мистецтво / дослідження

Сергій Білокінь

"БІЛІ КРУКИ" ПОДІЛЬСЬКОГО ДРУКАРСТВА"

З огляду на їхню вишуканість і мінімальні тиражі видання Кам'янець-Подільської художньо-промислової профшколи ім. Г.С.Сковороди (КПХППШ)(1) могли б, здавалося, найкраще надаватися до аристократично-бібліофільського збирацтва. На жаль, обставини розвитку української культури це зовсім унеможливлюють. Вони остільки рідкісні, що практично не трапляються (2). Першу поважну спробу забібліографувати продукцію профшколи зробив видатний мистецтвознавець Володимир Січинський (3), син подільського краєзнавця Євтима Сіцінського (4). 1928 року він писав:

"І...] Мусимо з особливим признанням відзначити видавничу чинність мистецько-промислової профшколи в Кам'янці-Подільському. Літографовані альбоми неї школи переважно з народного мистецтва на Поділлі можуть бути поучаючим прикладом, як невеликими матеріальними засобами, але послідовною невпинною працею можна досягнути великих результатів. На жаль, дуже малий тираж (40 -140 прим.) робить ці видання мало доступними навіть для бібліографічної регістрації" (5). Січинський подав далі списочок із 6 назв, про які, за його словами, "з певністю можемо сказати". У статті 1937 року, зробивши їхній докладний бібліографічний опис, він зауважив, що за кордоном 3видання мав Етнографічний музей у Празі, а 6 - він сам.

На превеликий жаль, важкі еміграційні умови життя перешкодили В.Січинському підготувати спеціальну монографію про Кам'янець-Подільську профіті колу. А проте вчений так багато досліджував її продукцію, у його публікаціях, передусім рецензіях на окремі видання, розсипано стільки точних, проникливих спостережень, що, здасться, він явно стояв на шляху до такої синтетичної праці. Розпочинаючи роботу над цією студією, я й подумав: якби зібрати докупи оці міркування Січинського - чи не пощастило б відтворити той його задум? Присвячуючи свою працю його пам'яті, реконструюю якоюсь мірою одну з робіт, що їх виконали 6 - і, безперечно, краще - наші видатні попередники. Краще - оскільки вони без порівняння ближче до української органічної культурної традиції. Гірко усвідомлювати, що більшовики, розваливши українську державність, знищили одних культурних діячів, не дали змоги іншим працювати на своїй землі, у своїй державі, і культурний процес унаслідок цього загальмувався на кілька десятиріч.

Основою КПХППШ були художні класи (класи малювання), які 1905 року організував визначний мистець В'ячеслав Розвадовський (1875-1943) у приміщенні подомініканських будівель. З його ініціативи при школі було створено керамічне відділення, що взорувалось на мотивах подільського орнаменту. Для сільських дітей при класах існував інтернат. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало організаторів подільських народних промислів. Маючи відтак чимало однодумців, В.Розвадовський влаштував у різних губерніях України низку народних виставок картин. Навчання велось частково українською мовою. На жаль, політичні погляди В.Розвадовської ота впровадження в класах народної тематики викликали непорозуміння з губернським начальством. Субсидії від Петербурзької Академії мистецтв припинились6. Зрештою 1908 року В.Розвадовського було усунуто від керівництва, класи закрито, а сам мистець опинився в Середній Азії (7).

Як стверджував подільський краєзнавець Андрій Паравійчук (1901 - 1986) (8) художньо-ремісничу навчальну майстерню почали створювати на базі класів малювання наприкінці 1908 року (9).

Завідувати нею запросили петербурзького художника Николая Федоровича Роота, який став до праці з 1 серпня 1909 року. Наступного року майстерня перейшла на утримання міністерства торгівлі й промисловості. Термін навчання встановили трирічний. Тут навчалися здебільшого селянські діти - стипендіати земства, по одному від кожного повіту, та своєкоштні. Виходячи з майстерні, вони діставали звання підмайстрів-кераміків, а після трирічної практики ставали майстрами. Були відновлені й вечірні класи малювання та креслення, де навчалися здебільшого діти місцевих урядовців і купців (10). 1913 року художньо-реміснича майстерня експонувала на Всеросійській кустарній виставці керамічні вироби учнів, а також шкіци, рисунки та кресленики. На початку 1914 року їх виставляли в Берліні, у березні 1914 року - в Ліоні. Надіслані туди вироби були виконані виключно в характері подільських форм і а орнаментів (11).

5 вересня 1913 року завідувача майстерні Н.Ф. Роота перевели до Пскова на посаду директора Художньо-промислової школи Н.Ф. Фан-дер-Фліта. Його обов'язки виконував Григорій Давидович Журман, а за кілька тижнів, 9 листопада, на завідувачку призначили Надію Дмитрівну Вишневську. Термін навчання став тепер чотирирічний. Майстерню було розширено (12).

У роки першої світової війни Кам'янець двічі евакуйовувався (13). 1915 року у зв'язку з наближенням фронту майстерню евакуювали до Харкова, повернулась вона до Кам'янця в серпні 1916 року. А в серпні 1917 року її евакуювали знову, цього разу до Лубен Полтавської губернії (повернено в липні 1918 року). Ще до революції, 1 листопада 1916 року, завідувати майстернею було призначено Володимира Гагенмейстера ( 1887-1938) (14). Він керував закладом до самого кінця його існування (1933), і з його іменем пов'язане піднесення цього культурного осередку (15).

На початку сnолітіття Кам'янець перетворився па визначне культурне й наукове вогнище (16), примхою долі він короткий час відігравав навіть ролю української столиці. Щоправда, коли більшовики тут утвердились, центр Подільської губернії перейшов до Вінниці, і для Кам'янця це "мало наслідком зменшення населення і духової продуктивності" (17). Однак, існуючи в такому яскравому культурному контексті, профшкола мала все-таки всі умови, щоб стати поважним навчальним і культурним закладом. І вона не просто стала таким закладом, а й зробила своїми виданнями ваговитий внесок до української культури. Ці видання становили яскраву сторінку в українському друкарстві.

Володимир (Карл-Ріхард) Миколайович (Едуард-Янович) Гагенмейстер народився 30 травня (12 червня) 1887 року в місті Виборзі в родині військового урядовця (18). Рід його батька (19) з 1624 року належав до лицарства Ліфляндії герба "Гален" (по жіночій лінії до герба "Равич"). Батьків дід Едуард служив урядовцем у Варшаві, мав маєток Хрщановіц у Варшавській губернії. Мати була естонка Анна-Марія з дому Томсон (20). 1893 року В.Гаґенмейстер вступив до псковської губернської хлоп'ячої гімназії. Перейшовши до Сергіївського реального училища, закінчив його 1904 року. Дальшу освіту він здобув у Художньо-промисловому училищі барона А. Штігліца (21) в Петербурзі (потім Ленінградське вище художньо-промислове училище ім.М.Мухіної) з фаху "Історія ужиткового мис тещ ва, композиція". Тут він слухав виклади з історії побуту народів світу в професора Хілінського, з історії світового мистецтва - в академіка Чичагова, з історії орнаменту (студіювання стилів) - у Кверфельдта. з історії літератури - у Князева. Училище мало добру книгозбірню й багатий музей, добре обладнану керамічну майстерню. Студенти працювали в різному матеріалі і| лише на останніх курсах могли'1 спеціалізуватись у чомусь одному. Так, В.Гаґенмейстер до закінчення курсу подав роботи, виконані у двадцяти варіантах різних технік (22). Щоліта за відрядженням шкільної ради він їздив для студіювання й збирання пам'яток старовини. Зберігся "Диплом, данный от С.-Пегербургского Центрального Училища технического рисования Барона Штиглица Владимиру Николаевичу Гагенмейстеру в удостоверение того, что он в Має 1913 года с успехом окончил полный курс сего Училища и прошел специальный курс керамики и [...] удостоен звания художника по прикладному искусству [...]". У списку учнів училища за 1913 рік, що з успіхом закінчили його і удостоєні звання художника з ужиткового мистецтва з відрядженням за кордон, значиться й Володимир Гагенмейстер. Ця подорож тривала, правдоподібно, близько року. Її маршрут реконструюється з певною ймовірністю - Берлін? Мюнхен? Париж? Рим? Флоренція? (23) 23 червня 1914 року з наказу міністерства В.Гагенмейстера призначено штатним викладачем ліплення, малярства, геометричного й проекційного креслення Художньо-промислової школи Н.Ф.Фан-дер-Фліта у Пскові (24). Він працював там і як хоронитель (кустос) художньо-промислового музею.

1915 року Міністерство торгівлі й промисловості відрядило його на Поволжя, Кавказ і Україну для студіювання й збирання матеріалів і пам'яток народного мистецтва. Тодішня Росія переживала апогей захоплення народним мистецтвом (25). Гаґенмейстер розпочав свої студії з музеїв Москви, Петрограда, Києва й Полтави, а продовжив їх у селах Поділля й Полтавщини. Добираючи нового завідувача на місце В.Розвадовського, на кандидатурі Гаґенмейстера зупинились, певно, з тієї причини, що він не був українцем. На щастя, начальство прорахувалося. А.Паравійчук слушно зауважив, що, виховавшись на мистецьких зразках прибалтійського краю й петербурзьких музеїв, Гагенмейстер, природно,не міг знати ні звичаїв, ні побуту, ні народного мистецтва Поділля. Але вишуканий смак мистця привернув до України його душу, потужний потенціал народного мистецтва Поділля так його вразив, що Гаґенмейстер присвятив йому решту свого життя. Не знаючи української мови, опанував її і з 1922 року нею викладав. "Наш Глечик" - звали його поміж себе учні, натякаючи на найперше захоплення Володимира Миколайовича (подільський глечик) і обігруючи його своєрідну вимову (26). За цю любов Володимир Гаґенмейстер заплатив найвищу ціну, давши зразок справжнього совєтського інтернаціоналізму.

Отже, 1 листопада 1916 року на посаду завідувача школи був переведений В.Гаґенмейстер (27). Він викладав тут історію всесвітнього ужиткового мистецтва, композицію й графіку. Як згадувала краєзнавець Тамара Сис, "у той важкий час В.Гаґенмейстер домагається збільшення чисельності учнів і відкриття нових відділів" (28). 1921 року школа потроїла набір учнів. Крім керамічного, було відкрито ткацький та літографський відділи (29). Тут він працював до 1933 року, коли було розгромлено українські гуманітарні заклади по всій Україні.

Паралельно з роботою у школі В.Гаґенмейстер працював в інших культурно-мистецьких установах. Викладав образотворче мистецтво в Кам'янець-Подільському українському університеті (заснований 22 жовтня 1918 року), зґодом у створеному з нього інституті народної освіти (ІНО) - при катедрі мистецтв факультету соціальних і гуманітарних наук (30). Не лишився він і поза діяльністю організованої наприкінці 1922 року при ІНО Науково-дослідчої катедри (спершу називалася Катедрою історії та економіки Поділля, згодом - Катедрою народного господарства та культури Поділля). У списку членів за порядком вступу він значиться п'ятнадцятим . Катедрою керував Євген Сташевський, після нього - Пилип Клименко. З-поміж інших праць катедри й проведених нею заходів Євтим Сіцінський відзначив доповідь В.Гаг'енмейстера про нові археологічні знахідки на Поділлі. За словами доповідача, біля села Баговиці, за десять верстов від Кам'янця, у 1924-1925 роках було виявлено керамічні фігурки й черепки посуду, що належали до Трипільської культури (32). 10 січня 1926 року Гаґенмейстер зробив доповідь "Розписи хат на Кам'янеччині", 14 листопада - "Стінні розписи Смотрицької синагоги" (33).

1919 року разом з Є.Сіцінським, В.Ґериновичем, А.Середою та П.Холодним В.Гаґенмейстер працював у кам'янецькій "Просвіті". Тоґо самого року він виконав проекти подільських гривень. На їхній основі згодом були випущені бони Кам'янець-Подільської міської управи (34). Він виконав також обкладинку до першого числа літературно-художнього журналу ІНО "Буяння" (1921, ред. В.Кириленко).

Наприкінці 1920 року на підставі загального розпорядження влади утворився Кам'янець-Подільський комітет охорони пам'яток старовини, мистецтва й природи ("Камподкост"). Очолював його історик Пилип Клименко, а співробітниками стали викладачі ІНО Є.Сіцінський, Є.Сташевський та В.Гагенмейстер. У 1921-1922 роках "Камподкост" перетворився на головний осередок археологічних студій на Кам'янеччині, оскільки колишні науково-археологічні товариства як незареєстровані, згідно з тодішнім законодавством, "сами собою, - констатував Є.Сіцінський, - закрилися" (35). У червні 1921 року "Камподкост" влаштував у Кам'янецькім ІНО археологічну виставку. Одну з лекцій прочитав тут і В. Гагенмейстер -"Народне мистецтво на Поділлі" (36).

1925 року в Кам'янці виник ще один культурний осередок - при Історично-археологічному музеї було створено Кам'янець-Подільське наукове при Всеукраїнській Академії наук товариство. В.Гагенмейстер увійшов до складу й цього товариства. Одночасно він був також аспірантом Харківського художнього інституту (37).

Але, звичайно, найбільше праці віддав він профшколі. Тут сформувався міцний колектив однодумців, склад якого за 1921/22 навчальний рік розшукали В.Перепадя та Ю.Лащук. Зокрема, Л.Розов викладав тут нарисну геометрію, перспективу, теорію гіней, всесвітню історію мистецтва, композицію, О.Адамович - технологію виробництва, рисунок, В.Гагенмейстер - історію ужиткового мистецтва, композицію, історію орнаменту, А.Вронський - малювання (у зв'язку з малярством і стилізацією) та малярство, Г.Журман -скульптуру, керамічне малярство. Завадський і Ялковський очолювали точильну й формувальну майстерні. М.Корецький (38) викладав літографію, М.Романів - цинкографію. Загальноосвітніми предметами були математика, фізика, хімія, політмінімум, письменство, німецька мова, гігієна праці, охорона праці. Па гой час у школі навчалось: на керамічному відділі 3О учнів, на графічному - 23, всього - 53 душі (39).

Щоліта, під час вакацій, тут створювали краєзнавчі дослідницькі групи. Під керівництвом своїх викладачів учні профшколи розшукували народних майстрів, збирали в подільських селах зразки народних виробів. Вони студіювали гончарство, вишивку, настінні та інші мальовання, паперові прикраси, народний одяг, сільське будівництво, стародавні архітектурні пам'ятки, робили замальовки й зарисовки. Викладачі й учні Кам'янець-Подільської профшколи наполегливо й послідовно долучались до традиції. Із тексту альбому "Тульчинщина, село Орлівка. Вишивки низзю" (Кам'янець-Подільський, 1929) довідуємося, що альбом малюнків було виконано в натуральному розмірі. Самі вишивки зробила Юстина Іванівна Ременюк, єдина в селі майстриня, що затримала давню техніку вишивки низзю й орнаментальні мотиви - як спадщину від своєї матері і а прабабусь. Уже в двадцятих роках у тому самому селі ніхто більше цією технікою не вишивав, удаючись до легшого способу - "хрестиком", запозичуючи мотиви з різних видань дуже сумнівної мистецької вартості - дореволюційних "Малороссійскихъ узоровъ", що не мали нічого спільного з українськими народними вишивками (40). Робота над справжніми високими творами подільського ужиткового мистецтва лягла в основу шкільної програми. Зібрані матеріали вихованці школи згодом опрацьовували, використовуючи їх у навчальному процесі. При школі було засновано художній музей, до збірок якого належали зокрема й вишивки Юстини Ременюк (41). Слідом за завідувачем учні переймалися повагою й любов'ю до народної о мистецтва. Ці риси притаманні всім вихованцям профшколи, серед яких були Василь Артеменко, Юхим Гаврилюк, Сергій Кукуруза, Михайло Ліщинер (42), Зинаїда Охрімович, Тамара Сис, Ніна Сулковська, Григорій Пустовойтенко, О.Бублій (43).

Ідучи до джерел, кам'янчани були не сами. По Україні в двадцятих роках існувало досить багато осередків ужиткового мистецтва. Влада толерувала їх, оскільки вони виробляли речі на експорт. У передмові до "Вишивок низзю" В.Гагенмейстер відзначав, що українські народні килими й вишивки становили на той час основу експортної номенклатури на ринках Німеччини, Англії, Франції, Австрії, Сполучених Штатів Америки. На совєтських експортних виставках це були найцікавіші експонати. Як відомо, на Всесвітній декоративній виставці в Парижі 1925 року українським вишивкам присуджено велику медаль (44).