Сергій Литвин

ПРОВІНЦІЯ, ЯКІЙ СУДИЛОСЯ БУТИ СТОЛИЦЕЮ

Кам'янець-Подільський у добу Директорії УНР

Здавна цьому мальовничому місту в південно-східному закутку Поділля призначено було бути містом-фортецею. Воно справдило це своє призначення і за новітніх часів, у добу національно-визвольної боротьби українського народу (1917-1921). Щобільше, тоді Кам'янцеві-Подільському випала почесна, хоч урешті й трагічна роля - стати тимчасовою столицею Української Народної Республіки. На жаль, ця сторінка історії міста лишається маловідомою навіть для багатьох його мешканців, які донедавна мали змогу читати лише радянські видання, такі як, наприклад, "Кам'янець-Подільський: історичний нарис", де цьому періодові присвячено всього кілька рядків: "8 листопада 1917 року (!) в Кам'янець-Подільському встановлено Владу Рад. Але напад кайзерівських полчищ порушив мирне радянське будівництво. В березні 1918 року бійці Червоної Армії під тиском чисельно переважаючих сил австрійських загарбників і українських націоналістичних загонів - гайдамаків змушені були залишити Кам'янець-Подільський. У місті запанував режим кривавого терору і грабежу. У листопаді 1918 року Кам'янець-Подільський захопили петлюрівці, а у жовтні 1919 року на Поділля рушили білопольські інтервенти. Нарешті 16 листопада 1920 року Кам'янець-Подільський був остаточно визвольний Червоною Армією"(1). Подібні побічні, зумисне спрощені й викривлені відомості кочували впродовж десятиліть з одного видання в інше, сприяючи витворенню потрібних комуністичній пропаганді історичних міфів, зомбуючи суспільну свідомість.

Тим часом існували інші, замовчувані радянською історіографією архівні джерела, видані за кордоном історичні праці й спогади, які правдиво відображали тогочасні події. До них і звернемося.

Під час першої світової війни Кам'янець-Подільський - місто на межі Російської і Австро-Угорської імперій та Румунії, як і все Поділля, став ареною воєнних дій. У Кам'янці розміщувались штаб Південно-Західного фронту, запільні установи, шпиталі. Місто не раз переходило від однієї до іншої із супротивних сторін.

Укінці 1917-на початку 1918 року Кам'янець-Подільський перебував у руках агонізуючої російської армії. Розкладені й здеморалізовані військові частини 12-го армійського корпусу та рештки 3-го Кавказького корпусу переповнювали місто. 27 грудня 1917 року до Кам'янця прибув Подільський губернський комісар Центральної Ради Г.Степура і за участю зукраїнізованої 12-ї стрілецької дивізії встановив у місті українську владу. Але вже 21 січня 1918 року переведені до Кам'янця збільшовичені штаби 12-го армійського корпусу і 74-го Ставропольського полку заарештували представників української влади, розпустили міську думу й поставили ультимативну вимогу українським військам покинути місто. Щоб уникнути кровопролиття за умов, коли антиукраїнські сили переважали, українське командування виконало більшовицький ультиматум.

У лютому 1918 року командування армії УНР, готуючись до контрнаступу проти більшовицьких військ, на фронті від Сарн до Кам'янця-Подільського зосереджувало свої сили. Комісар 12-го армійського корпусу більшовик Ф.Попов з цього приводу писав:

"Сили петлюрівських військ день у день наростали. Майже щодня то в одному, то в іншому місці точилися збройні сутички. По наших тилах концентрувались курені петлюрівців, очікуючи слушного моменту для генерального зудару з нами"(2).

У зв'язку з цим наведемо цікавий малознаний факт з тодішніх кам'янецьких подій, несправедливо, на нашу думку, замовчуваний в історіографії. З доручення українського командування в лютому до Кам'янця-Подільського прибув лояльний до Центральної Ради полковник князь Ігор Комнен-Палеолог. Він загітував на бік української влади й очолив 3-й мусульманський батальйон Кавказького корпусу (400 вояків). Напередодні запланованого наступу українського війська на Кам'янець-Подільський 28 лютого його батальйон рішучими діями вибив більшовиків з міста. У бою за місто загинули 16 і були поранені 6 вояків батальйону. О 10-й годині ранку князь І.Комнен-Палеолог вийшов назустріч українському війську, що на чолі з Подільським губернським комісаром Центральної Ради Г.Степурою вступало до Кам'янця. Впродовж трьох днів усі збільшовичені відділи в Кам'янці та околиці було роззброєно й розформовано. Батальйон І.Комнен-Палеолога, перейменований на Окремий Кам'янець-Подільський мусульманський табір, протягом березня-квітня виконував вартову службу в кам'янецькому гарнізоні. Його вояки, переважно татари, були вірні, непідкупні й чесно виконували свої обов'язки. У посвідці, виданій полковникові І.Комнен-Палеологу 2 квітня 1918 року (4.2444) за підписом Подільського губернського комісара УНР Г.Степури, відзначалося: "Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до м. Кам'ямця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військове" частиною"(3).

Під час Хотинського повстанні в січні 1919 року більшовики влаштували збройний виступ і в Кам'янці, загітувавши на свій бік частину вояків 8-го Подільського і 4-го кінно-артилерійського полків, що були розташовані в місті і околиці. Проте, викривши замір більшовиків, війська Директорії придушили спробу повстання.

Після того як 2 лютого 1919 року Директорія і уряд УНР під натиском більшовицьких військ покинули Київ, а на початку березня - Вінницю, численні урядові установи й цілі міністерства почали переміщуватися до Кам'янця- Подільського. Відтоді й майже до кінця року подільське місто стало центром українського політичного життя. Начальником кам'янецької залоги був тоді О.Жуківський, колишній військовий міністр УНР. Сюди ринула маса людей, вивозилося державне майно. Невелике затишне місто притягувало до себе діячів різноманітної орієнтації. Пояснювалося це певною відлеглістю Кам'янця від фронту і його вигідним географічним розміщенням на нейтральному тоді румунському кордоні. Урядовці сподівалися на успіх одеських перемов з Антантою, а відтак допомогу французького командування. Директорія і більшість членів уряду УНР у цей час перебували в Проскурові, а пізніше - в Рівному.

За непевності становища на фронті та під впливом більшовицької пропаганди в місті поширювалися прорадянські настрої. Саме в цей час, 20 - 22 березня, у Кам'янці відбувся селянський повітовий з'їзд за участю М.Грушевського, А.Степаненка, І.Лизанівського та інших есерівських провідників. З'їзд ухвалив резолюцію, у якій висловився за радянську форму влади, проти переговорів з французьким командуванням і за переговори з більшовиками.

У кам'янецький період відбулося роз'єднання українських національних сил, і саме тут сталися події, що дуже вплинули на дальший перебіг української визвольної боротьби. Це був період протиборства партій, політичних інтриг між правими політичними групами і революційним лівим українським табором.

Найкритичніша ситуація склалася тоді, коли більшовицькі війська зайняли Жмеринку й відрізали український Південно-Західний фронт від решти української армії. Це сталося внаслідок заколоту отамана О.Волоха, що командував Запорізьким корпусом. 21 березня у Вапнярці він проголосив універсал про перехід на радянські позиції та самочинні переговори з більшовиками. Більшовики, зірвавши перемир'я, розпочали наступ, що пізніше призвело до цілковитої катастрофи Південної групи: переходу її за румунський кордон і роззброєння.

За таких умов ворог міг відрізати Кам'янець від українського фронту й захопити. В місті запанував неспокій. Міністерства й установи евакуювалися на північ.

У цій ситуації 22 березня 1919 року в Кам'янці-Подільському постав Комітет охорони Республіки. До нього належали представники УСДРП і УПСР І.Мазепа, М.Ткаченко, В.Голубович, С.Вікул, І.Лизанівський, І.Романченко, А.Степаненко та інші, головував експрем'єр уряду УНР В.Чехівський. М.Грушевський, що також перебував у Кам'янці, як згадував І.Мазепа, відмовився ввійти до Комітету, мотивуючи це наміром терміново виїхати за кордон. У відозві Комітету до населення зазначалося, що "крім охорони порядку він має намір вступити в переговори з Директорією з метою утворення нового уряду, негайного припинення переговорів в Одесі з Антантою, а також розпочати переговори з Радянською Росією на основі визнання радянськими урядами України і Росії самостійності і незалежності України і виведення російських військ з її території"(4). Комітет домагався, щоб владу було передано об'єднаним Радам, а питання про державний устрій передбачав вирішити на з'їзді Рад робітничих і селянських депутатів. І хоч самі члени Комітету пізніше твердили, що не мали ніяких планів державного перевороту, проте з характеру його діяльності й висунутих ним вимог можна виснувати, що це була таки спроба державного перевороту.

Тільки стабілізація на фронті, утримання Проскурова й успіх наступу на Північному фронті, що стали можливими завдяки популярності Петлюри й підтримці його дій військом Директорії, стримало Комітет від подальших руйнівних кроків. Симон Петлюра надіслав Комітетові телеграму, в якій заявляв, що "постанову політичних партій з приводу сучасного становища" він вважає наслідком непоінформованості партій щодо загального становища на фронті і взагалі на Україні, та закликав "не йти наперекір волі народу ні в яке порозуміння з заклятим ворогом"(5). Опинившись в ізоляції, 28 березня Комітет саморозпустився.

Без сумніву, ці кроки Комітету треба розцінювати як спробу підштовхнути Директорію зайняти ліві позиції і змінити уряд безпартійних та самостійників-федералістів на соціалістичний уряд двох партій - УСДРП і УПСР. Під впливом кам'янецьких подій Симон Петлюра пішов на зміну уряду. Скликана 6 квітня в Рівному Державна нарада не привела до порозуміння між правими і лівими. 9 квітня з ініціативи Петлюри й Макаренка уряд С.Остапенка був відставлений. На зміну йому прийшов соціалістичний уряд Б.Мартоса, який 12 квітня видав Декларацію про основні засади свого курсу. Покликаючись на текст декларації, газета "Республіка" писала: "Уряд стоїть непохитно на основі самостійності і незалежності УНР, бажає згоди з поляками і більшовиками, але буде продовжувати боротьбу з ними, доки не буде забезпечена інтегральність і незалежність української території, ставить своїм найближчим завданням фактичне з'єднання з

Галичиною, хоче демократичної земельної реформи на основі існуючого вже закону без викупу задовольнити землею український народ, а для контролю за діяльністю місцевих властей будуть всюди організовані робітничо-селянські трудові ради"(6).

Тим часом ситуація на фронтах погіршувалась. Щоб спинити наступ Північної групи українських військ на Київ, більшовики перекинули на фронт свіжі сили, а потім перейшли в контрнаступ. Ситуація ускладнилась внаслідок спровокованого правими партіями заколоту отамана В.Оскілка. Стягнувши значні військові сили до Рівного, Оскілко відкрив фронт більшовикам, що призвело до втрати Житомира, Бердичева, Коростеня. Загроза Рівному змусила уряд УНР 5 травня покинути місто й виїхати до Радивилова. Несподіваного удару завдали поляки, перейшовши в наступ на всьому фронті. 16 травня вони зайняли Луцьк, де захопили велике військове майно й полонили багато українських вояків. Під тиском обставин уряд УНР переїжджає до Тернополя, армія ж відступає на територію Галичини.

Більшовики наступом зі сходу здобули Проскурів. 17 квітня 1919 року більшовицькі фронтові частини та Бессарабська бригада, сформована з біженців - учасників Хотинського повстання (чисельністю 20 тисяч чоловік), зайняли Кам'янець-Подільський. Очевидці свідчили, що під час свого перебування в місті більшовики чинили кривавий терор. І.Мазепа писав:

"В Кам'янці, після звільнення його від більшовиків, оповідали про страшні більшовицькі звірства над українцями. Особливою жорстокістю визначалася якась кам'янецька чекістка Фаня, що любила щоранку цинічно повторяти: "мій наган сьогодні не снідав"(7).

Внаслідок невдач на фронті для Української Народної Республіки настали особливо тяжкі часи. Незгоди між урядами УНР і Західної області УНР, роздрібненість і розбрат українських політичних сил, невдачі армії, що втрачала власну територію під натиском більшовицьких сил на Поділлі й польських військ генерала Ю.Галлера на Волині, могли призвести до воєнної й державно-політичної катастрофи.

За цих умов армії УНР, незважаючи на всі труднощі й перешкоди, вдалося перегрупувати свої сили. Усі військові частини разом з тими, що прибували з румунського полону, було зведено в одинадцять дивізій, а їх об'єднано в армійські групи: Січових Стрільців під командуванням отамана Є.Коновальця, Запорізьку - полковника В.Сальського, Волинську - полковника Петріва й Запорізьку Січ (Друга дивізія) - отамана Ю.Божка.

Після поспішної реорганізації українське військо почало наступ на більшовиків. Наприкінці травні на Кам'янець-Подільський наступали загони М.Шаповала й П.Шандрука, що тримали фронт против більшовиків уздовж Збруча. Слабка підготовка наступу призвела до невдачі. В боях з Бессарабською бригадою червоних, яка займала район Кам'янця, полягло багато українських вояків, особливо складу Синьожупанного полку. Симон Петлюра усунув М.ІІІаповала від командування і об'єднав загони Шаповала й Шандрука в Третю дивізію, призначивши командиром підполковника О.Удовиченка.

Тим часом поляки, незважаючи на те, що до їхнього командування була послана місія на чолі з генералом Дельвігом для підписання перемир'я, наступали далі. Лише 16 червня генералові Дельвігу вдалося підписати у Львові тимчасовий договір з поляками про перемир'я. А 2 червня поляки зайняли Тернопіль, змусивши уряд і вище командування УНР переїхати спочатку на ст. Дичків, а потім на Богданівку, за 10 кілометрів від Волочиська, який був у руках більшовиків. 2 червня поляки підійшли до Богданівки. Штаби і уряд опинилися між двома ворожими силами перед небезпекою ліквідації державного центру. Наступного дня несподіваним для більшовиків ударом українські частини зайняли Волочиськ і перейшли в наступ по всьому фронту.

Цього ж дня, 3 червня 1919 року. Третя дивізія О.Удовиченка форсувавши Збруч, у тяжких боях штурмом здобула Кам'янець-|Подільський(8). У висліді успішного наступу українські війська відкинули більшовиків і вже 6 червня вийшли на лінію Старокостянтинів - Проскурів - Жмеринка.

Це дало змогу Урядові УНР 6 червня переїхати з Богданівки до Кам'янця-Подільського. Відтоді Кам'янець упродовж п'яти місяців був столицею УНР, осідком уряду і командування Дієвої Армії та притулком для багатьох державних установ і сотень утікачів з усієї України. 10 червня до Кам'янця прибув також Голова Директорії, Головний отаман Симон Петлюра.

Понад місяць українська армія вела безперервні героїчні бої під Проскуровом і Старокостянтиновом. 9 червня права опозиція з метою державного перевороту організувала чергову авантюру - виступ полковника П.Болбачана. Проте заколот, що не дістав підтримки в Запорізькому корпусі, було без-кровно ліквідовано, а Болбачана віддано надзвичайному військовому суду і за його вироком розстріляно. Це був останній отаманський заколот в армії УНР.

Зміцнивши сили в районі Проскурова, більшовики 6 липня вдалися до контрнаступу. В.Антонов-Овсієнко у своїх "Записках" згадував, що для ліквідації червневого наступу з Галичини проти петлюрівського фронту було негайно перекинуто резервні частини, як Мадярський полк особливого призначення з Києва, Інтернаціональний полк з Вінниці та інші. Водночас зроблено чистку всього командного складу в групі, що оперувала в районі Проскурова (9).

Перевтомлені в безперервних боях, відчуваючи гостру нестачу зброї, амуніції та набоїв, зазнаючи великих втрат, українські частини 6 липня покинули Проскурів і відступили в напрямі Кам'янця-Подільського. Передові більшовицькі частини вже 7 липня були в Дунаївцях, що за 20 кілометрів від Кам'янця. Зі сходу вздовж Дністра наступала Бессарабська червона бригада.

Червона армія намагалася якнайшвидше захопити Кам'янець, відрізати армію УНР від Збруча, унеможлививши з'єднання її з Українською Галицькою армією. Генерал О.Удовиченко у своїй книжці "Україна у війні за державність" стверджує, що "на кам'янецькому плацдармі загальна кількість більшовицьких військ становила до 12000 багнетів, 800 шабель при 40 -50 гарматах"(10).

Для армії УНР не залишилося шляхів до відступу через неврегульованість відносин і з Польщею, і з Румунією. Отже, втрата Кам'янця-Подільського загрожувала цілковитою ліквідацією не тільки армії, а й центральних державних установ УНР, фізичним знищенням всіх учасників української визвольної боротьби.

Симон Петлюра ставив завдання зберегти кам'янецький плацдарм, на який мала відступити УГА, й утримати Нову Ушицю та Могилів-Подільський для зносин з Румунією. Він щодня перебував у штабі Дієвої армії в Кам'янці-Подільському, заслуховував звіти, віддавав розпорядження і своїм впливом на урядові й військові чинники сприяв поліпшенню становища. На нараді 8 липня в штабі за участю Головного отамана було ухвалено створити так звану лінію оборони Кам'янця, що серединою проходила через Дунаївці. Начальником оборони призначили генерала Колодія.

Наступного дня на засіданні уряду УНР наказний отаман О.Осецький і начальник штабу В.Тютюнник заявили, що коли впродовж 2-3 днів не прийде на підмогу Галицька армія, то ліквідація фронту неминуча.

У той час УГА відступала під натиском поляків, що мали ухвалу Найвищої Ради держав Антанти від 25 червня 1939 року продовжити свої операції аж по Збруч. Симон Петлюра й представники уряду і командування кілька разів їздили для переговорів з Диктатором і Начальною командою УГА, але лише 15 липня отримали від НК УГА таке повідомлення: "З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької Армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак мушкетних і гарматних набоїв), вся Галицька армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну"(11).

16 липня УГА повністю перейшла Збруч. Диктатор Є.Петрушевич з державними службами Західної області УНР також перемістився до Кам'янця-Подільського, і місто стало осідком двох українських державних центрів. Ситуація підштовхнула і наддніпрянців, і галичан до об'єднання армії УНР і УГА для боротьби на протибільшовицькому фронті. Генерал М.Капустянський згодом писав: "Таким чином, у Кам'янці 14 -16 липня 1919 року відбулася двохгранна й велика історична подія [...]- створено єдину збройно-революційну українську силу. Український народ повинен [...] цю історичну, стратегічно-політичну подію шанувати й святкувати як світлу традицію і категоричний дороговказ для сучасних і прийдешніх часів"(12).

Перехід частин УГА зміцнив фронт, що дало змогу зупинити більшовиків, які загрожували Кам'янцю-Подільському. Волинська група, що обороняла Кам'янець, була підсилена двома галицькими бригадами. Армія УНР також отримала підсилення з переміщенням у липні до Кам'янця-Подільського повстанського Всеукраїнського революційного комітету під проводом А.Річицького й Ю.Мазуренка, який хоч і перебував на "радянській платформі", проте боровся проти більшовиків. З півдня в район Копайгорода пробились повстанці колишньої армії М.Григорієва під проводом отамана Ю.Тютюнника чисельністю 3500 чоловік.

Отже, в тяжких і кривавих двотижневих боях на підступах до Кам'янця-Подільського українським частинам удалося втримати кам'янецький плацдарм і відбити ворога. Ще 15 липня група Ю.Тютюнника звільнила від ворога Нову Ушицю, 3О липня Січові Стрільці й Запорізька група здобули Проскурів, 31 липня 3-я дивізія О.Удовиченка зайняла Вапнярку.

Між Директорією УНР і Диктатурою Західної області УНР було досягнуто домовленості про об'єднаний похід проти більшовиків. Армія УНР налічувала 30 тисяч чоловік (15 тис. багнетів при 120 гарматах і 350 кулеметах)(13), УГА - 49795 чоловік (19 тис. багнетів і шабель, 546 кулеметів, 158 гармат)(14). Війська зазнали структурних змін. На чолі їх став Головний отаман Симон Петлюра.

Для оперативного керівництва й координації дій між двома арміями було створено штаб Головного отамана, очолений генералом М.Юна-ковим, заступником якого став представник УГА генерал-квартирмайстер Курманович(15). Командувач Дієвої армії УНР призначався за згодою Директорії, а командувач УГА - за згодою Диктатора ЗО УНР Є.Петрушевича. Це була істотна помилка, бо вже наперед закладалася певна структурна роз'єднаність війська, що невдовзі призвело до трагічних наслідків. І все ж таки об'єднання врятувало і УНР, і Західну область УНР від можливої катастрофи, хоч у політичному плані не дало пожаданої єдності.

3О липня в Кам'янці-Подільському відбулися переговори з військовими представниками Америки, Франції та Англії. Переговори мали інформаційний характер, але українська сторона використала їх, щоб викласти бажаний план операцій проти більшовиків: об'єднані українські армії наступом на Київ і Одесу визволяють Правобережну Україну, поляки наступають на Гомель - Могильов, а денікінці - на Харків - Курськ. Загальне керівництво операціями і врегулювання відносин між українцями, поляками й денікінцями мала б узяти на себе Антанта. Такий план відповідав загальній політичностратегічній ситуації і, безперечно, привів би до розгрому більшовиків. Про суть цього плану, як свідчить у своїй праці М.Капустянський(16), телеграфічне, з Кам'янця-Подільського, за підписом Симона Петлюри були поінформовані і польське, і денікінське командування. Тоді, одразу по кам'янецькій нараді, реалізація такого плану ще була можлива, але політика Антанти, короткозорість Денікіна й захланність поляків так і не дали йому здійснитися.

У Кам'янці-Подільському панувало своєрідне двовладдя. Приїзд Диктатора 30 УНР активізував поступові українські сили, які виступали проти соціалістичного курсу уряду Б.Мартоса. За обставин, що тоді склалися, єдиний український провід міг утворитися або внаслідок державного перевороту (але жодна із сторін на це не зважувалася), або в результаті поступок і компромісів. Симон Петлюра пішов шляхом зміни політичного курсу, і в урядовій декларації від 12 серпня 1919 року оголошувався поворот в орієнтації від радянства до парламентарної демократії. Прем'єр Б.Мартос подав у демісію. 27 серпня сформувався новий склад Кабінету міністрів, який очолив І.Мазепа.

Такі зміни були умовою, на якій Диктатура і командування УГА погоджувалось на об'єднаний похід. Кінцевої домовленості про нього було досягнуто лише 10 серпня 1919 року на нараді в штабі Головного отамана в Кам'янці-Подільському. Згідно з компромісним рішенням, наступ здійснювався на Київ і Одесу. Вислідом успішних дій об'єднаних українських армій проти більшовиків 30 серпня стало визволення Києва. Ад'ютант Головного отамана О.Доценко як свідок подій згадував: "Симон Петлюра був увесь час з військом: з'являвся в передових лініях, підбадьорував козаків і під його першим вигуком "слава" козацтво здобуло київський двірець. Потім він на авто під'їхав аж до міста з північного заходу, де в цей час йшла кінна атака і весь час придивлявся до бою"(17). 30 серпня Симон Петлюра вступив разом з військом на ст. Київ.

Наступного дня зі сходу до Києва ввійшли денікінські війська. У ході переговорів з генералом М.Бредовим командувач київської групи українських військ генерал А.Кравс підписав угоду про добровільний відступ з Києва. Різні підходи наддніпрянців і галичан у ставленні до армії Денікіна призвели до відступлення столиці України денікінцям, які проявили себе запеклими українофобами і стратегічним гаслом яких декларувалося відновлення єдиної і неділимої Росії.

Нагальна потреба прийняти низку рішень разом з урядом змусила Симона Петлюру терміново повернутися до Кам'янця-Подільського. Там з нагоди здобуття Києва 31 серпня відбувся парад військ з походом по місту. В промовах членів Директорії, міністрів, військовиків особливо відзначалася роля С.Петлюри як вождя війська й народного героя.

Увесь вересень С.Петлюра перебував у Кам'янці. На фронті встановилось відносне затишшя, що дало змогу вирішити багато державних справ. Головний отаман провадив велику роботу щодо організації армії, здійснення мобілізації, уживав заходів для їхнього забезпечення. Поставало питанні про встановлення влади на визволеній території, налагоджена міжнародних взаємин. Він сподівався, що згода між обома урядам і зусилля всіх громадських см спричиняться до врятування ситуації через контроль над більшою територією. С.Петлюра мав надію, що наші реальні сили вплинуть на зміну поглядів керівництва держави Антанти стосовно України.

Щоб подолати розбрат і дезорієнтованість серед українського народу, повідомити його про сган справ у державі й діяльність уряду, Симон Петлюра в цей час видав низку відозв: "До громадян" - 2 вересня, "До селянства"-10 вересні "До населення всієї Соборної України"- 17 вересня. В останній з цих відозв він, зокрема, виклав так основні засади діяльності уряду УНР: самостійність і незалежність держави, передача земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства; восьмигодинний робочий день, цілковите забезпечення і страхування робітників загальне, рівне, таємне, безпосереднє пропорційне виборче право: мир, добре співжиття з усіма народами світу.

По всій Правобережній Україні відбулися з'їзди, конференції збори, які ухвалювали резолюції на підтримку уряду. Головного отамана, їхньої боротьби проти більшовиків і денікінців. На ім'я С.Петлюри надходило багато телеграм, приїжджали делегації від повстанців і громадських інституцій, з-за лінії фронту, які висловлювали бажання боротися проти нових окупантів, розповідали про настрої населення, просили дати відповідні інструкції та відомості.

Великі надії покладалися на повстанців, які зайняли великі простори України і з якими уряд і штаби встановлювали зв'язки. 17 вересня до Головного отамана в Кам'янець приїжджав отаман Зелений з Полтавщини, загін якого налічував 7 тисяч повстанців, що билися з денікінцями, та представники від отамана Ангела з Чернігівщини. Надходили звістки про дії повстанців на Катеринославщині, Херсонщині, Харківщині і Таврії.

На Полтавщині повстанці отамана Шепеля зайняли Золотоношу й Переяслав. Повстання охопили Лубенський, Кременчуцький та Кобеляцький повіти. 6 жовтня отримано відомості, що повстанці захопили весь Васильківський повіт, а 20 жовтня повстанці отамана Зеленого зайняли Канів, Корсунь, Городище. Повстанський комітет закликав до "загальної боротьби з большевиками та денікінцями, а владу передавати Директорії на чолі з Головним отаманом Петлюрою"(18).

Дуже яскраво виявилися настрої серед народу під час подорожі Головного отамана 17-20 вересня з метою огляду запілля і фронтових частин до Гайсина, Умані та інших міст. Там його тепло зустрічало населення, представники влади, партій і організацій. Ця подорож переконала Симона Петлюру, що українська влада широко популярна, а це є запорукою успіху в боротьбі українського війська проти Денікіна. Відповідний настрій панував і серед українського війська, яке жадало битися з денікінцями.

Тим часом втрата УНР ініціативи дала змогу Денікіну перегрупувати сили, підтягти резерви й підготувати наступ. На вересень чисельність його сил становила 40 тисяч чоловік. Денікінська пропаганда намагалася вбити клин між наддніпрянцями і галичанами. У вересні Денікін випустив відозву "До братів галичан", яка закликала залишати петлюрівців і переходити на бік Добровольчої армії.

За цих умов 25 вересня 1919 року в Кам'янці-Подільському Директорія, Диктатура і обидва уряди підписали декларацію, офіційно проголосивши війну Денікінові. В промовах під час підписання декларації висловлювалася віра в перемогу українського війська, наголошувалася потреба скупчити всі сили проти ворога, облишивши партійні суперечки. Головним мотивом усіх промов, як свідчить О.Доценко, був "єдиний національний демократичний фронт і орієнтація на власні сили селян та повстанців"(19). Симон Петлюра, зокрема, говорив: "Перед нами два вороги, які нахабно пруть на нас свої сили. Чи знайдемо ж ми в собі тверду волю, щоб витримати цю навалу? І я кажу - це від нас залежить; залежить від чесності в праці. Запорука успіху у нас є, бо народ тепер вже з нами... Я вимагаю найвищого напруження праці, я вимагаю жорстокої кари за саботаж та в'ялість в праці. Нехай всі почувають, що момент визначний... Отже кличу всіх до надзвичайного напруження сил! Кличу до створення дійсного єдиного національно-демократичного фронту! Хай щезнуть всі партійні суперечки! Все для війська, в честь якого я викликаю "Слава!"(20).

14 жовтня в Кам'янці-Подільському було організовано урочисте заприсяження Директорії, уряду, всіх урядовців і війська на вірність Самостійній Українській Народній Республіці - "вірно служити своєму народові, не припиняючи боротьби, доки не звільнимо нашу Україну від усіх ворогів, доки знеможений народ наш не стане на певний шлях спокою і добробуту, доки під захистом міцної республіканської влади не стане він вільним господарем рідного краю й доки не закріпить здобуту землю і волю"(21). У заприсяженні й параді військ брав участь Симон Петлюра.

На жаль, і за таких критичних обставин УНР і ЗУНР мали відмінні одна від одної пріоритети. Враховуючи неможливість порозумітися з білогвардійським керівництвом, яке обстоювало "єдину й неділиму Росію" і відкидало право України на власну державність, провід Директорії разом з військовим командуванням вважали за доцільне укласти союз з Польщею. Щодо цього провадились активні переговори, і вже на 1 вересня 1919 року між УНР і Польщею було встановлено офіційне перемир'я(22). Це не надто популярне серед народу рішення диктувалось крайньою потребою, позаяк вести війну проти двох значно сильніших ворогів було самозгубним.

Натомість провідні кола ЗУНР разом з командуванням УГА вважали за неможливе порозуміння з керівництвом Польщі, яка окупувала Західну Україну. Галицький уряд Є.Петрушевича з подачі державного секретаря закордонних справ В.Панейка, який, перебуваючи в Парижі, ввійшов у контакт з представниками Антанти, запевняв, що лише союз України з Денікіним врятує українську незалежність.

С.Петлюра засуджував орієнтацію на "білу" російську армію Денікіна. У телеграмі до Головного штабу у вересні 1919 року він зазначав: "Безпідставність таких орієнтацій яскраво стверджує маніфест Денікіна до населення "Малоросії", де він зве нашу владу зрадницькою і заповідає нам боротьбу з гаслом єдиної неділимої Росії"(23).

Проте ще на Державній нараді у Кам'янці 26 жовтня 1919 року за участю Директорії, обох урядів, репрезентантів Буковинської Національної Ради та відпоручників партій, спілок, земств і кооперативних організацій Диктатор Петрушевич у своїй промові стверджував: "В галицького уряду панує повна згода поглядів і єдність дій у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою і урядом Наддніпрянської України. Всі нерозумні чутки і підозрювання являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу"(24). У більшості виступів на нараді, а також у прикінцевих промовах прем'єра І.Мазепи й Симона Петлюри констатувалося, що "в обох урядів панує цілковите порозуміння і згода" і що "всі представники нашого організованого громадянства глибоко вірять у щасливе закінчення нашої боротьби за здобуття волі..."(25)

Але тоді це вже не відповідало дійсності. Внутрішня політична боротьба не припинялася. Витворився сприятливий грунт для підозр і провокацій, до чого особливо спричинялася преса.

Тим часом на фронті розгорялася боротьба не на життя, а на смерть. Українська армія відступала. До всього додався ще один ворог - тиф, що збирав своє жниво смерті.

4 листопада Головний отаман скликав нараду в Жмеринці за участю Директорії, Диктатури, уряду. Військового міністерства, командирів груп і корпусів для з'ясування ситуації, накреслення шляхів подальших військових акцій і політичної роботи. Командувач армії отаман В.Сальський, відкриваючи нараду, говорив: "Роля стратегії скінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті - тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів не багато треба напружень, щоб добити рештки героїв. Тепер політика мусить забезпечити їх від фізичного знищення. Військо зробило все - тепер діло правительства шукати виходу"(26).

Значна частина командного складу УГА виступала за негайне порозуміння з денікінцями. Уряд УНР знав про зносини галичан з Денікіним. Симон Петлюра вважав: "Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви самі загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконувати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою. Нема третього, хто б нас зараз помирив..."(27)

Начальна команда УГА самовільно почала переговори з Денікіним. Ще 25 жовтня генерал М.Тарнавський вислав делегацію до денікінців під прикриттям обміну полоненими. В результаті цих переговорів 2 листопада М.Тарнавському вже був переданий проект майбутнього договору. Денікінці висловили цілковиту готовість до переговорів лише з Галицькою армією, відкидаючи водночас можливість переговорів з армією УНР і погоджуючись лише на роззброєння й повну демобілізацію її. Тому НК ГА пішла на самостійні таємні переговори.

Усі громадсько-політичні чинники-уряд, партії, політичні угруповання, державна інспектура - намагалися переконати галичан в абсурдності їхніх намагань, які потягнуть за собою знищення державності УНР. С.Петлюра не вірив у можливість порозуміння з Денікіним. Він висловлював переконання, що "ми не можемо капітулювати в спосіб негідний як для народу нашого, так і його революційних здобутків - вільності і незалежності. Море крові пролито і безліч жертв найкращих синів українського народу загинуло на полях битв з нерівними ворогами - вони взивають до дальшої боротьби за незалежність і помсту над ворогами нашої країни і нашого народу"(28) .

Делегація НК ГА 6 листопада самочинно, потай навіть від Є.Петрушевича, на станції Зятківці підписала договір про перемир'я, в якому, зокрема, зазначалося:

"1. Галицька армія переходить у повнім своїм складі з етапними установами, складами і залізно-дорожним майном на сторону російської добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головному командуванню збройних сил Півдня Росії через командуючого військ Новоросійської області.

2. Галицька армія під час перебування під згаданою командою не буде вжита до боротьби проти перебуваючої на фронті армії Петлюри [...]

3. Галицьке Правительство через брак території спиняє тимчасово свою діяльність і переходить під опіку Російської Добровольчої Команди [..,]"(29)

Повідомлений про це Головний отаман скликав 8 листопада нараду в Деражні. На нараді були присутні Диктатор Є.Петрушевич, член Директорії А.Макаренко, прем'єр І.Мазепа, міністр С.Шрамченко, командарм В.Сальський і командир 1-го корпусу УГА генерал О.Микитка. Було ухвалено рішення договір розірвати, а переговори вести від імені цілої української армії. Диктатор тут же видав наказ про арешт членів делегації і заміну командування УГА. Симон Петлюра вимагав розстрілу М.Тарнавського, А.Шаманека і О.Лисняка. Деякі автори вважають, що С.Петлюра не мав на це морального пра-ва30 Але ж юридичне він залишався головнокомандувачем для обох армій, а тому вимога була правочинною. Не лише наддніпрянці, а й більшість галичан вимагали арешту Диктатури і Начальної команди.

Скасувавши Зятківський договір, нова НК ГА 9 листопада з наказу Диктатора уклала з денікінцями перемир'я, яке тривало до укладення 17 листопада в Одесі нового договору. Делегації в Одесі доручалося представляти обидві українські армії, але добровольці відмовлялися вести переговори з представником наддніпрянців. І тоді НК ГА, згідно з таємною інструкцією Диктатора, дозволила своїй делегації укласти договір тільки від імені Галицької армії. Цей договір мало чим відрізнявся від попереднього. Денікінці, скориставшись укладенням договору з галичанами, перейшли в наступ проти армії УНР.

Водночас більшовики 7 листопада 1919 року розпочали свій третій похід на Україну зі сходу і з півночі, відкинувши українські війська за Случ, на лінію Козятин - Бердичів - Житомир. Українські армії опинилися перед небезпекою повного оточення з одного боку більшовиками, з другого - денікінцями, а з-за Збруча - польською армією.

16 листопада Диктатор і уряд Західної області УНР залишили Україну, виїхавши з Кам'янця до Відня. За кордон відбули також члени Директорії А.Макаренко і Ф.Швець.

Напередодні, 15 листопада 1919 року. Директорія передала всі права Голові і Головному отаманові Симону Петлюрі, на якого покладалося "верховне командуванні справами Республіки". 17 листопада С.Петлюра разом з урядом і штабами, установами і військом покинув Кам'янець-Подільськй, маючи намір переміститися в Шепетівку, не зайняту ще ні польськими, ні більшовицькими військами. Того ж дня до Кам'янця-Подільського вступили польські війська.

Українське військо відступало на північ, через Проскурів на Старокостянтинів. По прибутті Головного отамана й уряду до Старокостянтинова 26 листопада в будинок гімназії було проведено військову нараду суто інформаційного характеру. В нараді взяли участь члени уряду, командарм В.Тютюнник, начальник штабу Головного отамана отаман М.Юнаків, командувачі груп і по двоє старшин та козаків від кожної частини.

Симон Петлюра подав інформацію про події в Кам'янці та Проскурові, закликав не втрачати духу в критичній ситуації, говорив про твердий намір далі вести боротьбу, реорганізувавши армію і задовольнивши її пекучі потреби.

Договір УГА з Денікіним дуже ускладнив становище. 4 грудня на нараді в Чорториї Симон Петлюра з членами уряду прийняли рішення про неможливість утримання фронту і про перехід через це до партизанських форм боротьби. Петлюра від'їхав до Варшави, де приєднався до дипломатичної місії УНР на чолі з А.Лівицьким, сподіваючись досягти порозуміння з поляками, а через них з Антантою. За кордон виїхала і частина членів уряду УНР.

6 грудня п'ятитисячна армія УНР під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка вирушила в славний Зимовий похід запіллям більшовиків і денікінців, що став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю.

Кам'янець-Подільський упродовж зими й весни 1920 року, хоч і був формально окупований поляками, залишався по суті нейтральним містом, навколо якого стояли чотири супротивні армії: польська, денікінська, більшовицька і румунська. Завдяки такій унікальній ситуації в Кам'янці зміг напівлегальне залишитися український 1-й Рекрутський полк під командуванням П.Шандрука і фактично в місті збереглася українська влада. На базі полку з-поміж поодиноких вояків армії УНР, УГА та інших армій П.Шандрук сформував навесні 1920 року сильну й боєздатну бригаду, яка пізніше влилася до Залізної дивізії як її 1-а Стрілецька бригада.

Таке становище давало змогу перебувати в Кам'янці представникам українських політичних сил і течій, зокрема прем'єрові І.Мазепі, уповноваженому уряду УНР І.Огієнку та частині членів уряду. Вони підтримували зв'язок з С.Петлюрою у Варшаві і з армією УНР, що рейдувала в Зимовому поході.

29 січня 1920 року в Кам'янці-Подільському було скликано нараду ЦК УСДРП. У ній брав участь голова уряду УНР І.Мазепа. В резолюції наради йшлося про доконечну потребу зберегти Кабінет міністрів УНР до скликання передпарламенту із законодавчими функціями, а також про відновлення державного центру УНР та регулярної армії.

14 лютого в місті відбулося засідання уряду УНР, на якому було ухвалено "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", що закладав підвалини скликання передпарламенту.

Підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору УНР з Польщею, хоч і викликало обурення в українських колах, особливо в Галичині, проте дало можливість далі вести боротьбу проти більшовиків. 25 квітня об'єднані збройні сили УНР і Польщі перейшли в наступ на Червону армію, а 7 травня зайняли Київ. У червні більшовики, перегрупувавши й зміцнивши свої сили, потіснили армію УНР аж до Дністра, а поляків - майже до Варшави. У середині липня Кам'янець-Подільський знову опинився в руках більшовиків.

У вересні 1920 року під час нового польсько-українського наступу армія УНР розгромила частини 14-ї радянської армії між Дністром і Збручем, визволивши Тернопіль і Проскурів. 19 вересня українські війська востаннє зайняли Кам'янець-Подільський. Сюди знову перемістився уряд УНР. До Кам'янця повернулася й продовжувала працю Кам'янець-Подільська юнацька старшинська школа.

12 жовтня 1920 року поляки підписали Ризьке перемир'я з більшовиками. 21 листопада армія УНР після героїчних оборонних боїв відступила за Збруч і була інтернована поляками. А за кілька днів перед цим - 14 листопада 1920 року - уряд УНР востаннє покинув Кам'янець-Подільський, назавжди розпрощавшись з рідною землею.

Давнє місто над Смотричем лишилося в історії як цитадель Української держави XX століття, остання столиця УНР.

Примітки

1. Кам'янець-Подільський: Історичний нарис. - К., 1968. - С.11.
2. Попов Ф. Рассказ о незабываемом. - К., 1961. - С. 109.
3. Комнен-Палеолог І. Звільнення Кам'янця-Подільського від більшовиків у 1918 році // За Державність. - Торонто, 1966. - 3б.11. - С.65-72.
4. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції: 1917-1921. - Прага, 1942. - Ч.1. - С.143.
5.Там само. - С. 147.
6. Республіка. - 1918. - 17 квіт.
7. Мазепа І. Зазнач. праця. - 4.2. - С.9.
8. Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році: (Короткий воєнно- історичний огляд): В 2-х кн. - Мюнхен, 1946. - Кн. 1. - С.61.
9. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне: Воспоминания. - Москва; Ленинград. - 1933. - Т. 4. - С.298.
10. Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. - Вінніпег, 1954. - С.89.
11. Мазепа І. Зазнач, праця. - 4.2. - С. 15.
12. Капустянський М. Зазнач, праця. - Кн.2. - С.198.
13. Там само. - КН.1. - С.51.
14. Там само. - Кн.2. - С. 135.
15. ЦДАВО України. - Ф.1078. - Оп.4. - Спр.1. - Арк.125.
16. Капустянський М. Зазнач. праця. - Кн.2. - С.94 - 95.
17. Доценко О. Літопис української революції: Матеріали і документи до історії української революції 1917-1923. - Київ; Львів, 1923.-Т.2. - КН.4. - С.16.
18. Там само. - С.261.
19. Там само. - С.259.
20. Там само. - С.258.
21. Там само. - С. 107.
22. Лозинський М. Галичина 1918-1920. - Нью-Йорк, 1970. - С.186.
23. Петлюра С. Телеграма до штабу Головного отамана 6 вересня 1919 року // Симон Петлюра: Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.1. - С.232,
24. Доценко О. Зазнач, праця. - С. 132.
25. Там само. - С. 138.
26. Там само. - С. 271.
27. Там само. - С.95.
28. Там само. - С.273.
29. Там само. - С.278.
30 . Легкий 3. Терновий вінок генерала Микитки // Літопис Червоної калини. - Львів, 1929. - 4.1-2. - С.24.

ПУ № 3 1995 р.