МІЙ ДІМ, МІЙ КРАЙ, МОЄ ЖИТТЯ
(хроніка родини Богацьких)

НЕОПУБЛІКОВАНИЙ МЕМУАРНИЙ ТВІР ПАВЛА БОГАЦЬКОГО

Ще донедавна дарма було шукати в "Українській літературній енциклопедії" або інших довідкових виданнях, відомостей чи навіть згадок про Павла Багацького - непересічного українського письменника і публіциста, редактора періодичних і книжкових видань, учасника національно-визвольної боротьби за волю й незалежність рідної землі, яку він любив усім серцем і яку змушений був покинути перед наступом більшовицьких військ. Імена таких, як він, були вилучені з історії культурною процесу, приречені в УРСР на забуття, як і їхні твори. Але, слава Богу, минули часи дискримінації вірних синів нашого народу. Останніми роками потрохи входить у наше національно-культурне сьогодення і : Павло Багацький. Короткі життєписні звістки про нього подала "Енциклопедія української діаспори" (Київ еtс., 1995. - Т.4. - С.45). З'явилися окремі публікації в періодиках, чому сприяло відзначення пам'ятної дати - 90-річчя заснування в Києві часопису "Українська хата" (1909), одним з чільних редакторів якого був П .Багацький. Газета "Українська мова і література" (1999. -№10) присвятила цьому журналові та його редакторові майже цілий номер, оприлюднила спогади письменника "Від "Української хати" до "Музагету".

Син П.Богацького на моє прохання, яке відповідало і його бажанням, привіз в Україну ту частину батькової спадщини, що збереглася. У Літературно-меморіальному музеї Т.Шевченка за його участю та участю його дочки відбувся літературно-музичний вечір, присвячений письменникові, який закінчив свій життєвий і творчий шлях в Австралії. Я поступово готую до друку деякі спогади П.Богацького, лист до нього. Цей твір веде нас до родини Багацьких, на Кам'янеччину, яка залишила в його житті незатертий слід.

П.Богацький народився 1883 року в селі Купині недалеко від Кам'янця-Подільського, а покинув цей світ 1962 року. Літературознавець, літературний і театральний критик, журналіст, бібліограф. 1917 року - начальник міліції міста Києва, за Директорії - столичний отаман Коша охорони Республіки. З 1922 року на еміграції, спочатку в Чехії, потім Німеччині, Австралії. Редактор наукового видання творів Т.Чупринки, автор дослідження "Кобзар" Т.Шевченка за сто років: 1840-1940" (1942), багатьох, новел, оповідань, спогадів.

Висловлюю подяку шановному Л.Багацькому за надання мені змоги користуватися матеріалами), архіву його батька й підготувати їх до друку.

"Мій дім, мій край... моє життя" друкується вперше за авторським машинописом. Перебуваючи на чужині, у Міттенвальді (Німеччина), П.Багацький подумки звертався до рідного краю, звідки походив його рід, виношував ідею написати широке автобіографічне полотно - повість-хроніку. Закінчив тільки друковану тут першу частину. Зазначена автором дата написання її - 1947 рік. У публікації в основому збережено правопис оригіналу.

Старий емігрант з України, недобиток трьох війн Росії, двох революцій Рідного краю та одної горожанської сутички, в очікуванні кращої долі своєї родини, вештався по таборі під самими Альпами та пересипався, мов хлопчик крем'яхами, своїми думками, мріями, плянами, а найбільш та найчастіше своїми згадками, спогадами давно минулого. Йому здавалось, що життя його не є вже таким бідним, що не минуло воно так блідо, без крихіток того, чим би таки можна було спом'янути його добрим словом, а то й, навіть, є вартим записати дещо з того. Записати не для науки наступним поколінням, бо воно завжди розумніше від батьків, або прочитання тим з його земляків, які люблять легку, пригодницьку літературу, а мало вдумуються в минуле своє та свого роду. Він просто почував потребу виконати свій обов'язок старшого між позосталими членами свеї фамілії, щоби вже з ними поділитись минулим свого роду, переказати наймолодшим з них, що й народились вже на чужині, все відоме йому і невідоме їм, передати, нарешті, останки свого сентименту до рідної землі, до рідного народу, до знайомого йому закутка України, до незабутнього клаптика родинного поля, двору, саду та того всього, що складає в його уяві - мій дім - мій край, а разом з тим його життя, його я.

Свої думки про минуле свого роду Б[огацький] силкувався якось впорядкувати, він силкувався проглянути в глиб століть, щоби пояснити перше всього собі самому, звідки походить його рід, навіть до якого народу належав він колись, бо ті короткі відомості, що він зібрав лише останніми часами, не дають ясної відповіді. Він щиро жалкував що так пізно і то в таких невідповідних умовах тим зацікавився. Йому було жаль, що за виясненням того він ніколи не звертався до батька. Мало того, навіть ніколи не питав його про діда, прадіда, хто вони, звідки походили, чим жили, над чи працювали. Тепер тільки він зрозумів свою помилку, а разом з тим свою втрату. Він, мов той дикун, жив і не цікавився минулим своїм, свого роду а значить, і свого народу, своєї землі... Що він скаже на питання свого сина, коли сам ріс, не запитавший батька - а хто був твій батько?; походить наш рід?..

Чи не рід Б[огацького] польсько-німецького походження? Таке питання насунулось старому скитальцеві після того, як один з колеги, праці звернув його увагу на одне з гасел малого енциклопедичного німецького словника Маєра (том 1-ий, ст. 834). Тут подано короткі відомості про невідомого йому Карла Генріха Б[огацького] - дворянина, письменника, складача релігійних пісень, що народився 1690 р. в Янкові, а помер 15 червня 1774 р. в Галле, де він від 1746 р. жив у домі бездомних.

З-поміж його творів найбільш значним є "Золота скрипка скарбів божих дітей", що в 1904 р. вийшов 65-тим виданням тут же в Галле. Порівняй його ж "Життєпис, ним самим написаний" (нове видання -Берлін, 1872); в Лондоні 1882 р. вийшло англійською мовою його "Життя й діло". Вибір духовних пісень Б[огацького] видано в Штутгарті 1887 р. друкарнею Глафен, ото й все!..

Ця бібліографічна виписочка зворушила його й звернула думки в той бік. Чи не був то один з предків його? Але коли й навіть так, то як пов'язати нитку до його через простір більше півтораста років? Та чи зостались по нім які-небудь родичі, коли він двадцять вісім років жив сиротою в сирітськім домі? Багато подібних думок виникло в старій голові, але вони лише бентежили його, бо заводили в сліпу вуличку. Довго він про це думав та силкувався перекинути будь-яку кладочку через невідомий простір часу і віддалення. Та даремна праця!.. І безсила думка більше сполягалась на ті відомості, які він мав з інших джерел...

Рід Б[огацьких] походив від старошляхетського польського роду БОГАЦЬКІВ. Доказом цього є шляхетський герб в Гербовику Польському. Сфотографовану сторінку він мав у своїх руках, але вона згинула в пожарах від бомб в останній світовій завірусі в місті Берліні. Так, але що гірше, його пам'ять не зберегла жадних даних з тої фотографії, ані місцевості, звідки походить рід, ані років, коли Б[огацькі] дістали шляхетський герб і маєтки від короля польського. Нічого не зоставалось, лише згадка, що та фотографія дійсно була в його руках та ще одне - що герб Б[огацьких] був саме таким, як то оповідав йому та доводив батько. А в батька не було про те жадних документів, бо бідні та нетямущі дід і прадіди й не подбали, щоби їх рід було вписано в книгу дворян і так воно задавнилось і пропало. Але батько мав фамілійну печатку з гербом роду...

Він згадує: бувало, батько якне-будь випадково викине вкупі з папером невеличку печатку зі своєї прискриньки в письмовому столі, а діти вчепляться з допитом - а що то за печатка? Батько й оповідав, а рисунок самої печатки пояснював польською мовою: це стіна, а на стіні лев з хвостом, піднятим догори... І дійсно лев роду Б[огацьких] і в Гербовику Польськім стояв на стіні на задніх ногах, на голові мав корону, а в передніх лабах держав мовбито вінок. Від опису печатки на словах батько переходив до її відбиток, якими він нагороджував дітей, відпечатавши її на клаптиках паперу, але вони її десь швидко губили і про цю гонорову справу - ознаку своєї фамілії - забували до поновного випадку зустрічі з нею.

Батько теж тим не пишався, своїх прав шляхетських не думав відновляти та й дітей своїх не виховував в пошані й зацікавленні тим. Загально-російське виховання другої половини XIX ст., особливо народницько-демократичний напрямок його, що був заступлений в домі батька, скерований був так, що шляхетством тоді не тільки не пишались, але й навпаки, його затаювали, соромились і уникали. І небезпідставно, - всім бо відомо, як ставились большевики до шляхти, до аристократів, до всіх білоручок непролетарського походження. Пізніше, коли діти вже їздили до Кам'янця-Подільського у школу, то він звернув їх увагу на те, що на головному кладовищі міста, що біля тюремного замку (большевики це кладовище зруйнували дощенту і навіть землю розорали...) є похованим брат діда, якийсь значний судовий урядник і на його могилі стоїть великий, литий з чавуну, пам'ятник з чітким написом хто там похований - і ото там було відбито герба фамілії Б[огацьких], цілковито подібного до малюнка його на батьковій печатці. Тоді байка стала реальністю - син повірив словам батька і час-від-часу згадував їх та пробував дійти до початків легенди.

І так, рід Б[огацьких] старошляхетський, рід польський чи староукраїнський? Певно, що староруський, бо походить від українського слова "багацько". А записаний в гербовнику ще в 16 столітті. Досвідчена людина по різних ознаках в записі напевне би розібралась в тому, хто, що і як. Але старий лише згадував ту версію, що чув її від свого батька - ми виселенці з Галичини. І наше виселення сталось в часи масового переселення уніятів до Росії, на Правобережжя. Колишній шляхетський рід наш давно втратив всі свої посілості, обіднів і пишався вже не магнатами, а дрібними урядничими чи духовними діячами. В пам'яті батька не зосталось жадних відомостей про предків поза дідом, по батькові - Григорієм. Але це була, напевне, людина духовного (як казали) походження. Можливо, й сам священик або дяк на Ольгопільщині. Людина слабого здоров'я, бо рано померла, осиротивши двоє дітей - хлопця Олександра і доньку Катерину, що ще підлітком дуже трагічно загинула. Про загибіль її розповідав батько дітям в серії його вечірніх зимових оповідань.

Бабу свою по батькові він добре пам'ятав, бо вона на його очах доживала свого довгого віку в нашій синовій родині. Це була жінка проста, не освічена. По смерті свого першого чоловіка, "з духовних", вона вийшла вдруге за якогось економа - панського посіпаку і тим особливо пишалась та, згадуючи, не раз говорила - "ото, як була я в маєтку пана Лісковського, то було мені...", і почнуть вареники самі в писок лізти. Малі внуки, одначе, не захоплювались тими оповіданнями, навіть зчаста висмівали бабу та її "золоті часи" в панів у наймах. Але ота старенька істота, що ще й шкутильгала на одну ногу та недобачала на одне око, мала надзвичайно гостру пам'ять, в якій донесла безліч оповідань і пригод, а скільки вона переспівала своїм високим, пискливим голосом гарних народних пісень, яких ніхто з нас (на сором нам) не записав, ані не запам'ятав. А скільки вона знала ріжних жахливих подій, які так любила розповідати, лише не мала для них вартих слухачів...

Ніколи, старенька, не сиділа без роботи - дітей няньчити, доглядати їй вже не доручали. Та й взагалі їй вже нічого не доручали, але вона знаходила собі постійно ту чи іншу працю: то вона пір'я дере, то фасолю лускає, то мішки латає. З отими мішками вона допрацювалась, здається, до останньої години...

Сидить, бувало, і співає, співає собі під ніс, але була певна, що співає ще добре й чутно. Часами заводилась з бабою, жартуючи, наймолодша внучка, Наталка. Баба каже одно, а дівчина друге, баба своє, а дівчина своє. Сперечаються, сперечаються, а тоді баба, не спроможна перемогти, і каже сердито: "Так, так, твоя правда, дівчино, бо ти родилась вчора, а я сьогодні"... і замовкнуть обоє.

По лінії матері ми походили зі старого священичого роду Цапукевичів, що з діда-прадіда сиділи на одній парафії в селі Павлівці, Вінницької о повіту. Відомості наші й тут не сягали глибоко в минуле. З оповідань матері, що була поздержлива у своїх спогадах, знаємо лише по імені суворого діда, отця Луку. Баба померла вже за нашої пам'яті. Була тихої, мовчазливої вдачі і покірно зносила все, навіть капризи вічно незадоволеного діда. А от прабабка дожила до 93 років і зосталась в пам'яті внуків та правнуків, здається, лише завдяки своїй трагічній смерті... Кудкудакала курка десь на горищі і там десь знесла своє просте яєчко. Нікого не було в хаті, а хазяйновита бабуня не могла витерпіти. Закортіло старенькій, майже сліпій бабі добути це яйце. І полізла вона по драбині, в якій нагорі був виломлений щабель. Бабуся не догляділа недостачі і з драбини впала та смертельно побилась...

В мами було три брати, два померли на сухоти ще юнаками і лише один скінчив духовні школи і став священиком на дідовій парафії. З оцим дядьком, о. Володимиром, довелось перехрестити своє життя. Закінчив він свою мандрівку також дуже трагічно: з вибухом большевизму на Україні в 1919 році та боями з ними військ УНР біля станції Калинівки не оминули вони і села Павлівки. І так, змагаючись з ними в обороні церкви, отець Володимир не пускав напасників у церкву. Вони перемогли його спротив і в скаженій лютості прибили живцем його на вхідних дверях церкви і в той спосіб замордували нещасного священика.

...Батько наш ще семилітнім хлопчиком втратив свого батька. Мати ж удруге вийшла заміж, але дітей не взяла з собою. Сиріток прийняли далекі родичі, чи просто добрі люди. Батько пізніше згадував себе в родині багатющого попа, крутого по натурі, який жив на Ольгопільщині, о. Трохимовича. Жилось обом їм, братові й сестрі, несолодко - хлопець був пастушком, а дівчинка покоївкою. Родина о. Трохимовича була не так то велика, як оригінальна: мати і четверо дочок кожна жила своїм окремим життям; настільки відокремленим, що навіть обіди варили кожна у своїм горнятку. Хоровита мати майже не говорила з батьком і лише зрідка з доньками.

Жили всі по окремих кімнатах, а послугачкою всіх була мала Катруся, вона ж була і зв'язковою між ними всіма. Над цим домом диваків панував лише суворий голос отця, який всіх гнітив, всім наказував, але ж своєю працею їх утримував.

Малі сироти були загальними поштуркальцями: всі їм наказували, всі щось вимагали і в той же час нічого їм не давали - ані ласки, ані уваги, ані доброго прикладу та науки. Хлопець ріс і виховувався в стайні, там же набирався життєвого досвіду від старого господаря Матвія, що був не більше не менше управителем чималого господарства о. Трохимовича. Завжди напівголодний, напіводягнений і не обутий як слід навіть в зимі, хлопець ріс, наче приблудний песик, під лавою забутий всіма. Сестричка поневірялась на кухні і в покоях.

На одинадцятому році, весною, в час косовиці мала Катерина мусіла однести косарям панотця обід. Йшла селом з великими близнятами та торбою з хлібом через плече. На майдані зустрілась їй велика тічка псів, що справляли весілля. Занюхали голодні пси запах теплої страви та хліба та почали опадати малу дівчину навкруги. Боронючись палкою, вона лише роздратувала голодних звірів і вони накинулись на неї і так страшенно покусали її, що вона занедовго й померла.

Брат Івасик остався сам під теплим крилом старого Матвія. Почав хлопець підростати і став з Матвієм ходити за плугом. То були незабутні дні, дні цікавої науки та розваги для хлопця - чого-чого тільки він не довідався від мудрого та досвідченого учителя свого. А став хлопець підростати, то, бувало, зодягнуть його в стару опанчу Матвія, підпережуть ремінцем, дадуть батога в руки та віжки і садовлять на козла червоної, парадної, попівської брички за фірмана. Їздив він з батюшкою то по ярмарках, то в гості по сусідніх парафіях, то на храми й відпусти, а то і просто в гості.

Ото раз на дванадцятому році, десь вліті поїхав о. Трохимович на храм в недалеке село. Гуляли там два чи три дні так, як то водилось та й за часів панотця Люборацького, чи часів п.о. Маслаківського. Вже тягло до своєї хати на відпочинок. Старий о. Трохимович гукнув з ґанку свого хлопця. У хату, де сиділо за картами кілька розпатланих священиків, увійшов хлопчина. Чемненько привітався та слухав наказу о. Трохимовича. Своїм виглядом чи відповіддю на запитання батюшки він звернув на себе увагу тут присутніх. Один зі старших батюшок і запитав: чи не той це сирота, яким о. Трохимович опікується? Коли присутні довідались, що це й є він, то хтось з докором зауважив йому: чому не вчить його, не дав до бурсацької школи, а зробив його своїм наймитом. Тим обмежилась його опіка сиротою. Це зауваження дуже розсердило старого о. Трохимовича. Надутий і мовчазний їхав він цілу дорогу. А приїхавши додому, казав хлопцеві розпрягти коней, все впорядити і прийти до пекарні.

Хлопець вступив в кухню,не сподіваючись нічого доброго. Батюшка набормочений сидів за високим столом. Пильно оглянув хлопця, змірив його поглядом від голови до стіп і суворо наказав малому:

- Вибери там з печі кілька вигаслих вугликів. - Хлопець попорпався ще в теплім попелі і знайшов кілька згаслих вугликів. Підійшов і подав панотцеві. Батюшка став на рівні ноги і старався написати на столі догори ногами кілька друкованих літер. Хлопець з цікавістю слідкував за рукою батюшки.

- Йди сюди!.. - гукнув панотець на хлопця. Івась підійшов ближче до стола і, захоплений цікавою йому процедурою, почав стиха розбирати знайомі йому вже літери. Панотець вмить перегнувся через широкий стіл та затопив в кудлату чуприну хлопця свою широку руку та міцно стиснув її в кулак разом з чуприною. Тоді рішуче нагнув голову хлопці над столом і сердито з криком примовляв: - Буки-аз-ба! Буки-аз-ба! - міцно нагинав та в такт складів товк головою об стіл. Чуприна тріщалав руці панотця, а на чолі, обмазаному чорним вуглям, вискакували червові шишки, мов на короваєві...

- То ти, дяківський випортку, науки потребуєш? До бурси кажуть тебе давати? То ти вже не хочеш в мене хліба-соли заживати? Не хочеи більше в мене бути наймитом?..

Хлопець не розумів, в чім справа, мовчав та силкувався висмикнуті свою кучму з руки панотця, затаївши навіть духа. |

- Ти ж, бач, у мене чистим неуком ростеш, наймитом, галапасом... То я маю за тебе, за мою ласку ще й сором терпіти та гріх перед Богом нести, що не пильную сирітської твоєї долі... що не вчу я тебе... Я ж тебе повчу, чекай... - І знов товк головою та примовляв - Буки-аз-ба! буки-аз-ба!..

Нарешті яко-будь пустив чуприну хлопця і питав, кричучи на цілу хату:

-Так ти до школи хочеш?.. То кажи, кажи, випортку ти єдиний!.. -
Хлопець крізь біль голови та сльози витиснув з себе:
- Хочу!..
- То де ж тебе, такого тумана вісімнадцятого, хто прийме? Та яка школа з таким бовдуром буде возитись? То ти ж ще ані читати, а ані рахувати не вмієш!..
- Ні, татку, - набрався сміливости хлопець та відповів, радіючи: - Я вже вмію церковне й горожанське читати... вмію і рахувати...

Панотець вибалушив здивовані очі:
- ... Вмієш? Коли ж бо ти і де встиг навчитись?..
- І наче подобрішав. Сів на лаві та відсапувався помалу, а хлопець, радіючи, хвалився своїми успіхами:
- Та я від хлопців пастушків навчився... а після вже сам пробував...

Ще більш здивований панотець:
- Скоч-но до покою, там на вікні лежить календар... -
i протяг руку в тім напрямку.

Хлопець, врадуваний, забув і про шишки на лобі, скочив до сусіднього покою і на столі взяв грубого Требника, а на вікні "Київського календаря" та приніс їх батюшці. Батюшка розгорнув, книгу дебудь та тицьнув товстим пальцем. Хлопець жваво, ніби пишаючись своєю несподіванкою, прочитав: "еліци во Христа хреститеся, во Христа облекостеся, алілуія..."

Панотець був теж здивований і врадуваний. Читання знайшов досконалим. Запитав ще трохи з рахунків, а хлопець ніби жарти робить зі старим... Відповідає весело, жваво, ясно і без похибки. Ще запитав панотець, скільки днів в тижні, як називаються вони, скільки місяців в році та їх назви. І на те дав хлопець добру відповідь.

В панотця також очі повеселішали, він втішений сказав: "Ну, так іспит ти витримав... Збирайся восени до бурси". І ще раз протяг руку до голови хлопця та вже погладив кучму його.

-Так, так! Годі тобі вже свиней пасти та хвости коровам в'язати! Підеш у світ, у школу... - і затопивши руку в глибоку кишеню свого підрясника, витяг її та простяг хлопцеві великого, затертого п'ятака.
- На!.. будеш мати на власне господарство... - і пішов з кухні.

Як з поля звезли озимину, скосили овес і оглядали гречки в день св, Маковея, малий Івась сидів на червоній попівській бричці вже не як фірман, а як панич... Його відвозять до школи.

Старий панотець довго думав і радився, в яку саме школу відвезти хлопця. І вирішив одвезти аж в далеке Привороття, бо, думав, там буде йому найлегше влаштувати хлопця-сироту. Там же був у його добрий знайомий - смотритель школи, отець Арсеній.

Не то село, не то тобі містечко розтяглось поміж пасмами невисоких гір, що звуться Товтри. Хлопця прийняли до першої кляси умовно, бо першу переріс, а до другої не готовий. А коли впродовж року виявить себе "успіваючим", тоді переведуть до другої кляси та приймуть на казенне утримання до бурси.

Панотець примістив хлопця на приватнім мешканні, на кінці села в одного міщанина. Лишив йому пару чобіток, сякий-такий одяг, гроші на різні шкільні потреби і попрощався з хлопцем. Хлопець бігав босоніж до школи і лише на порозі школи взувався. Недоїдав, мерз і мовчки терпів всі невигоди життя, але наче йшов в перегони з цілою клясою в науці. За кілька місяців науки його визнано одним з кращих учнів в клясі і тоді його переведено в другу клясу та прийнято, як сироту, на повний казенний кошт, тобто його годували й одягали і жити він почав вже в бурсі.

Хлопець відчув себе паном обставин, йому здавалось, що сьогодні вже доля в його руках. І у відповідь на листові запити й погрози старого опікуна - добре "випороти" різками, коли він буде зле вчитись та поводитись, - хлопець відповідає таткові злісним глумом і невдячністю. Випоминає йому його "ласку" та солоний сирітський хліб наймита, дякує за все і обіцяє не докучати більше йому.

Рік перелетів скоро і цілковито успішно для Івася - за цей час хлопець скінчив аж дві перші кляси повітової школи. Звернув на себе увагу начальства, а головне, дістав повне казенне утримання, тобто харч, помешкання й одежу...

За цей час Івась звик до самостійного життя, набрався певности й віри в свої молоді сили. Навчився обстоювати свої інтереси, хоча з другими хлопцями майже не вступав в бійку, бо умів змагатись словом та дотепом. Його любили й шанували інші бурсаки, особливо ті, які шукали в нього помочі в шкільній роботі, а він використовував свій стан, особливо у "маминих синочків"... Шкільне життя й праця йому подобались, і він і не оглядівся, як минув шкільний рік і почались довгі вакації... Школа опустіла, опустіла й бурса. Ті з учнів, що не мали де подітись, все таки з приказу смотрителя мали покинути бурсу. Хлопці збивались у невеличкі зграйки та відходили в мандри по селах і хуторах, щоб співом та шутками заробити собі кусок хліба. В одній з таких компаній був також Івась. Ходили вони від села до села по священичих домах і бувало різно. Бувало, що не раз зустрічали їх грубіянськими вигуками "жени їх, жени прокляту бурсу!" і нацьковували на них псів і закривали ворота. Такі села і священичі родини запам'ятались Івасеві на все життя. В своїх мандрах з певною, ясною метою, але без ніякого маршруту, несподівано якось зголоднілий Івась очутився по сусідству з селом свого опікуна, панотця Трохимовича. Якась нотка радости заграла в його душі - чимсь рідним і приємним повіяло на нього і хлопець забув все і відбився від своєї компанії, щоб побігти до "татка"...

Сутеніло, коли Івась переступив поріг наче б рідного йому дому. Панотець вечеряв та давав наказ старому Матвієві щодо завтрашньої праці дома та в полі. Прихід Івася зустрів, начеб радісно, пригорнув його до себе та дав руку поцілувати. Наказав принести свіжий глечик з квашеним молоком Івасеві на вечерю, дали йому ложку та кілька кромок хліба. Зголоднілий Івась взявся до роботи. Панотець походжав біля його та розпитував, як йде йому наука, які має ноти, чого йому бракує та як він себе почуває. Наїджений хлопець розм'як, втішений увагою до нього татка. А татко, припрошуючи до їжі, вийшов у пекарню з грубим рушником в руках, там намочив його у відрі води і, круто скручуючи його, повернувся до кімнати. Хлопець саме підійшов, щоб подякувати панотцеві за вечерю. А, здається, спокійний та любезний татко в мент спаленів і, схопивши хлопця за руку, почав тим мокрим рушником йог о бити та примовляти:

- Таак, ти прийшов до татка, забув вже, як в листі своїм ти подякував його за те, що у люди тебе виводив... Ти вже не стоїш в його ласку й добре слово!.. Ти вже сам заробиш на себе? А дяківський випортку, то ти так дякуєш за хліб, за сіль старому своєму опікунові... Так? Так? Так пам'ятай же мою ласку навіки!

Хлопець бігав навколо розлюченого панотця, наче молодий лошак на припоні, а він його молотив де попало, не уважаючи на плач і прохання Івася. Побитий хлопець ледве вирвався з рук панотця, як був, смикнув у двері і потемки забіг на тік та швиденько запорпався в оборіг соломи. Перестрашений, перемучений лежав там, сперши віддих, боючись, щоб його ще не відшукали тут. У знесиленні він скоро заснув у соломі, а вже раннім-ранком, ще й сонечко не зійшло, як Івась крадькома, через город, висмикнувся на шлях і, не оглядаючись, біг і біг по шляху, що було духу, озираючись, чи не жене за ним хто, чи не поправлять вчорашні синяки по всьому тілі ще й сьогодні...

ПУ №3-4 2000 р.