Олег Сидор.

МУЗЕЙ  "ЛЕМКІВЩИНА"  В  СЯНОЦІ.

Кожний з нас повинен бодай частину,
як не цілого себе, присвятити Україні...
(Зі „Споминів" Лева Ґеца)

Лев Ґец (ІЗ.ІУ. 1896, Львів - 16.XII. 1971, Краків) на сторінках історії української культури об'єктивно займає помітне місце, хоча з різних причин його внесок у ті чи інші її сфери ще чекає свого осмислення та належного пошанування. „Вояк-мистець, маляр і графік, музеолог, педагог і професор, людина з великою освітою і великою особистою культурою, - і ту високу мистецьку освіту Лева Геца і високу особисту культуру видно в його творах. З громадського погляду і з погляду потреби зберігати українські мистецькі надбання його найбільшою заслугою було заснування „Музею Лемківщини" в Сяноці. Він уважав його своєю дитиною і тішився тим музеєм як дитина та піклувався ним як батько"'. Можна припускати, що наведеною характеристикою відомий український еміграційний діяч Іван Кедрин зі слів самого Л.Ґеца найвище оцінив його працю саме як організатора музею „Лемківщина". Хтось погодиться з такою „ієрархією цінностей", хтось може вбачати в діяльності Л.Ґеца інші пріоритети, але музейний її аспект, безперечно, вартий окремого розгляду.

Кінець XIX - початок XX століття (тобто час, коли народився Л.Ґец і коли минали його дитячі літа) позначений появою на українських землях численних музеїв, у тому числі й у Львові - рідному місті майбутнього засновника музею „Лемківщина". Саме тут 23 березня 1905 року глава Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький заснував Церковний (згодом - Національний) музей, якому, під орудою їларіона Свєнціцького, судилося відіграти надзвичайно важливу ролю в західноукраїнському музейництві.

Усвідомлював це він чи ні, але вплив від існування цього музею не міг не відчувати на собі й Л.Ґец. У той час дедалі ширші кола громадянства приходять до розуміння, що „...музейництво стає одним з важніших проявів людського життя і особливішої культурної праці та опіки..." Відсутність на західноукраїнських землях власної державності того народу, який їх населяв, породила тут феномен розгалуженої мережі українських музейних закладів, що виникали й діяли, - як ми б тепер сказали, - на громадських засадах. „У цілому світі великі музеї сталися рівно ж державними інституціями, бо дійсно треба державних фондів на те, щоби їх як слід вивінувати, удержати, щоби їм дати змогу такого природного розвитку, який в даних обставинах дало їм життя. У нас ця справа належить до доброї волі й спроможності [...] громадянства..." Справді, наукові й громадські організації у Львові (Народний дім. Наукове товариство ім.Т.Шевченка, „Просвіта", Ставропігійський інститут), Народний дім у Коломиї, „Рідна школа" в Тернополі, регіональні товариства („Бойківщина" в Самборі, „Лемківщина" в Сяноці, „Стривігор" у Перемишлі, „Верховина" в Стрию, „Яворівщина" в Яворові) найчастіше з ініціативи окремих ентузіастів організовують музеї, навколо яких гуртуються національне свідомі громадяни, перетворюючи їх на осередки українського культурного життя. У 20-30-х роках ці регіональні громадські музеї були одним із заборол перед агресивністю шовіністичної політики польського державного керівництва, яке намагалося не допустити до консолідації українських сил, перешкоджало обсадженню українцями посад у шкільництві, закладах культури, не кажучи вже про якісь державно-керівні структури.

Доля самого Лева Ґеца ілюструє таку офіційну тенденцію: після закінчення в 1924 році навчання в Краківській Ака-демії красних мистецтв йому запропонували посаду вчителя рисунку в гімназії у Сяноці (тут він прожив 20 років) і вперто відмовляли в призначенні на викладацьку працю до Львова чи котрогось з більших міст ґаличини. За цією типовою політикою прозирало бажання влади, якщо не цілком знеохотити представників української інтелігенції до суспільної праці, то принаймні „засланням" на провінцію істотно нейтралізувати їхні потенційні можливості впливу на середовище. Щоправда, й таку ситуацію діяльніші з позальвівських українців спромоглися повернути на користь громаді: значною мірою завдяки їм з'явилися в провінційних містах осередки українського суспільно-культурного життя.

Розташований у Сяноці, одному з найпомітніших центрів Лемківщини, музей заходами Л.Ґеца й невеликого грона його однодумців швидко став справжньою скарбницею матеріальної і духовної культури лемків як етнічної групи українського народу, зібрані й експоновані в ньому матеріали незаперечне доводили автотонність їх на цих землях.

Своїм характером Лев Ґец дуже надавався до музейної роботи. Акуратність (аж до педантичності), спокійна неквапливість (хоч був вельми вразливою людиною), вміння добротно завершити кожну розпочату справу - ці, потрібні музейникові риси, виявлялися у вдачі й способі праці Л.Ґеца, вгадуються вони і в його творчій спадщині (малярство і графіка).

Щодо інтересу до української старовини й пов'язаності цього інтересу з його мистецькою спадщиною, то в контексті нашої теми варто згадати, що вже від ранніх літ творчості Л.Ґеца (з часу перебування в шерегах січових стрільців - дуже цікавої сторінки його біографії) збереглося чимало майстерних зображень наших дерев'яних церков (нині вони переховуються в збірках Національного музею у Львові). Відомо, що мистець мав ідеально впорядкований архів, який, на жаль, не залишився у своєму цілісному вигляді, але збережені „Спомини" дають дуже багато як для розуміння психології Л.Ґеца-мистця, так і під поглядом фактологічних інформацій, зокрема й щодо історії музею „Лемківщина" в Сяноці.

Провінційна атмосфера малого містечка нерідко дуже пригнічувала масштабну особистість Л.Ґеца, але не могла знеохотити його до творчої і громадської діяльності. Найвагомішим вислідом її стало створення в 1930 році музею „Лемківщина" (для відвідин його було відкрито через три роки, після сформування ядра колекції та певних організаційних заходів). Заснування музею, а також Товариства, що мало опікуватися ним, було одним із способів боротьби не тільки проти громадянської пасивності українського населення Сянока, а й проти офіційної політики, яку Л.Ґец окреслив так: „На Лемківщині маємо нову політику. Відокремлюють цю землю від коріння і забороняють все, що українське..." Зважаючи на це, тим більше розуміємо його слова: „Почуваю нестримну любов до нашої минувшини і тому призбирую кожний слід нашого буття. Уважаю, що в будучині повинен це бути неоціненний скарб". Така праця в умовах санаційної Польщі потребувала й немалої громадянської мужності. Можна згадати, що після свого приїзду до Сянока Л.Ґец отримував брудні анонімні листи з погрозами, спричиненими його українською патріотичною позицією, з якої він не збочував упродовж цілого життя.

Про ті літа, сповнені самопосвятної праці, згадував уже в 50-ті роки, перебуваючи на сибірському засланні, й один зі сподвижників Л.Ґеца, греко-католицький священик Степан Венгринович, що колись, від 1927 року мешкав у Сяноці, працював катехитом у народних та середніх школах і тривалий час був секретарем „Лемківщини". Про лемків він пише: „Це дуже гарна й інтелігентна частина нашого народу [...] А як ці лемки прив'язані до своїх гір і сіл! Різні навали і наступи вдаряли на них у давніх часах, а вони прищурились у своїх долинках і потічках, приссались до своєї вбогої нивки й жодна навала їх не відіпхнула, не змела".

Якраз подібні до отця С.Венгриновича (чи д-ра Франца Коковського, котрий після виходу на пенсію переїхав до Бережан, де далі вів громадсько-активне життя) люди й були опорою Л.Ґеца. Колоритна „замальовка" С.Венгриновича відтворює характерний образ тих ентузіастів: „...Це був час творення регіональних музеїв. Майже кожне містечко хотіло мати свій музей. Наш митрополит Андрей у Львові започаткував, а ми собі по провінціях його наслідували. Музей „Бойківщина", „Лемківщина", „Гуцульщина"... Ну, а я ще дитиною любив лазити по деревах і вишках, отже, і тепер дістав легітимацію з печаткою, що мені можна ходити по стрихах і коморах й вишукувати старі речі. Та ще просилося там, під печаткою, щоб мені помагали та йшли всюди па руку, бо я музейний збирач і робітник і я лазив по дзвіницях, попід бані старих церков, порпався в поросі по захристіях; я вмів відчитати роки по-церковному, знав і означити сторіччя образа, мальованого на дошці..." Суголосно звучать і слова самого Л.Ґеца: „Розуміюся на старовині і вмію оцінити ікони, а навіть розслідити їх вік. На це дав я доказ зібраними експонатами, що потвердили їх доцільність люди-знатоки з Варшави, Самбора, Львова і Перемишля"".

Але перед тим, як лягли на| папір ці слова, уже був період успішної збиральницької роботи, що дав право музеєві „Лемківщина" на II з'їзді українських музеологів 3-4 червня 1933 року в Самборі прозвітувати доволі промовистими цифрами: у 1931 році музей мав 1100 експонатів, за 1931 -1932 роки прибуло 600, а до 25 травн| 1933 року - 1706 експонатів.) Отож на час проведення з'їзду| музей „Лемківщина" володів колекцією з 3406 експонатів, містився в одній просторій кімнаті при церкві, а віддавали свій час праці в ньому „Лев Ґец, артист-маляр, д-р Ф.Коковський, о.С.Венгринович, проф. І.Флюнт, проф. В.Чайківський, о.Константинович, о.Гарасим, п.Коковська і п.Ваньчицька".

Мабуть, організація й активна праця музею „Лемківщина" спонукали й польську громаду в Сяноці, ніби на противагу та з претензії на „польськість" цих територій, заснувати 1934 року т.зв.„Muzeum Ziemi Sanockiej" (Музей Сяніцької землі), колекція якого, однак, і близько не дорівнювала вартості зібраного в „Лемківщині".

На п'ятому році існування музею в ньому налічувалося близько 5000 експонатів, зібраних у різних місцевостях Лемківщини. За цей час Л.Ґец об'їздив понад 60 сіл. Авторитет музею підтверджувався, зокрема, тим, що якраз на його базі в Сяноці 1936 року було проведено IV з'їзд українських музеологів. Зрозуміло, що організаційними справами займався передусім Л.Ґец. Він готував й усі необхідні для доповіді на з'їзді інформативні дані про сам музей, який на той час мав уже 6521 експонат.

Учасниками з'їзду було близько 20 осіб, серед них такі відомі українські культурні діячі, як В.Кобринський (Коломия), В.Кобільник (Самбір), М.Драган (Львів - Музей Богословської академії), О.Кульчицька (Перемишль), Ф.Коковський (уже як представник з Бережан). З поважних причин не змогли прибути І.Свєнціцький та Я.Пастернак, але вони надіслали теплі привіти.

Готуючи до з'їзду експозицію, Л.Ґец розмістив її у двох кімнатах. Збереглися зроблені ним тоді світлини, що ілюструють засяг музейної збірки. У складі її були ікони, фрагменти іконостасної різьби (царські врата, колонки), давня графіка, в тому числі антимінси, вироби з металу (чаші та інші речі релігійно-обрядового вжитку), дерев'яні різьблені ручні хрести. Багатий відділ етнографії Лемківщини складався серед іншого з народного одягу, численними були предмети матеріальної культури, а також колекція рукописів.

Невдовзі після з'їзду, 20 липня 1936 року. Лев Ґец, як пише він у „Споминах", „виїхав з рамени музею „Лемківщина" на дослідно-наукову подорож до Грибівського округу. Знайшов багато старовини. Був у Брунарах у о. дек. Погорецького Антона (ночував), дальше у Снітниці, Ставищах, Ганьчовій, Ріпках і Висовій (ночував). 22.7 - Баниця, Чирна (ночував) у о.сов.Кузика Корнила; дальше - Перунка, Берест, Поляни і Фльоринка. У Фльоринці ночував у оо.Студитів (о.Іларіон Денешук). Тут перепакував усі зібрані речі і 24.7. від'їхав до Сянока. Привіз цікаві акти з Висової, образи з Баниці і дерев'яну чашу (пушку). Всього матеріалу було 140 кг. Матеріал цінний".

1936 рік ознаменувався ще однією важливою подією, про яку Л.Ґец зробив запис 8 .листопада 1936 року: „Відчинив новий відділ тканин у Музеї. У п.Ір.Добрянської зроблено із цього відділу виставку. Є це прекрасний збір старих тканин XVII і XVIII в.". Кілька світлин Л.Ґеца дають уявлення про цю частину колекції, куди входили церковні фелони (або їхні фрагменти), єпитрахилі, плащаниці, покрівці, „воздухи". Високо оцінюючи жертовну працю нового музейника, трохи згодом Л.Ґец зазначає: „Прибувають нові експонати, а п.Добрянська чудово їх опрацьовує. Пані Ірина Добрянська опікується цим відділом щиро і з повною посвятою. З неї дуже гарна робітниця - сьогодні таких робітниць дуже мало". Але звісно ж, керівникові музею не бракувало й проблем („приміщення на експонати замале - людей до праці чимраз то менше", - занотовує Л.Ґец 8 травня 1938 року. Внаслідок загостреної душевної вразливості не раз його опановували сумніви, хоча він за будь-яких обставин не покидав музею і думав насамперед про нього.

Ще про один типовий для музейництва випадок, на при кладі якого видно складний шлях багатьох предметів до музейних збірок, розповідає запис 14 березня 1940 року: „Привіз я з Костарівець шість ікон на дереві. Ікони ці дуже цікаві і цінні. Мої старання і торги за ці образи тривали від 1934 р[оку], і доперва сьогодні я їх здобув до музею „Лемківщина". Цікаво, що двома образами (М[атір] Божа і Стовпник) забито отвір на стриху церкви. Коли був я перший раз за тими іконами, тому шість років, вони були на хорах, а тепер образами заткано віконний отвір на стриху. Ікони були прибиті цвяхами. Колись кацапня (йдеться про духовенство москвофільської орієнтації. - О.С.) не хотіла мені їх видати до музею - воліла забити ними вікно і цілковито знищити, чим зложити у нашому музеї"**.

Успішною подорожжю до Костарівець Л.Ґец ніби відзначив десятилітній ювілей Товариства і музею „Лемківщина". 5 травня 1940 року відбулися вже десяті загальні збори Товариства, на яких колеги, знову виявили довіру Л.Ґецові як голові Товариства й директорові музею, уже вкотре переобравши його на керівника. На цей час музейні збірки складалися з 8230 предметів, серед яких були 173 ікони та інші групи експонатів. За останній перед тим період було здійснено сім наукових експедицій:
1) до Загір'я (звідти привезено частину архіву Олеховецького деканату);
2) Тарнави (фелонн);
3) Лукового (фелон і давні тканини);
4) Середнього Великого;
5) Хоценя (народно-побутові речі й твори церковного мистецтва);
6) Дудинців (ікони й фелон);
7) Пелля (різні часописи й залізний замок).

Десятиліття музею „Лемківщина" припало на воєнний час, непростий і неоднозначний, коли Л.Ґец мав підстави заявити: „День сходить мені на пильнуванні музею „Лемківщина". На щастя, завдяки дбалості Л.Ґеца та його колег музей „Лемківщина" при переході військ через Сянік не потерпів, чого не можна сказати про Музей Сяніцької землі, експонати якого було розікрадено. Влада розпорядилася, щоб Л.Ґец перебрав його під свою опіку, а згодом передала вже цьому об'єднаному музеєві приміщення замку в Сяноці.

Одразу ж Л.Ґец заходився коло його ремонту (тоді відкрили на фасадах давні кам'яно-різьблені віконні пройми, що давно вже були під шаром тиньку). Розпочалося влаштування нової експозиції, і Л.Ґец віддавався цій праці цілковито: „Це впрост сон бачити в мойому житті мою десятилітню працю у Музеї у такому гарному приміщенні на Замку у Сяноці. Збірки музею „Лемківщина" розмістив я, як найліпше можна це було зробити. Перший поверх - це властиво тільки наша культура. Поляки не подбали про свою культуру, і її тепер не видно. На Лемківщині її таки нема [...] І знову п'ять кімнат заповнить наш лемко своїми речами і своєю культурою [...] Це ж пам'ятник, традиція, історія, культура, мистецтво першорядне"; „працюю денно по 10 до 12 годин"; „до музею звозять експонати селяни і треба признати, що кожне село, де ми тільки звернулись з проханням, виповнило поручене завдання [...] З роботою я вже при кінці. Ще кілька день і діло буде закінчене. Дальша праця вже тільки наукова, при столі.

Однак пізніше виникли непередбачувані складнощі, до яких спричинилися різні інтриги. Неспроста Л.Ґец 18 лютого 1941 року занотував: „Бракує одноцільної і ясної думки, бракує ширшого гори-зонту, тонких струн й інтелігентного тла. У нашому музеї є три світи - українська культура, німецький вплив і польський тінь. Все те мішає одноцільність і не дає ясної думки". Крім того, перед загрозою з боку більшовиків (стояли на протилежному березі Сяну) і в передчутті німецько-радянської війни було видано розпорядження про демонтаж експозиції й перенесення колекції в надійніше місце. Певна річ, це було важким ударом для Л.Ґеца. Проте невдовзі все-таки було доведено до кінця внутрішній ремонт замку й експозицію почали відновлювати.

У цей час у роботу музею дуже втручався радник В.Губер, неодноразово проявляючи некомпетентність. Л.Ґец що міг поправляв, не піддавався на провокування зневагою, бо й далі вбачав своє головне завдання в тому, аби не покидати колекції, оберігати її скільки буде змоги. Відновлення експозиції дало йому підставу сказати: „Музей все ще є головною точкою заінтересувань у ділянці культурної праці у Сяноці. Тішить мене бодай одно, що перші мої почини з-перед 13 літ у заложенні музею в Сяноці увінчалися у тривале діло. Буде це довгий пам'ятник пожиточної праці і жертвенного нашого труду. Поминаючи теперішню форму устрою музею, стверджую, що твір є удалий і вносить в нашу культуру одну цеголку більше - а для Лемківщини зокрема".

А через рік, у квітні 1943 року, з'являються нові лаконічні записи, за якими знову копітка щоденна праця: „Улаштовую третій раз музей у Сяноці наново. Цим разом роботу виконую сам"; „цілий день, через два тижні, улаштовую музей"; „нарешті музей знову готовий до життя. Тим разом я цілковито вдоволений. Роботу виконав сам і напрацювався понад міру своїх сил. На Великдень буде музей відчинений, але його оглядати будемо аж по святах". І знову-таки (ніби за іронією долі) через рік, у квітні 1944 року, довелося забирати колекцію в скрині та складати їх у двох кімнатах на першому поверсі - з огляду на загрозу наближення фронту. ґотувався до найгіршого. Останні записи Л.Ґеца, що стосуються музею, - у червні-липні 1944 року - найкращий тому доказ: „...Лишається самому розпинатися, але це понад мої сили, і у свій час я все лишу на місці. Німці свої речі вивозять організовано, а в нас нема нікого, хто б поцікавився музеєм [...] Буде катастрофа і втрата"; „страх панічний охопив людей, і вони мучаться безмірно. Кінець гри надходить, і тут нема чого розпачати..." Справді, надходили нові часи для Східної Європи. У зв'язку з опануванням влади комуністами докорінно змінилася ситуація, й Л.Ґецові вже не довелося відзначати п'ятнадцятиліття музею „Лемківщина" в стінах самого музею, хоч пам'ять про нього не покидала його ніколи.

Зрозуміло, що описані факти й події далеко не вичерпують музейної історії за цих майже півтора десятка літ. ґолова Товариства „Лемківщина" розумів своє завдання значно ширше, аніж тільки збирати колекцію. } Беручи участь у з'їздах українських музеологів, підтримуючи контакти з українським мистецьким середовищем у Львові, він значною мірою координував свою роботу із загальнішими акціями. Скажімо, на початку 1938 року у Львові (а згодом і в Перемишлі) відбувся „Вечір народної ноші" - своєрідна виставка народного одягу, на якій (завдяки керованому Л.Ґецом музеєві) була широко репрезентована Лемківщина.

Велику практичну роботу вів музей у зв'язку з планованою Музеєм Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові на березень 1939 року етнографічною лемківською виставкою. Під час приготувань до неї 24 вересня 1938 року Сянік відвідала Олена Кульчицька. Мисткиня виконала тут кілька замальовок лемківського одягу, прочитала лекцію про українську графіку. Наприкінці того ж року в музеї руками ентузіастів було виготовлено для очікуваної виставки значну кількість невеличких ляльок-манекенів у жіночих і чоловічих народних строях, причому багато з них були представлені неначе зайнятими конкретними видами селянської і ремісничої праці (ляльки закупив Музей НТШ у Львові). На початку лютого побував у Сяноці й директор Музею НТШ Ярослав Пастернак, залишивши про „Лемківщину" такий схвальний запис: „...Вражіння виношу із собою наскрізь позитивне: солідна праця з пожертвуванням для неї безкорисливо усього вільного часу поза наукою в школі (пп. проф. Лев Гец та І.Добрянська у чинній службі державній), праця „із серцем" - а у висліді й зовсім поважний зав'язок музею Лемківської землі..."

До виставки справді готувалися, не рахуючись із часом, особливо під кінець лютого. Л.Ґец записує: „23.II.1939. Через три дні тяжко працював я із своїм музейним персоналом (п.Добрянська) над опакуванням виставки експонатів на етнографічну лемківську виставу, котра буде відкрита 5.III. у Львові, в Музеї НТШ. Шістнадцять скринь, о загальній вазі 570 кг, вислано сьогодні залізницею до Львова. На виставу вибрано із нашого музею „Лемківщина" 178 предметів і 4 образи моєї роботи - разом 182 чисел. Мгр. Гарасимчук, представник музею НТШ, напрацювався теж понад силу. Але зате маю надію, що вистава буде цікава і інтересна".

І ще одна цитата, цього разу з львівського часопису „Неділя": „Підготовлену здавна великим накладом праці і гроша лемківську етнографічну виставу, що мала зах[одами] Культурно-історичного музею відкритись 5 ц[ього] м[ісяця] в залах при вул.Чарнецького, 24, зустріла напередодні відчинен-ня незавидна доля: городське староство заборонило її, мотивуючись „взглєндамі пожондку публічного („вимогами охорони громадського поряд-ку". - О.С.)".

Маємо наочний приклад того, у яких обставинах доводилось вести таким людям, як Л.Ґец, українську культурно-громадську роботу! І все-таки вони вели її, причому на можливо високому рівні. Недаремно сам Л.Ґец однозначно говорить про перевагу музею „Лемківщина" над сусідньою польською колекцією, так само як і, побувавши на V з'їзді українських музеологів у Перемишлі (16 - 17 травня 1937 р.), занотовує: „...Оглядали музеї Капітули, духовної семінарії і „Стривігор. Найкраще уряджений музей „Стривігор". Польський музей „Ziemi przemyskiej" („Перемиської землі". - О.С.) неупорядкований і дуже багато в нім безвартісного [...] ,,Стривігор" побиває усі музеї". А трохи далі: „Праця у музеях корисна і потрібна ".

Зрештою, останнього переконання додержувались (вже конкретно щодо музею „Лемківщина") й товариші Л.Геца по Товариству, й гості музею (хоч би відомий громадсько-політичний діяч і літературознавець П.Зайцев, що мешкав тоді у Варшаві), чи люди, що користувалися музейними збірками для своїх наукових досліджень (як проф. І.Огієнко, що виявив інтерес до рукописної „Учительної Євангелії"). Належну оцінку діставала діяльність музею і його керівника в пресі.

Ще один аспект праці Л.Ґеца пов'язаний з чи не найкоштовнішою частиною колекції музею, а саме - іконами, які він реставрував. Очевидно, консультантами його в цьому були, зокрема, Ярослава Музика та Михайло Драган. Можливо, нині ми сприймали б методи реставрації, що їх уживав Л.Ґец, скептично, але варто згадати про відомі тепер шедеври українського іконопису, першим реставратором яких був саме він. Це, наприклад, „Успіння Богородиці" (XV ст., з Жукотина) та „Богородиця Одигітрія на престолі" (XV ст., з Фльоринки), „Розп'яття з пристоячими" (XV ст., з Рихвалда), „Архістратиг Михаїл з діяннями" (XVI ст., з Хревта). У музеї були й такі вартісні ікони, як ,Деісус" (XVI ст., з Бортного), „Нерукотворний Образ" (XVI ст.), „Поклоніння волхвів" (XVII ст.) та багато інших.

Науково-реставраційні інтереси Л.Ґеца були звернені не лише до ікон. Це засвідчує й запис, який він зробив 21 червня 1938 року: „...У Межибріддю, побіч Сянока, викопано черепки великої посудини з IV-V в. по Хр[исті] - банька з хвилястим орнаментом. Мені удалось, разом з п.Добрянською, відреставрувати цю цінну посуду і дати приблизно первісний образ. Цінний експонат зложено у музеї „Лемківщина".

Музей був ініціатором і організатором різноманітних громадсько-культурних заходів, проведення яких вимагало, насамперед від Л.Геца, принципової позиції та активної дії. Можна згадати, приміром, його публічні виклади „Про музейництво і фольклор Лемківщини", „Спомини з подорожі до Стокгольма", виступи й роботи, пов'язані з ушануванням у Сяноці Тараса Шевченка (вступне слово на вперше влаштованій тут виставці репродукцій з малярських творів Кобзаря, декорація до Шевченкового свята), відзначену в пресі декорацію мистця до свята Лесі Українки.

Звісно, щойно згадані факти можна і не пов'язувати безпосередньо з діяльністю Л.Ґеца-музейника, але незаперечне", що в ній усе щільно взаємосполучене. Наприклад, фактично Товариство „Лемківщина" виступило організатором першої в Сяноці суто мистецької виставки. Нею стала експозиція малярських і графічних творів Лева Ґеца й Петра Обаля (23 квітня - 2 травня 1940 р.), що виявилася дуже успішною, хоча Л.Ґец у своїх „Споминах" не раз нарікає на байдужість місцевого громадянства до мистецтва. Зрештою, непоганим був і результат відвідуваності музею: за 10 літ існування загальнодоступної експозиції (від 1933 до 1944 р.) її оглянуло 4567 осіб20.

Зрозуміло, що в цій статті була можливість тільки дуже побіжно окреслити найголовніші аспекти теми „Лев Ґец і музей „Лемківщина" в Сяноці", яка заслуговує і чекає на глибше опрацювання, базоване як на використаних тут „Споминах" мистця, так і на архівних матеріалах, що зберігаються передусім у Польщі. Лише таке комплексне вивчення (з урахуванням дещо емоційно-суб'єктивного характеру щоденникових записів людини з вразливою творчою натурою) дасть змогу об'єктивно простежити перший етап історії музею „Лемківщина". Слова „перший етап" вжито тут не випадково, бо нинішній Історичний музей у Сяноці треба розглядати як безпосереднього спадкоємця „Лемківщипи": не тільки з тієї причини, що він перебрав зібрані Л.Ґецом скарби, а й тому, що саме музей „Лемківщина" започаткував історію музейництва в Сяноці. Хай би як там хотілося комусь промовчати навіть про сам факт існування музею „Лемківщина", а якраз таким підходом керується, наприклад, С.Лоренц, проте, на щастя (на щастя - не просто для нас, а й для українсько-польських стосунків) є й такий поважний учений, як Ромуальд Біскупський чи його колега В'єслав Банах, котрі об'єктивно дивляться на речі. А якщо так, то рано чи пізно і в Польщі буде гідно оцінено й цю ділянку подвижницького життя Лева Ґеца, а не лише його повоєнну викладацьку працю в Краківській Академії красних мистецтв та створений ним тоді масштабний цикл рисунків, що увічнив неповторну чарівність архітектури Кракова.

Однак і тоді, вже в повоєнний „краківський період", Л.Ґец ні на мить не забував про музей „Лемківщина", вважаючи його ліквідацію найбільшою трагедією свого життя, і цими роздумами він ділився з друзями. Недарма той-таки І.Кедрин, зі слів якого ми почали нашу розмову про музейну працю Л.Ґеца, констатував: „Не стало „Музею Лемківщини", бо й загирена Лемківщина, з якої прогнано автохтонних українців, а ікони з старих лемківських церков показуються як ікони польські, хоч не існувало польської іконографії. І не стало Лева Ґеца, смерть якого побільшила ряди неповторних і незаступних українських мистців, які були та відійшли".

Втім, мусимо пам'ятати й сприймати як заповіт те, що хоча й „не зберігся в українських руках „Музей Лемківшини" в Сяноці, але треба зберегти з пошаною ім'я Лева Ґеца в історії української культури".

ПУ № 3 1995 р.