історія / публіцистика / О.Мишанич / ...Энциклопедия Подкарпатской Руси и .../ стор. 2

Біографічні статті

Більшу частину книжки становлять біографічні статті, і саме в них тенденційність і відверта упередженість авторів, невластивий енциклопедичним виданням характер і стиль викладу виявилися особливо яскраво.
В ЭПР послідовно простежується одна лінія: якщо громадський, політичний чи церковний діяч, учений, письменник був "русинофіл" або "русофіл", то про нього говориться більше, спокійно і позитивно; якщо ж він "українофіл", а особливо якщо це борець за українську державу, опонент політичного русинства, то він характеризується вкрай негативно, з усім набором публіцистичних штампів радянської епохи. Негативне означення "украинофил" об'єднує в собі українського націоналіста, супротивника політичного русинського сепаратизму, комуністичного ідеолога тощо. Особиста неприязнь до того чи іншого "українофіла" знижує інформаційний рівень біографічних статей, переповнених публіцистичними випадами, домислами й перекрученнями фактів.
Так, щоб принизити лідера Карпатської України А.Волошина, І.Поп твердить, ніби це був "слабый государственный деятель", який "оставался педагогом и душпастырем, находился под давлением националистов-радикалов, нахлынувших из Галичины" (121). Він навіть протягує нічим не підтверджену думку, що А.Волошин був призначений прем'єр-міністром уряду Карпатської України "по подсказке из Берлина", "считал своим покровителем" "нацистскую верхушку Германии", а створену А.Волошиним партію Українське національне об'єднання називаає "авторитарно-профашистской". Одне слово, перед нами мало не поплічник фюрера. Безперечно, така характеристика А.Волошина і його діяльності не дає навіть найменшого уявлення про національно-визвольні змагання закарпатських українців і про справжню подвижницьку й патріотичну роботу їхнього проводиря. З такими ж наличками "убежденных украинофилов", "украинофилов прочехословацкой ориентации", "украинофилов", "деятелей украинской ориентации" проходять в ЭПР і інші діячі Карпатської України - брати Бращайки, брати Климпуші, М.Долинай, Ю.Станинець, А.Штефан. Заради істини треба нагадати, що це були не "українофіли", а справжні, свідомі українці, які утверджували українську ідею у себе на батьківщині, за Карпатами.
На тлі таких статей про "украинофилов" цілковитим контрастом виглядають статті, присвячені їхнім політичним супротивникам. Скажімо, про двох колаборантів - А.Бродія і С.Фенцика І.Поп подав відомості з великою повнотою і респектом. А.Бродій, "русинофил провенгерской ориентации" (106), за антидержавну діяльність був заарештований у 1938 році ще урядом Чехо-Словаччини. Далі перейшов на бік Угорщини і вірно служив новим господарям та їхнім спецслужбам під псевдо "Берталан". І.Поп затушовує його колабораціонізм і контакти з урядовими колами Угорщини, зауважуючи, що "возможно с ними он планировал переход Подкарпатской Руси под власть Венгрии с сохранением автономного статуса" (106).
Щодо другої сумнозвісної постаті в історії Закарпаття 30 - початку 40-х років - Стефана Фенцика, то І.Поп багато сторін його діяльності воліє залишити в тіні. Для нього це "священник, педагог, журналист, политический деятель-автономист, русино-русофильской ориентации". Про те, що основною його орієнтацією була угорська і фашистська - промовчано. Видавані й редаговані С.Фенциком газети рябіють від реклами і прославляння "вождя подкарпатских фашистов". Саме він створив у 1938 році збройні банди "чорнорубашників" і "рондьош ґарда", які тероризували населення й дестабілізували становище в Карпатській Україні. У 1939 - 1944 роках С.Фенцик співпрацював з угорськими окупантами, був призначений депутатом парламенту. Народний суд Закарпатської України засудив у 1946 році А.Бродія і С.Фенцика до страти за зрадницьку, колабораціоністську діяльність. І.Поп робить із цих темних постатей мало не мучеників, оперує тим, що обидва вони в 1992 році були реабілітовані. Але, зауважимо, - реабілітовані юридично, та не політично. Так само виправдовує І.Поп і М.Демка, "политического деятеля, русинофила провенгерского направления" (153), теж засудженого за колаборацію. Автор переконує довірливих, що це "обвинение абсурдное, ибо Д[емко] всегда считал себя венгерским патриотом и его политическая деятельность в венгерском парламенте никак не могла быть квалифицирована как коллаборация" (154). Авторські симпатії І.Попа очевидні.
Уже зазначалося, що вся ЭПР перейнята галичофобією й українофобією. Виразно позначилося це й на статтях про діячів галицької і східноукраїнської еміграції на Закарпатті в 20 - 30-х роках ХХ століття. Автор не вдоволений тим, що чехо-словацька влада приймала їх, надавала їм посади в шкільництві й уря'дах. Він не звертає уваги на їхню велику наукову, культурно-освітню й педагогічну працю, раз у раз підкреслює, що вони "українізували" Закарпаття, були "деятелями украинофильства в Подкарпатской Руси", розгорнули "интенсивную работу по украинизации русинов", були організаторами "украинского движения в Подкарпатской Руси" тощо. Навіть про І.Панькевича, справді видатну постать в історії закарпатського шкільництва й мовознавчої науки, зневажливо говориться, що він переносив на Закарпаття галицькі просвітянські методи українізації, використовував їх "для введения украинского языка в школы Подкарпатской Руси и украинизации школьной системы края, как основы воспитания молодежи в украинском национальном духе. П[анькевич] делал это в отличие от националистов-радикалов, осторожно" (292). Цей "хитрый ход" І.Панькевича, на думку І.Попа, полягав у тому, що в перших виданнях своєї "Граматики руського языка" (1922, 1927 р.) він ще використовував діалектні елементи ("панькевичівка"), але вже у виданні 1936 року, перейшов на чисту українську літературну мову. І.Поп без жодної оцінки згадує фундаментальну працю І.Панькевича "Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей" (Прага, 1938), укладений ним і досі не виданий словник українських говорів Закарпаття називає "словарем русинских говоров". Так само поверхово й необ'єктивно описано діяльність В.Бирчака, К.Заклинського, В.Пачовського, Марійки Підгірянки та інших "українофілів" галицького походження.
У характеристиках деяких діячів, особливо радянського й пострадянського періоду, І.Поп скочується до брутального паплюження. Як приклад наведемо статтю про Василя Русина, відомого учасника партизанського руху на Закарпатті, а потім державного діяча. Замість того, щоб навести об'єктивні біографічні відомості й дати виважену оцінку діяльності В. Русина, І. Поп зайнявся його дегероїзацією і "розвінчанням". Робить це він на рівні пліток і чуток. Згідно з інтерпретацією І. Попа, партизанська "группа В. Русина "прославилась" бессмысленным (в целях конспирации!) убийством членов семьи лесника, приютившего ее после высадки. В дальнейшем в основном нападала на санитарные группы венгерской армии (в нарушение Женевской конвенции, такие формирования охраняющей), обрастала алибистскими элементами коллаборантов и просто желающих безнаказанно грабить чужое имущество. Это и были "подвиги" "героя-командира" Р[усина]. После "освобождения" Р[усин] не вернулся в состав ЧАК. Гимназист-недоучка стал председателем Специального суда марионеточной "Закарпатской Украины", к[ото]рый знал только один приговор - расстрел. Его жертвами стали русинские политические деятели А. Бродий, С. Фенцик, М. Демко и многие другие. За свою преступную исполнительность Р[усин] был впоследствии награжден коммунистическим режимом не только многочисленными орденами и медалями, но и должностями: председатель областного совета депутатов, министр социального обеспечения советской Украины. В последние десятилетия Р[усин] превратился в коммунистического "барона Мюнхгаузена", издав "воспоминания", полные всевозможного хвастовства и откровенной примитивной лжи относительно событий 30-40-х годов и его в них "ведущего" участия" (328). Хай читач пробачить за цю довгу цитату, але вона якнайкраще характеризує науковий рівень історика-славіста і його енциклопедичний стиль.
Не відзначаються повнотою і об'єктивністю статті про вчених, діяльність яких була пов'язана із Закарпаттям. Фактично на маргінесі в ЭПР опинилася така визначна постать у науці, як В.Гнатюк - один з найбільших дослідників, просвітників і захисників культурно-національних прав Угорської Русі. Заважило тут, мабуть, те, що В.Гнатюк "был твердо убежден в том, что "угорские" русины есть украинцы" і що "выводы В.Гнатюка и сейчас берут в качестве "аргументов" украинофилы Подкарпатской Руси и Пряшевщины" (136). Нерозкритою лишилася роля М.Драгоманова й І.Франка в культурно-національному пробудженні колишньої Угорської Русі та наближенні її до України. Фундаментальні "Знадоби до пізнання угро-руських говорів" (1899-1901, т.1-2) І.Верхратського І.Поп вважає "дилетантскими" спробами.
І.Поп зверхньо дивиться на закарпатську університетську науку - історичну й філологічну. З особливою неприязню говорить він про тих учених ХХ століття, які досліджували історичну єдність Закарпаття з Галичиною і Україною. Одному з найкращих істориків Закарпаття - М.Лелекачу він ставить за провину те, що той був "украинофил" і що нібито йому було доручено радянською владою "обосновать" "исконные" связи Подкарпатской Руси с восточным славянством, что он сделал в статьях, опубликованных на страницах Н[аучных] З[аписок] университета: Про приналежність Закарпаття до Київської Русі в Х-ХІ ст. Ін НЗ УжДУ, Ужгород, 1949, Т.2; Культурні зв'язки з Україною і Росією в ХVІІ-ХVІІІ ст. Ін НЗ УжДУ, 1954, Т.9. Больше ничего существенного в коммунистический период Л[елекач] не написал" (233).
Про другого історика Закарпаття, проф. І.Гранчака, І.Поп пише стриманіше, без ярликів, визнаючи, що той "был у истоков русинского движения, однако вследствие его радикализации с одной стороны и массированного давления украинских националистов и власти с другой, от него отошел" (145). Очолюючи створену 1991 року в складі п'яти вчених Ужгородського університету робочу групу, якій облвиконкомом було доручено вивчити питання правомірності вживання терміна "русин" і визнання національності "русин", І.Гранчак у своїх висновках висловився однозначно: "Термін "русин" - це давня назва українського населення всіх областей України. У зв'язку з тим, що певна частина населення краю внаслідок політики тоталітарного режиму не дійшла ще до української національної свідомості, вживання назви "русин" правомірне для позначення локальної самосвідомості, яку дехто помилково сприймає за національну самосвідомість. Термін "русин" ідентичний термінові "українець"8.
Нещадний І.Поп до вчених-українознавців, особливо тих, хто займає виразну державницьку позицію. У статті "Чучка Павло" пришитий йому "ярлик" - "общественно-политический деятель украинской национальной ориентации" - не до місця, бо проф. П.Чучка українець, український учений і український культурно-громадський діяч. "Считает себя специалистом по т. н. "украинским диалектам Закарпатья" (406-407). Але ж чому "считает себя"? Він є таким спеціалістом, свого часу захистив кандидатську дисертацію про українські говори Ужгородщини, має десятки опублікованих статей з діалектології. А питання належності закарпатських діалектів до української мови давно вже розв'язане в працях учених-мовознавців, фахівців у цій галузі - І.Верхратського, І.Панькевича, В.Гнатюка, Й.Дзендзелівського, В.Латти, З.Ганудель, В.Німчука, П.Лизанця, І.Пагирі, В.Добоша та інших. Згадується, що П.Чучка очолив Товариство української мови ім. Т.Шевченка, "имевшее политический характер" (407). Характер цього Товариства, яке діє в усій Україні, визначає його статут, це не політична, а громадська організація. А далі вже суцільне безглуздя: "После провозглашения независимости Украины (1991) и образования политических партий "Товариство" Ч[учки] оказалось лишним на политической арене края и он переименовал его в "Просвіту", претендуя на ее культурное и имущественное наследие" (407). Тут що не слово, то нісенітниця. Всеукраїнське Товариство української мови перейменоване на "Просвіту" в Києві, і проф. П.Чучка не має до цього перейменування ніякого стосунку, як і це всеукраїнське товариство "Просвіта" не має жодного стосунку до відновленого обласного краєзнавчого товариства "Просвіта". Чи не забагато тут домислів і чи може собі дозволити такі фантазії будь-яка енциклопедія, крім, звичайно, цієї, "русинської"?
Автор ЭПР закидає проф. П.Чучці, що він "демонстративно агрессивно выступает против русинского движения". Стосовно демонстративної агресивності - зумисна пересада, він веде послідовну наукову полеміку з цим потворним явищем, яке деформує культурно-національне, політичне й наукове життя Закарпаття. Те, що П.Чучка організовує і проводить міжнародні наукові карпатознавчі конференції, робить йому тільки честь, але в недоброзичливому трактуванні ЭПР - це конференції "с полным преобладанием в них украинофилов из соседних государств, где проживает русинское (украинское!) меньшинство и представителей т.н. "украинской диаспоры" (407). І.Поп береться оцінювати збірники матеріалів конференцій, виданих П.Чучкою, оголошуючи, що вони "имеют низкий публицистический (?! - О.М.) уровень" (407). Але до чого тут публіцистика? Важливо, що науковий рівень їх високий.
Якраз зі зразками політично заангажованої публіцистики, замість сподіваних енциклопедичного характеру відомостей, визначень і оцінок, стикаємося раз по раз на сторінках ЭПР. Приміром, виступи Ю.Балеґи проти політичного русинства зображуються як "политический донос на представителей русинства", який він нібито "возводит, по старой коммунистической привычке, "в дело доблести и геройства" (81). Автора цієї рецензії охрещено "русинобойцей", а його виступи в пресі й на міжнародних наукових форумах названо "бесцеремонными, истерическими нападками на русинское движение" (254). А ось приклади перекручень і політичної риторики, спрямованої проти проф. М.Тиводара, відомого етнографа-карпатознавця. Мало того, що він "украинофил", він ще й "дисциплинированный и правоверный доцент-марксист", який "в момент агонии коммунистического режима (1989 - 1991) внезапно становится ведущим украинским националистом, одним из организаторов "Руха" и "Товариства української мови ім. Т.Шевченка" в Ужгороде. Занимает резко агрессивную позицию по отношению к "Обществу подкарпатских русинов". Как историк и этнограф специализируется на систематической фальсификации прошлого русинов и их этно-политического развития. Категорически отрицает их отличие от украинцев и других славянских народов Центральной и Восточной Европы, самостоятельность их национального развития" (360).
Не поталанило й іншим ученим Ужгородського національного університету. В ЭПР потрапило близько 30 імен професорів, доцентів, викладачів. Проте значна частина з них оцінюється негативно, як "восточные кадры", якась частина - нейтрально і лише про дві-три особи написано прихильно й об'єктивно, навіть з деяким перебільшенням їхніх досягнень (П.Лінтур, Ф.Потушняк). Ось зразок "куцої" довідки про теперішнього завідувача катедри історії України, провідного історика Закарпаття, автора ґрунтовної праці "Історія Закарпаття в біографіях і портретах"9 Дмитра Данилюка: "историк, кандидат наук (1976), доктор исторических наук (1994). Автор книг и статей о М.Лучкае, Ю.Венелине, А.Духновиче и др. В своих выводах Д. не всегда свободен от идеологических штампов" (153). Оце і все. Про яку енциклопедичність і об'єктивність тут можна говорити? Це навіть не довідка для видання "Хто є хто?" Якщо вчений "не подобається" І.Попу своїми поглядами на "підкарпатське русинство", то про нього можна написати так, як про Д.Данилюка, або ж узагалі не згадати. В ЭПР немає статей про відомих дослідників Закарпаття, вчених і викладачів Ужгородського національного університету В.Гомонная, О.Довганича, В.Добоша, П.Лизанця, В.Палька, О.Хланту, В.Худанича, Т.Чумак та інших. "Не помічає" автор і невгодних йому учених закарпатців у діаспорі (крім І.Жеґуця), які зробили чималий внесок у дослідження Закарпаття - О.Барана, А.Пекаря, О.Данка, В.Маркуся, І.Фізера. Пропущено й інших дослідників краю, скажімо, українця В.Кубійовича (географа й етнолога) і норвежця О.Броха (мовознавця).
Якоюсь просто патологічною неприязню пронизані статті І.Попа про українських письменників Закарпаття, особливо тих, хто вирвався з місцевої провінційної заскорузлості. Немає характеристики їхньої творчості, проігноровано художні здобутки. Фаховий розгляд справді помітного літературного руху на Закарпатті в ХХ столітті заступається політикуванням, наліплюванням політичних й ідеологічних наличок, призбируванням і поданням відомостей позалітературного, побутового характеру, яким узагалі не місце в енциклопедії.
Візьмімо статтю про Івана Чендея, видатного сучасного письменника, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка. Виявляється, що це не український письменник, а "писатель, культурный и политический деятель украинской ориентации" (401). В 60-х роках він нібито "выступал в русле "реформированного коммунизма". Критика "Березневого снігу" і виключення з партії не вплинули на нього, він і далі "оставался верным комунистической идеологии, отбывал "покаяние" писанием очерков о "героях коммунистического труда". А ось як оцінюється діяльність І.Чендея останнього десятиріччя, в умовах незалежної України: "После распада СССР Ч[ендей] становится внезапно правоверным украинским националистом, только бы оставаться в первых рядах "заслуженных и премированных" (награжден премией им. В.Винниченка (сіц!), 1992; Почетным знаком президента Украины, 1993; Государственной премией им. Т.Шевченко, 1994). Для доказательства своей украинско-националистической правоверности активно ангажируется в антирусинских кампаниях" (401). Автор статті не відчував ніякої потреби сказати бодай щось посутнє про творчість видатного художника слова, автора прекрасних оповідань, повістей, романів, який вивів літературу Закарпаття на всеукраїнський рівень.
Не знайшов І.Поп чогось вартісного і в доробку іншого видатного прозаїка - М.Томчанія. На свою "біду" М.Томчаній закінчив "украинофильскую торговую академию в Мукачеве" (362), у 1939 році угорською окупаційною владою був висланий в Угорщину "в рамках акции по "перевоспитанию" украинофилов", але й там його не перевиховали, він став українським письменником, проте, наголошує автор статті, "в условиях тоталитарной системы не смог выйти за рамки "социалистического реализма", поскорее к нему приспособился и, по существу, свой талант не реализовал" (362). І це говориться про письменника з щасливою творчою долею, який розкрив свій небуденний талант у трилогії "Жменяки". (Вона, до речі, дуже далека від постулатів соціалістичного реалізму.)
Зрозуміле критичне ставлення до цього творчого методу радянської літератури, але І.Поп перетворює "соціалістичний реалізм" на жупел і, поряд з "українофільством", використовує як шаблон для негативних оцінок. В.Ґренджа-Донський, Зореслав (Сабол), І.Колос, І.Ірлявський, М.Рішко, Ю.Боршош-Кум'ятський, Ю.Гойда, Ю.Мейґеш, В.Вовчок - різні за обдарованням, світоглядними позиціями й творчим спрямуванням літератори, але творчість усіх їх знецінюється в ЭПР, одних за "українофільство", інших - за "соціалістичний реалізм". Про деяких - М.Тисянську, П.Цибульського, В.Вароді, П. Мідянку нема і згадки.
Кілька статей відзначаються особливою жовчністю й розв'язністю стилю. Так, досить відомий письменник В.Вовчок для автора ЭПР - "чиновник от литературы при коммунистическом режиме" (себто якийсь час очолював Закарпатське відділення Спілки письменників України), "литературный имитатор квазисчастливой жизни в тоталитарной системе, всеобщего воодушевления в "обновленном крае". За свои имитации в духе "социалистического реализма" обласкан коммунистическими властями премиями, его вирши перелагались на музыку...", "в независимой Украине В[овчок] снова среди вечно "правоверно-верноподданых", воспевает уже националистических "героев" прошлого и настоящего, собирает новые премии" (118). Гола публіцистика, загальникові зневажливі характеристики, і немає навіть спроби розглянути творчість письменника, як належало б в енциклопедії.
Свої інвективи спрямовує І.Поп і на Петра Скунця, одного з провідних сучасних українських поетів. Якщо вірити авторові ЭПР, то П.Скунць "начинал как способный поэт, со временем превративший стихосложение в доходное ремесло, часто по заказу властей коммунистического режима. За них был награжден официальными премиями" (343). Чомусь І.Поп вважає, що П.Скунць "достиг вершины профанации в т.н. "переводах" со всех языков народов бывшего СССР и стран "социалистического" блока по чужим переводным "подстрочникам". Насправді переклади П.Скунця зроблені кваліфіковано, з хистом, а щодо "підрядників", то використання їх не заперечує теорія перекладу, це звичайна практика. І.Поп переконує, що "в момент кризиса и распада СССР С[кунць] резко меняет ориентацию, оказывается в рядах украинских националистов, редактор националистической газетки "Карпатська Україна", специализировавшейся на грязных нападках на русинское движение" (344). Отак, за принципом "хто не з нами, той проти нас". І хоч би щось про власне поезію П.Скунця.
Ціла велика група громадських і культурних діячів, педагогів, письменників викликає в автора ЭПР неприйняття й неприязнь тільки тому, що вони прибули працювати на Закарпаття після 1945 року. Справді, після війни сюди прислано багато державних службовців, партійців, працівників каральних органів, насунуло всіляких пройдисвітів. Але ж приїхало й чимало лікарів, учителів, спеціалістів народного господарства, педагогів для Ужгородського університету, журналістів, культурно-освітніх діячів, які допомогли виховати нинішню місцеву інтелігенцію, розвивали культурне життя краю. Вони й далі трудяться на Закарпатті, яке стало для них другою батьківщиною. Можна нині по-різному оцінювати тих чи тих відомих осіб з-поміж них. Але не може бути огульно негативного підходу, який демонструє І.Поп, поспіль послуговуючись такими означеннями, як "один з (сіц!) восточных коммунистических "кадров", присылавшихся в Подкарпатскую Русь (Закарпатскую область УССР) с 1946" (185), "как партийный работник послан в Ужгород в ходе замены "местных" управленцев на "восточных" (230), "прислан в Подкарпаскую Русь как восточный коммунистический журналист" (307), "восточный кадр" (350), "послан как опытный коммунистический идеологический работник в Ужгород" (357), "один из послевоенной волны восточных поселенцев, "искателей счастья и чинов" (376), "прислан как "восточный кадр" для организации Ужгородского ун[иверсите]та" (430). Тут мимоволі напрошується питання до автора, "подкарпатского русина": як його сприймали в Москві і тепер сприймають у Празі? чий він "кадр"? хто його туди посилав і для чого? А ще: чи його кандидатська й докторська дисертації не писалися на підставі марксистсько-ленінської методології з щедрим використанням праць "класиків марксизму-ленінізму"? Та й чи редагований ним журнал "Советское славяноведение" не був форпостом марксистсько-ленінської славістики й популяризатором соціалістичного реалізму як відкритої світової естетичної системи? Чому радянська ідеологія й соціалістичний реалізм, яким автор і сам сповна віддавав шану, ставляться на карб тільки нелюбим йому "українофілам" із Закарпаття і Галичини?

Повнота реєстру, рівень енциклопедичності

Істотним критерієм оцінки будь-якої енциклопедії є повнота і обґрунтованість її реєстру. Про посутні прогалини, зумовлені суб'єктивізмом і політичною заангажованістю автора й упорядника ЭПР, уже йшлося, але деякі непослідовності й пропуски тут, очевидно, мають інші причини, зокрема пояснюються вибірковістю, а то й випадковістю добору. Це простежується навіть на матеріалі такої "нейтральної" сфери, як природа Закарпаття.
Вибірково говориться в ЭПР про гори й гірські вершини краю. Вміщено статті "Анталовецкая поляна", "Береговское холмогорье", "Бескиды Высокие", "Руна Полонина", "Водораздельный Карпатский хребет", "Свидовец", "Горганы", "Маковица", "Синяк", "Великий Дил", але немає статей про такі уславлені гірські вершини, як Говерля, П'єтрос, Піп Іван.
Не поталанило в ЭПР і перевалам через Українські Карпати - Ужоцькому, Торунському, Волівецькому і Яблунівському (Татарському). І.Попа зацікавив тільки один, Верецький перевал, і то, либонь, тому, що він зайняв певне місце в угорській історичній традиції. Тут у 1896 році встановлено пам'ятника на відзначення 1000-ліття приходу угорців на Дунайську рівнину. У 20-х роках цей монумент демонтувала чехо-словацька влада. І ось І.Поп вирішив за доцільне увічнити в ЭПР фарс із встановленням на Верецькому перевалі нового пам'ятника - уже в 1996 році, до 1100-ліття угорської державності. Його спорудження і нині не завершено, бо національно-патріотичні сили краю рішуче виступили проти пам'ятників чужих держав на українській території.
Сумнівною видається потреба введення до ЭПР окремих статей про закарпатські мінеральні води - "Драгівську", "Келечинську", "Кваси", "Лужанську", "Неліпинську", "Плосківську", "Поляну Квасову", "Поляну Купель", "Сваляву", "Сойми", "Шаянську". Автор цих статей - лікар санаторію "Сонячне Закарпаття" М.Завадяк - належить до активістів "Общества подкарпатских русинов", тому для нього теж знайдено енциклопедичну "нішу". Мабуть, доцільністю такого самого штибу продиктована поява на сторінках ЭПР і статей про санаторії ("Гірську Тису", "Карпати", "Квітку полонини", "Кооператор", "Поляну", "Синяк", "Сонячне Закарпаття", "Шаян").
Вибірково наведено в ЭПР відомості про міста, містечка й села Закарпаття. Зовсім не зрозуміло, чому бракує статей про відомі в історії краю населені пункти Чоп, Рахів, Ясіня, Перечин, Довге, Солотвина, Великий Березний, Волове (Міжгір'я), Воловець, Колочава, Буштино, Середнє, Свалява, Великий Бичків, Ужок та інші. Натомість не варто було зупинятися на таких другорядних місцевих топонімічних назвах, як урочище "Борсучина", "Високий камінь", "Чорний мочар", "Нанківське озеро", "Вільшанка". Закарпаття багате на топонімію, у кожному селі і його хітарі є десятки таких назв.
В ЭПР уміщено чимало інших гасел, які не мають енциклопедичного характеру, місце їм хіба що в тлумачному словнику. Наприклад: "Бокораши, плотогоны, сплавщики леса в Карпатах", "Гайдуки, надсмотрщики при дворах и в государственной администрации в Венгрии и Подкарпатской Руси, выполняли репрессивные функции", "Девятина, полуфеодальная повинность, налог в пользу церкви", "Камеральная доминия, королевское феодальное владение", "Кантор, (пивцеучитель), учитель народной школы 18-19 вв.", "Коблина, натуральная повинность крестьян в пользу церкви (зерно, сено, дрова и др.)", "Копаницы", "Курия" та інші. Це саме стосується й одиниць виміру: "Братиславская мера", "Вико", "Гольд", "Ица", "Коблик", "Копач", "Косаш", "Локоть", "Око", "Прут, Пруг", "Шнур", "Юста" тощо.
Брак системності спричинився до того, що в ЭПР не виявилося ні загального характеру статті про освіту чи бодай шкільництво, ні гасел, присвячених окремим навчальним закладам, що в 20 - 30-х роках багато прислужилися культурі краю - Берегівській, Мукачівській, Хустській гімназіям, а також гімназії чину отців василіан в Ужгороді, Мукачівській торговельній академії. Дивно, але немає статті й про Ужгородський університет, який ось уже понад півстоліття є провідним центром освіти й науки краю. Обійдено увагою монастирі в Малому Березному, Імстичеві, Домбоках та інші, які теж були осередками культури.
Бракує оглядових статей про літературу, музичне й театральне мистецтво Закарпаття. Педагог і хормейстер "русинской ориентации" М.Алмашій подав до ЭПР відомості про ряд ансамблів, хорів, оркестрів. Серед них переважно другорядні сучасні сільські й міські колективи, а з провідних тільки Закарпатський народний хор, камерний хор "Кантус" і хор хлопчиків міста Мукачева. Корисно, звичайно, довідатись щось і про хор Ужгородського Христо-Воздвиженського катедрального собору, і про "Голубинські свашки", і про "Полянські солов'ята", але високий рівень хорового, музичного й танцювального мистецтва Закарпаття засвідчують передусім такі художні колективи, як "Боржава", "Юність Закарпаття", "Лісоруб", Чоловіча хорова капела Ужгородського національного університету, Хорова капела Мукачівського Будинку вчителя, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, оркестр Рахівської картонної фабрики, фольклорно-етнографічний ансамбль "Ужгород", Міжгірський оркестр народних інструментів та інші. М.Алмашій демонстративно зігнорував їх, бо вони виконують українські народні пісні Закарпаття, і представив тільки ті, які, на його думку, популяризують русинські пісні. Так політика перемогла мистецтво. Статті М.Алмашія написані вкрай непрофесійно й недбало. У його висвітленні хорове й музичне мистецтво "Підкарпатської Русі" має жалюгідний вигляд, не дотягує навіть до рівня 20 - 30-х років, перебиваючись побутово-етнографічними сценками та церковним "простопінієм". Що це не так, можна було переконатися під час звітного концерту майстрів мистецтв і художніх колективів Закарпатської області "Чарівні мелодії Закарпаття", що відбувся на відзначення 10-ї річниці Незалежності України в Національному палаці "Україна" 6 липня 2001 року. В цьому концерті взяли участь десятки художніх ансамблів (понад 600 осіб), які показали справжнє самобутнє музичне мистецтво Закарпаття.
Так само збіднено в ЭПР і закарпатське театральне мистецтво. У ній не знайшлося місця навіть для гасел про Ужгородський обласний український музично-драматичний і про Мукачівський російський драматичний театри.
Фахову неспроможність авторів і редакторів у підготовці енциклопедичного видання промовисто засвідчують і інші хиби. Це повтори тих самих гасел, наприклад, "Домбровская Мария" (163) і "Пидгирянка Марийка" (302); "Кантор (пивцеучитель)" (193) і "Пивцеучители, канторы" (302). Це й просто скандальне, як для енциклопедії, недодержання абеткового порядку розміщення статей: спершу "Автономия" (73), далі "Австро-Венгрия" (73); "Альфельдская культура" (75) - "Алиськевич" (75); "Бессонов" (91) - "Бескид" (91); "Богатырев" (96) - "Бобульский" (97); "Виллашек" (115) - ""В¤ночокъ..."" ("¤" читається як "і". - О.М.) (115) - "Вильшанка" (115); "Гаджега Василий" (126) - "Гаджега Вартоломей"(126); "Гайдук Василий (127) - ""Газета..."" (127) - "Гайдуки" (127); "Гуцулы" (149) - "Гуцульская "гражда"" (149); "Довгович"(159) - "Довганич" (159); "Закарпатский народный хор" (177) - "Закарпатский краеведческий музей" (178); "Капрара" (193) - "Капраль" (193); "Копинец" (219) - ""Кооператор"" (219); ""Листокъ"" (233) - "Линтур" (233); "Мишуга" (255) - "Миц" (255); "Мукачевский монастырь св. Николая" (266) - "Мукачевский исторический музей" (267); "Народная школа" (269) - ""Народовецьке учительське товариство"" (269) - "Народные комитеты" (269); ""Нед¤ля"" (273) - ""Нед¤ля русина"" (273) - "Недзельский" (274); "Немцы" (275) - "Немеши (Нямеши)" (275); "Поп Дмитрий" (309) - "Поп Иван" (дві статті) (309-310) - "Поп Василь Степанович" (310); "Тёкёли" (357) - "Теличко" (358) - "Тэлэк, дилец" (358) - "Теодорович" (358); "Ясько" (430) - "Яраш" (430). Така сама плутанина й на с. 186, 192, 213, 228, 330, 359, 371-372, 377, 402, 405-406, 414.
І.Поп, як "подкарпатский русин", незнання української мови демонструє навіть у тих нечисленних вкрапленнях українських слів, які допускає у свій текст (приміром, по-чудернацькому відмінює слово "нарід" - "наріду" замість "народу", 357). Але, як виглядає, за тридцять років перебування у Москві не навчився як слід і російської мови. Не допомогли йому та іншим авторам і ужгородські та заокеанський редактори. У тексті натрапляємо на українізми, невластиві російському слововжитку й орфографії форми: "министр в делах Подкарпатской Руси" (293), "теологию изучал у папских коллегиях" (324), "в составе... Е.Дудаша, М.Василенка" (330), "издал книгу... ставшую первым печатным советником" (323; рос. - "руководством", "пособием"), "прокоммунистический месячник [журнал]" (271; рос. - "ежемесячник"), "охрана здоровья" (320; рос. - "здравоохранение"), "молитовник" (206), "самоук" (148), "читанка" (332; рос. - "книга для чтения"), "шестираменный крест" (131), "украинизованные школы" (292), "диригент" (290), "композитор-аматор" (192), "приватное издательство" (320), "сборник поэзий" (130, 204, 230), "член президии" (355), "эвангелическая" (361) тощо. Нормативна все-таки в літературній російській мові назва "Галиция", а не "Галичина" (373 та ін.). Не рідкість в ЭПР відступи від російського правопису у вживанні великої і малої літер, пунктуаційні огріхи. Отака "енциклопедія" з мовного боку.
Дуже знижують і так невисокий науковий рівень видання численні фактичні помилки й перекручення. Наведемо лише кілька показових прикладів. Литовський князь Вітовт фігурує як Вітольд (29), єпископ Стефан Панкович - як Штефан (35), видавець Миравчик - як Моравчик. Дату смерті вченого-географа, академіка ВУАН С.Рудницького зазначено в ЭПР (327) так: "193?". Проте ще на початку 1990-х років оприлюднено документальні відомості, що його розстріляно на Соловках 3 листопада 1937 року. Художник М.Белень народився в с. Лісковець (Ляховець) Волівського (Міжгірського), а не Воловецького району (86), В.Пагиря народився в с. Щербовець Воловецького, а не Свалявського району (290). Василь Русин народився не 1923 року (328), а 2.01.1919 у с. Лецовиця Мукачівського району. Проф. Павло Чучка народився 1928 року, а не 1922 (406); Олекса Мишанич народився 1.04.1933, а не 1.05.1933 року (254). Іриней Леґеза народився 1.04.1861 року, а не 1.05. 1861 і помер 8.09.1929 року в с. Тур'я-Бистра Перечинського району, а не "1922, Кленовое (Чехословакия)" (231). ЭПР, отже, не може служити надійним джерелом дат і фактів.
Мовознавець М.Грицак ніколи не працював над "Словарем говоров Подкарпатской Руси" (146). Його величезна праця має авторську назву "Словник українських говорів Закарпаття". І.Поп твердить, що в 1920 році Україна не існувала "как государство" (132). Історія засвідчує протилежне. Цей історик не визнає доби української революції 1917-1921 років, ні українських урядів того періоду. При кожній нагоді він намагається принизити український народ і його історію.

І НА ЗАКІНЧЕННЯ: ЩО СТОЇТЬ ЗА ЭПР

Самоочевидно, що ЭПР створено не з науковою метою. Певної енциклопедичної форми їй, мабуть, надано тому, що серед загалу ще лишається довіра й пошана до енциклопедичних видань. Але енциклопедією у властивому значенні цього слова не є, бо ні своїм змістом, ні фаховим рівнем підготовки вона не відповідає усталеним у світовій енциклопедичній практиці вимогам. Мета ЭПР передусім суто політична: обґрунтувати відрубність Закарпаття від України й існування окремого "русинського народу". З більш як півтори тисячі статей ЭПК тільки якась, невелика частина може бути використана як довідковий матеріал. Решта ж через заполітизованість, тенденційність і ненауковість наявних у них дефініцій, характеристик і оцінок не надається і для такої ролі. Автори перекрутили історію й принизили культуру Закарпаття, зробили її малою, загумінковою, невиразною, а її інтелігенцію, прикладаючи до неї означення всілякого "фільства", - служницею всіх сусідніх панів. Вони намагаються протягнути дуже сумнівну думку про два Закарпаття: одне - "Подкарпатскую Русь", витворену московською, будапештською і празькою традиціями, чужу Україні, і друге - українське Закарпаття, нібито силоміць нав'язане галичанами, східними українцями, радянською владою і місцевими "українофілами". Ці два краї протиставляються один одному, трактуються мало не як ворожі світи. Закарпатські українці (підкарпатські русини), місцеве корінне українське (руське) населення зображується як біомаса, воно нібито ще й наприкінці ХХ століття не зуміло національно визначитися, озирається тільки в минуле. Історія Закарпаття, його самобутня народна культура й мистецтво не потребують нині знижених, поблажливих оцінок, а поготів неприйнятні щодо них політичні спекуляції. Вони ввійшли в контекст всеукраїнської історії і культури. Утверджувати нині їхній локальний, провінційний, переважно селянський рівень першої половини ХХ століття - безперспективно. Основний автор і упорядник ЭПР - І.Поп, як учений-історик, безперечно, усвідомлює, що зміни кордонів, встановлених після Другої світової війни, не буде, що Підкарпатська Русь у тому вигляді, в якому вона існувала в 1919 - 1938 роках, не воскресне, що колишні підкарпатські русини з етносу вже стали народом, українцями, і що національну свідомість у них уже ніхто ніколи не відбере. Дійсність не підтверджує фальшивих концепцій, тож і лишається в ЭПР нарікати на "утиски", "підступи" влади, українських націоналістів, "українофілів", а брак маси послідовників пояснювати природженою практичністю людності краю і спадщиною доби тоталітаризму, що сформував, мовляв, байдужу "к делам общественным, национальным" (у розумінні, звичайно, політичного русинства) людину. В ЭПР акумульовано міфологію закарпатського політичного сепаратизму, який одверто не сприйняв незалежної України. А втім, він не спромігся і на витворення власного національного міфу й паразитує на зміні назви етносу в ХХ столітті та прихильності місцевого населення до своєї давньої етнічної самоназви "русин". За іграми в "Підкарпатську Русь" - велика політика. Окремий народ замість закарпатських українців хотіли б бачити ті сили в Москві, Будапешті й Празі, які шукають своїх інтересів в Українських Карпатах. Вони й стоять за ЭПР. У ній дипломатично обійдено русинські проблеми в Словаччині, замовчано Світові конгреси русинів і, звичайно, нічого не сказано про емісарів зі США й Канади, які керують світовим "русинським рухом" і безцеремонно втручаються у внутрішні справи України. Очевидно, з міркувань політичної тактики не "засвітилися" в ЭПР сучасні "Временное правительство Подкарпатской Руси" й "Сойм Подкарпатской Руси". У вступі до ЭПР І.Поп із самохвальством твердить, що "... с выходом этого труда в самом начале нового, двадцать первого века, и нового, третьего тысячелетия, заявляет о себе самая молодая в Европе русинская энциклопедистика" (10). Та змістом і рівнем своєї праці автори й видавці показали, що такої енциклопедистики не існує. Це не наука й не енциклопедистика, це прихована за палітурками енциклопедії політика, спрямована проти України і єдності української нації.

ПРИМІТКИ

1 Хланта І.В. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Біобібліографічний покажчик. - Ужгород, 1995. - С.586.
2 Народный катехизис: Народ, народность, язык и просвещение. - Ужгород, 1926. - С.3.
3 Там само. - С.5.
4 Бенеш Е. Промова про підкарпаторуський проблем і його відношення до Чехо-Словацької Республіки. - Прага, 1934. - С.45, 46.
5 Цит. за текстом окремого плаката.
6 Поступ. - Прага, 1931. - №1. - С.15.
7 Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1983; Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. - К., 1987; Лемківщина: У 2 т. - Львів, 1999. - Т.1.
8 Висновки робочої групи облвиконкому по вивченню правомірності питань, що підняті в Декларації Товариства карпатських русинів від 9 січня 1991 року // Карпатська Україна. - 1991. - 23 жовт.
9 Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах: (З давніх часів до початку ХХ ст.). - Ужгород, 1997. - 290 с.

ПУ № 4, 2001 р.