Наталія Крутенко.

ХАНЕНКИ.

„ ... Я певен, що закладена Вами в наш музей основа, Ваша неоціненна праця й величезні жертви, що їх Ви принесли в цю важливу справу, не будуть даремними, а навпаки, стануть прекрасним пам'ятником, що слугуватиме зміцненням і гордістю нашого краю не тільки для нинішніх часів, а й для майбутніх століть ..." (З листа В.Хвойки, вченого-археолога, хоронителя Художньо-промислового та наукового музею, подружжю Ханенків).
Bажко повірити, що існуванню найбільших музеїв Києва - Національного художнього, російського, західного та східного мистецтва маємо завдячувати одній сім'ї (щоправда, в широкому значенні цього слова, а саме: родині Терещенків, з якої походить Варвара Ханенко, а також її подружжю). Імена Терещенків і Ханенків згадуються в каталогах, альбомах, під час музейних екскурсій. Однак ще донедавна - з неодмінними застереженнями: "багаті землевласники", "промисловці-капіталісти", "цукрові магнати", "експлуататори". Такі означення за радянських часів прикладали до всіх, чиє походжен-ня не відповідало тодішнім ідеологічним канонам.

Проте своїм сучасникам Терещенки були відомі не стільки як власники маєтків у Волинській, Київській, Чернігівській, Катеринославській, Курській, Брянській, Орловській губерніях з численними ґуральнями, цегельнями, свічкарнями, не стільки як торгівці збіжжям, волами, спиртом, що їх вони постачали навіть за кордон, а передусім - як доброчинці, піклувальники й фундатори, утримувачі лікарень, пологових будинків, нічних притулків для бідних, торгівельних шкіл, училищ, церков - як у Києві, так і в рідному Глухові. "Добре тому жити, кому дідусь ворожить", - побутувало в Києві перефразоване прислів'я, з яким пов'язували щедроти Миколи Терещенка. А ще їх знали як колекціонерів, яких шанували і з якими приятелювали найвизначніші тогочасні митці.

Тож не лише маєтності й фамільні коштовності, а найперше високі громадянські чесноти, добродійство, любов до мистецтва успадкували від батька шестеро його дітей. Наша розповідь про сім'ю найстаршої доньки Миколи Терещенка - Варвари Ханенко (9.VШ.1852 - 24.ІV.1922). Нажаль, від її родинного архіву лишився тільки невеличкий стосик документів - решту спонукувана особливими ставинами, вона заповіла спалити.

... У Києві 80-х років минулого століття було лише два музеї, і обидва закритого типу - Церковно-археологічний при Духовній академії та Мюнц-кабінет при університеті. І це тоді, коли в місті з майже 150-тисячним населенням діяли художня школа Миколи Мурашка (з 1875 р.), Товариство заохочування мистецтв (з 1875 р.) університетська кафедра історії мистецтва (з 1876 р.), тут працювали художники, що належали до Південно-російського відділу Товариства передвижників.

Тимто не дивно, що в колі інтелігенції дедалі частіше обговорювалася справа організації міського музею. Перша спроба зацікавити цією ідеєю можновладців скінчилася невдачею: 1889 року збори київської інтелігенції та заможних буржуа (серед них були Терещенки, історики В.Антонович, О.Лазаревський, мистецтвознавець А.Прахов, будівельний підрядник Л.Бродський) надіслали на ім'я губернатора відповідне клопотання і невдовзі дістали відповідь, що в такому закладі потреби немає. Стало очевидним: цю визрілу ідею могла б утілити лише авторитетна, високоосвічена особистість, яка має хист до справи та невідступну волю досягти мети. Такою людиною, за одностайним визнанням, був Богдан Ханенко.

Походив він з роду українських поміщиків, нащадків козацько-старшинської верхівки з Чернігівщини. Простежується вісім поколінь генеалогічного древа цього роду, відколи 1661 року король Ян Казимир видав привілей на шляхетство Сергію та Лавріну Ханенкам (1660-1669). Назвемо найвідоміших предків. Михайло - уманський полковник, гетьман Правобережної України (1670-1674). Його небіж Данило був наказним полковником лубенським, а онук Микола за гетьманства Кирила Розумовського - генеральним хорунжим (з 1741 р.); відомий його "Щоденник", що містить важливі відомості про життя й події в Україні 20-50-х років XVIII століття. Миколиному синові Івану 1772 року Катерина II надала ранг секунд-майора, а його онук, Олександр (Богданів дядько), був активним учасником проведення реформи 1861 року на Чернігівщині, захоплювався минулим України, збирав стародруки, склав "Історичний нарис межових установ на Україні" (1870), "Історичний опис деяких місцевостей Чернігівської губернії" (1889).

Богдан Ханенко народився 23 січня (5 лютого) 1849 року на Чернігівщині. Закінчив Першу Московську гімназію, а 1871 року - правничий факультет Московського університету, здобувши ступінь кандидата права. Працював у петербурзькій адвокатурі, потім - при департаменті юстиції, а 1874 року був рекомендований петербурзькою міською Думою на мирового суддю. Професіоналізм і високі моральні риси допомогли молодому правникові швидко набути авторитету. За два роки його було запрошено на службу до Варшавського окружного суду. Та на цьому й уривається так успішно розпочата кар'єра юриста. 1881 року Богдан Ха-ненко вийшов у відставку. І хоч довічно лишився почесним мировим суддею, його інтереси вже лежали в царині просвіти та мистецтва. Чого ж так сталося?

Мистецька атмосфера Петербурга, Ермітаж, численні антикварні крамниці міста, "четверги" знаменитого колекціонера Ю.Дружиніна, а відтак спілкування з шанувальниками мистецтва, одруження з Варварою Терещенко, батько, брати й сестри якої вже з середини 60-х років призбирували колекцію тогочасного вітчизняного малярства, - усе це остаточно захопило Богдана Ханенка ідеєю колекціонування. Ось як він сам згадував про це: "Я досить близько зійшовся з пейзажистом І.І.Шишкіним, бував у І.М.Крамського, зустрічався з Айвазовським, Ріццоні, Куїнджі, досить часто навідували мене прибулі з Одеси М.Д.Кузнецов та Бодаревський. Я зацікавився російським живописом, почав відвідувати виставки картин, ходив по робітнях художників і почав приглядатися до їхніх картин... Передімною відкривався новий світ, і відтоді покликання моє визначилося, - я безповоротно вже взявся вивчати старовинне малярство й поклав собі збирати його твори". Серед перших придбань були твори Боровиковського, Левицького, Кіпренського, Брюллова, Перова, Рєпіна.

Починаючи з кінця 70-х р-ків подружжя довгий час живе за кордоном, знайомиться з найбільшими художніми га-лереями Італії, Німеччини, Франції. Запізнавшись з відомим ученим-географом, колекціонером і авторитетним знавцем голландського малярства XVII століття П.Семеновим-Тян-Шанським, Ханенки стають активними учасниками європейських аукціонів, зав'язують стосунки з антикварами Парижа, Рима, Флоренції, Відня, Берліна, Мадрида, Мюнхена, Варшави, Неаполя. Формуючи колекцію, вони консультуються в професора Київського університету А.Прахова, Одеського - Е.Фон-Штерна, київського вченого М.Біляшівського, уже згадуваного Семенова-Тян-Шанського, а також іноземних фахівців.

Чимало придбань завдячувало подружжя антикварним та букіністичним крамницям Петербурга, Москви, Києва. Траплялися й приємні несподіванки. Так, під час випадкової розмови з московським кіннозаводчиком М.Малютіним з'ясувалося, що той, нещодавно ставши власником будинку з багатьма старовинними картинами, викинув їх як непотріб на горище. Богдан Ханенко одразу ж оглянув той "непотріб" і вирішив купити все. Тієї ж ночі він перевіз до себе майже 100 малярських творів, і серед них такі перлини, як натюрморт Сурбарана "Посуд та млинок для шоколаду", "Портрет старого в східному одязі" школи Рембрандта, "Воскресіння Лазаря" школи Рубенса, "Танцюючі німфи" Креспі, твори італійської, голландської, фламандської шкіл.

Тривалий час Богдан Ханенко був покупцем у петербурзького колекціонера Баранова ("Амур та сплячі німфи" Йорданса, "Натюрморт із забитим зайцем" Венікса) та реставратора Ермітажу Сидорова, який скуповував те, що йому приносили на експертизу. Вартісними були придбання італійських полотен у киянина Попова, понад 20 творів голландського, фламандського та італійського живопису із збірки князя В.Кочубея, ікон XVII століття - у В.Кибальчича. До речі, саме ікони були "примхою" Варвари Ханенко, їй пощастило зібрати їх 70.

Невдовзі колекції стало затісно в петербурзьких апартаментах. Подружжя вирішило будувати майбутню галерею на ділянці землі, подарованій Варварі Миколівні батьком. Мусимо дякувати долі за це, бо ж інакше колекція осіла б у Петербурзі (петербурзька частина збірки лише після смерті колекціонера перевезена до Києва).

Так 1882 року "в Либідській міста Києва ділянці на Терещенківській вулиці під № 15", як зазначалося в документах, виріс особняк у стилі ренесансного італійського палацо, з ліпним родовим гербом Ханенків на фасаді другого поверху, між першим і другим вікнами. Архітекти Мельцер (екстер'єр) та Марконі (інтер'єр) лише виконували бажання замовника. Музей (відтепер Ханенки вважали збірку музеєм) було задумано як низку зал з окремими етноісторичними стилізаціями. Так, "Зелений кабінет", де розміщувалася середньовічна частина колекції, був псевдоготичного стилю з італійським каміном XV століття (придбаний у антиквара Сімонетті, він, за легендою, належав герцогам Урбінським), над каміном - намет із зірчастих полив'яних кахель, два крісла з італійського костелу XV століття, відповідно дібрані шафи-вітрини та стінне оббиття. ,"Червона вітальня" була своєрідною оправою для малярських творів доби Ренесансу. "Дельфтська їдальня" імітувала голландський будинок XVII століття: з вітражами у вікнах, виробами дельфтського фаянсу на стінах, високими дубовими панелями. До речі, у цій залі на стелі М.Врубель намалював один з трьох гербів Ханенків. „Золотий кабінет" репрезентував епоху Людовіка XIV: свічада певної форми, європейські меблі XVII століття, золоте ліплення, мармурові скульптури - погруддя Марії Антуанетти роботи Буазо та "Амури, що борються за серце" Гудона, дві вітрини із саксонською порцеляною, а як тло - чотири шпалери брюссельської мануфактури на тему подвигів Дон Кіхота. У "Кабінеті карельської берези" меблі й мистецькі твори представляли добу російського класицизму. Вестибюль і сходи - у стилі Ренесансу, і навіть неве-ликий простір під сходами був оздоблений під "Лицарську залу".

Архітектура музею разом із меблями, стінним оббиттям, зброєю, посудом, іншими речами мала підкреслювати мистецько-стильові особливості експонатів, ніби продовжувати розмову "на задану тему". Музей Ханенків був для киян справжнім "вікном в Європу".

Загалом фахівці схильні критично ставитись до еклектичного архітектурного стилю будівлі, до перенасичення зал декором, меблями, речами, вони закидають Ханенкам поклоніння перед історією, гру в історизм, аматорське розуміння поняття експозиції. Візьму на себе сміливість розставити інші акценти.

Коли в оцінках науковців стверджується перенасиченість експозиції ("Немає того, чого не було б у музеї", - зауважив перший його директор В.Лукомський"), - хочеться, навпаки, подякувати Ханенкам за те, що вони не дійшли до такого "винаходу", як запасники і, розплановуючи будівлю, виходили з наявної кількості творів, підпорядковуючи архітектурний задум потребам експонування колекції, а не навпаки. Ознайомившись з інтер'єрами за фотоматеріалами 90-х років минулого століття, коли в музеї все відповідало смакам господарів, я (нехай дарують мені музейники!) наївно замислилась: а чого б не відтворити цей первісний вигляд музейних зал як музей-пам'ятник нашим славетним землякам? Усупереч усім науковим критеріям!

Спростую й закиди Ханенкам про нібито їхню некомпетентність у формуванні експозиції. Таке оформлення приватних галерей було типове. Стилеві "хатнього затишку" зі шпалерним розміщенням малярських полотен і включенням меблів відповідали експозиції галерей П.Третьякова, І.Цвєткова, С.Щукіната інших.

Та повернімось до самої колекції. У наступні роки Ханенки закупили на аукціонах твори з престижних збірок графа Паара, кардинала Феті і, принца Боргезе (зокрема, диптих нідерландського мистця "Поклоніння волхвів"), абата Піррі ("Мадонну з немовлям" Перуджіно, "Мадонну з немовлям та янголами" школи Боттічеллі), герцогів де ла Вердура та де Камастро - в Римі, консула Вебера (зокрема "Портрет інфанти Маргарити" Веласкеса) - в Берліні, Борго де Бальзано - у Флоренції, Ганса Маккарта - у Відні та інших. Богдан Ханенко не нехтував і можливості пошуків старовинних творів по закинутих італійських монастирях.

1896 року подружжя видало каталог своєї збірки „Собрание картин итальянской, фламандской, испанской й других художественных школ" (друге видання - 1899 р.). 1908 року полотна їхньої колекції мали успіх на виставці творів з палаців та приватних збірок, організованої часописом „Старые годы" в Києві та Петербурзі. Вони привернули до себе увагу знавців, шанувальників мистецтва. Окремі твори київських колекціонерів увів до своєї фундаментальної праці з історії голландського мистецтва К.Гофстед де Ґроот, їх було анотовано в брюссельському виданні, присвяченому вищеназваній виставці, з'явилися ілюстровані статті про ханенківську збірку й у журналах "Художественные сокровища России", "Аполлон", "Солнце России".

Сторінка  -  1  2  3