історія / історичні постаті

Ліна Костенко

ЛИЦАР ЗОНИ ВІДЧУЖЕННЯ

13 січня 2001 року, коли ХХ століття вже й за старим стилем добігало свого кінця, - на одному з далеких київських цвинтарів відбувся скромний, широкою громадськістю не помічений, похорон.

Поховали дуже гарну, порядну людину - Михайла Івановича Загребу. Людину великої мужності, ще зовсім не стару, жити б та й жити, 56 років. Похилили над ним жовті прапори Союзу інвалідів Чорнобиля, знакові прапори радіації. І коли після панахиди й прощальних слів мали вже опускати його в могилу, і похмурий гробокоп скомандував: "Живые, забирайтесь от гроба!" - раптом вийшов син Михайла Івановича і сказав: "Мама просила, щоб прозвучав вальс із фільму "Заметіль". Він увімкнув магнітофон, і під високими соснами Лісового цвинтаря полилася нечувана для такого скорботного місця музика - вальс. Люди заніміли, у багатьох на очах стояли сльози. Кожен розумів, що це був вальс їхньої молодості, їхньої любові, може, першого танцю, - якийсь сокровенний, лише їм двом зрозумілий код, - цьому вже мертвому чоловіку і його похиленій над ним вдові.

Я знала його в часі менше, ніж всі там присутні родичі його і друзі. Але я знала його у вимірах іншого часу, бо зустрілися ми у чорнобильській зоні, в екстремальних умовах експедиції, - там, де як рентгенівським промінням просвічує людину наскрізь. Коли він підійшов до мене і привітався, кремезний, в чорно-зеленій камуфляжці, з похідною сумкою через плече, я відразу ж відчула - це людина, з якою можна іти в розвідку.

Не дивуйтеся, що вживаю цей вираз із чоловічого кодексу честі. Я прожила понад 30 років поруч з людиною, що була втіленням цих понять, і вони для мене найвищі. Я впізнаю цих людей, вирізняю з-поміж усіх. Михайло Загреба був людиною саме цієї проби. Він був лицарем честі. Це його і привело в Зону.

Він був одним із перших, хто зрозумів, що Зона - це не тільки радіоактивно забруднена територія, не тільки втрачені для господарства, для економіки угіддя, ліси і промислові об'єкти. Це втрачена унікальна народна культура Полісся, розселений і знівельований неповторний етнос, перерваний духовний зв'язок поколінь і невимовне горе десятків тисяч людей, що втратили свою малу батьківщину. І він пішов у Зону в складі перших же експедицій, споряджених журналом "Пам'ятки України", - це було кілька відважних і самовідданих людей, не захищених ні обладнанням, ні підтримкою суспільства, ні законом.

Ще перед тим, у травні 1986 року, мобілізований як військовик запасу і кинутий на атомну амбразуру, він впритул побачив усю глибину трагедії, яка спіткала цю землю, і прикипів душею до Зони. Звідтоді там вже і працював, спершу на ліквідації наслідків, яких вже неможливо ліквідувати, потім фотокореспондентом газети "Вісник Чорнобиля" - ще тоді, коли вона була буквально бойовим листком і мала підзаголовок: "Газета із епіцентру атомної катастрофи". І всі оті фотознімки, що облетіли тоді світ, що вражали нас зі сторінок газет і журналів, опубліковані найчастіш безіменно, - їх робили конкретні, саможертовні люди, і серед них - Михайло Загреба. Ота легендарна емблематична сосна, те звалище вертольотів, як білі кості, у селі Розсоха, і четвертий блок у чорних розломах вибуху. І та дівчинка з очима як дві молитви, зі свічечкою в руках, - все це він, Майстер, подвижник, що стояв на цезієвих і плутонієвих плямах, наражаючи себе на страшну небезпеку і вже тоді програмуючи для своєї сім'ї це майбутнє горе, і цей вальс під високими соснами серед памороззю вкритих могил. "Знову і знову, протягом десяти літ, у перервах між лікарнями, простує він у Зону. Самогубця?" - так писали про нього в "Пам'ятках України" п'ять років тому.

Ні, не самогубця. Він любив життя. Любив свою сім'ю. Любив природу. Недарма ж фотографував не лише атомну пустелю й розруху, а й поліське небо над нею, і дерева, і ріки. Любив Зону.

Ви запитаєте, - як можна любити Зону? А як її можна не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов, помножена на біль непоправної втрати.

Він був очима Зони. Її літописцем і художником. Він залишив нам неоціненний скарб - документальний фотолітопис, де навіки зафіксована і та, нині вже неіснуюча, згоріла Воскресенська церква у Товстому лісі, і поховання села Кошарівки, і варварська руйнація Нових Шепеличів, і цвинтар кораблів у чорнобильській затоці. Він залишив цілу портретну галерею колишніх мешканців тих виселених сіл, серію "Діти Чорнобиля". І своєрідну архаїку по той бік Прип'яті, і однойменне мертве місто по цей. Який би міг бути дивовижний альбом! - не з тих розкішно виданих до чергової дати, а по-справжньому творчий, авторський, що мав би величезне пізнавальне і наукове значення, і являв би собою художню цінність. Михайло Загреба навіть змакетував такий альбом, підготував до друку, але не знайшлося видавця, не знайшлося спонсорів. Нині в моді нова кон'юнктура, а він, майстер високого класу, не вписувався як в ту, так і в цю.

Кажуть, в ніч перед смертю йому не спалось. Він гортав свої альбоми, свій чорнобильський літопис, розглядав фотографії. Чому він їх розглядав? Прощався зі справою свого життя чи щось планував на майбутнє? Компонував варіанти чи подумки блукав Зоною? Я знаю, який він був прискіпливий до себе, він двічі приходив до мене з тим альбомом. Був напружений як струна, вивіряв ритм, композицію, графіку. Він його не просто складав, він монтував його як фільм.

А ще він, кажуть, мав акторський талант, грав свого часу в самодіяльному театрі. Може, звідти ота розкута пластика жесту, здатність до несподіваних і дотепних імпровізацій, чуття поезії. І той дивовижний вальс, що востаннє пролунав йому на цім світі.

Також він був сумлінним оперативним журналістом. Тривалий час з номера в номер "Вісник Чорнобиля" публікував серію його статей "Пропусти Чорнобиль крізь серце". Вже й після того, як відлунав той вальс, я розгортаю "Вісник Чорнобиля" - а там знову його стаття. Життя урвалося, а робота продовжується.

Поховали його біля матері. Лише вона знає, як йому, сироті, жилося у важкі післявоєнні роки, - батько загинув на фронті. І тут би я хотіла згадати слово "Тараща", останнім часом так немилосердно затягане в етично неохайних контекстах, - ушляхетнити його причетністю до незабутньо гарної людини. Бо Михайло Загреба народився саме в Таращі. Довоєнне їхнє помешкання у Пасажі на Хрещатику лежало в руїнах. І можливо, коли ми, школярики післявоєнних років, розбирали ті завали руїн на Хрещатику, я тримала в руках і обгорілу цеглинку його отчого дому. Воістину загадкові шляхи зустрічей і розминань, і невловимих дотиків до чужої долі. Мені здається, що я знала цю людину завжди.

Не буду розповідати про наші експедиційні мандри у Зоні. Про веселу втому і обіди сухим пайком у автобусах в полі. Про містичний ефект присутності Майстра скрізь, де щось чи хтось був вартий уваги його об'єктива.

Розкажу про людську ніжність.

Наша експедиція приїхала в Зону у квітні. Все цвіло, все буяло, співали птахи. Ми жили у готелі, Михайло Іванович ночами працював у своїй фотолабораторії, а вранці приєднувався до нас. Вставати доводилося вдосвіта. Сон у Чорнобилі міцний: тиша. І раптом мене будить така солов'їна трель, таке заливисте тьохкання! А це Михайло Іванович, ідучи до нас у готель, записав по дорозі чорнобильського солов'я, підняв руку з магнітофоном врівень вікна і сміється: "Підйом!"

У Києві вже інакше, тисяча справ, клопотів, постійно хтось дзвонить. Як казав І.С.Козловський: "У мене в квартирі телефон, а жити ж якось треба". Ну, і працювати ж. Мій чоловік, рятуючи мій робочий день, всім казав, що мене немає дома. Михайло Іванович Загреба був одним із небагатьох винятків, для кого я була дома завжди. Але як зробити, щоб він напевно міг додзвонитись? Він засміявся і сказав: "Пароль "Троянда!" І ось на цей рицарський пароль наш домашній Сезам відчинявся неодмінно.

І коли пізнього зимового вечора різко пролунав телефонний дзвінок, і цей, лише нам відомий, втаємничений "Пароль "Троянда" сказав незнайомий юнацький голос, - я похолола. І зрозуміла: все. Ще одна прекрасна людина залишилася у ХХ-му столітті.

О, якби ми, люди, знали своїх сучасників! - не тих, що нам щодня, щохвилини лізуть межи очі зі всіх телеекранів, декларуючи свою турботу про народ. А тих, що працюють віддано і стоїчно, не розраховуючи ні на подяку, ні на віддачу, ні навіть на елементарне розуміння. Тоді б змінилася наша оптика, і ми б нарешті зрозуміли, що нація не спить, не стоїть на колінах, і що там, де три українці - не конче два гетьмани, а часом усі три робітники цієї великої, занедбаної, і вже й радіоактивно забрудненої ниви.

Парадокс, але саме там, у Зоні відчуження, може виникнути така рідність між людьми. Скільки буватиму в Зоні, ввижатиметься мені його силует - кремезний, з похідною сумкою через плече, силует Лицаря Зони відчуження.

ПУ № 1-2, 2001 р.