історія / публіцистика

о.Володимир (Романюк)

МИ ПРИСЯГАЄМО ЗОЛОТОВЕРХОМУ КИЄВУ

СЛОВО НА ЄПИСКОПСЬКІЙ ХІРОТОНІЇ 29 КВІТНЯ 1990 РОКУ

Ваше Високопреосвященство!
Преосвященні отці, святителі Божі!

Оце стою перед Вами "...у немочі і в страсі і у великім тремтінні" (1 Кор.: 2,3), бо усвідомлюю собі, яку велику відповідальність беру па себе в цей надзвичайно важливий час для нашої Церкви і всього українського народу, котрий прагне волі і незалежності. Та, крім цього, знаю, що не знаходжу в собі усіх тих високих благородних якостей, котрі особливо потрібні для цього високого апостольського служіння у Церкві Господа нашого Ісуса Христа, "котру здобув Він кров'ю Своєю" (Дії: 20,28).

Знаю і те, що стоїть переді мною великий сонм мучеників землі української, що загинули за пашу українську Апостольську Автокефальну Православну Церкву - національну Церкву українського народу. Отож потрібно мені бути гідним послідовником їхньої великої ідеї, котру вони не змогли довести до кінця, бо знищили їх криваві ночі сталінського терору...

Ми не знаємо, де лежить священний прах Митрополита Василя Липківського та всіх його сподвижників, але твердо ми знаємо, чого вони хотіли і за що боролися. Тому, приймаючи тягар і обов'язки архієрея української незалежної православної Церкви, прошу Вас, святителі Божі, не забувайте мене у своїх молитвах, щоб я гідно зберігав у своєму серці священну пам'ять усіх наших мучеників минулих поколінь, що віддали життя своє за нашу Церкву і самостійну українську державу.

Відповідальність архієрея української Церкви ще особлива тим, що він присягає не чужим престолам і чужим володарям.

Ми присягаємо золотоверхому Києву - серцю України, столиці великої Володимирової держави - Матері городів руських і всьому українському народові!

Адже саме тут, на священних київських горах стояли ноги Апостола Андрія Первозванного, очі його бачили Україну і уста благословляли. Тут св.Володимир Великий хрестив наших прадідів у синіх водах Дніпра. Звідси славні сини України понесли Євангельське благовістя на безмежні простори від Карпат до Тихого океану. Це вони, загартовані в постах і молитвах, проводячи безсонні ночі в печерах і келіях Києво-Печерської лаври та невтомно вивчаючи книжну мудрість у Києво-Могилянській Академії, належно викопували заповіт Христа: "Ідіть і навчайте всі народи..." (Мат. 28,19).

Духовність і містика Києва є фундаментом української незалежної Церкви і української національної ідеології. Без Києва і Дніпра нема України, і тому усі наші дороги, помисли і надії повинні вести до Києва!

Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться завітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престіл Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви.

Ми віримо, що кожний нарід є вибраний Богом для виконання своєї місії па землі. І віримо також, що кожна нація має свій духовний Єрусалим, а таким Єрусалимом у нас є Київ. І як мені нині перед Вами, святителі Божі, не сказати словами псалмопівця Давида: "Якщо я забуду за тебе, о Києве, хай забуде за мене правиця моя! Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам'ятати, якщо не поставлю я Києва над радість найвищу свою..." (Пс. 136, 56). Амінь.

Публікація Сергія Білоконя

ПУ № 3 1997 р.