історія / публіцистика

Юрій Гаврилюк.

УКРАЇНЦІ І БІЛОРУСЬКА ПРОБЛЕМА НА ПІДЛЯШШІ
Міфи і факти

За обставин катастрофічного стану білоруськості в Білорусі, коли навіть на селі втрачено живомовне середовище, а населення масово зрікається рідної мови, що підтвердив недавній сумнозвісний референдум, місцеві патріоти ставлять за приклад „білоруську оазу" на Білосточчині (Польща). Та парадокс ситуації полягає в тому, що ця уявна оаза білоруськості охоплює, крім власне білоруських етнічних теренів, передусім і головно - українські - Північне Підляшшя, де протягом кількох останніх десятиріч влада намагалася з українців зробити білорусів.

Коли говоримо про украінське Підляшшя (у XIX ст. польські автори вживали окреслення „Podlasie Ruskie", його українське населення звали „Rus podlaska"), маємо на думці територію довкруг ких населених пунктів, як Володава, Кодень, Тереспіль, Біла Підляська - на південь (Бугу, а також Дорогичин, Мельник, Сім'ятичі, Гайнівка, Більськ, Нарва - на північ від цієї річки.

Уведення території сучасного Підляшшя на політичну сцену руської (староукраїнської) державності в'яжеться безпосередньо з особою великого князя Київського Володимира, який у 983 році відбув збройний похід над Буг і Нарву, щоб убезпечити руське пограниччя від сусіднього балтійського племені ятвягів. Тоді також посилилося тут осадництво з Волині. Центром нової осадницько-адміністративної одиниці, яка виникла над середнім Бугом і Нарвою, стало Берестя, що існувало вже на початку XI століття. Згодом постали підляські городи Дорогичин, Мельник, Більськ, Бранськ, Сураж (Сараж).

До середини XIV століття Берестейська земля належала до Київської, а пізніше до Галицько-Волинської Русі. Тоді також усталилося вживання щодо цієї території означення Русь. Тож у другій половині XIV століття, коли належала вона вже до Великого князівства Литовського, князі Кейстут і Ягайло, підписуючи мирний договір з хрестоносцями, землі довкола Берестя, Дорогичина, Більська, Бранська й Суража називали „Руською країною", на відміну од заселеного білорусами „краю Гродна".

Приблизно до половини XV століття українське й білоруське населення на території сучасного Білостоцького воєвідства не мало спільної етнічної межі. Щойно на зламі XV і XVI століть, мірою того, як українська людність з-над Бугу пересувалася на північ, а білоруська з-під Гродна - на захід і південь, почала формуватися етнічна межа між цими народами. У XVI столітгі українці, які з околиць Більська переселилися під Заблудів і далі на північ та захід, зіткнулися з білорусами, що колонізували околиці Заблудова й терени на північ від нього. Українське населення досягнуло тоді навіть Тикотина й Ганязя, але швидко змішалося з численнішим тут польським і білоруським населенням. Однак ще в XIX столітті багато мовознавців - польських, російських і українських вважали говірки околиць Заблудова не білоруськими, а українськими, перехідними до білоруських. Наві ть у двадцятих роках нашого століття, коли святкувалися 350-ті роковини друкарства в Україні, зав'язалася дискусія, чи першими друками па українських землях вважати друки львівські, а чи заблудівські. Прихильники другого варіанту покликалися власне на це межове положення Заблудова.

У першій половині XVII столітгя над річкою Наровкою зустрілося українське населення, яке з околиць Більська колонізувало Біловезьку й Більську пущі, з білорусами, що пересувалися зі сходу. Мовознавець М.Саєвич, родом із села Наровка, в праці про білоруські говірки на південь від Нарви пише: „Говірки околиць Наровки й Біловєжі є найдалі на південь висунені білоруські говірки Білостоцького воєвідства. Межа поміж білоруськими і українськими говірками туї досить гостра й пролягає поміж місцевостями Капітанщина, Ахрими, Бернадський Мост, Скупава й Теремиськи, в яких виступає ще характерне для білоруської мови акання, дзекання, і місцевостями Криниця, Кривець, Васьки, Борисувка, Новосади, Липини й Орішково, які лежать уже на території окаючих говірок"'. Обидві названі говірки відокремлює найчастіше кількакілометрова смуга пущі, що очевидно не сприяло формуванню говірок з перехідними прикметами.

Нині північну українсько-білоруську етнічну межу проводять на північ від річки Нарва: до території, заселеної українцями, залічують гри православні парафії - Риболи (гміна Заблудів), Пухли й Тростянка. На сході білоруське населення займає північно-східний край гміни Нарва, а далі етнографічна межа, яку частково описав М.Саєвич, приблизно проходить уздовж західних меж гмін Наровка й Біловежа Отже, українці на території Північного Підляшшя проживають у гмінах: Заблудів (південна частина), Нарва, Більськ, Чижі, Гайнівка, Вишки (кілька сіл), Бранськ (кілька сіл), Ботьки, Орля, Дубичі Церковні, Городиськ (кілька сіл), Дідковичі (кілька сіл), Милейчиці, Кліщелі, Черемуха, Дорогичин (кілька сіл), Сім'ятичі, Нурець-Станція і Мельник.

Епоха романтизму, яка принесла не лише зацікавлення культурою сільського населення, а й стала добою національного пробудження бездержавних слов'янських народів, не обминула Підляшшя. У першій чверті XIX столітгя після включення Більського повіту до складу т.зв. Литовсько-Білоруських губерній Російської імперії (власне до Гродненської губернії) на Віденському університеті скупчилося немале гроно української і білоруської молоді, здебільшого священичих синів. Виник навіть гурток, члени якого почали збирати різноманітні документи, пов'язані з історією Церкви. Керували цим гуртком Михайло Бобровський (син священика з села Вілька Вигонівська), який свої листи підписував Ruthrnus, тобто русин, і Ігнат Данилович (син священика з села Гриневичі під Більськом), про котрого Бобровський у листі до польського ісnорика Й.Лелевеля писав, що він „з хахлацького, роду". Велику активність на полі збирання рідної старовини й фольклору виявляв також кліщелівський парох Антон Сосновський. На жаль, Віленський університет після польського повстання 1831 року ліквідувала російська влада, і цим було знищено зародок сподіваного національного відродження українців, так і білорусів.

З першої половини XIX столітгя, коли в Харкові, Києві й Львові почався вже процес національного відродження українців, діишло до нас лише кілька історичних і етнографічних описів Підляшшя. Автор одного з них (надрукованого в 1848 р.), більщанин Йосип Ярошевич звертав увагу на зв'язок мови населення Більського повіту з мовою українців з Полісся й Волині, а його опис підляської хати з вишневим садком є немовби повторенням образів з Шевченкового вірша „Садок вишневий коло хати...", написаного майже одночасно2.

Інший підляшук, який підписався як „А. П...лович з околиць Нарви", так описував у 1854 році Підляшшя: „Коли хто, їдучи з Пінська, приміром, до Білостока через Пружани, після кількаденної важкої подорожі, в якій рідко зустрінеш людину, а ще рідше людську оселю, переїде вже Біловезьку пущу, у напрямку від Наровки до Нарви, то, виринувши з темних лісів, побачить ясні поля, краєвид просторий і веселий; коли його зір не зустріне вже на обрії синіх пущ, яких, може, не любить; коли не бачить уже поліщуків, ковтунястих, у чорних, довгих сорочках, а зустрічає населення біліше, чистіше і без ковтунів; коли замість курних хат із задимленим повітрям постануть перед ним хатини з коминами, з яких дим тягнеться в небо, хай знає. що в'їхав на Руське Підляшшя".

Як далі довідуємося з цього опису, підляські русини-українці були народом дуже музикальним і співучим, що знає незліченну кількість різних місцевих пісень, але також і „українські (тут у значенні - наддніпрянські. -10. Г.) думи й козачки". Найпопулярнішою серед тодішньої молоді була думка „Ой не ходи Грицю на вечорниці", а на забавах танцювали або козака, або танці, ритмом наближені до нього.

Перші дані про національні, а властиво етнічні, почування підляських українців маємо, однак, щойно з 80-х років минулого столітгя. Людвік Чарковський, який працював довгий час лікарем у Сім'ятичах і добре міг пізнати місцеве населення, так писав про тодішніх русинів: „На запитання „хто він?" - відповідає: ,,господар", або „селянин"; „як молиться?" -„по-руську", а „як говорить?" - „по-простому". Польське населення, де стикається з русинами, вважає їх мстивими, завзятими і потайними. Підляшук з народу не вважає себе ні мазуром, ані тим більш „литвином" - цим іменням хрестять згідно і мазур, і підляський русин своїх сусідів зі сходу Підляського воєвідства, тобто за колишнім історичним кордоном Литви; але це не кінець -„литовською" називає і мову цього населення, тобто білоруські говірки. „Литвинів" таких підляшуки вважають нижчими розумово від себе; має це бути „темний народ"; ходить у личаках та сидить у „димних" (курних) хатах - ні перших , ні других на Підляшші вже немає".

Цей українсько-білоруський антагонізм на побутовому рівні не зник і сьогодні. Бо хоч редактори й дописувачі білостоцького білоруського тижневика „Ніва" удають, що всі українці на Північному Підляшші - це білоруси, але й вони часом мимоволі наводять справжні факти. Так, в одному з чисел „Ніви" за 1988 рік надруковано статтю „Як сир - не закуска, так і литвин - не людина" постійної дописувачки Аврори,яка бідкалася над ситуацією на українсько-білоруському пограниччі між Нарвою і Наровкою, хоч, звісно, вона не вважає його „білорусько-українським". Ось ширший фрагмент з її статті: „Білоруси поділяються в нас на дві діалектні групи. На південь від Нарви - то поліщуки, вони „декають" (напр., пуойде, прийде).

- Мамо, кім ми є?
Дитяче запитаннє. Заклопотано усміхаєшся? Кажеш;
- Дурниця!?
А може пробуєш одказати?
- Мамо, кім ми є?
Ехо мого дитинства. Хтось заклопотано усміхнувся. Хтось сказав:
- Дурниця!
Хтось пробував одказати:
- От, кажут, що якієсь хахли...
- Мамо, кім ми є!?
Росло запитаннє й росла я.
Вдома казалі:
- Руські. Знакоми казалі:
-Поляци. В школі казалі:
- Бєларуси.
Заклопотано усміхалася. Казала:
- Дурниця!
Пробувала одказати...
одказала і туолькі тепер перестала заклопотано усміхатися.
казати:
- Дурниця!
вже знаю, що не вчую:
- Мамо, кім ми є?!
Женя Жабінська

А білоруси, які живуть на північ від річок Нарва і Наровка, - „дзєкають" (напр., пойдзє, прийдзє).

Інколи називають їх „литвинами". Литвинів цих менше, ніж поліщуків, яких останнім часом щораз частіше називають підляшуками. Є ще поділи на менші групи -наприклад,у Луці й Слабодці живуть заречанці. Ці заречанці говорять діалектом, який учені вважають середньобілоруським, і на основі якого сформувалася білоруська літературна мова.

Підляшуки, або підляші, чогось дуже не люблять литвинів, перекривляють їх і називають лестунами. Говорять: „Як сир не закуска, так і літвін - не чоловіек". Підляші доводять - саме під час застілля, що литвини це гультяї, які лише люблять хвалитися і нічого більше не роблять. Це самр. плетуть литвини про підляшів (поліщуків). Бувши одного разу на весіллі, наслухалася я розмов одної литвинки з підляшами.

- Ти для мене так подобаєшся, Галінко, што як пуойдемо на забаву, то всіє танці буду з гобою танцюваті, - залицяється кавалір.
- Адчапіся, падляшиско ти! - кричить майже з ненавистю гарна литвинка. - Пєрастань мнє тут „декаць" і „векаць", лєпєй ужо па-польску гавари да мянє!
- А што, пудляші то вже не люде?
І тут устряв його друг:
- Ой, Костя, нема чого з єю говориті. Чи наша діевчина гуорша од літвінкі? Ніе! Наша ще ліепша. Пудляш - то чоловіек наш, а літвін - то чортув син!
- Гет'а вжо няправда, - обурилася, почервонівши, литвинка. - Як сир - нє закуска, так падляш - нє чалавєк!..
Дві мої родички вийшли заміж за підляшів і говорять по-підляському. Запитала я їх, чого ви тітки не говорите по-нашому? А вони на це:
- І ти б навчилася по-підляському, коли б усі сміялися з тебе і перекривлювали, навіть удома, і називали литвинкою... Прикро було мені слухати. Не раз чула я і таке ще диво:
- Не хочу читаті „Ніви", бо вона по-заречанську напісана..."

Очевидно,те, що україномовні підляшуки не хочуть читати написаної „по-заречанську", тобто по-білоруському „Ніви", не повинно нікого дивувати. Але на Підляшші ці справи не такі прості.

Незаперечний факт, що т.зв. простий народ розуміє, що білоруська мова для нього чужа. Зрештою самі етнічні білоруси (селяни) бачать відрубність своїх сусідів, яких називають власне „падляшамі", а їхній край -„Падляшам". М.Саєвич ствер-джує: „Терміном „Падляше" в місцевій говірці називають територію на Південь від Лядської пущі. Землі ці колись входили до складу Корони. Були вони заселені людністю українського походження"6. Та всього цього,однак,найчастіше підляшукові не вистачає, щоб назвати свою мову українською. Першою причиною є тут архаїчний характер північно-західних підляських говірок, що тягнуться від околиць Білої, через Мельник, Дорогичин, Сім'ятичі, Більськ - аж по містечко Нарву. На заході с тикаються вони з польськими, а на півночі й північному сході - з білоруськими говірками. Можемо в них знайти дуже багато фонетичних прикмет, які в мові центральних регіонів України" зникли вже кілька століть тому. У говірках цих, приміром, збереглася м'яка вимова й перед деякими приголосними (ходіті, робіті, кідаті, млін, вішня, клоніця, віті, дівоваті тощо), м'яка вимова е перед л (лебедь, лєдво, левеня, лежаті, лєтіт}. Виступають тут також дифтонги іе, уо, які в інших українських діалектах давно перейшли в і [піеч, хліеб, куонь, стуол замість піч, хліб, кінь, стіл'). Хоч і тут процес ікавізму помітний, бо маємо й такі слова з типовим українським і, як мішок, відро, сніжинка, ріка (рика), стіна, дівчата (але діевчина), мітла, біда тощо.

Мово простого народу ти мене колишеш
льогкім повівом ліетнього вієтру
над руодною земльою несподіевано вітаєш
в чужих сторонах учиш познавати
серця люди кажеш віерити
в могутньость слова що зміенює історію народув
розлівається гордимі звукамі
на все наше Пудляше
Женя Жабінська

Також дифтонг уо в деяких випадках перейшов в у - Пудляше, пудкови, микувка, гурчиця, кунець. Є й такі архаїчні форми, як што замість що, чи биті замість бути. Однак уже в говірці околиць Черемухи маємо всі повністю розвинені фонетичні прикмети сучасної українські мови, тобто тверду вимову типу ходити, робити, ікавізм: що, бути тощо. Є й проміж говірки, наприклад, в околицях Орлі говоряться уже що і бути, але робіти, клониця, дивітися тощо.

Ці особливості місцевих українських говірок, а також - друга причина - ізольованість від загальноукраїнської мови й культури призвели до того, що люди вважають свою мову якимось дивом, яке ні до чого не пристає. Володислав Курашкевич, відомий польський знавець східнослов'янських мов, який ще в довоєнний період досліджував підляські говірки, спостеріг таке: „Мовна свідомість населення на цій території зовсім не усталена; звичайно кажуть про говірку, щі це „мова тутешня, місцева, руська, проста", але ні білоруська, ні українська. Саме населення, особливо по більших селах, що лежать далі на захід, часто визнає, що молодь завдяки польській школі, армії, організаціям щораз більше воліє говорити по-польському, ніж місцевою говіркою, яка оцінюється негативно: „Якась така мова, чорт єї знає якая, ні то руська (тобто російська), ні то пуольська, ні українська, ні літовська (тобто білоруська), от такая проста і в каждум селіе інша". Невисокої думки про свою мову були мешканці Підляшшя в 60-х роках. Соціолог Володимир Павлючук записав тоді в околицях Сім'ятич таке висловлювання сільської жінки: „Бридкі наш язик, такі тверди, некультурни".

Зрештою у випадку підляських, навіть найбільш архаїчних говірок, відмінність їх від української літературної мови не така вже й значна і зводиться вона в основному до фонетичних явищ - той, хто, скажімо, знає лише київсько-полтавський діалект, зрозуміє підляшука без великих проблем.

Вирішальним чинником, що зумовлює таку мовно-національну ситуацію, стало тут віддалення од українських національних і культурних центрів і повязана з цим відсутність свідомої української інтелігенції. Це власне підкреслював ще на початку цього століття польський дослідник Леон Василевський: „Українці на Литві й Білій Русі, що населяють частину Гродненської і Мінської губерній, є досі сирим етнографічним матеріалом, який нічим, крім мови, не зазначає своєї окремішності. Бракує їм навіть єдності з рештою українського народу... Сильний тут польський вплив на західних окраїнах, білоруський - на півночі й сході. Коли українські народні видання з Києва для цього населення зовсім невідомі, білоруська „Наша ніва" й польські часописи знаходять серед нього читачів. Повна відсутність місцевої української інтелігенції стоїть на перешкоді започаткуванню будь-якої праці в напрямі національного освідомлення цієї гілки українців...".

Цієї ситуації не могли змінити нечисленні українські культурницькі почини, які, однак, були і тут. Прикладом може бути хоч би село Кленики (Клєнікі, за кільканадцять кілометрів від Більська), в якому 1909 року виник український народний театр. Аматори виставляли комедію Карпенка-Карого „Розумний і дурень", виступаючи з нею не тільки в своєму селі, але і в Більську. Гроші, зароблені від вистави, селяни призначили на заснування в селі бібліотеки-читальні. І все це описано власне в ... білоруській „Нашай ніве". Допис про кленицький театр мав таку редакційну примітку: „Наша ніва" гаряче гратулює і вітає працівників першого народного театру на Гродненському Підляшші, в країні забутій історією і гнобленій важкими умовами сьогодення, і бажає, щоб цей театp допоміг пашим братам-підляшукам пробудитися й зрозуміти, що є вони синами братньої нам України".

Та цим щирим побажанням редактора білоруського часопису довгий час не судилося здійснитися. Може, приклад кленицьких селян знайшов би послідовників, але незабаром вибухла перша світова війна і влітку 1915 року більшість українського населення Підляшшя помандрувала на схід. Це вимушене „біженство" завдало втікачам дуже багато мук і матеріальних втрат. Люди мусили пізніше повертатися до знищених садиб, на облогуючі роками ниви.

Проте частина людей залишилася на місці, ставши об'єктом політики німецької окупаційної влади. У виданому 1917 року в Гамбурзі атласі національного складу окупованих німцями західних українських і білоруських земель на кількох мапах зазначалося, що найбільша національна група на території Більського повіту - українці, а після них поляки, жиди, росіяни і щойно на кінці білоруси. Та місцева німецька адміністрація не бавилася в подробиці і всім жителям Гродненської губернії, без огляду на те, чи вони білоруси, а чи українці, видала особисті посвідки німецькою і білоруською (латинською абеткою) мовами. Німці заборонили також російськомовне навчання в школах, наказуючи вести його рідними мовами. Як подає білоруський історик Юрій Туронак, тоді, власне, мали виникнути на території Більського повіту перші школи, у яких навчання велося білоруською мовою. Важко, однак, сказати про них щось докладніше, бо, за твердженням автора, немає про це жодних відомостей ні в літературі, ні в приступних йому архівах.

Натомість у статті українського дослідника Марка Сирника знаходимо інформації про організування тут у 1918 році українських шкіл. 16 березня 1918 року київська Центральна Рада створила спеціальний Комісаріат народної освіти для Холмщини, Підляшшя і Полісся. Завдяки його діяльності на червень 1918 року було зорганізовано на території Більського повіту 71 українську школу - 5 двокласних і 66 однокласних.

Проте вже на початку наступного року, після включення Підляшшя до складу Польської держави, всі українські й білоруські школи влада ліквідувала й законодавче унеможливила створення їх у майбутньому. У 1924 році польський сейм ухвалив закон про шкільництво для національних меншин, який не дозволяв організовувати такі школи на території Більського й Сокільського повітів. Претекстом було потрактування цих повітів Верховною радою Мирної конференції у Версалі як нібито етнічно польських.

Cпрямована проти прагнень національних меншин політика польської влади виявилася і у фальшуванні результатів загальних переписів населення. Так, згідно з російським переписом 1897 року, Більський повіт населяли 64, 3 тисячі (39,1%) українців, 57,3 тисячі (34,9%) поляків, 24,5 тисячі (14,9%) жидів, 9,7 тисячі (5,9%) росіян і 8 тисяч (4,9%) білорусів. А за даними проведеного в 1921 році першого польського загального перепису населення в цьому повіті налічувалося 87,1 тисячі (59,2%) поляків, 44,9 тисячі (30,5%) білорусів, 400 (0,3%) росіян, 4 „тутешніх" і 66 (0,1%) українців. Отже, наявна була дуже виразна тенденція максимально збільшити кількість поляків, водночас мінімалізуючи кількість українців - записавши їх в інші рубрики. І таке робилося й щодо інших етнічно українських повітів тодішнього Поліського воєвідства - Берестейського, Кобринського, Дорогичинського. Пінського й Столинського. Зрозуміло, що поряд з „тихомирними" білорусами, що розглядалися як піддатливий елемент для наступної асиміляції, українці з їхніми самостійницькими змаганнями були значно небезпечніші для Польщі, яка недавно закінчила кровопролитну війну з українцями за Галичину.

Цікавим доповненням образу польської політики супроти українців може бути інцидент 1921 року, описаний у спогадах українського політичного діяча Василя Дмитріюка. який жив у Бересті: „Появилось зарядження про паспорти. Коли я зголосився до повітового уряду за тим „доводом особістим", мене запитали про національність. „Звичайно, що українська", - сказав я. „Нєма такєй народовосьці", - заявив урядовець: „Ту нєма жадних украіньцуф". - „Але я є українцем і прошу так записати, інакшого „доводу" я не прийму". Після наради з другими урядовцями і самим начальником повіту, який мав висловитися: „А нєх там бендзє єден украінєц", я отримав „довуд" з зазначенням „народовосьць украінска" і з ім'ям Василь, а не „Базилі". Не диво, що в урядовій статистиці 1921 року Полісся [для] більше як 120 000 мешканців було зазначено: „релігія православна, народовосьць польска".

Цим власне способом з понад 60 тисяч українців у Більському повіті через двадцять з лишком років у матеріалах перепису „залишилось" всього 66 осіб. Решту записали „білорусами" та „православними поляками" (18 тисяч). На абсолютну фальшивість цих чисел вказували й тодішні польські науковці. А.Крисінський показав відверту тенденційність перепису. За його підрахунками, в Більському повіті 1921 року проживало 68 тисяч (46,3%) поляків, 52,5 тисячі (35,6%) українців і 6 тисяч (4,9%) білорусів. Крім того, цей дослідник подає, що на територію повіту в 1922 році повернулося 20,7 тисячі біженців, які в основному були також українцями. Взявши до уваги всі ці числа, можна підрахувати, що на початок 1923 року в Більському повіті проживало 65-70 тисяч (45,8%) українців.

Якщо йдеться про дослідження українського руху на Північному Підляшші в міжвоєнний період, то їх практично немає. Питання це потребує комплексного вивчення, опертого передусім на архівні документи. Тут мусимо обмежитися нечисленними згадками з різних друкованих матеріалів, які здебільшого лише посередньо торкаються цього питання.

Українські землі, що протягом 1918-1919 років опинилися під польською владою, досить сильно різнилися між собою за станом національної свідомості. Вочевидь найліпша ситуація була в „післяавстрійській" Галичині що стояла під цим оглядом набагато вище, ніж землі, які до 1915 року перебували в межах Російської імперії. Та зрештою й тут також були чималі відмінності, зокрема між Волинню і колишніми територіями т.зв. Литовсько-Білоруських губерній (Полісся й Північне Підляшшя) і Королівства Польського (Холмщииа й Південне Підляшшя). У червні 1920 року представники українського населення цих колишніх підросійських територій виступили з меморіалом, в якому вимагали від польського уряду серед іншого злуки Волині, Холмщини, Підляшшя й Берестейщини в один округ. Домагання це було знехтувано. За адміністративним поділом 1921 року Північне Підляшшя опинилося в межах Білостоцького воєвідства, Берестейсько-Пінське Полісся - Поліського, Холмщина й Підляшшя - Люблінського, а Волинь - Волинського воєвідства. Водночас польська адміністрація всіма силами намагалася ізолювати ці землі від Галичини, щоб під галицьким впливом не посилився там український національний рух.

У 1922 році проведено було перші загальні вибори до сейму й сенату. Тоді власне дійшло до своєрідного поділу „зон впливів" поміж українськими і білоруськими організаціями, об'єднаними в Блок національних меншин, на суміжних територіях. Білоруси отримали тоді перші місця на виборчому списку Блоку в Більському й Пінському виборчих округах, а українці - два перші місця в Берестейському окрузі. Результати виборів у всіх цих округах були для Блоку дуже втішні, давши білорусам і українцям по два мандати до сейму. Наступні вибори - 1928 року Блок у Більському окрузі програв.

Хоч українське населення Більського повіту в міжвоєнний період і брало участь у політичному житті, не виникла тут жодна національна структура. Як уже згадувалося, закон забороняв відкривати на Підляшші національні школи, а брак кваліфікованої інтелігенції не давав змоги створити якісь культурні осередки. Ситуація тут була навіть гірша порівняно з так само „білоруським" Берестейським Поліссям, де в 20-х роках діяла українська „Просвіта на Поліссі", яка мала свої гуртки в 56 селах Берестейського і 44 селах Кобринського повітів. Крім того, на Поліссі діяло також понад 100 осередків Українського селянсько-робітничого соціалістичного об'єднання „Сельроб", довкола яких гуртувалося близько 50 тисяч людей. Натомість про існування на Північному Підляшші подібних українських організацій, за винятком гуртка Українського центрального комітету, який гуртував у Гайнівці емігрантів з Наддніпрянської України, переважно колишніх козаків і старшин армії УНР, нічого досі не знаємо. Можна припускати, що контакт українського населення з українською культурою обмежувався тоді українською книжкою й народними театральними гуртками. Як згадував згодом очевидець, у Більському повіті „ще до 1939 року існували українські театральні гуртки і хори в Кліщелях, Орлі, Гайнівці. Почав також з'являтися Шевченків „Кобзар", твори Франка, Руданського. А приїзди мандрівної української трупи чи хору стягали навіть з віддалених сіл великі маси людей".

В умовах відсутності на території Більського повіту організованих форм українського життя з'явилися осередки Комуністичної партії Західної Білорусі та прокомуністичної Білоруської селянсько-робітничої Громади. КПЗБ була створена 1923 року за рішенням польських комуністичних діячів як автономна частина Комуністичної Робітничої партії Польщі. Дослідниця її історії А.Бергман зауважує: „У новоствореному Центральному Комітеті КПЗБ не було нікого, хто вільно говорив би по-білоруському, знав би білоруські справи, історію Білорусі, селянські проблеми". Ситуація трохи змінилася, коли пізніше до діяльності КПЗБ прилучилися національне свідомі білоруси з Білоруської революційної організації.

КПЗБ діяла в Білостоцькому й Поліському воєвідствах, отже, на території, заселеній і українцями. Як один з елементів комуністичного руху, підпорядкованого Москві, мала характер не національний, а територіальний. В умовах конспірації КПЗБ не була численною (у Більському повіті в 1924-1929 роках десь 90 членів). Здебільшого її активістами виступали тут жиди, яких у міських осередках налічувалося близько 75%. З огляду на характер діяльності вплив КПЗБ на національну свідомість населення Більського повіту не міг бути великий. Хоч розповсюджувалася комуністична література й білоруською мовою, однак в організаційній практиці не мала вона застосування. Місцеве населення говорило по-українському, на письмі вживало передусім російської, а пізніше й польської мови. Власне такі російсько-польські летючки комуністичні діячі розліплювали в Більську.

Більш масовий характер мала Громада, яка діяла на цих самих теренах у 1925-1927 роках. Громада також була не національним, а територіальним утворенням, проте білоруський елемент виявляв себе в ній сильніше. Та в основному до лав цієї організації притягав селян її політичний радикалізм, який знаходив широкий відгук серед православного населення. На території Нільського повіту було тоді 90 гуртків Громади (3 тис. членів).

Хоч обидві організації не справили якогось значного впливу на культуру й мову українського населення Більського повіту, однак вони залишили свій слід у його свідомості. Населення, прагнучи поліпшити своє життя (а рівень його в масі був тоді дуже низький), бачило виразниками своїх політичних і соціальних інтересів ті організації, які обіцяли йому це. А що мали вони білоруський первень, маніфестований в їхніх назвах, то й населення, серед якого вони діяли, потроху призвичаювалося до того, що його називали „білоруським". Однак не йшло це надто гладко, бо, скажімо, перепис 1931 року зареєстрував 1,8 тисячі українців на території Більського повіту. Проти 1921 року - 27-разове зростання! Отже, не всі місцеві православні погоджувалися, що їх записували білорусами чи поляками і, мабуть, дуже категорично обстоювали свою позицію, якщо організатори перепису мусили брати її до уваги. Оцінюючи вплив польських і білоруських національних осередків на православне населення Білостоцького воєвідства, В.Павлючук стверджує: „Інтеграція православної спільноти з польськістю в міжвоєнний період була неможлива. Існує вона як окрема, визначена віросповіданням етнічна група, її непольськість знаходила своє відбиття як у свідомості самої групи, у свідомості сусідніх католицьких груп, так і в ставленні державної влади, що дискримінувала православне населення, трактуючи його як чужий елемент [...] Це група [...], в якій період належності до Російської імперії закоренив звичку думати „панрусскімі" категоріями, що не беруть до уваги відмінності між окремими православними націями Слов'янщини. Тому й білоруські національні чи націоналістичні течії, протиставляючи білоруськість однаковою, або навіть більшою мірою російськості, ніж польськості, не могли тут знайти жодного зрозуміння. Білоруська літературна мова, хоч менш чужа місцевим говіркам, ніж польська, але, передусім у зоні поліських говірок, більш невідома, „дивна", „смішна", штучна - не могла в жодному разі стати символом єдності чи боротьби; білоруська національна традиція, білоруська література залишилися на цій території майже зовсім невідомими".

Восени 1939 року, після кількаденної німецької окупації, Білостоцьке воєвідство зайняла Червона армія. Нова влада швидко зорганізувала „вибори" представників населення т.зв. Західної Білорусі, які проголосували за прилучення до Білоруської РСР. Населені українцями Полісся й Більський повіт також опинилися в її межах. Територію Більського повіту було поділено між Берестейською (Гайнівка й Сім'ятичі) і Білостоцькою (Більськ) областями. Місцеве населення (за винятком поляків і жидів) совєтська влада визнала білоруським. Слідом за цим почали виходити білоруськомовні газети (у Більську - „Бельская прауда", з паралельним російським виданням), а також засновано білоруські школи. Як відкривали таку школу в українському селі під Гайнівкою, описує свідок цього Василь Петручук: „Пізньої осені до Грабовця приїхав офіцер Червоної армії. Говорив про створення в селі білоруської школи[...] Та коли попросив, щоб хтось з жителів висловився на цю тему - усі мовчали. Тоді запитав він, якою мовою хотіли б учитися - по-російському чи по-білоруському? Усі хором крикнули, що „по-руському" замовкли [...] За кілька днів відкрито було білоруську школу". Сучасний білоруський історик коментує поведінку цих селян і загалом наслідки совєтської освітньої політики, як вони відбилися і їхній свідомості, так: „Значна частина сільського населення не пов'язувала з означенням; „білоруський", як із означенням „тутешній", жодних надкласових вартостей. Було це поняття, що з'явилося в словнику „тутешнього суспільства" в період польської державною як „руська" опозиція. У змінених політичних умовах ця опозиційність втрачала значення. Однак створення шкіл з назвою „білоруська", поширювало це означення".

Період незалежності Північного Підляшшя до БРСР урвався наприкінці червня 1941 року, коли цю територію зайняли німці. Та національна ситуація населення не змінилася. Як пише очевидець тодішніх подій "німці під час окупації, видаючи "авсвайси", не питали нікого на селі (крім поляків), чи належить до іншої національності, ніж білоруська". Тому на всій території тодішнього "Bezirk Bialystok" (округу Бялисток"), до якого належав токож крайскомісаріат Більськ, заведено як офіційну, поряд з німецькою і польською, білоруську мову. Особливістю Більського крайскомісаріату було існування легального державного шкільництва, хоч у 90% обмеженого чотирма класами. У 1943 році в білоруських і українських селах почалася ліквідація навчання польською мовою і заступання його навчанням білоруською. З українських організацій певну роботу провадила тоді в Більську лише філія Українського національного об'єднання.

Німецька окупація Білостоцького воєвідства тривала до липня 1944 року, коли ввійшла сюди знову Червона армія. Хоч у 1939 році зібрані комуністами в Білостоці Народні збори урочисто проголосили навічне возз'єднання цієї території з БРСР, совєтський уряд повернув її Польщі. У справі освіти для місцевого населення не зайшло тоді ніяких змін. Восени на терені воєвідства діяло 115 шкіл з білоруською і російською мовами навчання - як на білоруській, так і на українській мовних територіях. Дослідник тодішньої ситуації зауважує: „Характерно, що школи з російською мовою навчання трактовано як білоруські. Для білоруського населення (автор має тут на думці загал православного населення Білостоцького воєвідства. -Ю.Г.) істотною була „руська" мова [...] Руськість ця формувалася як протилежність польськості й нерозривно пов'язаного з нею католицтва. [...] У цьому контексті російська мова для великої частини православного населення була шляхетнішою відміною „простої", „руської" мови, окреслюваної інколи як білоруська, була це „своя" мова. Домагання російської мови було майже загальне, однак воно не знаходило зрозуміння в місцевої шкільної адміністрації, яка добачала в цьому якусь приховану російську диверсію". Білоруська мова „на діалектному підґрунті Більського повіту була справді мало відома, на протилежність до російської. Характерно, що нині рідко хто з мешканців сіл може точно назвати, якою мовою вчилися в школах у період радянської влади. На таке запитання найчастіше можна почути: „Вчили по-руськи". Засвідчує це, що ніхто не надавав цьому істотної ваги".

Коли після визволення виникали школи з білоруською мовою навчання, частина батьків рішуче протестувала, домагаючись російської мови. Так, у листі, який жителі Більська й околиці надіслали тоді до відділу освіти Польського комітету національного визволення, читаємо: „На основі декрету ПКНВ про рівноправність для всіх національностей, що проживають на території Польщі, в Більську створено гімназію, а також початкову школу з білоруською мовою навчання. З огляду на те, що тутешнє православне населення не знає білоруської мови і користується усно й на письмі російською мовою, зверталися ми до пана шкільного куратора в Білостоці з.проханням дозволити навчання дітей у гімназії і початковій школі російською мовою. [...] Наше прохання було відкинуто. З огляду на те, що білоруська мова є для нас невідомою мовою, а для наших дітей тільки непотрібним навантаженням у навчанні, ласкаво просимо відділ освіти дозволити навчання в гімназії і початковій школі російською мовою". Підписало цього листа 247 осіб. Та коли в Більську батьки домагалися російської мови, у сусідній Гайнівці точилася боротьба за гімназію і початкову школу з білоруською мовою навчання.

Як бачимо, ситуація склалася дуже цікава. Йдеться не лише про те, що населення Більська й околиці свою українську говірку ототожнювало з російською мовою, а й про політику шкільної адміністрації, яка організовувала білоруські школи там, де населення їх не хотіло, а де були на це охочі - рішуче відмовляла.

1947 року всі школи, що називалися білоруськими, було ліквідовано, але вже за два роки польська адміністрація почала їх відновлювати, що, як пише той таки білоруський дослідник, не мало значної підтримки в населення.

У 1956 році разом із загальною лібералізацією політичного, суспільного й культурного життя в Польщі поліпшилось становище національних меншин. Виникли Українське й Білоруське суспільно-культурні товариства (БСКТ і УСКТ). БСКТ почало утворювати свої гуртки також і в українських селах Більського повіту (тоді вже поділеного на Більський, Гайнівський і Сім'ятицький). З 1956 року виходить у Білостоці білоруський тижневик „Ніва", а з 1958 року провадяться з того ж міста білоруські радіопередачі.

Підтримуючи, а часто інспіруючи білоруський рух на українській етнічній території, польська адміністрація чинила всілякі перепони рухові українському, що став тут відроджуватися. У Кліщелях виник у червні 1957 року гурток УСКТ, при якому діяли бібліотека, хор і театральний колектив. Спочатку гурток вів передусім культурницьку працю (Шевченківські вечори, вистави українських п'єс), пізніше поставив собі за мету організувати навчання української мови в місцевій початковій школі. Виявилося ще надзвичайно складною проблемою.

Сперш не було кандидата на вчителя,однак, коли в 1964 році знайшлася місцева вчителька - Надія Карпюк, випускниця педагогічного ліцею в Бартошицях (де були українські класи), в гайнівському шкільному інспектораті відмовились надати їй роботу, заявивши, що в Кліщелях „нема ніяких українців". Потім зголошувалися інші фахові вчителі, але так само даремно. Щойно після того, як кліщелівський драматичний гурток на перегляді українських драматичних колективів у Перемишлі (липень 1966 р.) посів перше місце. Головне правління УСКТ вирішило втрутитися, тим більше, що гурток налічував тоді вже понад сорок членів, а про охоту вчитися української мови заявило 48 дітей. Гайнівський інспектор кінець кінцем погодився взяти в штат іншого випускника Бартошицького ліцею - Олександра Смоліковського, який восени 1966 року почав учити дітей у Кліщелях української мови. Та далеко не всім цей факт припав до вподоби. Виступаючи на IV з'їзді УСКТ (грудень 1967 р.), голова кліщелівського гуртка Євген Конахович казав: „...Наша культурно-освітня праця не сподобалася Головному правлінню Білоруського товариства. Перш за все вони надрукували у своїй газеті „Ніва" наклеп на нас, що нібито в Кліщелях існує якийсь антагонізм. Далі викликали з Варшави редактора тов. д-ра Барщевського, який в школі виголосив промову до дітей. Між іншим сказав: „Не слухайте тих українців, що вас намовляють вчитися української мови, ви ж білоруси, тут українців нема. Ті, що є, це недобитки петлюрівської армії".

Сьогодні, коли котрого українця називають петлюрівцем, приносить те йому лише честь, однак у 1967 році, коли „народна влада" як тільки могла прищеплювала людям ненависть до всього, що було пов'язане з українською самостійністю, такі слова мали загрозливий зміст. Зрештою щільні зв'язки правління БСКТ з партійними органами швидко дали відповідні наслідки. Вже восени 1968 року О.Смоліковського взяли до армії, а після служби не дозволили йому повернутися до праці в Кліщелях. Так само іншу вчительку, яка вела театральний гурток, перевели працювати до білоруського села Масєво. Багато робилося, щоб знеохотити людей читати газету УСКТ „Наше слово". Зрештою „Наше слово" в кінці 60-х років з кіосків Більщини зникло. Суспільна атмосфера для діяльності кліщелівського гуртка ставала щораз гірша. Місцевий український активіст Андрій Німий у вересні 1971 року в листі до приятеля писав про те, як поводяться з кліщелівськими селянами: „Тут без їх відома пишуть їх білорусами, а з білорусів „переходити" до українців мало хто відважний". А все ж таки „...найрадше читають вони Кобзаря!".

Вкінці завмерла діяльність як самого кліщелівського гуртка УСКТ, так і театрального колективу, не кажучи вже про навчання української мови. З цього можна було б зробити висновок, що пермогло БСКТ, яке остаточно одержало монополію на „репрезентування" всього православного населення Білостоцького воєвідства і не мало вже жодних перешкод у переконуванні людей, що вони білоруси. Справді, люди нині вже звикли до цієї назви. Але виявляється, що, крім назви, нічого іншого білоруського українське населення не прийняло. Люди (в тому числі й випускники т.зв. „білоруських" ліцеїв чи навіть університетської кафедри білоруської філології) білоруською мовою в щоденному побуті не користуються, а на виборах голосують радше за колишніх польських комуністів чи кандидатів зі списку православних, ніж за білоруських кандидатів. Соціолог В.Павлючук так пояснює це явище: „З означенням „я білорус", як і з означенням „я руський" або „я тутешній" не сполучається тут найчастіше почуття :і зв'язку з надлокальними білоруськими вартостями, білоруською національною культурою або мовою. Білоруська літературна мова у відчутті мешканців цих сіл однаково чужа, як і польська чи російська мови. Стосується це передовсім околиць діалектне північноукраїнських... Означення „білоруський" є в цьому випадку назвою власної етнічної групи, а не власної нації. [...] У межах православ'я сформувалася на східній Білосточчині етнічна група, що є як у власній свідомості, так і у свідомості сусідніх груп. У власній свідомості існує вона як група „своїх", „православних", „руських", „білоруських". Означення вживані як синоніми, причому поняття „православний" частіше трапляється серед старших людей, а поняття „білоруський" уживає молодь, зокрема з певною освітою. Отже, білоруська свідомість на цій території є лише свідомістю назви .

Одне слово, в околицях Більська, Гайнівки й Сім'ятич маємо до діла з новою ук-раїнською етнографічною групою - „білоруси". Ця „свідомість назви" веде, одна до ще більших парадоксів. Люди на селі, призвичаєні вже називати себе білорусами, починають уважати за білоруську і свою питому мову, свої пісні та все інше, що є для них символом їхньої окремішності. Трапляються через це отакі дивогляддя, як під час молодіжного рейду „Підляшшя" в 1989 році, коли одна жінка в Дуб'яжині (коло Нільська), почувши розмову хлопців зі Львова, захоплено сказала: „Як ви хороше говорите по-білоруські - зусім так. як у нас!" А білоруська діячка з більського „білоруського" ліцею обурено запитувала: „Chyba nie powiesz, ze chobyty to czysto po ukrainsku" („Скажете хіба, що ходити" - це чисто по-українському?").

Згідно зі статистикою, найбільших успіхів білоруський рух, репрезентований БТСК, досяг у 60-х роках. Існувало тоді майже 170 шкіл, у яких молодь (12 тис.) вчилася білоруської мови. Тепер залишилася від них ледве невелика частина: у 1992 році навчання білоруської мови велося в 46 школах (2878 дітей), однак лише про 7 шкіл (205 дітей) можна з певністю говорити, що містяться вони в місцевостях, де населення справді говорить по-білоруському, решта - на україномовній території. В усіх згаданих школах, як і в обох наявних на Підляшші „білоруських" ліцеях (у Більську й Гайпівці), білоруською мовою викладають лише саму білоруську мову, а всі інші предмети - по-польському. Та і таке навчання в багатьох із цих шкіл стоїть практично на порозі ліквідації. Не ліпше виглядає справа „Ніви". Одразу після заснування вона мала тираж 6-8 тисяч примірників. Нині, як подає представник польського Міністерства культури, що фінансує „Ніву", тираж її дорівнює близько 1000 примірників.

Так само несприятливі були для білорусів висліди й кількох останніх парламентських виборів, коли населення на території, яку білоруські діячі вважають своєю етнічною, раз за разом не підтримувало білоруський список кандидатів до сейму.

Цей наш огляд історичного періоду, в який формувався світогляд православного населення в Білостоцькому воєвідстві, дає підстави для висновку щодо ієрархії цінностей і мотивів, якими керується воно в суспільному житгі. Отже, над усім у нього домінує класовий момент, на другому місці маємо момент релігійний, і тільки на самому кінці - національний. Тим-то це населення, внаслідок історичних обставин позбавлене історичного й культурного підґрунтя для розвитку сучасної національної свідомості, ідентифікувалося з тими політичними чи політично-національними рухами, які були йому найближчі власне з класової точки зору - тобто комуністами і „Громадою", що у своїх програмах зобов'язувалися поліпшити долю селян і робітників, а водночас глорифікували „руський" Совєтський Союз, спадкоємця православної Росії. Підтримка цих партій православним населенням мала,однак,характер виключно класовий, бо праві білоруські партії (не заангажовані в соціальному питанні й ворожі до „руського" Союзу) підтримки тут не здобували.

Коли в 1939 році Білостоцьке воєвідство приєднали до БРСР, місцеве, як правило, дуже бідне сільське населення за неповні два роки совєтської влади не встигло добре запізнатися з усіма її сторонами. Репресії і депортації його майже не торкнулися, як і колективізація, зате відкрито було школи, звані „білоруськими", а польську „панську" адміністрацію заступлено „руською", по суті плебейською і примітивною, але власне тому сприйнятою як „своя" і „близька".

Подібна ситуація повторилася після війни, коли почали тут формуватися органи польської комуністичної влади. Як випливає з архівних документів, населення до цього поставилося спочатку з обережністю, очікуючи, що буде далі, однак терор польського підпілля, яке сподівалося таким чином спонукати українське й білоруське населення до „репатріації" в СРСР, змусили його шукати захисту в нової влади, що обіцяла рівність усіх громадян без огляду на віровизнання й національність. З часом комуністична пропаганда почала зображувати місцевих „білорусів" як щирих прихильників „народної влади" вже від перших хвилин її існування, а замішаний на шовінізмі терор польського підпілля проти православного населення змальовувати як відплату за підтримку комуністів. Супроти масованої комуністичної пропаганди місцеве українське населення було властиво безпорадне. Через свою соціальну й культурну покривдженість у минулому не мало воно змоги виробити в собі думання національними й політичними категоріями, притаманними розвинутому демократичному суспільству. До того ж соціальне й економічне становище цієї спільноти загалом було таке низьке, що соціалістична система, давши доступ до безплатної освіти й праці в місті, уможливила справжнє підвищення соціального статусу й поліпшення умов життя порівняно з попереднім періодом. Тому населення брало „за чисту монету" не лише твердження про всі справжні й уявні добродійства комуністичної диктатури, а й про свою нібито білоруську належність.

У національній політиці влади супроти цього населення можна зрештою вирізнити два основні періоди. Перший тривав до кінця 60-х років, коли пропаговано білоруськість - „національну формою - соціалістичну змістом", спираючись на трафарет „Білоруси - оборонці народної влади". У 70-х роках почалася натомість політика поступової ліквідації „білоруських здобутків" попереднього періоду - навчання білоруської мови, Етнографічного музею в Біловежі тощо, сполучена з проголошенням однонаціонального характеру Народної Польщі. Населення сприймало це все без ентузіазму, але й без помітного опору. Бо, як це характерне власне для етнічних груп, „декларована національна належність може тут змінюватися у зв'язку з політичними обставинами. І не внаслідок якогось, як може здатися, „цинізму" в цьому питанні. Просто люди не бачать тут жодної проблеми. Вродженою, незмінною залишається тільки належність до оцієї „руськості", „православності", „тутешності" чи - за новітньою термінологією -„білоруськості".

Як спротив цій ситуації, спричиненій заплутаністю історичного процесу на Північному Підляшші й браком серед місцевого українського населення елементарних знань про характер своєї мови, народної культури й історичної минувшини, відродився тут у 80-х роках український рух. Наслідком обставин рух цей зайшов у конфлікт з білоруськими організаціями, які, хоч як це парадоксально, свою діяльність розгортають передусім на території етнічно українській - користуючись відсотками з капіталу, накопиченого за попередній період, коли і в II Речі Посполитій, і в Народній Польщі переконувано місцевих людей, що вони якщо не „православні поляки", то принаймні „білоруси", але вже цілком певно не українці. Дуже добре це видно хоч би на результатах виборів 1989 року. Тоді білоруський кандидат до сейму на етнічно білоруській території дістав лише 24% своїх голосів, а на українській - 74%. Тож зрозуміло, чого будь-яку українську ініціативу на Північному Підляшші білоруські діячі зустрічають голосними криками про нечувану „українську агресію" на „Бєластоцкі край".

Очевидно справа виглядає якраз навпаки. Підляшшя, колишня Берестейська земля, з часів першої світової війни піддане діям, які мали на меті сфальшування правди про етнічне обличчя місцевого українського населення. Зусилля ці таки дали певний наслідок. З одного боку, з'явилися тут „православні поляки", з другого - „білоруси", що не тільки не знають білоруської мови, а й часто-густо з неї сміються. Стан цей мав, однак, той позитивний момент, що назване білоруським місцеве населення не було тут виселено в 1947 році на „возз'єднані землі", як це сталося із загалом українців на південь від Бугу. А для білоруських діячів пожиток виявився в тому, що існування власне етнічно українських сіл між Бугом і Нарвою не дозволило білоруській проблемі зійти нанівець. Бо ж, якщо візьмемо на увагу далеко меншу відпорність населення етнічно білоруських місцевостей на полонізацію, можемо висловити думку, що без цієї підтримки білоруська проблема в Польщі була б не набагато важливішою від словацької - хто ж бо знає про словаків у Польщі щось більше ніж те, що вони є - десь там, на півдні.

ПУ № 3 1995 р.