історія / публіцистика / Кам'янецький університет / стор. 2

Багато, багато вже забулося з того, що пройшло перед очима за сорок років бурхливого життя; стерлися образи навіть найближчих людей, густою млою покрилося минуле - і зле, і хороше, але й зараз як перед очима бачу молодого, елегантного професора в чорному костюмі, з еспаньйолкою і пенсне, стоячого на катедрі і розповідаючого нам про "прамову", про слово "мама", яке має загальний корінь в усіх мовах, про "Шлейхерове дерево", яке висіло на стіні, про походження слова "слов'янин", про те, звідки надійшли слов'янські племена або чого лівий приток Дніпра зоветься Десна і т.ін., і т.ін... Тепер я вже забув усі формули по хімії, майже всі латинські терміни по ботаніці та анатомії, не вважаючи на те, що я мучився над ними багато місяців і складав по них іспити, але ції, мов намальовані картинки, що врізалися в пам'ять від скількох випадкових лекцій, я, здається, занесу в гріб... Так магічно впливав і так викладав свою "суху" матерію проф. Огієнко...

Палкий і гострий в ідейній боротьбі, наш Ректор був людиною надзвичайно доброю і м'якого серця, з дійсно демократичним і батьківським відношенням до студентів.

Згадую один випадок. Відрізані від рідного дому, дякуючи горожанській війні, багато з нас відчували тяжку матеріяльну недостачу і мусіли підробляти чим-будь на стороні, не цураючись і фізичної праці. Довідавшись якось, що до Університету привезли дрова, наш квартет бурсаків-студентів упросився, щоб порізати їх і порубати власними силами. Завідуючий господарством охоче дав на це свою згоду, приставивши нам навіть і "знаряддя виробництва": пилу, сокири, клинці. І ось, кожного ранку, перед початком лекцій, ми віддавались цим не легким "гімнастичним вправам" перед вікнами ректорської кватири.

Це не зосталось непомітним для пильних ректорських очей, і одного ранку до нас підійшла якась невідома нам жінка і, спитавши, чи ми дійсно студенти, сказала нам, що пан Ректор просить нас усіх зайти до нього, як тільки скінчимо роботу.

''Чого? - подумалось, - може нам не можна рубати?"

Скінчивши працю, ми такі, як були, - невмиті, непереодягнені - з'явились в його покої, на другому поверху окремого будинку. Було трохи моторошно і соромно вступати сюди, в ці чисті, світлі кімнати, не знаючи, чого, власне, нас покликано.

Та ось жвавою ходою вийшов назустріч п. Ректор, з своєю звичайною ласкавою усмішкою, протягаючи нам руку. Ми мимохіть почали ховати свої руки, прохаючи вибачення, що не встигли вмитися.

- Тоді прошу у ванну! Умийтеся і, будьте ласкаві, сідайте тут, поговоримо, - почав припрошувати він.

В той же час ми помітили, що та сама жінка почала лагодити на стіл чай. Тоді нам стало ясно, чого нас сюди покликано, і ми миттю підбадьорились.

За шклянкою чаю ми розговорилися зовсім вільно. Було помітно, що нелегке матеріяльне становище студентів справляло тяжке враження на пана Ректора, болізно відбиваючись в його серці, і він довго розпитував нас про те, скільки ми заробляємо такою працею, чи не заважає така робота нашому навчанню, і журився, що при сучасних обставинах ні Університет, ні Держава не можуть запобігти цій біді так, як треба.

Спитавши про те, скільки ми платимо за кватирю й харчі, він здивувався дорожнечі і тут же висловив думку, що було б добре. якби при Університеті існував інтернат і столовка для неспроможних студентів, що могло б бути здійснено вже й тепер, І справді, приїхавши на другий рік до Університету, ми застали невеликий, але добре влаштований інтернат-бурсу, в якій жили добрих умовах малоспроможні студенти. Ми, колишні дроворуби, теж поселилися там і, жартуючи, говорили, що, властиво, ми вчотирьох і були причиною відкриття бурси, хоча, в дійсності, окрім згаданої розмови з п. Ректором, ми нічого спільного з її організацією не мали.

Наприкінці чаю ми завели розмову про перспективи відкриття при нашому Університету богословського факультету, бо самі були семінаристами і міркували в майбутньому перейти на нього. На це п. Ректор відповів, що зовсім не трудно було б відкрити богословський факультет при відповідних силах, які маються навіть в самому м. Кам'янці, але діло стоїть за приміщенням.

Приміщення Університету дійсно було невелике, але в ньому у нас була своя Церква, в якій, може уперше в усій Україні, тоді служилося з українською вимовою. Поважні, старі, національне свідомі Протоєреї отці Сіцінський, Стиранкевич й ін. кожну неділю служили в нас Св. Літургію, вимовляючи, напр., так: "Паки й паки миром Господу помолімося" і т.ін. Богослужби на суто українській мові тоді ще ніде не було.

Але як зразок прагнення проф. Огієнка до цього ми скоро власними очима побачили перший православний Молитовник на чистій українській мові, виданий у Києві за його ім'ям.

Таким чином бачимо, що діяльність нашого Ректора була надзвичайно різноманітною, невтомною і завжди скерованою до діла національного відродження і соціяльної правди рідного народу.

Він все частіш і частіш став відлучатися до Києва по справах державних питань, бо все більше й більше зв'язувався з найвищими верствами державного керівництва. Але й тоді він не забував про свій Університет, і його піклування і любов до нас, своїх вихованців, іноді набирала дуже зворушливого характеру.

Так, одного разу, сам задержуючись у Києві, він одправив до нас капелю українських бандуристів, що дала в приміщенні Університету чудовий концерт, який ми вислухали з великим захопленням.

Нарешті проф. Огієнко став Міністром Освіти, пізніш Ісповідань в Уряді УНРеспубліки. Але навіть і тоді він не поривав зв'язку з нами, бо не покидав ректорського посту.

Але час політичного катаклізму насувався... Було тривожно і сумно в наших авдиторіях...

Інстинктивно шукаючи опори, ми часто питали один одного: "Де пан Ректор? Чи скоро приїде? Чи ще побачимо його?"

Та ось пронеслося, мов вихор:
- Огієнко! Огієнко приїхав!! Он злазить з автомобіля!

І всі кинулися до вікон, а потім у залу, яка за одну хвилину переповнилася і загуділа, як розтривожений вулей. Але вмить і замовкла, ніби стала порожня: внизу у вестибюлі почулися поквапні кроки...

Через кілька секунд показалась рідна постать, яка швидко підіймалась по сходах. Усе завмерло, кожен чув лиш биття свого серця...

З тою ж милою, тепер сумною і жалісною усмішкою, на блідому, змарнілому лиці любий і довгожданий наш пан Ректор увійшов у залю і, зирнувши на нас, піднявся на катедру.

Збентежено потоптавшись на місці, він підніс свою руку і тремтячим голосом промовив:
- Сини мої!...

Але ще довго не міг говорити, зриваючи голос і ковтаючи сльози...

Тепер з цієї катедри він сказав нам своє останнє слово-заповіт, коротке й драматичне, в якому вже проглядала тягота становища, але, як державник і учитель, він ще старався піддержати в нас якусь надію і бадьорість духу, закликаючи нас виконати свій обов'язок перед Нацією і Народом.

"...Ніхто не знає зараз, - закінчив він схвильовано, - що несе нам завтрішній день, та завжди пам'ятайте одно: де б ви не були, що б з вами не сталося, любіть вашу Матір-Україну і не забувайте, що ви - українці!"

Останні фрази я пам'ятаю майже буквально:
"...На жаль, я дуже спішу... Мене чекають важливі справи... Я відбився сюди тільки на часину, щоб побачить вас і своїх діточок, яких ще не успів обняти... Прощавайте!"

Ми стояли, як приглушені, і мовчки очима, повними сліз, дивились услід, як спускалася хутенько по тих же сходах рідна й безмежно люба нам фігура Учителя...

Після цього нормальне життя в Університеті зовсім порушилось. Всюди стало сумно і безладно, як у вулею, що втратив матку...

А десь далеко, на сході вже гриміли гармати...

Та ми все ще блукали по коридорах, заходили в авдиторії, де зрідка деякими професорами ще читались лекції, які тепер здавались нам такими скучними і ні до чого не здатними, а в душі сумно, сумно бриніла жалісна мелодія, яку перед тим ми часто співали у нашому хорові:

Вмер Батько наш,
Та й покинув нас...
Ох, і сумний настав час,
Сиротою наша Мати зосталась...

Дійсно, зосталась сиротою наша Alma Mater... Ба, скоро і сама вмерла, переставши існувати як Університет. А ми, її безталанні діти, розсіялись по всій землі...

Вмер і проф. Огієнко... Вмер для нас, для Країни, але не для свого народу, бо скоро народився новий чоловік, з новим ім'ям, але ж з тим же старим, могутнім духом і новими благодатними силами... Ближчий до Бога, з гарячою Молитвою на устах за щастя і долю українського народу.

Народився Митрополит Іларіон!
Йому благаймо у Бога многії літа!...

19.VI. 1959 р. Болгарія. 113

ПУ № 3-4 2000 р.