історія / дослідження

Олександр Рибалко

ДВІ СЛОВІ ПРО ДВОЇНУ

писав у 1930-х роках Богдан-Ігор Антонич. На відміну від не таких уже й далеких Антоничевих часів тепер двійні, чи інакше двоїни, не вчаться, властиво - не навчають. А проте ця справіку притаманна нашій мові форма - не безповоротне минуле. Вона й далі живе в народному мовленні, пам'ятках письменства, вряди-годи подибуємо її в сучасних текстах. Живе вона і в Книзі Книг, яку щодня читають мільйони українців:

"Іншу притчу Він їм розповів: "Царство Небесне подібне до ро'зчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне" (Матвія 13:33);

"І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п'ятеро хліба й дві рибі, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби і дав учням, а учні народові" (Матвія 14:19).

Це з найпоширенішого нині в нас перекладу Святого Письма (1). Перекладач - визначний мовознавець Іван Огієнко був дослідником, ревним прихильником і популяризатором двоїни. Він автор дотепер єдиної присвяченої їй спеціальної студії - "Двійне число в українській мові" (1909) (2), яку тут передруковуємо з огляду на її пізнавальне значення.

Двоїна - відмітна риса ще індоєвропейської прамови. Від найдавніших часів у слов'ян цю форму найкраще зберегли, за висновком І.Огієнка, мови словенська, дві лужицькі й українська (в істотних залишках). Вживають її в українській, коли йдеться про парні предмети, а також після числівників два, дві, обидва, обидві, а за аналогією і після три, чотири, при цьому іменники жіночого й середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення -і: дві стіні, обидві корові, три дорозі, чотири книжці. Деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима, грудима (3), дверима, очима, плечима, ушима. Це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших. У місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око і вухо: "Мигтить ув очу, мов проміння" (Ганна Барвінок); "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" (О.Довженко); "...з отерпом у пучках і сльозами в очу" (О.Забужко); "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" (П.Куліш). Іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву'ха, рука'ва, повода'. Надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра'ти - всі брати'. Воно повністю виявляється й щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи' (Охріменки'...) і пішли два (три, чотири, обидва) бра'ти (чоловік і жінка) Солома'хи (ОхрТменки...) (4).

Відома двоїна на всіх теренах України. Поширеність її добре ілюструє різножанрова народна творчість. Ось фрагмент пісенного запису З.Доленґи-Ходаковського (поч. ХІХ ст.):

А це з М.Номиса: "Одна біда - не біда; от коли дві або три разом біді"; "Багатий, маю дві стодолі: в одній мак, а в другій так"; "Дві бабі торг, а три ярмалка".

Або ще: "Не будуть мої нозі в тебе й на порозі"; "Не складай свої руці ні в горі, ні в муці".

Безліч таких прикладів дають збірки українського фольклору та інші матеріали, записані з народних уст, зокрема й І.Огієнком.

Поряд з усним побутуванням простежується кількасотлітня писемна традиція вживання двоїни: в мові актів і літописів - дв¤ сел¤ (читається - дві селі, 1378 р.), об¤ сторон¤ (1399), дв¤ коп¤ (1499), дв¤ слов¤ (1607), дв¤ ґрамматыц¤ (1629), дв¤ л¤т¤ (поч. ХVІІІ ст.) (5) тощо, релігійно-полемічних і літературних писань авторів давньої доби (Й.Ґалятовського,

А.Радивиловського, Климентія Зиновієва та ін.), творах письменників ХІХ - початку ХХ століття (М.Шашкевича, Я.Головацького, П.Куліша, Ганни Барвінок, Л.Глібова, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького, Ю.Федьковича, І.Франка, М.Павлика, Б.Грінченка, В.Самійленка, В.Мови-Лиманського, М.Левицького, А.Кримського, В.Стефаника, В.Пачовського та ін.). Цей ряд продовжують письменники 1920 - 30-х років: П.Тичина, М.Драй-Хмара (6), В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка... (перелік далеко не повний) (7). Як приклад - двоїна в П.Тичини: "Коли йде дві струнких дівчині - ще й мак червоний в косах - / десь далеко! молоді планети!.. Дві дівчині" ("Ритм"); у В.Підмогильного: "Було дві годині дня..."; у І.Сенченка: "Самітні дві нивці будуть сумно, в зажурі чекати на зерно"; у Т.Осьмачки: "І дві косі на рукаві". Використовували двоїну не тільки в художньому, а й науковому стилі Є.Тимченко: "...звичайно язик ділять на дві частині", "Коли сполучаються дві голосівці, то може бути, що обидві голосівці заховують кожна свою індивідуальність..."; А.Кримський: "Дві слові про наукове татарське письменство", "...В кожнім разі можна говорити не менше як про три групі [татарських говірок]" (приклади з наукових праць 1927 і 1930 рр.) (8).

І усно, й на письмі двоїна і множина вживалися здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик ХІХ століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями - П.Залозним (1906), Є.Тимченком (1907), А.Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І.Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В.Сімович (1921). "У відміні імен, - наголошує він, - відріжняємо три числа: 1. однину... 2. двійню... 3. множину" (9). Те саме бачимо в граматиці М.Левицького (1923) (10). Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовному порадникові "Паки й паки" (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто "калічать наші слова на московський штиб" (11). На вживанні завжди двоїни наголошував пізніше С.Смеречинський (12). Форму двоїни рекомендували відомі свого часу праці з мовної культури "Уваги до сучасної української літературної мови" О.Курило (1924), "Український стилістичний словник" та "Чистота й правильність української мови" І.Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 - початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді "практично-теоретичному курсі" П.Горецького й І.Шалі (1926 - 1929 рр., 7 вид.).

Зрештою нормативний характер двоїни в літературній мові закріпив український правопис 1929 року. Наведемо його формулювання: "Іменники жіночого роду тверді (див. Ґ 22 І відміна 1 гр.) з числівниками дві, оби'дві, три, чоти'ри можуть мати закінчення -і (як м'які), причім г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни'зі, три вербТ, ха'ті, руцТ, три квТтці, пТсні, чоти'ри норТ і т.ін.

Але замість таких форм твердих іменників жіночого роду звичайно уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві квТтки, три руки', кни'ги, чотири, бо'чки... [...]

Іменники ніякого (середнього. - О.Р.) роду тверді на -о (див. Ґ 22 І відміна 1 гр.) при числівниках дві, оби'дві, три, чоти'ри іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрТ, дві сло'ві, три я'блуці, чотири вікнТ і т.ін., але звичайно дво'є відер, два відра'..." (13)

Здавалося, правила усталено й проблему вирішено остаточно. Однак таке об'єктивне, відповідне реальному стану мовних явищ і літературно-науковій традиції розв'язання було перекреслене правописною реформою 1933 року, здійсненою в істеричній атмосфері "боротьби з націоналізмом на мовному фронті" та розгортання репресій. Волюнтаристський характер запроваджених тоді змін у правописі найточніше відбивають слова, власне, не з лексикону мовознавчої науки, а більшовицької практики - "ліквідація" і "ліквідовано". Саме ними послуговується, описуючи мету і підсумки реформи, один з її запопадливих провідників Андрій Хвиля (Олінтер) - тоді заступник наркома освіти УСРР: "...Наркомос України розгорнув роботу в справі ліквідації націоналістичного засмічення мовного фронту України", "...проведено роботу в напрямкові ліквідації всього шкідництва на мовному фронті...", "в граматиці ліквідовано...", "ліквідовано правило", "ліквідовано архаїчні форми та провінціалізми", "ліквідовано паралельні форми" (14). Поряд з літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови двоїна стала жертвою сумнозвісної реформи. Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій: "За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати "дві книзі", "три вербі", "три квітці" і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати "дві слові", а будемо писати "два слова", не будемо писати й казати "дві відрі", а "два відра" (15). Впадає у вічі, що сановний автор тут допустив свідомі перекручення як щодо живої мови, так і правопису 1929 року (див. вище), але в тій ситуації йому, як і іншим погромникам українського правопису, в УСРР ніхто не міг опонувати.

Забороненою стала двоїна навіть для наукового розгляду. 1934 року був звільнений з праці в університеті й мусив покинути Україну харківський мовознавець М.Сулима тільки за те, що прочитав лекцію про двоїну (16). Цю форму тоді активно популяризував у варшавському часописі "Рідна мова" й граматиці "Рідне слово" (Жовква, 1934) І.Огієнко, тимчасом як в УСРР її кваліфіковано як "вияв українського буржуазного націоналізму в мові" й відповідно ту злощасну лекцію розцінено як "ворожу вилазку". Сумний парадокс полягав у тому, що М.Сулима, коли судити з його більш ранніх публікацій, якраз не належав до прихильників двоїни. Скажімо, в праці "Українська фраза" (1928), визнаючи, що випадки вживання двоїни "й досі частенько трапляються не лише в мові народній, ба й у найновішій письменницькій", він далі робив несподіваний висновок: "А втім ці архаїзми непотрібні" (17). Врешті радянська система знищила і С.Смеречинського, що обстоював тільки двоїну в літературній мові, і М.Сулиму, який виступав за цілковиту заміну її множиною.

Отже, "клин" у вигляді двоїни між українською і російською мовами більшовики вибили. Проте ліквідація на папері ще не означала, що перестало існувати саме мовне явище. Двоїна, як і перше, жила в народній мові. Невдовзі це було показано на прикладі тогочасного живого мовлення мешканців історичного села Кодня, що на Житомирщині. Авторка опублікованої 1937 року в академічному виданні статті Л.Рак стверджувала: "Форма двоїни вживається паралельно з формою множини. Важко встановити, яка з них переважає" (18). Поряд із звичними дві бабі, дві руці, дві нозі вона навела зразок пристосування селянами до двоїни і новозасвоєного слова: дві брига'ді. Дослідниця підкреслювала, що "є випадки вживання тільки двоїни: дві відрТ, дві кілТ, три я'блуці, дві го'ці (= оці. - О.Р.)" (19).

У роки війни, коли партійно-радянські чинники трохи послабили тиск і контроль, деякі мовознавці відверто виявили свою незгоду з виведенням двоїни поза норми літературної мови. Серед них був академік Л.Булаховський та інші упорядники нового правопису, над яким вони працювали в евакуації. На скликаній в Уфі 26 квітня 1943 року правописній нараді Л.Булаховський доповідав: "Морфологічні моменти, так само як і фонетичні, в новому проекті... врегульовано з урахуванням живих фактів літературної мови в її щільному зв'язку з народною. Зазначу найважливіше. Оскільки форма двоїни в певних випадках живе і досі, ми не визнали можливим виключити її зовсім з літературного вжитку, але зазначили при цьому скромні межі її застосування" (20). Проте попереду ще був етап перегляду й затвердження цього проекту партійно-радянським керівництвом УРСР, після якого у виданому 1946 року тексті правопису не лишилося й згадки про двоїну.

Однак і після цього позиція Л.Булаховського не змінилася, про що свідчить цитований далі фрагмент з опублікованого 1952 року розділу його праці "Історичний коментарій до української літературної мови". Автор вважає за потрібне акцентувати: "При дві, три, чотири та обидві в жіночій відміні на -а порівняно нерідко давні форми двоїни на -і можна чути у носіїв літературної мови ще й тепер: дві руці, обидві нозі, три годині, обидві корові, чотири мусі і т.ін. У старих письменників такі форми звичайні й на письмі: "Пісня і праця - великі дві силі..." (рима - "в могилі"; Франко) тощо. Ті або інші письменники вживають їх (в УРСР - О.Р.) майже до тридцятих років нашого століття" (21). З цього Л.Булаховський робить в обережній формі (зважмо, 1952 р.!) висновок, рівнозначний негативній оцінці здійсненої в літературній мові - за його евфемістичним означенням - нормалізації: "Отже, нормалізація в сторону повного відмовлення від двоїни, власне, випередила в цьому відношенні справжній стан речей у провідному діалекті та його говірках" (22).

К)олишній статус двоїна зберігала лише в мові діаспори, яка в абсолютній більшості своїй трималася правопису 1929 року. Ця форма наявна в низці виданих і використовуваних в українському шкільництві на Заході підручників (В.Катрана, О.Панейка та ін.), у науковому курсі Ю.Тевельова (23), а також творах художньої літератури, трапляється в інформаційних і публіцистичних текстах у пресі (24). Двоїні присвятив окреме гасло Є.Онацький в "Українській малій енциклопедії". Зазначивши, що це давня граматична форма й розповівши про її особливості, він так схарактеризував ситуацію, що складалася з її вжитком: "...літературна мова все більше, особливо під впливом московської, яка двоїни не має, цю характерну особливість української мови втрачає, заступаючи її формами множини... У підсовєтській Україні послідовно й систематично двоїни в українській мові не вживається, щоб наблизити її до московської мови" (25).

До цього треба додати, що в УРСР протягом повоєнних десятиріч двоїну не тільки не допускали до літературної мови - її замовчували, оминали навіть згадкою в граматиках, а коли зрідка все ж таки згадували, то кваліфікували як діалектну форму. Такий підхід характерний зокрема для п'ятитомового курсу "Сучасна українська літературна мова" (за ред. І.Білодіда) - у майже шістсотсторінковому томі "Морфологія" (1969) проскрибованій формі, як діалектній, приділено дві кількарядкові примітки.

Не змінилася позиція офіційного мовознавства й нині. Серед іншого це демонструє стаття про двоїну в нововиданій енциклопедії "Українська мова", де теж ідеться лише про "окремі залишки двоїни, відомі українським народним говорам" (26).

Та що ж це, зрештою, за така діалектна форма, яка однаково відома по цілій Україні, має тривалу писемну традицію, використовувана широким колом українських письменників, сказати б, від Сяну до Кубані, зокрема й нашими класиками? А може, годі вже зводити справу тільки до говорів і повторювати фальшиві тлумачення, які потрібні були радянським мовознавцям, щоб якось виправдати заборону цієї форми в літературній мові? Натомість слід просто відновити її колишній статус, що ми пропонували зробити ще в 1989 році й пізніше під час обговорення останніх проектів правопису (27).

А втім є й протилежний до нашого погляд. "Гадаю, - пише С.Головащук, - що не потрібно зараз повертатися до речей безумовно застарілих, які й у правопису 1928 року (рік його видання - 1929. - О.Р.) відзначалися як рідше вживані ("іноді мають закінчення"), приміром: дві книзі... чотири вікні і под." (28) Але ж у даному разі маємо штучно створену "застарілість". 1933 року мовці прокинулися одного дня і те, що вчора ще становило літературну норму, раптом було оголошено застарілим, архаїчним, діалектним. Мотиви подав Хвиля - зближення з російською. Українській мові не вільно було мати більше, ніж російській: скажімо, сім відмінків - проти шести в російській (геть кличний!), чотири форми часу - проти трьох (давноминулий - зайвий!) (29), три числа - проти двох (отже, ліквідуймо двоїну!) і т.д. Протягом десятиріч ішла відверта боротьба зі своєрідними рисами нашої мови, чинилася брутальна русифікація. Ліквідовували, а потім "карали забуттям" не тільки діячів української культури, а й цілі пласти української лексики, оригінальні граматичні форми. Тож випадає, очевидно, говорити не так про застарілість двоїни, як про невживання її (зауважмо - тільки в літературній мові і тільки в підрадянській Україні) через зумовлену позафілологічними чинниками заборону. Мовна практика останнього часу дуже наочно показала, наскільки відповідали дійсності налички "застаріле", що їх поначіплювали були в радянський час силі-силенній українських слів: коли заборони й обмеження впали, вони одразу ж "воскресли" й поширилися в активному вжитку. Вважаю, що так само буде і з двоїною, якщо правила її вживання знову з'являться в правописі й підручниках. Та й мову письменників минулого в перевиданнях надалі не будуть препарувати принаймні щодо цієї форми.

Крім того, коли говориться про "застарілість", не можна забувати про більшу чи меншу суб'єктивність у визначенні її. Приміром, дехто й нині вважає застарілою, рудиментарною формою кличний відмінок, який "скорше за все, мусить бути ліквідований (знайоме слово! - О.Р.) на найвищому державному рівні правописною комісією..." (30)

Що ж до покликання С.Головащука на те, що вже в правописі 1929 року двоїна відзначалася як рідше (порівняно з множиною) вживана форма, то це не показник застарілості, це константація тодішнього стану. А такий стан - переважання множини - простежується в писемній мові щонайменше з ХІV століття. Отож двоїна виявляє подиву гідну витривалість - протягом багатьох століть занепадає, зникає - і все ж таки й далі існує.

Дехто з мовознавців вважає, що двоїна - нині просто зайва, надлишкова форма. Та хіба наша літературна мова не знає взаємозамінних, паралельних форм? Наприклад: пасти корови і пасти корів. За кожною з них жива тривала традиція - аргумент, що знімає закиди у "зайвині". За двоїною - традиція, що сягає прадавніх часів. Це просто пам'яткова форма, яка засвідчує органічність і давність української мови. Мусимо пам'ятати й наголошувати це в наш час, коли войовничі невігласи-україноненависники, намагаючись видати нашу мову за якийсь штучний новотвір, розтиражовують вигадки про "испорченное поляками русское наречие", "русско-польский диалект", що постав десь за польської займанщини тощо.

Звичайно, йдеться не про абсолютизацію чи якесь нав'язування двоїни. Йдеться про потребу повернення їй нормативного статусу (поряд з множиною) в "скромних межах її застосування" (Л.Булаховський) - переважно в художній літературі. Відомо ж бо, що форми, які не мають писемного вжитку, яких не підтримують література й школа, кінець кінцем приречені. Сучасні мовознавці, передусім укладачі нового правопису, мають прийняти рішення.

Лишімо двоїні шанс.

ПРИМІТКИ

1. Вживана двоїна, хоч і рідше, також в інших українських перекладах Святого Письма - П.Куліша - І.Пулюя та І.Хоменка.
2. Наступного року праця вийшла в Києві окремою відбиткою.
3. Голоскевич Г. Правописний словник. - Вид. 12-те. - Нью-Йорк етц., 1994. - С.83; Правописний словник української мови / За ред. Яр.Рудницького і К.Церкевича. - Нью-Йорк; Монтреаль, 1979. - С.154.
4. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. - К., 1968. - С.17.

5. Грамоти ХІV ст. - К., 1974. - С. 61, 140; Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст. - К., 1977. - Т. 1. - С. 286; Словник української мови ХVІ - першої половини ХVІІ ст. - Львів, 2000. - Вип. 7. - С. 193; Історичний словник українського язика. - Харків; Київ, 1932. - Т. 1. - Зош. ІІ. - С. 673.

6. М.Драй-Хмара вдавався до форми двоїни і в перекладах. Так само й Є.Тимченко ("Калевала"), П.Тичина. Першим тут, здається, був Я.Головацький (переклад сербської народної пісні "Три тузі", вміщений в альманасі "Русалка Дністрова", 1837 р.).

7. Докладніше визначення кола письменників, що вживали форму двоїни, потребує спеціального дослідження за автографами й першодруками їхніх творів, бо в здійснених після 1933 року перевиданнях цю форму здебільшого знівельовано.

8. Тимченко Є. Курс історії українського язика. - [К.], 1927. - С.40, 53; Кримський А.Є. Література кримських татар // Студії з Криму. - У Києві, 1930. - С.178, 189.
9. Сімович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. - Київ; Ляйпциґ етц., [1921]. - С.129.
10. Левицький М. Українська граматика для самонавчання. - Вид. 3-тє, випр. і доп. - Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. - С. 58.
11. Левицький М. Паки й паки: (Про нашу літературну мову). - Відень; Київ, 1920. - С.43, 44.

12. "По числівниках два, дві, обидві, три, чотири (вони в укр. мові мають у реченні прикметникову силу, в рос. - іменникову) іменники в українській мові стоять завжди у двоїні, навіть як ці числівники додані до десятків, сотень, тисяч тощо, а прикметники в називному множини, напр.: два чоловіки, дві руці, дві вікні, три чоловіки, три руці, три вікні, ..., двадцять чотири чоловіки, руці, вікні, ... п'ять мільйонів чотириста сім тисяч триста двадцять два (дві, три, чотири) чоловіки, руці, вікні етц. ... Або з прикметниками: два великі чоловіки, три високі тополі і т. інше" (Смеречинський С. Нариси з української синтакси у зв'язку з фразеологією та стилістикою. - Х., 1932. - С. 114).

13. Український правопис. - Х., 1929. - С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мови. - Х., 1931. - С.54, 55.
14. Цитати з півсторінки тексту статті Андрія Хвилі "Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті" (Більшовик України. - 1933. - № 7-8).
15. Хвиля А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті // За марксо-ленінську критику. - 1933. - №7. - С.22.
16. Горбач О. "Білі" й темні плями в історії мовознавства УРСР 1930-их рр. // Зібрані статті. - Мюнхен, 1993. - Т.ІV. - С.154.
17. Сулима М. Українська фраза. - Х., 1928. - С.26.
18. Рак Л. До характеристики діалектних особливостей мови с.Кодні // Мовознавство. - 1937. - №11. - С.69.
19. Там само.
20. Цит. за ст.: Боярчук О. [Рибалко О.]. Передостання спроба // Пам'ятки України. - 1989. - Ч.3. - С.19.
21. Цит. за вид.: Булаховський Л.А. Вибрані праці. В 5-ти т. - К., 1977. - Т.2. - С.284.

22. Там само. Далі в цій же праці Л.Булаховський зазначає: "Приблизно те саме, що в жіночій відміні на -а, ми маємо і в відміні середнього роду: дві відрі, три слові, чотири яблуці про частіших двоє відер, три сло'ва, чотири яблука тощо: ст.-сл. LеD¤, ]¤^¤ (до ]¤Шо)" (С.285).

23. Катран В. Граматика української мови: Фонетика і морфологія. - Мангайм, 1946; Панейко О. Граматика української мови: Підручник для середніх шкіл і для самоосвіти. - Авґсбурґ, 1949; Шерех Юрій [Шевельов Ю.]. Нарис сучасної української літературної мови. - Мюнхен, 1951.

24. Приклад із сучасної преси: "Тому хай нам вільно буде сказати хоч дві слові до останніх подій в Україні..." (Патріярхат. - Нью-Йорк, 2000. - Ч.1. - С.3).

25. Онацький Є. Українська мала енциклопедія. - Буенос-Айрес, 1958. - Кн.3. - С.310.

26. Жовтобрюх М.А. Двоїна // Українська мова: Енциклопедія. - К., 2000. - С.122. Звертає на себе увагу те, що в статті не згадано студії І.Огієнка "Двійне число...", а пристатейна бібліографія представлена лише однією загального характеру працею з історії мови. І жодного слова про літературно-писемну традицію вживання двоїни.

27. Боярчук О. [Рибалко О.]. Передостання спроба. - С.19; Рибалко О. Пропозиції щодо вдосконалення "Українського правопису" // Український правопис: так і ні. - К., 1997. - С.168; Рибалко К., Рибалко О. Коло має бути розірвано... // Дивослово. - 2001. - №4. - С.29, 30.

28. Головащук С.І. До правопису закінчень відмінюваних слів // Український правопис: так і ні. - С.84.

29. "Сучасна українська літературна мова" - нормативний для останніх радянських десятиріч курс - стверджував, що "...для вираження звертання може вживатися не тільки клична форма, а й форма називного відмінка", а також, що крім художньо-белетристичного, "мові наукового, публіцистичного, ділового та інших стилів форми давноминулого часу не властиві, оскільки значення, яке ними передається, може бути виражене формами минулого часу у поєднанні з відповідними прислівниками" і под. (Сучасна українська літературна мова: Морфологія. - К., 1969. - С.106, 378).

30. "Ліквідаторський" пасаж належить критикові Т.Антиповичу. Рецензуючи книжку детективів Л.Кононовича, він пише: "Звертання до ворога на "Гей, ти, йолопе!" - дуже недостовірне. Особливо ж не ймеш віри отому кличному відмінкові. Він становить загальну проблемну точку вкраїнської художньої літератури і, скорше за все, мусить бути ліквідований на найвищому державному рівні правописною комісією, позаяк є рудиментарною формою, яку в розмовній мові ми вживати вже не здатні, а відтак і писати його нема чого. Взагалі, чи має право у письмовій прямій мові (йдеться лише про жанри, котрі претендують на реалістичну імітацію) існувати те, що фактично не існує в живій розмовній?" (Антипович Т. Укрдетектив і укрбойовик: муки героя // Книжник-Ревіещ. - 2001. - №15. - С.6).

ПУ № 1-2, 2001 р.