краєзнавство / заповідники

Проблеми українських заповідників / сторінка 2.

Значні перспективи в реконструкції заповідних міст і їхніх укрупнених районів відкриває методологія селективної реконструкції, яка грунтується на розумінні того, що пам'ятки - це не лише окремі споруди або сукупності їх (заповідники), а й історичний простір усього міста як цілість. Ця методологія стосується основної маси рядової забудови й передбачає такі основні методи модернізації її:

- стиль, обсяги, форми, деталі, конструкції давньої забудови зберігаються, проте їй надаються нові функції;
- зберігаються габарити й розміщення будівель, що їх зносять, але функція, конструкції, форми нових будівель
- цілком сучасні;
- не зберігаються ні давнє трасування вулиць, ні розміщення будинків, витримується лише загальна масштабність історичного міста.

Методологія селективної реконструкції дає змогу також надати зонам нової забудови своєрідних рис і місцевого колориту завдяки продовженню традиційних закономірностей формування середовища.

Для практичної реалізації комплексної реконструкції районів історичної забудови в заповідних містах України потрібно вдосконалити базу проектування в таких напрямах:

- виявлення й аналіз особливостей забудови кварталів у різних містах;
- розроблення принципів комплексних проектних вирішень щодо взаємопов'язаного оновлення районів і будівель у різних містобудівних умовах;
- розроблення методів і послідовності практичного здійснення реконструктивних заходів.

Отже, в галузі реконструкції давніх українських міст чимало проблем юридичних, науково-методичних і практичних як на рівні загальної структури міста, так і на рівнях окремих її складників. Дотеперішні підходи, культивовані за комуністичних часів, цілком дискредитували себе, вони не прийнятні нині для суспільства. На наш погляд, щоб розв'язати проблеми, потрібно:

- переорієнтувати інвестиції з нового будівництва на реконструкцію сформованих районів;
- виробити загальнодержавну й регіональну нормативну базу комплексної реконструкції районів давньої забудови;
- розробити регіональні програми реконструкції історичних міст, скоординувати їх у загальнодержавному масштабі;
- створити міжвідомчу науково-методичну раду з реконструкції міст і реставрації пам'яток культури;
- організувати в Києві, Одесі, Харкові та Львові регіональні науководослідні й проектні інститути реконструкції міст;
- сформувати комп'ютерні банки інформації щодо історичних міст і Національний центр документації про пам'ятки культури й історичні міста.

У цілому має докорінно змінитися підхід до міст як таких. Адже і в Російській, і в комуністичній імперіях міста розглядали як державну власність, як терен зосередження виробництв і робочої сили. Вони розвивалися й управлялися як виробничі одиниці. Цілком природно, що при цьому не лишалося місця міській культурній спадщині. Тепер ми намагаємося зробити наші міста тим, чим вони завжди були в європейській (в українській зокрема) культурі: самоврядними спільнотами людей, об'єднаних однією історією та культурою, а не абсурдною „пропискою".

Наша мета - не просто захистити наявні нині заповідники чи розширити їхню мережу. Передусім у законодавстві про охорону спадщини має бути чіткий і зрозумілий механізм визначення й організації міських заповідників, основних принципів їхньої діяльності, за якими вони мають наближатися до трастових компаній, довірчих товариств, які керують нерухомістю, що охороняється. Тільки на такій основі стане можливим, серед іншого, й цивілізований розвиток індустрії туризму.

Усіма заповідниками має керувати єдиний державний орган охорони культурної спадщини. А поки що сформувалася така система управління;

Міністерство культури і мистецтв керує сімома заповідниками, Держкоммістобудування - чотирма. Національна Академія наук - одним. Решта заповідників підпорядкована обласним або районним адміністраціям.

Нині на часі опрацювання державної програми розвитку історико-культурних заповідників України, яка б визначила весь комплекс проблем - від критеріїв оцінки спадщини до принципів фінансування діяльності й страхування ризиків, що виникають при цьому, зокрема:

- резервування провідних історико-культурних комплексів для наступної організації заповідників.
- створення нових заповідників у системі єдиного державного органу з охорони історико-культурної спадщини;
- фінансування заповідників окремим рядком у держбюджеті, як це вже зроблено стосовно біосферних і природних заповідників, а також національних парків;
- розроблення по всіх заповідниках генеральних планів розвитку й комплексних програм регенерації.

Попри всі теперішні труднощі й невизначеність законодавчих засад, заповідники нині, і в перспективі лишаються оптимальною формою комплексної охорони історико-культурного середовища.

ПУ № 3-4 1996 р.