Валентина Борисенко.

ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА
ХОЛМЩАКІВ І ПІДЛЯШАН.

На теренах Холмщини й Підляшшя українці довгий час зберігали найархаїчніші елементи своєї традиційної культури. Проте трагедія, що спіткала Холмщину й Південне Підляшшя в цьому столітті (евакуація в 1914-1915 роках, терор 1944-1947 років і повна депортація українського населення під час сумнозвісної акції „Вісла") зламала і знівечила природний процес спадкоємності культурної традиції. Етнічну культуру українців цього регіону було зруйновано. Тож перед народознавцями стоїть злободенне завдання:
принаймні за писемними джерелами й пам'ятками часів активного функціонування тут явищ української народної культури (кінець XIX - перша половина XX ст.) докладно вивчити й спопуляризувати їх.

Ще один аспект цієї проблеми стосується сучасності:
потрібно дослідити ступінь збереженості етнічної культури українців на західних землях Польщі (Щецин, Ольштин, Вроцлав), куди їх депортовано 1947 року, а також стан розвитку культури тих холмщаків і підляшан, які хоч і живуть серед українців, але не в звичних для себе природних умовах. І звісно, потребує вивчення етнокультурна ситуація на Північному Підляшші, де українці живуть компактно й не зазнали виселення після другої світової війни.

Частина Холмщини й Південне та Північне Підляшшя, що здавна були заселені українським етносом, належать здебільшого до Західного Полісся. Грунти, за винятком південно-західної частини Холмщини, переважно піщані, малородючі. Близько 80 відсотків населення наприкінці XIX сторіччя проживало тут у сільській місцевості. Основними заняттями людності були рільництво, городництво та садівництво. Значну частину землі займали ліси, пасовиська, сіножаті. На не дуже родючих грунтах українські селяни вирощували жито, овес, просо, ячмінь, ріпак, менше - пшеницю. Орали землю здебільшого сохою (на південному сході Холмщини - дерев'яним плугом). Розпушували грунт дерев'яним тризубим ралом і дерев'яними боронами. Висівали озимі і ярові культури. До посівного зерна додавали зерно, освячене на Зільний празник (Перша Пречиста - 28 серпня).

В інших регіонах України також святили на Спаса й подекуди на першу Пречисту зерно для нового посіву. У південно-східних районах Холмщини сіяли з „плахти" (простирала), зв'язаної двома кінцями на плечах. Розсівали зерно за другим кроком. За ширину засіву вважалася „їдна рука", що дорівнювало трьом крокам. Широке поле сіяли в 7-10 „рук". На Володавщині використовували для сівби плетені з соломи козуби.

На закінчення жнив із незжатого пучка стебел („жміні") робили квітку. Малий хлопчик пролазив попід тією квіткою, щоб жито родило. Потім ту квітку стинали й святили в церкві, а місце засівали зернами. Цей звичай був поширений також на Поділлі й Поліссі.

Зернові жали серпом. На початку XX сторіччя більше стали застосовувати косу. Молотили ціпами, зберігали збіжжя в коморах, засіках, зернових ямах, солом'яниках. Мололи зерно у вітряках (їх називали на Володавщині „козляками") та водяних млинах. Круп'яні товкли в ручних, циліндричної форми, ступах.

Майже в кожному селі були оліярні, де били „олій" з ріпаку, конопляного та лляного насіння. Платили макухою та олією. Серед городніх культур наприкінці XIX сторіччя переважала картопля. Копали картоплю „рогатою" мотикою, а сапали „плескатою". Сіяли також буряки, вирощували капусту, ріпу, цибулю, часник. Серед технічних культур найпоширенішими були льон та коноплі, на Холмщині, біля Терногороду, висівали цукрові буряки і тютюн'.

Важливе місце посідало тваринництво: свинарство, скотарство, птахівництво, а в південних районах Холмщини - ще й вівчарство. Біля Володави (на межі Холмщини й Підляшшя) родина середнього достатку мала 10 моргів землі, тримала троє-четверо коней, четверо-п'ятеро корів, свині, вівці, кури, гуси. Худобу випасали в череді, яку доглядав найнятий громадою пастух. Селяни харчували його щодня по черзі, платили пастухові грішми, одягом і збіжжям.

Навесні, перед святом Юрія пастух виходив на вигін і „стріляв", розмахуючи батогом. Так він подавав знак, що пора виганяти худобу на пасовище й наймати пастуха. Розплачувалися з ним найчастіше чверткою жита за кожну корову (чвертка - спеціальна дерев'яна мірка з ручкою для відмірювання 25 кілограмів збіжжя). Чотири чвертки жита становили „метр" - 100 кг збіжжя. Якщо пастух хотів узяти гроші, то однак перераховували все на чвертку збіжжя. Вартість його виплачували грішми. Розплачувалися з пастухом на Покрову.

Традиційними заняттями були мисливство, рибальство та збирання. У лісах переважно нелегально полювали на диких кабанів, зайців, лисиць, кіз, відстрілювали вовків. Полювання було привілеєм шляхти, а селяни виступали як „наганячі". Рибу ловили (руками, сітками, кошелями) в річках, озерах, ставках улітку і взимку. На узбережжі Бугу, на Ленчисько-Володавському поозер'ї використовували рибальське начиння власного виробу: „вершки", „кломні", „ості".

Оригінальне приладдя для рибальства („клеще") було поширене над Бугом (с.Кернавці). Побутували також різноманітні форми „остів".

У лісі влітку збирали ягоди й гриби (їх сушили й на зиму). Грибами називали тільки „правдивки" (білий гриб), решту видів - „губами". „Губи" мали ще й власні назви: „сиряжки", „краснюки", „козаки", „гладьохи", „плиски", „кобильохи" тощо.

Певної уваги надавали садівництву. Вирощували яблука, груші, сливи, вишні. В історико-географічних нарисах XIX сторіччя відзначалося, що українці (південноруси) Люблінщини „...біля будинків, як і в Малоросії, розводять квітники й фруктові садочки, у яких нерідко тримають вулики з бджолами". Окремі господарства мали 50 - 60 пнів бджіл. Виготовляли пні переважно зі старої липи.

Серед селян Холмщини і Підляшшя були розвинені такі промисли й ремесла, як кушнірство, гончарство, обробка дерева, ткацтво, плетіння з соломи та лози. Ткацтво досягло високого розвитку, виткані тканини (килими, обруси, рядна, полотна, рушники) славилися й за межами регіону. Особливий попит був на покривала для ліжок („дивани-пасяки"). Фарбували ткані вироби найчастіше природними барвниками. Сірий колір діставали, виварюючи полотно в соку картоплі.

Осередки гончарства були в Білій Підляській, Володаві, Росоші, Лукові, Королівці, Кривоволі, Павлові. Особливо знане в минулому столітті своїми гончарами було містечко Павлів. Тут виробляли як чорну кераміку („сиваки"), так і полив'яну, мальовану. Гончарі виготовляли насамперед речі хатнього вжитку: „макутри" (макітри), миски, дзбанки, гладишки для молока, горщики, покришки, „сольнички" (невеликі горнята). Частини горщиків і гладишків мали відповідно такі назви: вухо, дно, денце, вінце, брюхо, що характерно і для інших регіонів України. Дослідники подають численні імена та прізвища гончарів, що засвідчують їхню етнічну належність: Іван Баран, Демко Парафін, Іван Чиж, Іван Гордий, Захар Парафін, Купріян Крищук, Гнат Дубик.

Гончарні осередки здебільшого занепали відразу після другої світової війни. До цього спричинилося, звісно, не тільки поширення фабричного посуду, а передовсім виселення українців.