історія / публіцистика

Сергій Білокінь

ЗІЗНАННЯ С.ГЛЕВАСЬКОГО
ПРО ГРАБУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ
ЗА БІЛЬШОВИКІВ

Коли уявити всю повноту пам'яток старовини й мистецтва як єдиний державний чи національний фонд - музейний, архівний та бібліотечний, - це й була б рухома частина матеріальної української культурної спадщини в її реальних параметрах. На території розваленої імперії грабування й нищення цієї спадщини тривали від самого жовтневого перевороту (в Україні - від муравйовщини) (1) і до останніх днів совєтської влади. Такі були крайні дати цього історичного явища.

Про початок грабування в Полтаві у 1918 - 1919 роках оповідає мемуарист: "Другий розпорядок (наказ. - С.Б.) був, щоб усі меблі, яких було більше, ніж їх треба було для безпосереднього користування осіб, що жили в даній кватирі, - передати в т. зв. "квартирно-жилищний" відділ. Це означало, що на кожну кватиру лишається стільки стільців, скільки живе людей; із столів один в кухні і ще один в іншій кімнаті, а решту треба було віддати в "жилищний відділ". Посуда, тарілки, ложки, дзеркала, все це лишали відповідно до числа мешканців кватири, решту забирали. Забирання цих речей оправдувано тим, що їх треба для бідноти, яка цих речей не має. [...] І почалося. [...] спеціалісти [...] від меблів і посуди [...] забирали для "жилищного" відділу всяку дорогоцінну порцеляну і дорогі меблі з червоного дерева [...] з карельської берези тощо. [...] Коли в літі 1919 р. почався наступ т.зв. білогвардійців і червоні почали відступати, тоді всі столи і стільці з червоного дерева, порцеляну, все з "жилищного" відділу навантажено було у поїзди та й воно поїхало з "пролітайлами" просто в Москву і, очевидно, звідтіль вже не вернулося. Опісля ці дорогоцінні речі продавалися в Парижі, Берліні, Лондоні і в Ню-Йорку. Україна лишилася без срібла, золота, без меблів" (2).

З другого боку, широкий розпродаж творів харківського авангардиста 20-х років Василя Єрмилова чиновники Міністерства закордонних справ провели вже наприкінці большевицького панування - влітку 1990 року - у нью-йоркських Леонард Гуттон Юаллеріес (3). (Безконтрольне вивезення окремих мистецьких творів, а то й цілих колекцій у часи перестройки й пізніші роки - окрема тема, якої я тут не торкаюсь.)

Звичайно, масштаби цієї вакханалії за весь совєтський період велетенські. З Державного Ермітажу та інших музеїв СРСР, і далеко не в останню чергу з музеїв українських, вилучено й дешево спродано за кордон безліч безцінних мистецьких творів, зокрема тільки з Києва - картини Лукаса Кранаха (1472-1553) (4), Юбера (Гюбера) Робера (1733-1808), гобелен 1512 року - з Музею мистецтв ВУАН (5), меблі, ювелірні вироби тощо.

У літературі усталилася думка, що систематичне грабування музеїв почалося в СРСР щойно наприкінці 1920-х років. Пояснювали це тоді й тепер потребами першої п'ятирічки. Насправді все почалося одразу, скоро більшовики утвердились на території. У протоколі № 8 музейного комітету Музею ВУАН від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис: "Заслухано доклад директора Музею М.О.Макаренка (6) про утворення Вн[е]шторгом Комісії для продажу деяких речей ("зайвих") музеїв. Постановлено: доручити проф. М.О.Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно" (7). Оці лапки при слові "зайвих" багато говорять нам про ставлення музейників до совєтського обіжника. Музейники якнайсерйозніше поставились до цього документа. Після років розгнузданого червоного терору вони добре знали, чого можна від більшовиків чекати "на музейному фронті".

У 1929-1932 роках вартість мистецького експорту СРСР на Захід становила приблизно 20-22 мільйони карбованців, або менш як один відсоток прибутку від загального щорічного експорту. Інакше кажучи, точнісінько того самого чи й значно більшого фінансового ефекту можна було досягти, збільшивши в півтора раза поставки якого-будь жмиху або ж іншої сировини (8). Це виявляє антикультурний, антинародний характер тодішнього керівництва, яке завзято нищило культурний потенціал країни. Для нас тепер майже байдуже, якими мотивами воно при цьому керувалося - чи це був наслідок загальної некультурності більшовицьких вождів, чи один з проявів тієї війни проти народу, яку вони провадили.

Агентство із закупівлі старовинних речей при київському Ґосторзі (голова Паргаманний, потім Касяненко) організував Юхим Григорович Білоцерківський 1928 року. Містився Київський Ґосторґ на розі Хрещатика (тоді - вул. Воровського) й Прорізної (№ 30). На цьому місці після війни споруджено новий будинок і відкрито книгарню "Дружба". На посаду агента із закупівлі антикваріату, - очевидно, з різних міркувань - подали свої документи проф. Микола Макаренко та антиквар Михайло Бистрицький (9). Пройшла кандидатура Сергія Костянтиновича Глеваського-Ґольдфарба.

Я цікавився цією людиною здавна, оскільки Глеваський був знайомий з Георгієм Нарбутом: 1911 року він одружився з Ольгою Данилівною Карпеко (10), чий маєток Янівка сусідував з Нарбутівкою (Глухівський повіт Чернігівської губернії). У присвяченій Нарбутові класичній праці Федора Ернста (11) є таке місце: "Захоплення емпіре'ом та колекціонерство призводить до того, що, скориставшись відсутністю свого знайомого, теж завзятого колекціонера, С.К.Глеваського, Нарбут будує в його передпокої дві бутафорських ампірних колони й не може нарадуватись на зроблений ефект" (12). Згадується і в Нарбутовому листі до О.Д.Глеваської від 1 квітня 1917 року (13).

Від Ольги Данилівни я маю деякі папери Глеваського, пов'язані з його третім арештом (1930 р.; вперше був ув'язнений 1918 р.). Але його слідча справа (14), коли доступ до неї на часину мені відкрився, перевершила всі сподівання. З березня 1928 року він служив при цьому самому Ґосторзі. Організаційно мацаки державного спрута тяглися від ленінградської контори "Антиквариат". Керівництво союзного Наркомату зовнішньої і внутрішньої торгівлі (Наркомторгу) 7 травня 1928 року випустило наказа: "В целях упорядочения и организации дела реализации предметов старины и искусства, настоящим предлагается: 1. Реализацию предметов старины и искусства проводить главным образом в СССР, через Ленинградгосторг, для чего последнему организовать специальную выставку предметов, назначенных к продаже. Мосгосторгу и Укргосторгу основную часть предметов, выделенных музеями по отбору Ленинградгосторга, направить на выставку в Ленинград" (15).

Спершу Глеваський працював у них шість місяців, а коли 1 червня 1929 року Москва підписала з Києвом відповідну угоду ще на один рік, він оформився 13-го дня на дальшу службу, що тривала до самого його арешту 14 березня 1930 року.

Свою діяльність у Ґосторзі Глеваський власноручно описав у кабінеті слідчого. Оскільки у зв'язку з контактами з німецьким консульством його звинуватили в шпигунській діяльності на користь Німеччини, виправдуючись, він оповідав, як було "насправді". За словами підслідного, вилучення найкоштовніших речей провадилось планово - так само, як планове було все інше - від поставок молока до репресій (16).

Держава визначала норму "заготівлі" в 5 тисяч карбованців на місяць. У травні 1930 року масштаб операцій мав сягнути 10 тисяч. Яскраво розповів Глеваський про діяльність комісії в складі представника Головнауки Василя Дубровського (17) та двох оцінювачів - ленінградця Ґлазунова і його самого. Комісія мала оцінити й відібрати в музеях України речі, які могли б зацікавити чужинців, причому було визначено й суму - 400000 карбованців. "В течение 13/4 месяца, - пише він, - мы объезжали лучшие музеи Украины и отметили вещи, годные для экспорта на эту сумму, в том числе в одном Киеве вещей по минимальной оценке на сумму до 160 тысяч". Саме тоді вилучено дві картини Юбера Робера.

Нещодавно вийшло у світ розкішне мистецьке видання - каталог вишивок з колекції Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського - шитво золотом, сріблом і шовком. Важко уявити щось прекрасніше. У передмові Віри Зайченко зазначено, що ці музейні набутки закінчилися в 1924 - 1925 роках під час злиття чернігівських музеїв в один: "[...] пізніших надходжень немає" (18). Але виникає питання: коли закривали сотні й тисячі храмів, коли їхніх господарів виарештували, куди дівали церковні ризи? Відомості Глеваського дають відповідь на це й багато інших питань. Існував "циркуляр Наркомвнудела о том, чтобы такие вещи исключительно передавать утилизационному заводу на выжигу". Цей циркуляр з ініціативи С.Глеваського-Ґольдфарба було замінено на інший. В обіжнику НКВД УСРР "Про реалізацію культмайна з молитовень, що закриваються" від 6 березня 1930 року зазначалося, що всі позолочені речі, в тому числі ікони та іконостаси, належало здавати до Московського утильзаводу ОҐПУ, з дорогоцінних металів - до фінансових органів, з кольорових - до Рудметалторгу, речі культового характеру (ризи, корогви тощо) - до Держторгу, щоденного вжитку - до державного фонду матеріальних ресурсів (19). Коли кількість "нічийних" риз перевищувала 20 пудів, по них виїздив агент Ґосторґу. Коли риз було менше, дбати про відправлення їх до центру мали самі місцеві органи.

Про дальшу долю Глеваського. Того разу його швидко звільнили. 6 листопада 1930 року окрема нарада при Колегії ҐПУ УСРР ухвалила: "Глевасского Сергея Константиновича из-под стражи освободить, воспретив ему проживание в Москве, Ленинграде, Ростове н/Дону, СКК, Украине и погранполосе и указанных округах. Дело сдать в архив" (20). На прикінцевій постанові резолюція: "Освободить. Лишить прав проживания в 6 пунктах. - 6".

Потім його заарештували вдруге. Серед паперів Ольги Данилівни Глеваської збереглися копії вироку від 9 січня 1936 року спецколегії Київського облсуду в справі С.Глеваського-Ґольдфарба та його небожа Сергія Миколайовича Глеваського. Як видно з цього документа, напередодні арешту С.К.Глеваський-Ґольдфарб завідував комісійною крамницею "Торгсину" в Києві. Спецколегія ухвалила: "Глевасского-Гольдфарба Сергея Константиновича [приговорила к] лишению свободы в исправительно-трудовых лагерях отдаленных мест СССР сроком на 3 г. На основании ст. п. "а", "б", "в" УК УССР поразить в правах после отбытия основной меры наказания на два года, с зачетом предварительного наказания с 11 мая 1935 г."

У відділі стародруків НБУ ім. В.І.Вернадського в збірці палеотипів зберігається примірник "Ін діві Ауюустініс ундецім партес омніум" (НЯрнберю, 1517). На його авантитулі знаходимо напис: "Придбано 15. V.1937 р. від С.Глеваського. С.Маслов" (21). 15-го травня минуло кілька днів після закінчення його строку.

Спогади Сергія Костянтиновича Глеваського-Ґольдфарба дають багатющий матеріал до історії нищення української культури - однієї зі сторінок нашої реальної історії. Публікую його зізнання за слідчою справою, звіряючи машинопис з його власним рукописом (22).

ПРИМІТКИ

1 Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. - Москва: Москвитянин, 1993. - 129 с.; Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры. - Москва: Соратник, 1994. - 270 с.; Замутненное зеркало (А Дарк Міррор): Материалы из собраний Романовых и библиотек императорских и великокняжеских дворцов в Нью-Йоркской публичной библиотеке: Перечень и руководство для исследования / Составитель Роберт Дэвис мл. - Нью-Йорк: Норман Росс Публісгіню Інц., 1999. - С. 1 - 47 та ін.
2 Спектатор. Що діялось 30 літ тому в Україні? // Обнова: Період. додаток до "Християнського голосу". - Мюнхен, 1949. - Грудень. - Ч. 3 (20). - С. 4.
3 Див.: Васіли Дмітріевіцг Ермілов, 1894-1968: Юоуацгес - Сцулптуре - Реліефс. Апріл 27 - Йуне 8, 1990: Леонард Гуттон Юаллеріес. - Нещ Иорк, 1990. - 64 п. Тут вміщено відомості про 39 аукціонів і виставок-продажів 1960-1990 років творів Екстер, Малевича, Явленського, Кандінського, Попової та ін.
4 Гіляров С. Новознайдений твір Кранаха в Музеї мистецтва ВУАН. - У Києві, 1929; Соловей Оксана. Довкола шедевру Лукаса Кранаха Старшого // Пам'ятки України. - 1994. - Ч.1-2 (102 - 103). - С.106 - 108.
5 Виставка тканини: Каталог. - К.: Музей мистецтва УАН, 1927. - С. 30. - № 53.
6 Макаренко Микола Омелянович (4 лютого 1877, с.Москалівка Роменського пов. - 4 січня 1938, Новосибірськ) - мистецтвознавець, археолог. Вперше був заарештований у грудні 1924 року (Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського (далі - ІР НБУ). - Ф. І. - № 26314, 26315). Згодом ув'язнений 26 квітня 1934 року, знову 24 квітня 1936 року в Уфі, востаннє 15 грудня 1937 року в Томську. Розстріляний (Бурко Демид. Професор Микола Макаренко // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. - Саут-Бавнд-Брук, 1988. - С. 381-386; Звагельський В.Б. Невтомний у праці // Репресоване краєзнавство. - К.: Рідний край, 1991. - С. 161 - 167; Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. - К.: Наукова думка, 1992. - 166 с.; Білодід Олесь, Киркевич Віктор. Довга дорога до храму мудрості // Репресоване "відродження" / Упорядники О.І.Сидоренко, Д.В.Табачник. - К.: Україна, 1993. - С. 212-227; Ситник Анатолій. "Провина" страченого - причетність до Музею Реріха // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. - 1994. - № 1. - С. 189-191).
7 Архів Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. На засіданні були присутні Ф.Шміт, М.Василенко, М.Біляшівський, В.Ханенко, М.Макаренко та М.Бойчук. Головував акад. Ф.Шміт, секретарював Х.Романенко-Араджіоні.
8 Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. - С. 109.
9 Бистрицький Михайло Самсонович (1885 - ?) - антиквар. За документами, народився в Михальчиній Слободі Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Насправді народився в Одесі, син єврея-музиканта. З осені 1918 до 1922 р. працював в антикварній крамниці Андрушкова в Одесі. 1922 р. переїхав до Києва, до 1925 р. працював в антикварних крамницях Добрянського (вул. Свердлова, 26) та Павловського (вул. Свердлова, 2). 1925 р. перейшов до київського ломбарду, завідував комісійним відділом. 1926 р. завідував музеєм кустарно-промислової виставки. 1927 р. через біржу влаштувався на роботу реставратора картин для музеїв. У 1928 - 1929 рр. працював у Ґосторзі роз'їзним агентом із закупівлі антикваріату для експорту. З травня 1930 р. до першого арешту - спеціаліст-антиквар крамниці "Інтурист". Ув'язнений 7 березня 1931 р. (звільнений 26 червня 1931 р.) і 20 травня 1935 р. (відправлений до Карлаґу). Його брати Петро Самсонович (нар. 1881 р.) дістав 5 років ИТЛ, Іван Самсонович (нар. 1883 р.) - 3 роки ИТЛ. Див.: Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 47657 ФП / кор. 840. - Арк. 9 зв.; Одесский мартиролог. - Одесса: ОКФА, 1997. - Т. 1. - С. 87.
10 Карпеко Ольга Данилівна (1 липня 1892 - 14 лютого 1977, Москва). Репродукую світлину Ольги Данилівни разом з С.Глеваським. (На ній позначено дату - 5 серпня 1911 р.) Вінчалися вони 11 вересня того ж року у Володимирському соборі, причому - цікава деталь - молода попрохала пригасити в храмі освітлення. Під час Першої світової війни була сестрою-жалібницею. 1920 р. закінчила тримісячні курси статистиків. Взяла участь у першому радянському перепису. Пропрацювавши в статбюро два місяці, під час чистки була звільнена: не належала до профспілки. Написала спогади про Г.Нарбута. 1933 р. ув'язнена. Через біржу праці влаштувалась на роботу на станції в Бортничах, оскільки Зиновієві Голов'янкові (див.: Наука и научные работники СССР. -¤Ленинград, 1928. - Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. - С. 86) були потрібні рахівники лісових шкідників. Закінчивши річні курси електроапаратури, працювала в санаторії Лапинського на розі Чехівського провулку й Бульварно-Кудрявської вулиці. Син Олександр (нар. 1912 р.), заарештований 27 квітня 1935 р., розповів слідчому: "Знакомые моей матери - это нищие разных категорий, которым она оказывает материальную поддержку, считая эту филантропию необходимым делом и обязанностью религиозного человека" (ЦДАГО України. - Ф. 263. - Оп. 1. -¤ Спр. 43786 ФП / кор. 632. - Арк. 14). Глибоко віруюча, чарівна жінка. Мала бл. 70 похресників. Останній раз я бачив її за 2 - 3 дні до смерті. Див. ще: Державний архів м.Києва. - Ф. 16. - Оп. 465. - Т. 2. - Спр. 3301; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - К., 1910. - Т. 2. - С. 337; Лукомский Г.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. - Санкт-Петербург, 1914. - С. 69, ХLІХ.
11 Ернст Федір Людвігович (Теодор-Ріхард Людвігович; 28 жовтня / 9 листопада 1891, Київ - 28 жовтня 1942, Уфа) - історик мистецтва. У 1914 р. як німецький підданий засланий за Челябінськ. Після прийняття присяги (квітень 1917 р.) повернувся до Києва. Вдруге заарештований 23 жовтня 1933 р. Трійка при колегії ҐПУ УСРР 29 травня 1934 р. ухвалила ув'язнити його на 3 роки в ИТЛ. Створив музей Біломор-Балтійського каналу в Повенці, у 1936 - 1937 рр. завідував музеєм будівництва каналу Москва - Волга в м.Дмитрові. Працював у Казахстані й Башкирії, друкуючись у місцевих газетах. Третій арешт 16 липня 1941 р. Розстріляний. (Див.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик. - Суми, 1987; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. - К., 1988. - Вип. 22; Він же. Федір Ернст // Сучасність. - 1990. - Ч. 7-8; Нестуля О. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. - С. 101-113; Побожій С. Три арешти // Панорама Сумщини. - 1991. - 31 жовт. - № 44 (96). - С. 7). 29 квітня 1958 року голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко затвердив висновок старшого слідчого Дідура: "Заявление Эрнст Тамары Львовны о пересмотре решения по делу Эрнста Федора Людвиговича и реабилитации его оставить без удовлетворения" (ЦДАГО України. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 62089 ФП / кор. 1650. - Т. 2. - Арк. 150). Для обґрунтування відмови чекісти передрукували з журналу "Куранты" (1918. - Сент. - № 7) його статтю "Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г." (Т. 2. - Арк. 69 - 73). Згодом реабілітований.
12 Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. - [К.:] ДВУ, 1926. - С. 46.
13 Автограф зберігається в моєму архіві.
14 ЦДАГО України. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 54059 ФП / кор. 1219.
15 Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. - С. 10.
16 Гинзбург Евгения. Крутой маршрут: Хроника времен культа личности. - Москва: Сов. писатель, 1990. - С. 19.
17 Дубровський Василь Васильович (19 травня 1897, Чернігів - 23 квітня 1966) - історик. Науковий співробітник Науково-дослідчої катедри історії української культури ім. акад. Д.І.Багалія (1925 - 1933) та Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС, 1925 - 1930). Заарештований у листопаді 1933 р. У червні наступного року опинився в таборі на БАМі, де пробув до 1938 р. Залишив спогади (2-й Відділ БАМЛАҐу ҐПУ-НКВД. - Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. - 81 с.). З відступом совєтів професор Харківського університету, голова харківської "Просвіти". Емігрував до США. Див.: Биковський Лев. Василь Дубровський // Український історик. - 1966. - Ч. 9-10. - С. 92-97; Бульбенко Ф. Проф. Василь Васильович Дубровський // Наша Батьківщина. - Нью-Йорк, 1966. - 15 лип. - №133 - 134. - С. 7; Він же. Професор Василь В.Дубровський // Свобода. - 1966. - 18 трав. - Ч. 91. - С. 2; 19 трав. - Ч. 92. - С. 2, 4; Короткий життєпис проф. Василя Васильовича Дубровського // Церква й життя. - 1966. - Лип. - серп. - Ч. 4/55. - С. 26 - 27; Коваль Оксана, Матяш Ірина. Дубровський В.В. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. - К., 1999. - Вип. 1. - С. 126 - 129.
18 Вишивка козацької старшини ХVІІ-ХVІІІ століть: Каталог колекції Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В.Тарновського. - К.: Родовід, 2001. - С. 11.
19 Нестуля Олексій. Доля церковної старовини в Україні, 1917 - 1941 рр.: Кінець 20-х - 1941 рр. - К., 1995. - Ч.2. - С. 113.
20 ЦДАГО України. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 54059 ФП / кор. 1219. - Арк. 163.
21 Пор.: Шамрай М. Каталог палеотипов из фондов ЦНБ им. В.И.Вернадского НАН Украины. - К.: Наукова думка, 1995. - С. 48. - № 165.
22 ЦДАГО України. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 54059 ФП / кор. 1219. - Арк. 23-82.