Іван Сварник, історик

ІВАН ПІДКОВА

(?- 16.06.1578, Львів) - козацький отаман і господар Молдавії. За підписом під єдиним збереженим у польському альбомі початку XVII ст. портретом Підкови, він "був таким сильним, що не лише ламав підкови, а й таляри, а коли увіткнув таляр у дерев'яну стіну, то його треба було вирубувати. Узявши за заднє колесо, він зупинив повіз, запряжений шестериком коней. Дишель ламав об коліно. Узявши зубами бочівку меду, перекинув її через голову. Узявши в руки волячий ріг, пробив ним ворота". У 1577р. разом з отаманом Яковом Шахом Підкова на пропозицію молдавських бояр, невдоволених правлінням поставленого турками господаря Петра Кульгавого, пішов у Молдавію, розбив військо господаря в кількох битвах і 29 грудня здобув Ясси. Підкову було проголошено господарем, але згодом турецько-волоська армія змусила козаків покинути Молдавію. У Немирові Підкову по-зрадницьки схопили слуги брацлавського воєводи Я.Збаразького (попередньо він підтримував Підкову). На вимогу турецького султана король Польщі Стефан Баторій наказав стратити козацького ватажка у Львові. Його було стято на площі Ринок 16 червня 1578 р. й поховано в Успенській церкві. Згодом козаки з почестями перевезли останки героя до Канева й поховали в монастирі під Чернечою горою над Дніпром. Діяльність Івана Підкови оспівана в козацьких думах, у поемі Т. Шевченка, творах румунського письменникам. Садовяну. Пам'ятники І. Підкові споруджено у Львові (1982) і Черкасах (1987).

Одним із перших (1578 р.) розповів світові про Підкову італієць Алессандро Гваньїні з Верони, ротмістр польського війська, комендант Вітебська, в "Описі Європейської Сарматії", виданому в Кракові латинською мовою і кілька разів перевиданому в різних країнах. Протягом тривалого часу твір Гваньїні був на Заході популярним джерелом інформації про Україну й козаків, у ХVІІ-ХVІІІ ст. мав великий успіх і в Україні.

За словами Гваньїні запорізький козак Іван Підкова, "як дехто вважав", був рідним братом загиблого в жорстокій боротьбі з турками молдавського господаря Івоні (1574 р.). Івоню, до речі, також активно підтримували українські козаки з гетьманом Свірговським. Молдавська знать запропонувала Підкові трон господаря: надіслала листи київському воєводі К.Острозькому й барському старості, прохаючи надати Підкові допомогу лише до Дністра, де вони самі чекатимуть його з військом. У Барі до Підкови пристали шляхтич Копицький, який двадцять років жив і воював серед козаків, та молдаванин Чапа. Вони привели до Підкови гетьмана Шаха і 330 козаків, і з цими силами Підкова вирушив на Молдавію. Однак почувши, що проти них іде воєвода Петро з численним військом і гарматами, Підкова відійшов в Україну. Господар Петро й султан негайно звернулися до короля з протестом, і той наказав коронному гетьманові й місцевим магнатам схопити Підкову. Слуга коронного гетьмана Боболецький, маючи 3 роти війська, спробував це зробити, але Підкова з 50 козаками зайняв вигідну оборонну позицію на броді під Немировом, і поляки відступили. Підкова зі своїм загоном спокійно в'їхав до Немирова. Боболецький спробував діяти через підстаросту, але отримав відповідь: "Я не можу тобі його видати, але й не бороню його, візьми його собі, якщо хочеш". Тим часом до Підкови знову прийшли 600 запорожців Шаха (при цьому на Низу залишилося ще 400 козаків), і він здійснив повторну спробу здобути Молдавію. Коли Підкова прийшов до Сорок, "найперше чернь його привітала як пана". Битва під Яссами проти переважаючих військ турків і Петра Кульгавого, детально описана професійним вояком, може служити взірцем козацької тактичної майстерності. Воєвода поставив попереду свого війська 500 яничарів з гарматами й вогнепальною зброєю. Однак козаки, помітивши дим від запалених ґнотів, за командою впали на землю за мить перед турецьким залпом. Турки, подумавши, що ті побиті, кинулись на козаків. Але ті, підхопившись, одночасно вистрелили з рушниць, поклавши на місці 300 вершників. Решта кинулася врозтіч. Після цієї невдачі Петро Кульгавий втік до свого брата, волоського господаря, й попросив допомоги в Порти. Підкова ж, з ентузіазмом зустрінутий і підтриманий населенням, здійснив ряд енергійних кроків для налагодження внутрішнього життя держави, випустив усіх в'язнів. Тим часом, за наказом султана, Петро Кульгавий отримав значні підкріплення з Силістрії, Нікополя, Відіна. Коли турки й Петро підійшли до Ясс, молдавсько-козацьке військо виступило назустріч. Козацька розвідка, вислана Шахом, сповістила, що турки погнали перед військом череди худоби, "бажаючи піший люд стратувати худобою", а перед худобою турки вислали "гарцівників", що мали спровокувати противника на атаку. Натомість козаки висунули вперед стрільців з рушницями. Ті, ведучи безперервний вогонь, вистріляли "гарцівників", а потім вогнем змусили худобу повернути назад. Задум турків обернувся проти них самих. Використовуючи замішання в лавах ворогів, Підкова й Шах ударили з флангів і завдали Петрові нищівної поразки. Колишній господар ледве зміг утекти з поля бою. Однак Підкова не зміг скористатися з перемоги, бо проти нього вийшло велике семигородське військо. Забравши 14 гармат і "щонайкращі речі", Підкова повернувся в Україну. Однак у Немирові брацлавський воєвода Я. Збаразький запропонував Підкові поїхати до короля й пояснити ситуацію. Посередником виступив коронний гетьман (він мав королівський наказ за всяку ціну схопити Підкову), який і доставив Підкову до Варшави, на сейм. Король хотів стратити його негайно, але шляхта "дуже шкодувала того Підкову, як доброго мужа". Тим не менше, після сейму Підкову послали до в'язниці в Раві, а потім стратили у Львові на вимогу султана. Закінчуючи розповідь про Підкову, Алессандро Гваньїні підсумовує: "Це був завжди й зараз є дуже помічний і войовничий козацький народ проти всіх неприятелів коронних, литовських і руських, особливо проти турків і татар, які часто вдираючись на Україну з азійських степів, перед тим чинили великі шкоди, як про це пишуть усі хроніки. Але тепер ці войовничі молодці тим поганським бісурманам немало псують забаву, за що подякуймо Господові Богові" (Z kroniki Sarmacyi Europskiej Alexankra Gwagnina z Werony… Krakow, 1869, s. 229).

Німець А. Мюллер, який служив королю Стефанові Баторію, також з симпатією описує козаків, згадує про демарші турків, які вимагали від Баторія страти Івана Підкови. "Цей Підкова, - пише Мюллер, - був видатний муж і володів незвичайною силою. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як розривають шматок паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам" (Muller L. Kurze und wahrhafte Beschreibung welcher massen dieser jetzt regierungen Konig in Polen Stephanus... ? Frankfurt 1585,

Страту Підкови Мюллер, з лояльності до короля, виправдовує вищими державними інтересами. Однак вона, як вказував агент тосканського герцога Ф.Талдуччі, "накликає ганьбу на польське королівство". Талдуччі зі слів довіреної особи детально описав мужню поведінку Івана Підкови перед стратою. У своїй реляції Талдуччі повідомляє й такі подробиці: "сам король у день страти раненько виїхав з міста під тим приводом, що вирушає на полювання і буде відсутнім два дні". Виїжджаючи, він наказав, щоб усі в фортеці були при повному озброєнні, в тому числі і його охорона, і щоб брами були замкнені. Король побоювався, що козаки спробують визволити свого вождя зброєю. Після від'їзду його величності, коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною Підкову привели на площу. Він не був зав'язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. При оголошенні смертного вироку стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, показуючи, що нітрохи не боїться смерті. Він поросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: "Панове поляки! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було в мене єдине бажання - бути їй опорою й захистом проти невірних, і діяти так, аби вони лишились у своїх краях і не переходили Дунай. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і Бог знає чому: особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я сподіваюся на Бога, що мине небагато часу, і він - продажний хан дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого невідомо окрім того, що я повинен вмерти, тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті-решт це для мене не має ніякого значення, одне запам'ятайте, що мине небагато часу, і те, що діється зараз зі мною, станеться і з вами, і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурман таке накаже"; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: "Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як і я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже, заслуговують не лише того, аби ніхто не завдавав їм образи, але й того, щоб їх нагородили за їх заслуги". Тоді ще додав: "І ще попрошу вас, оскільки ця безчесна людина /вказуючи на ката/ негідна торкатися мого тіла при житті, не дозволяйте йому доторкатися до нього і після смерті, лишивши це моїм людям, які перебувають тут лише для того, аби віддати мені цю останню послугу". Один з них підійшов до нього з великою шклянкою вина і подав шклянку, яку він взяв з радістю й надпив великим ковтком. Тоді звертаючись до того, від кого взяв шклянку, він, за звичаєм його батьківщини, сказав, що п'є за його здоров'я і всіх його товаришів. Після цього він знову перейшовся туди і назад і пішов до місця страти. Побачивши жмут соломи, на яку він мав стати колінами, голосно мовив: "О господи, невже я негідний схилити коліна на щось благородніше?" - повернувся до своїх людей і сказав: "Підіть до моїх речей і принесіть мені килимок, який в мене ще залишився". Це негайно виконали. Тоді він схилив коліна, прочитав молитву й перехрестився за руським звичаєм, бо він був цієї віри, й закрив очі, чекаючи смертельного удару. Але оскільки кат не завдавав удару, він повернувся і спитав у нього: "Що ж ти?". На це кат відповів: "Твоя милість, потрібно закотити одяг, аби не заважав він удару". Почувши це, він сказав: "Дуже добре". Він сам розправив свій одяг як належало, сказавши кату, аби робив свою справу, і, здавшися господу, прийняв смертельний удар з великим спокоєм. Один з присутніх, що знаходився там, як гадають, саме для того, щоб показати, що вирок виконано, взяв його голову і тричі показав її народу.

В цю мить виявилося й велике народне співчуття, і настільки сильне ремство, що можна було побоюватися повстання... V присутніх людей з народу покотилися сльози, особливо у багатьох з тих воїнів, які прибули сюди, очевидно лише заради нього. Гайдуки, чекаючи будь-чого, стояли з аркебузами напоготові... Відомо, що ця подія викликала в народові велике невдоволення". (Історія Львова в документах і матеріалах. - Київ, 1986, № 34). Після страти люди взяли його тіло, пришили до нього голову, поклали останки в зелену труну, яку він сам собі приготував, і віднесли в Успенську церкву. Очевидно, оплакуючи козацького гетьмана, багато українців Львова вперше відчули всю спорідненість з козаками, а зі слів Івана Підкови зрозуміли, кого він захищав і проти кого воював. Так трагічна історія славного гетьмана Івана Підкови вперше знову поєднала галичан з наддніпрянцями.

Драматичну історію Івана Підкови детально відбито також у реляціях з Варшави папських нунціїв Лаурео й Калігарі. Останній, зокрема, пише, що ця страта, вчинена Стефаном Баторієм на догоду туркам, "справила на всіх погане враження" (Россия м Италия, Сборник исторических материалов и исследований..., т. 2. - СПб, 1907, с. 59). Івана Підкову часто згадують і пізніші західноєвропейські історики серед козацьких полководців і гетьманів, уславлений у війнах проти турків, татар і Польщі (Наливайко Д. Козацька християнська республіка / Запорозька Січу західноєвропейських літературних пам'ятках. - Київ, 1992, с. 75). Діяльність Івана Підкови була однією з найгероїчніших сторінок боротьби українського козацтва проти турецько-татарського поневолення. Водночас вона виразно засвідчила, що козацтво, активно діючи на міжнародній арені, починало усвідомлювати себе самостійною силою, непідвладною польському королеві, шукало шляхи для створення власної незалежної держави.

СМЕРТЬ ПІДКОВИ

ІВАН ПІДКОВА

	І Було колись - в Україні Ревіли гармати: Було колись - запорожці Вміли панувати. Шанували, добували І славу, і волю; Минулося - осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили, Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає. Було колись - в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку Мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні... Я згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине. II Чорна Хмара з-за Лиману Небо, сонце криє. Синє Море звірюкою То стогне, то виє. Дніпра гирло затопило. "А нуте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає - Ходім погуляти!" Висипали запорожці - Лиман човни вкрили. "Грай же, Море!" - заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає... А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди - Де-то буть роботі? Закрутивши горні уси, За ухл чуприну, Підняв шапку - човни стали. "Нехай ворог гине! Не в Синопу, отамани, Панове молодці, А у Царград, до султана, Поїдемо в гості!" "Добре, батьку, отамане!" - Кругом заревіло. "Спасибі вам!" - Надів шапку Знову закипіло Синє Море; вздовж байдака, Знову походжає Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.
		Тарас Шевченко. 1839, С. Петербург

МОГИЛА СЛАВИ І СКОРБОТИ