історія / публіцистика

Ростислав Доценко

РОЗКОШІ І ЗЛИДНІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДИЗАЦІЇ

(На прикладі 4 тому Енциклопедії української діаспори)

Загальновідомо, що енциклопедизація - це по суті явище підсумкове. За нормальних умов появі кожного енциклопедичного видання передує об'ємна підготовча робота у вигляді фахових узагальнених досліджень різного профілю та в акумулюванні інформації, нагромадженої як у друках, так і в архівах. Зайве й говорити, що жодна з цих передумов не чинна була у специфічних обставинах української дійсності, коли й інформація часто-густо осідала в недоступних спецсховах, і творців та носіїв її здебільшого поглинали відповідні глибинні структури, як і сама ідея піднесення до енциклопедичного рівня видань українців про світ і про себе вважалася політично шкідливою і тому неприйнятною. Згадаймо лишень, що справу укладання української енциклопедії вперше обговорено ще наприпочатку існування Української академії наук на межі 1910 - 1920-х років - тоді поразка національної революції, економічна розруха й малотерпимість більшовиків до українства самі собою зняли це питання з порядку денного. Вдруге ця ідея постала в період піднесення українізації в кінці 20-х років. Цим разом не тільки були заплановані багатотомна загальна Українська радянська енциклопедія і низка галузевих енциклопедій - літературна, Шевченківська та інші, а й виникло спеціалізоване однойменне видавництво і провадилася практична підготовка до публікації УРЕ. 1934 року навіть вийшов друком 1 том сорокатомної УРЕ (його в Харкові встигли розіслати передплатникам, а невдовзі, оскільки українізаційні загравання властей заступив розмах політичних репресій, оперативно й вилучили в усіх них - та так, що попри всі зусилля М.Бажана на післявоєнному етапі українсько-радянської енциклопедизації видобути для ознайомлення з усіх можливих спецфондів бодай один примірник того тому це йому не вдалося). Втретє ідея української енциклопедії (поминаючи цінну своєю первістковістю, але всього тільки тритомну львівську "Українську загальну енциклопедію" 1930 - 1935 рр.) знову зродилася в надрах АН УРСР на хвилі спричиненого війною 1941 - 1945 років тимчасового "попусту" українському патріотизмові. Та невдовзі набрала нового розгону боротьба з проявами "українського буржуазного націоналізму", і редакцію УРЕ, яка діяла в Києві в 1945 - 1947 роках, було закрито. А якщо вчетверте воскресши, енциклопедична ідея почала видавничо реалізовуватися в УРСР з 1959 р., то знов-таки це було заслугою не так радвлади, як емігрантських "націоналістів" і "запроданців", які потойбіч залізної завіси спромоглись започаткувати Енциклопедію Українознавства в 14 томах. Уже сама поява трьох загальнооглядових томів ЕУ (1949-1952) і перших томів словникової її частини (з 1955 р.), а також, можливо, і перших випусків Української малої енциклопедії Євгена Онацького (1957-1967, всього 16 випусків) змусили Кремль піти на створення україномовної ідеологічно витриманої противаги їм.

Але хоч і було опубліковано сімнадцятитомну УРЕ (1959-1965), опісля ще й перевидану в дещо зменшено-поліпшеному дванадцятитомному варіанті (1977-1985), та скільки-небудь повного банку даних, як доконечної сумарної вихідної бази для поважної енциклопедичної праці, в Києві так і не постало. З огляду на панівний режим в УРСР, коли добру половину видатних діячів і явищ української історії та культури не можна було навіть згадувати, серйозно ніхто й не думав про таку вихідну базу. Водночас і українські енциклопедисти в діаспорі зіткнулися з подібними труднощами (брак галузевих студій з різних ділянок і достатньої кількості попередньо зібраних фактичних даних), а так само і з проблемами іншого роду: це обмежена кількість фахівців, різноосвіченість їх та ще й розкиданість мало не по всіх континентах, тягар партійно-розбіжних тлумачень минувшини й сучасності, недоступ до багатьох раритетних видань і взагалі джерел, фінансові проблеми... Незважаючи на ці прикрі передумови, коли деякі недо'тяги були просто об'єктивно запрограмовані, завершене врешті 1995 року чотирнадцятитомне видання Енциклопедії Українознавства слід вважати мало не титанічним осягом української науки й усього українського громадянства у вільному світі. Зібраний у ньому фактаж може й тепер ще багато чим прислужитись - звісно, при належному критичному підході - для підготовки нових енциклопедичних видань.

Самі обставини появи ЕУ зумовили порівняно більший у ній відсоток матеріалів про українську діаспору і особливу їх цінність як енциклопедичного першоджерела. Разом з тим ще під час роботи над черговими томами ЕУ, що розтяглася на ціле покоління, унаочнилася потреба видати в майбутньому окрему ґрунтовну енциклопедію, присвячену українській еміграції. Про це не раз висловлювався головний ініціатор і керівник видання ЕУ Володимир Кубійович. Конкретних обрисів цей намір набрав у 80-ті роки, коли й почалися безпосередні заходи до його здійснення. Розпад СРСР і постання незалежної України були додатковими імпульсами для укладення діаспорної енциклопедії, до якої тепер з'явилася змога долучити й окремий том про т. зв. східну діаспору (на території колишнього Союзу) - явище вельми своєрідне. Склавшись первісно з вимушених-невимушених пересельців, вона далі поповнювалась безмірною кількістю в'язнів, засланців, самозасланців, а також кар'єрних псевдоемігрантів, позбавлених за царської й радянської влади будь-яких можливостей виявляти національне "я", внаслідок чого і вся українська маса на цих землях застигла на стадії, лагідно кажучи, етнічного самоусвідомлення. Ця східна діаспора й досі лише початково вивчена в кількісних та якісних параметрах і, безперечно, найскладніша для задовільного енциклопедичного її відображення.

Відносно ж найлегшою в цьому плані виявилася українська присутність на п'ятому континенті - в Австралії, де ось уже протягом майже трьох генерацій українці живуть як національно свідома спільнота і мають значні досягнення у ділянці матеріальній і в збагаченні духовного життя та збереженні до певної міри своїх етнічно-культурних особливостей, і в пропаганді української культури серед загальноавстралійського суспільства. Саме дані про австралійську діаспору й лягли в основу четвертого тому Енциклопедії української діаспори (Київ етц, 1995. - 250 с.: іл.) - першого із запланованого семитомника. З практичних міркувань було визнано доцільним включити в цей том також матеріали про тільки пунктирно прояснену українську причетність до теренів Африки та позарадянського сектору Азії (ця частина охоплює менше однієї десятої загального обсягу тому).

Найбільші гасла тут - оглядові статті про окремі континенти й країни, про громадські організації та діяльність діаспори, видавничі, культурно-мистецькі, спортивні явища і т.д.; трохи обмежено висвітлено суто економічні аспекти життя. Більше половини гасел - персоналії. У цілому 4-й том ЕУД містить багатющу й різнобічну інформацію, вперше в такому сукупному вигляді введену в обіг. Водночас цей том і якоюсь мірою експериментальний: на ньому випробовуються структура й концепція ЕУД, щоб надалі вдосконалити добір даних і належне опрацювання їх.

Укладачі 4-го тому, як це бачимо з передмови головного редактора ЕУД Василя Маркуся, свідомі того, що не в усіх випадках вдалося тут досягти вичерпної повноти в охопленні матеріалу, що цілком можливі й побажані доповнення та уточнення до окремих гасел, виправлення наявних недоглядів чи й помилок. Застереження це небезпідставне: при великій змістовій насиченості тому не можна не завважити численних випадків маловпорядкованості, розпорошеності й навіть плутанини в подачі інформації, коли одне й те саме говориться в кількох різних статтях часто з надмірними повторами, з розбіжностями в деталях, але й з додатковими даними, які мали б бути зосереджені передусім в основній статті. Прикро разить очевидна непродуманість у побудові ряду статей про однорідні явища, приблизність і недоговореність при характеристиці конкретних подій чи осіб, коли надмір слів містить мінімум змісту, а текст ще й "розвіднений" ліричними епітетами й позаенциклопедичними висловами типу "славний", "досі", "в наш час" і т. ін. Незрідка тут допускаються неузгодження взаємовідсилань між спорідненими гаслами, лише вибіркове подання в українському перекладі іншомовних назв творів, установ тощо, або навпаки - марнотратне дублювання декотрих гасел англійською мовою, неконкретизовані й обтічні згадки про складніші або суперечливі з певного погляду явища.

Наприклад, на ім'я мандрівника й літератора Романа Турянського вперше натрапляємо на с. 27: він "відбув кілька довколосвітніх і континентальних подорожей; [...]написав про свої враження низку репортажів, статтей і книг[...]; його репортажі друкувалися також в укр. журн. "Овид" (Чікаґо, США)"; "постійно проживає" "з кін. 1960-х рр. в Японії".

Вдруге Турянський згадується як "укр. подорожник з Японії" (38 - в дужках тут і далі вказуються сторінки), що здійснив "1958-61 сміливий експеримент - обійти одинцем пішки довкола А[фрики]"; "1978-80 він разом з дружиною відбув ще одну мандрівку довкола цього континенту. Книга подорожніх вражень Турянського про А[фрику] користується популярністю серед япон. дипломатів" (назви книги, місця, року й мови видання не вказано).

Втретє - у біографічній статті - про Турянського говориться, що він "1958 відбув мандрівку по різних країнах Африки[...] З 1968 живе в Японії б. Токіо. Про свої подорожі Т. створив документальні фільми, написав низку репортажів до япон., англомовної та укр. преси ("Овид", Чікаґо)" (206) - назв фільмів не дано, про другу африканську подорож і книжки подорожніх вражень не згадано. Ще тут є інформація, що Турянський "1990 - 92 об'їхав країни кол. СРСР і рад. блоку", але чи якось ця поїздка відобразилась у його творчості - невідомо.

Четверта згадка про того ж таки Турянського - у статті "Японія": "З кін. 1960-их у Токіо постійно мешкав журналіст й відомий мандрівник укр. роду Р.Турянський, автор численних публікацій на теми своїх довколосвітніх й континентальних подорожей, в результаті яких він побував у більш ніж 150 країнах. Одна з його книг япон. мовою має назву "По 48 роках - повернення на рідну землю Україну"" (247 - цю, як і інші цитати, подаємо без жодних правок). Лишається неясним, чому цієї книжки не названо в біографічній статті про Турянського, де якраз і згадано його поїздку до "країн кол. СРСР". Не зрозуміло, як Турянський, вибираючись до Африки 1958 року, міг бути "подорожником з Японії", якщо в цій країні він оселився тільки в 1968-му році чи то в кінці 60-х років?

І коли він обійшов Африку - у 1958 чи 1958-61 роках? Одна чи таки дві африканські подорожі в його біографії? Мешкає (чи мешкав?) він у Токіо? В самому Токіо, чи біля нього?

У біографічній статті про письменника Василя Єрошенка не сказано, яке його національне походження (79); натомість в іншому місці зазначається, що він "укр. роду" (247); в Японії "двічі перевидавався тритомник творів Є." (79) чи то тільки "тритомник вибраних творів" (247); есперанто він викладав "в одному з університетів Токіо" (79), а чи взагалі "в токійському університеті" (247)? І ніде ані натяку на те, що Єрошенко активно популяризував український фольклор у тих країнах, де проживав, виконував українські пісні на концертах, що його архів в СРСР загинув за досить підозрілих обставин, що Єрошенкову книжку "Квітка справедливості" видано в українському перекладі Надії Гордієнко-Андріанової, авторки незгаданих у четвертому томі кількох статей і книжкового нарису про цього письменника - "Запалив я у серці вогонь" (К., 1977).

Як про Турянського, так і про Єрошенка промовчано, якою мовою (мовами) вони писали свої твори. Таку саму недоговореність маємо і в інших випадках, наприклад, коли йдеться про книжку "Кінофільмова експедиція" І.Стоцького (227), про переклади Я.Попова ("Карма-йоґа" та інші давньоіндійські твори), які невідомо де було видано (87) - те, що назви творів даються тут українською мовою, ще нічого не означає. Не згадано ні назви, ні мови написання, ні часу й місця видання подорожніх нотаток Л.Яценка (248) і книжки мандрівних вражень В.Городецького (36, 63).

Неясно, чи збірка новел Володимира Русальського "Після облоги міста", 1951 р., - це перша україномовна книжка, надрукована в Австралії (171), чи тільки "мабуть перша" (54). Видано цю збірку "під одноразовою етикеткою В. <эСвіт>" (54); трохи далі на цій сторінці мовиться про збірку іншого автора, опубліковану 1988 року під такою самою загадковою "маркою В. <эСвіт>"). У списку скорочень 4 тому є "Вид-во - видавництво", але скорочення "В." нема, тож кожному вільно на свій лад гадати, що це за "одноразова етикетка", або ж - чи це одна й та сама видавнича структура 1951 і 1988 років, чи різні.

Сильвестра (Степана) Гаєвського спочатку схарактеризовано як "правос. архиєп., мовознавця" (59), а в кінці статті виявляється, що він був, крім того, "ученим філологом і літературознавцем" - до чого можна було б додати, що Гаєвський ще й історик церкви, а також мемуарист (спогади про І.Франка та ін.) і публіцист. Не все зрозуміло і з хронологією: Гаєвський "1965 приєднався до УПЦА" - Української православної церкви (автокефальної) в Австралії (59), хоч УПЦА постала там начебто 1968 р. (219).

Симон Наріжний навчався "на істор.-філолог. факультеті в Полтаві" (130), але бозна якого навчального закладу, дарма що в самого Наріжного є окрема брошура про це - "Полтавський університет" (Париж, 1930). З порушенням хронології згадується про його посади в 1929 - 1948 роках. Він справді був "директором", але не Музею визвольної боротьби в Празі, а Українського музею - саме так називався цей музей у 1945-1948 роках. Не сказано, коли Наріжний виїхав з Чехо-Словаччини на дальшу еміграцію, обійдено мовчанкою провокаційні звинувачення його як радянського агента певними емігрантськими колами в перші роки перебування в Західній Європі. Годилося б згадати, що книга "Українська еміграція" (1942) - тільки перша частина великосяжного задуму і що в доробку Наріжного є й така праця, як "Сторінка з чесько-українських взаємин: Український музей в Празі", видана під псевдонімом І.Бирич 1949 року у Вінніпезі. (У 1999 р. в Києві видано другу частину праці С.Наріжного "Українська еміграція", у якій є відомості про українців у Туреччині, Єгипті й на Далекому Сході. - Ред.)

На с. 47 довідуємось, що Юрій Борець - "автор контроверсійної книжки "Why Is One Holocaust Worth More Than Others", але не дано ні перекладу назви, ані не розкрито контроверсійності твору; так само не перекладено назви його ж англомовної брошури і не вказано року й місця її видання. Прикладів такої "неперекладеності" назв художніх, наукових, публіцистичних творів дуже багато, у т.ч. й українських творів, виданих англійською мовою, а також назв установ тощо (39, 58, 66, 107, 112 і т.д.); чи не єдиний тут позитивний виняток - це англомовні твори Мирона Лисенка, назви яких подано й українською мовою (110).

У той же час зовсім без потреби дублюються англійською мовою заголовки гасел оглядового характеру: "Література" (112), "Музичне життя" (128) тощо. Деколи недоречне дублювання конкретних назв при заголовку (наприклад, на с. 100 щодо Комісії допомоги українському студентству, утвореної 1940 р. на терені Польщі, потім чинної в Німеччині та Франції - адже англомовна назва, власне, має стосунок тільки до пізнішого періоду діяльності цієї організації).

Про Сергія Парамонова сказано, що він виклав у кількох публікаціях свої "погляди на походження укр. нації", "неоднозначно сприйняті укр. спільнотою" (148), але про суть тих поглядів нема навіть натяку - логіка достоту як у часи "розвиненого соціалізму"!

Про австралійське видавництво "Байда" мовиться, що його створено "з метою видавати укр. літературу в перекладі на англ. мову та твори укр. авторів діяспори" (40), хоч серед публікацій "Байди" перелічуються і україномовні книжки материкових Ліни Костенко й Василя Симоненка.

Про Євгена Гарана повідомляється, що він друкувався "в журн. <эНа дозвіллі> (м. Пляуен)" (59), а про Василя Онуфрієнка, що він "в Берліні співпрацював у журн. <эНа дозвіллі>" (145). Тут дещо наплутано: річ у тому, що з санкції відповідних німецьких чинників у саксонському місті Пляуені в 1943-1945 роках виходили два "розвагові" журнали для остарбайтерів - російською мовою "На досуге" (за редакцією - не "під редакцією", як неодноразово читаємо в четвертому томі ЕУД, - київського історика К.Штепи, який ще 1928 року став секретним співробітником ҐПУ) і українською "Дозвілля" (за редакцією давнього українського емігранта з колишніх есерів С.Довгаля). Так от Гаран і Онуфрієнко, поряд з українськими авторами старшого покоління, а також молоддю, у т.ч. й з остарбайтерського середовища, друкувались якраз у "Дозвіллі".

Шанхайська газета "The Call of the Ukraine" ("Клич України") виходила з липня не 1942-го (99), а 1941 року; останній, сьомий її номер вийшов - з фінансових причин - більш як за рік після публікації попереднього номера (свідчення Івана Світа, редактора 6 і 7 номерів цієї газети).

На с.89 про Українську громаду в Туреччині говориться, що вона проіснувала "до 50-х рр.", а що її було засновано 1928 р. - це можна дізнатись аж на с. 214, в окремій статті про неї (де, однак, нема згадки, коли вона перестала існувати).

Про ізраїльський журнал "Діялоги - Диалоги" сказано, що він "видається" "укр. і рос. мовами" (72), а далі виявляється, що Товариство єврейсько-українських зв'язків "видавало" цей журнал (тобто він уже перестав виходити?) "укр., рос. мовами та на мові іврит" (85).

Генерал армії УПА Сергій Дельвіґ "1944 емігрував до Єгипту, де й помер" (78) - однак, невже так важко було уточнити: "де того ж року й помер"?

У статті про Василя Григоровича-Барського описуються сімнадцятирічні його мандри на Близькому Сході й переслідування з боку "впливових недругів" у російських верхах, але з тексту не ясно, чи він на той час уже повернувся до Росії, отож хто зна, в якій країні мандрівник "ледве" уник "арешту" (63).

Про Костянтина Гіммельрайха в біографічній статті сказано, що він "був засновником газети "Українець в Австралії" (1956)" (60), яка виходила в "1957-85" рр. (207), - де ближче до істини - невідомо. Що Гіммельрайх також автор художніх творів, згадується лише у статті "Література" (113).

У біографічній статті про Віктора Мішалова нема точної дати народження (125), зате є кілька фактичних розбіжностей з іншими даними: чи він "1979 - 81 навчався у Київській Консерваторії" (125), чи тільки побував "у 1980-х рр. [...] в Україні з метою удосконалення свого кобзарського мистецтва" (40); чи він "співред. журн. "Бандура" (125), а чи "ред." журналу "Бандурист" (41).

У статті про письменницю Лідію Далеку (псевдонім) подаються три її прізвища - Чорнобривець, Чорнобицька, Чорна (296) - без пояснення, яке з них справжнє чи первісне.

"Голос крови" Боженни Сірко - це "повість" (137) чи "роман" (177)?

Музичний діяч Михайло Кліоновський у Мельбурні "поставив оперу "Катерина" М.Аркаса (1962), "Сільву" І.Кальмана (1964), а також у власній обробці К. "Ідемо до Румбураю" В.Волосянського (1969) та "На хвилях кохання" С.Гаврилюка (1971)" (97) - три з чотирьох творів невідомо якого жанру.

У статті "Єгипет" згадується Українську громаду, що її заснували там українці з російської військової еміграції (78). В інших джерелах це об'єднання називається Українським гуртком; саме його активісти (Г.Шустовар та ін.) самотужки спромоглись видати у вояцькому таборі Сідібішр біля Александрії кільканадцять номерів двотижневого машинописного "літературно-художнього" журналу "На руїнах" (1920 - 1921), заснували хор, театральну студію, самоосвітню школу, а пізніше, незважаючи на протидію шовіністичного довкілля, утворили Українське військове товариство задля "поширення та захисту ідеї державної незалежності України" (допис Б.Андрієвського в газ. "Українська трибуна", Варшава, 11 лютого 1922 р.). Ні про журнал цей, ні про військове товариство нічого не сказано в четвертому томі ЕУД.

У статті "Туреччина" немає згадки про угоду Пилипа Орлика (якому доцільно було б присвятити окреме гасло) з Портою від 14 липня 1710 року про дозвіл на заснування Задунайської Січі, як і обійдено мовчанкою намір - нехай і нездійснений - турецького війська спільно з українськими загонами висадити десант на півдні України над осінь 1914 року, до підготовки якого були причетні й діячі СВУ.

Незрозуміло, яка логіка в таких означеннях: Туніс - "країна" (204), але Індія, Китай чи Туреччина - "держави" (86, 95, 205), через що, можливо, загубилася інформація про присутність українців, наприклад на території Пакистану, який тільки в середині ХХ сторіччя виокремився з давнішої Індії, або про співпрацю політичних структур української еміграції з властями Тайваню, наслідком якої було, зокрема, налагодження українських радіовисилань з тайванської столиці Тайбея.