історія / історичні постаті

Олег Сидор.

МУЗЕЙ  "ЛЕМКІВЩИНА"  В  СЯНОЦІ.

Кожний з нас повинен бодай частину,
як не цілого себе, присвятити Україні...
(Зі „Споминів" Лева Ґеца)

Лев Ґец (ІЗ.ІУ. 1896, Львів - 16.XII. 1971, Краків) на сторінках історії української культури об'єктивно займає помітне місце, хоча з різних причин його внесок у ті чи інші її сфери ще чекає свого осмислення та належного пошанування. „Вояк-мистець, маляр і графік, музеолог, педагог і професор, людина з великою освітою і великою особистою культурою, - і ту високу мистецьку освіту Лева Геца і високу особисту культуру видно в його творах. З громадського погляду і з погляду потреби зберігати українські мистецькі надбання його найбільшою заслугою було заснування „Музею Лемківщини" в Сяноці. Він уважав його своєю дитиною і тішився тим музеєм як дитина та піклувався ним як батько"'. Можна припускати, що наведеною характеристикою відомий український еміграційний діяч Іван Кедрин зі слів самого Л.Ґеца найвище оцінив його працю саме як організатора музею „Лемківщина". Хтось погодиться з такою „ієрархією цінностей", хтось може вбачати в діяльності Л.Ґеца інші пріоритети, але музейний її аспект, безперечно, вартий окремого розгляду.

Кінець XIX - початок XX століття (тобто час, коли народився Л.Ґец і коли минали його дитячі літа) позначений появою на українських землях численних музеїв, у тому числі й у Львові - рідному місті майбутнього засновника музею „Лемківщина". Саме тут 23 березня 1905 року глава Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький заснував Церковний (згодом - Національний) музей, якому, під орудою їларіона Свєнціцького, судилося відіграти надзвичайно важливу ролю в західноукраїнському музейництві.

Усвідомлював це він чи ні, але вплив від існування цього музею не міг не відчувати на собі й Л.Ґец. У той час дедалі ширші кола громадянства приходять до розуміння, що „...музейництво стає одним з важніших проявів людського життя і особливішої культурної праці та опіки..." Відсутність на західноукраїнських землях власної державності того народу, який їх населяв, породила тут феномен розгалуженої мережі українських музейних закладів, що виникали й діяли, - як ми б тепер сказали, - на громадських засадах. „У цілому світі великі музеї сталися рівно ж державними інституціями, бо дійсно треба державних фондів на те, щоби їх як слід вивінувати, удержати, щоби їм дати змогу такого природного розвитку, який в даних обставинах дало їм життя. У нас ця справа належить до доброї волі й спроможності [...] громадянства..." Справді, наукові й громадські організації у Львові (Народний дім. Наукове товариство ім.Т.Шевченка, „Просвіта", Ставропігійський інститут), Народний дім у Коломиї, „Рідна школа" в Тернополі, регіональні товариства („Бойківщина" в Самборі, „Лемківщина" в Сяноці, „Стривігор" у Перемишлі, „Верховина" в Стрию, „Яворівщина" в Яворові) найчастіше з ініціативи окремих ентузіастів організовують музеї, навколо яких гуртуються національне свідомі громадяни, перетворюючи їх на осередки українського культурного життя. У 20-30-х роках ці регіональні громадські музеї були одним із заборол перед агресивністю шовіністичної політики польського державного керівництва, яке намагалося не допустити до консолідації українських сил, перешкоджало обсадженню українцями посад у шкільництві, закладах культури, не кажучи вже про якісь державно-керівні структури.

Доля самого Лева Ґеца ілюструє таку офіційну тенденцію: після закінчення в 1924 році навчання в Краківській Ака-демії красних мистецтв йому запропонували посаду вчителя рисунку в гімназії у Сяноці (тут він прожив 20 років) і вперто відмовляли в призначенні на викладацьку працю до Львова чи котрогось з більших міст ґаличини. За цією типовою політикою прозирало бажання влади, якщо не цілком знеохотити представників української інтелігенції до суспільної праці, то принаймні „засланням" на провінцію істотно нейтралізувати їхні потенційні можливості впливу на середовище. Щоправда, й таку ситуацію діяльніші з позальвівських українців спромоглися повернути на користь громаді: значною мірою завдяки їм з'явилися в провінційних містах осередки українського суспільно-культурного життя.

Розташований у Сяноці, одному з найпомітніших центрів Лемківщини, музей заходами Л.Ґеца й невеликого грона його однодумців швидко став справжньою скарбницею матеріальної і духовної культури лемків як етнічної групи українського народу, зібрані й експоновані в ньому матеріали незаперечне доводили автотонність їх на цих землях.

Своїм характером Лев Ґец дуже надавався до музейної роботи. Акуратність (аж до педантичності), спокійна неквапливість (хоч був вельми вразливою людиною), вміння добротно завершити кожну розпочату справу - ці, потрібні музейникові риси, виявлялися у вдачі й способі праці Л.Ґеца, вгадуються вони і в його творчій спадщині (малярство і графіка).

Щодо інтересу до української старовини й пов'язаності цього інтересу з його мистецькою спадщиною, то в контексті нашої теми варто згадати, що вже від ранніх літ творчості Л.Ґеца (з часу перебування в шерегах січових стрільців - дуже цікавої сторінки його біографії) збереглося чимало майстерних зображень наших дерев'яних церков (нині вони переховуються в збірках Національного музею у Львові). Відомо, що мистець мав ідеально впорядкований архів, який, на жаль, не залишився у своєму цілісному вигляді, але збережені „Спомини" дають дуже багато як для розуміння психології Л.Ґеца-мистця, так і під поглядом фактологічних інформацій, зокрема й щодо історії музею „Лемківщина" в Сяноці.

Провінційна атмосфера малого містечка нерідко дуже пригнічувала масштабну особистість Л.Ґеца, але не могла знеохотити його до творчої і громадської діяльності. Найвагомішим вислідом її стало створення в 1930 році музею „Лемківщина" (для відвідин його було відкрито через три роки, після сформування ядра колекції та певних організаційних заходів). Заснування музею, а також Товариства, що мало опікуватися ним, було одним із способів боротьби не тільки проти громадянської пасивності українського населення Сянока, а й проти офіційної політики, яку Л.Ґец окреслив так: „На Лемківщині маємо нову політику. Відокремлюють цю землю від коріння і забороняють все, що українське..." Зважаючи на це, тим більше розуміємо його слова: „Почуваю нестримну любов до нашої минувшини і тому призбирую кожний слід нашого буття. Уважаю, що в будучині повинен це бути неоціненний скарб". Така праця в умовах санаційної Польщі потребувала й немалої громадянської мужності. Можна згадати, що після свого приїзду до Сянока Л.Ґец отримував брудні анонімні листи з погрозами, спричиненими його українською патріотичною позицією, з якої він не збочував упродовж цілого життя.

Про ті літа, сповнені самопосвятної праці, згадував уже в 50-ті роки, перебуваючи на сибірському засланні, й один зі сподвижників Л.Ґеца, греко-католицький священик Степан Венгринович, що колись, від 1927 року мешкав у Сяноці, працював катехитом у народних та середніх школах і тривалий час був секретарем „Лемківщини". Про лемків він пише: „Це дуже гарна й інтелігентна частина нашого народу [...] А як ці лемки прив'язані до своїх гір і сіл! Різні навали і наступи вдаряли на них у давніх часах, а вони прищурились у своїх долинках і потічках, приссались до своєї вбогої нивки й жодна навала їх не відіпхнула, не змела".

Якраз подібні до отця С.Венгриновича (чи д-ра Франца Коковського, котрий після виходу на пенсію переїхав до Бережан, де далі вів громадсько-активне життя) люди й були опорою Л.Ґеца. Колоритна „замальовка" С.Венгриновича відтворює характерний образ тих ентузіастів: „...Це був час творення регіональних музеїв. Майже кожне містечко хотіло мати свій музей. Наш митрополит Андрей у Львові започаткував, а ми собі по провінціях його наслідували. Музей „Бойківщина", „Лемківщина", „Гуцульщина"... Ну, а я ще дитиною любив лазити по деревах і вишках, отже, і тепер дістав легітимацію з печаткою, що мені можна ходити по стрихах і коморах й вишукувати старі речі. Та ще просилося там, під печаткою, щоб мені помагали та йшли всюди па руку, бо я музейний збирач і робітник і я лазив по дзвіницях, попід бані старих церков, порпався в поросі по захристіях; я вмів відчитати роки по-церковному, знав і означити сторіччя образа, мальованого на дошці..." Суголосно звучать і слова самого Л.Ґеца: „Розуміюся на старовині і вмію оцінити ікони, а навіть розслідити їх вік. На це дав я доказ зібраними експонатами, що потвердили їх доцільність люди-знатоки з Варшави, Самбора, Львова і Перемишля"".

Але перед тим, як лягли на| папір ці слова, уже був період успішної збиральницької роботи, що дав право музеєві „Лемківщина" на II з'їзді українських музеологів 3-4 червня 1933 року в Самборі прозвітувати доволі промовистими цифрами: у 1931 році музей мав 1100 експонатів, за 1931 -1932 роки прибуло 600, а до 25 травн| 1933 року - 1706 експонатів.) Отож на час проведення з'їзду| музей „Лемківщина" володів колекцією з 3406 експонатів, містився в одній просторій кімнаті при церкві, а віддавали свій час праці в ньому „Лев Ґец, артист-маляр, д-р Ф.Коковський, о.С.Венгринович, проф. І.Флюнт, проф. В.Чайківський, о.Константинович, о.Гарасим, п.Коковська і п.Ваньчицька".

Мабуть, організація й активна праця музею „Лемківщина" спонукали й польську громаду в Сяноці, ніби на противагу та з претензії на „польськість" цих територій, заснувати 1934 року т.зв.„Muzeum Ziemi Sanockiej" (Музей Сяніцької землі), колекція якого, однак, і близько не дорівнювала вартості зібраного в „Лемківщині".

На п'ятому році існування музею в ньому налічувалося близько 5000 експонатів, зібраних у різних місцевостях Лемківщини. За цей час Л.Ґец об'їздив понад 60 сіл. Авторитет музею підтверджувався, зокрема, тим, що якраз на його базі в Сяноці 1936 року було проведено IV з'їзд українських музеологів. Зрозуміло, що організаційними справами займався передусім Л.Ґец. Він готував й усі необхідні для доповіді на з'їзді інформативні дані про сам музей, який на той час мав уже 6521 експонат.

Учасниками з'їзду було близько 20 осіб, серед них такі відомі українські культурні діячі, як В.Кобринський (Коломия), В.Кобільник (Самбір), М.Драган (Львів - Музей Богословської академії), О.Кульчицька (Перемишль), Ф.Коковський (уже як представник з Бережан). З поважних причин не змогли прибути І.Свєнціцький та Я.Пастернак, але вони надіслали теплі привіти.

Готуючи до з'їзду експозицію, Л.Ґец розмістив її у двох кімнатах. Збереглися зроблені ним тоді світлини, що ілюструють засяг музейної збірки. У складі її були ікони, фрагменти іконостасної різьби (царські врата, колонки), давня графіка, в тому числі антимінси, вироби з металу (чаші та інші речі релігійно-обрядового вжитку), дерев'яні різьблені ручні хрести. Багатий відділ етнографії Лемківщини складався серед іншого з народного одягу, численними були предмети матеріальної культури, а також колекція рукописів.

Невдовзі після з'їзду, 20 липня 1936 року. Лев Ґец, як пише він у „Споминах", „виїхав з рамени музею „Лемківщина" на дослідно-наукову подорож до Грибівського округу. Знайшов багато старовини. Був у Брунарах у о. дек. Погорецького Антона (ночував), дальше у Снітниці, Ставищах, Ганьчовій, Ріпках і Висовій (ночував). 22.7 - Баниця, Чирна (ночував) у о.сов.Кузика Корнила; дальше - Перунка, Берест, Поляни і Фльоринка. У Фльоринці ночував у оо.Студитів (о.Іларіон Денешук). Тут перепакував усі зібрані речі і 24.7. від'їхав до Сянока. Привіз цікаві акти з Висової, образи з Баниці і дерев'яну чашу (пушку). Всього матеріалу було 140 кг. Матеріал цінний".

1936 рік ознаменувався ще однією важливою подією, про яку Л.Ґец зробив запис 8 .листопада 1936 року: „Відчинив новий відділ тканин у Музеї. У п.Ір.Добрянської зроблено із цього відділу виставку. Є це прекрасний збір старих тканин XVII і XVIII в.". Кілька світлин Л.Ґеца дають уявлення про цю частину колекції, куди входили церковні фелони (або їхні фрагменти), єпитрахилі, плащаниці, покрівці, „воздухи". Високо оцінюючи жертовну працю нового музейника, трохи згодом Л.Ґец зазначає: „Прибувають нові експонати, а п.Добрянська чудово їх опрацьовує. Пані Ірина Добрянська опікується цим відділом щиро і з повною посвятою. З неї дуже гарна робітниця - сьогодні таких робітниць дуже мало". Але звісно ж, керівникові музею не бракувало й проблем („приміщення на експонати замале - людей до праці чимраз то менше", - занотовує Л.Ґец 8 травня 1938 року. Внаслідок загостреної душевної вразливості не раз його опановували сумніви, хоча він за будь-яких обставин не покидав музею і думав насамперед про нього.

Ще про один типовий для музейництва випадок, на при кладі якого видно складний шлях багатьох предметів до музейних збірок, розповідає запис 14 березня 1940 року: „Привіз я з Костарівець шість ікон на дереві. Ікони ці дуже цікаві і цінні. Мої старання і торги за ці образи тривали від 1934 р[оку], і доперва сьогодні я їх здобув до музею „Лемківщина". Цікаво, що двома образами (М[атір] Божа і Стовпник) забито отвір на стриху церкви. Коли був я перший раз за тими іконами, тому шість років, вони були на хорах, а тепер образами заткано віконний отвір на стриху. Ікони були прибиті цвяхами. Колись кацапня (йдеться про духовенство москвофільської орієнтації. - О.С.) не хотіла мені їх видати до музею - воліла забити ними вікно і цілковито знищити, чим зложити у нашому музеї"**.