї. Частково він пояснює механізми "експропріації" з України михайлівської спадщини. Це копія акта з незазначеною датою (імовірно 13 травня 1939 р.), відповідно до змісту якого нібито відбувся обмін унікальної давньоруської мозаїки XII століття "Дмитрій Солунський" на кілька картин українських та російських художників середини - кінця XIX століття. Подаємо його текст:

Копия.

Акт №136

Составлен в том, что ГТГ в лице т. Сильверсван Е. В. на основании разрешения ВКИ за подписью т. Леонова и директора Кеменова В. С. № 25 м/5, 17.ХІІ-38 г. - выдала, а представитель Киевского Украинского музея принял следующие вещи, передаваемые Украинскому музею в обмен за мозаику "Дмитрий Солунский" (поступившую в ГТГ на в[ыстав]ку "Слово о полку Игореве").

1. Трутовский - У колодца. 5891/19.
2. ---  || --- Пейзаж. 5881/30
3. Васильковский - Украинская деревня. 20915.
4. Крыжицкий - Пейзаж. 20871.
5. Маковский - Хоровод. 09318.
6. Похитонов - Сумерки зимой на Украине. 1886.
7. Светославский - Улица провинциального города. 980.
8. Соколов - Украинка (сепия). 3354.
9. Васильковский - Остатки векового леса. 3539.
10. Маковский - Женская голова. 20921.
Картина Платонова "Наймичка" будет Вам вислана дополнительно.

Сдала - Е. Сильверсван
(Печатка ДТГ)

Принял - Зав.отд[елом] уч[ета] и хранения ГУМ (Підпис)
(Печатка ДУМ) Зав. отд[елом] живописи, скульптури й графики ГУМ (Підпис)

Примечание:
Картина худ[ожника] Ва-сильковского "Украинская деревня", инв[ентарный] № 20915 имеет дефект - выпадение в двух местах краски на сантим[етр] - в верхней части, слева.

Зав. отд[елом] живописи, скульптури и графики (Підпис).
ІЗ/У-1939г.
Упаковщик Климов.
Копия верна: Е. Сильверсван (18).