історія / публіцистика

Анатолій Ситник

"ЗА ВСЮ ОДЕСУ" В ОДНІЙ КНИЖЦІ,
АБО ЯК АГОРОНІМИ Й ГОДОНІМИ "ПІВДЕННОЇ ПЕРЛИНИ"
ПОЗБУЛИСЯ ТОТАЛІТАРНОЇ МАШКАРИ

Своєрідним і доволі популярним різновидом краєзнавчої літератури є численні довідники, що містять відомості про агороніми (назви майданів, базарів, плаців) і годоніми (назви лінійних об'єктів - вулиць, проспектів, бульварів, набережних, узвозів, завулків) великих і малих населених пунктів. З-поміж низки видань, що побачили світло денне вже за часів української незалежності, - "Вулиці Києва" (за редакцією А.Кудрицького, 1995), "Вулиці Черкас" (автори П.Соса, С.Кривенко, В.Страшевич, 1997), "Вулицями старого міста" (автор О.Прищепа, Рівне, 1997) та "Улицы Одессы"* - на нашу думку, саме це останнє заслуговує на виокремлення. Передусім з огляду на нетривіальне концептуальне вирішення, запропоноване укладачем історичного словника міської мікротопонімії.

Фанатично закоханий у своє колоритне приморське місто, інженер-конструктор Я.Майстровий на відміну від переважної більшості професіоналів і аматорів краєзнавства подає опис вулиць та інших мікрооб'єктів не за сучасними - найостаннішими, а за первісними - найдавнішими найменуваннями. Тому не дивно, що його увага прикута виключно до теренів давньої, справді історичної, частини Одеси - від часів виникнення до сьогодення.

Зазначивши першоназву агороніма чи годоніма, автор послідовно знайомить читача з усіма відомими перейменуваннями об'єкта, наводить дату першої фіксації зміненої назви з покликанням на розмаїті джерела - календарі, довідники, газети, провідники, мапи-схеми, постанови міської думи чи ради. Там де це потрібно, в довіднику подано відомості про локалізацію вулиці з усіма змінами. Щоб полегшити користування довідником, текст складено трьома шрифтами: жирним - первісний топонім, звичайним - перейменування, курсивом - пояснювальні ремарки (авторські та запозичені з джерел).

Я.Майстровий слушно застерігає, що не завжди офіційне рішення спричиняло фактичне перейменування. Часто в різних джерелах одного й того самого періоду фігурували обидві назви або тільки давніша. Деякі "новотвори" так і не прижилися. Відомо, що для справжніх одеситів численні зміни в міській топоніміці після 1917 року начебто і не існували взагалі. Про них згадували хіба що тоді, коли треба було підписати поштового конверта або скласти якийсь офіційний документ.

Авторові стислі коментарі дають змогу уявити історичний зріз трансформування об'єктів одеської топоніміки. Для багатьох, як виглядає, буде одкровенням, що навіть головна вулиця міста - Дерибасівська попервах називалася інакше - Гімназькою (на честь комерційної гімназії Вольсея, відкритої 1804 р.) і лише 6 липня 1811 р. дістала ймення, яке нині є візитівкою Одеси. Хоча слід завважити, що більшовики прагнули стерти пам'ять про першого градоначальника Де-Рибаса з одеської мапи. У квітні 1920 р. вони надали центральній магістралі ім'я фундатора Всенімецького робітничого союзу Фердінанда Лассаля, а в 1938 р. - летуна Валерія Чкалова.

Поступово чи не всі староміські майдани й вулиці змінили примусово свої первісні найменування, передусім на антропоніми, що мали увічнити як найзавзятіших діячів міжнародного комуністичного руху, так і їхніх місцевих ідейних послідовників різного калібру. (Історично правдивий довідник не оминає і перейменувань, здійснених за часів окупації Одеси німецькими і румунськими військами, на що не наважувалися автори подібних видань в інших містах.) Месіанський погляд більшовиків на історію, згідно з яким політичний аспект мав домінувати над історико-культурним, призвів до фактичного витіснення традиційних найменувань прикметного, ландшафтного, професійно-ремісницького, адресного, напрямкового, релігійно-церковного походження. Унікальні, суто одеські назви було знівельовано. Топоніми "південної перлини" стали схожими на сотні й тисячі таких самих у поселеннях імперії, яка не заохочувала навіть споминів про рідний дім і рідну вулицю.

Уважно знайомлячись з довідником "Улицы Одессы", можна зробити незаперечний висновок, що саме це приморське місто першим на теренах Центральної, Східної та Південної України впродовж нетривалого часового проміжку, вже в перші роки Незалежності, рішуче доклало зусиль, аби назавжди позбутися тоталітарної машкари з обличчя своїх вулиць і майданів.

Усього кількома рішеннями міськвиконкому повернено практично всі історичні назви. Знов постали Соборний (кол. Радянської армії), Олексіївський (Січневого повстання), Грецький (Мартиновського), Базарний (Кірова) майдани, Французький (Пролетарський) бульвар, Успенська (Чичерина), Троїцька (Ярославського), Преображенська (Радянської армії), Семінарська (Гамарника), Маріїнська (Крупської), Велика Арнаутівська (Воровського), Мала Арнаутівська (Чкалова), Дальницька (Іванова), Гаванна (Халтуріна), Канатна (Свердлова), Єврейська (Бебеля), Приморська (Суворова), Ланжеронівська (Ласточкіна), Ришельєвська (Леніна) та інші вулиці.

Прикметно, що одесити обрали науково виправданий шлях безумовного повернення давніх історичних топонімів. Натомість у багатьох інших містах, особливо в західних областях і Києві, здебільшого обмежилися механічною заміною одіозно-імперських антропонімів на національно-героїчні. Наприклад, Леніна, Кірова, Свердлова, Дзержинського, Калініна на Богдана Хмельницького, Грушевського, Винниченка, Петлюри, Бандери. Звичайно ж, імена українських достойників неодмінно мають бути увічненими в назвах наших найсвітліших проспектів, майданів, вулиць, але чи не принижуємо ми їхню історичну значущість, наділяючи вторинною ролею заступників тоталітарно-більшовицьких ідолів.

І наостанок ще одна заувага. Приклад одеситів, які розв'язали нелегке питання щодо перейменувань швидко і комплексно, заслуговує на повсюдне наслідування.

На часі вже громадськості столиці України наполегливо вимагати від міської влади по-справжньому розгорнути процес деколонізації.

Бо ж направду дивною виглядає столиця держави, яка нібито прямує до Європи, але з комуно-радянським ідеологічним багажем у найменуваннях вулиць - Колективізації, Комінтерну, Агітаторська, Бакинських комісарів, Більшовицька, Крейсера "Аврори", Профінтерну, Радгоспна, Соціалістична, Червонопартизанська тощо, із силою-силенною таких топонімічних породжень, як Лагерна, Газова, Колекторна, Лісорубна, Моторна, Регенераторна, Силікатна, Панельна, Фанерна і т.д. У назвах близько 70 київських вулиць фігурують імена комуністичних діячів різного періоду, серед них і більшовиків, що зі зброєю в руках боролися проти української влади в 1917 - 1920 роках. Вшановано й численних червоних командирів, директорів, "співців нового світу". А ще ж безліч найменувань штибу Астраханська, Волзька, Кронштадтська, Пітерська, Сормовська, Тверська, Тихорецька, Тульська... У цьому морі просто краплинками виглядають власне київські й власне українські назви.

Та навіть і тоді, коли нарешті прийнято відповідні рішення, часто знаходять усілякі надумані приводи (на кшталт майбутнього перепису населення) для відвертого зволікання з упровадженням перейменувань. Відтак більшості киян досі невідомо, на яких вулицях вони мешкають - Великій Васильківській чи Червоноармійській, Січових стрільців чи Артема, Мазепи чи Січневого повстання, Антоновича чи Ґорького, Чорновола чи Косіора.

Столичній владі, яка останнім часом захопилась спорудженням вишуканих підземних "чорних квадратів", слід пильніше придивлятися, які адресні таблички досі "прикрашають" споруди на київських майданах і вулицях. А мерам тих же Черкас або Полтави очевидно не зайвим було б під час відвідин Одеси не лише насолоджуватися морським купанням, а вивчити і запозичити досвід "південної перлини" щодо повернення історичних назв.

ПУ № 1-2, 2001 р.