мистецтво / митці

Наталя Крутенко

ДЕВ'ЯНОСТОЛІТНІЙ МИХАЙЛО ДЕРЕГУС:
"НА ЦІЛЕ ЖИТТЯ ЗАПАЛА МЕНІ В ДУШУ
КОБЗАРСЬКА ПІСНЯ..."

Спокусливо почати розповідь про патріарха нашого образотворчого мистецтва з переліку його вже хрестоматійних творів на історичні теми, ілюстрацій до літературної класики. Бо ж навіть у далекої від мистецтва людини хоч раз колись та "зачепилось" око за образ, створений Михайлом Дерегусом. Шевченкова Катерина, Гоголів Тарас Бульба, Лесина Мавка. Усі вони, як і відчайдушний козак Голота, величний Перебендя, малий підпасок Тарас, незламний витязь Остап, чарівна Солоха живуть у нашій уяві такими, якими їх вивів на полотнах, станкових аркушах, книжкових ілюстраціях і художніх листівках МДерегус.

Він живий класик, всіляко вшанований і увінчаний (член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка, народний художник СРСР, секретар Правління Спілки художників України і т. ін" і т. ін.) -і при цьому скромна людина, особистість, що засвідчує наші національні чесноти, талант, працьовитість, шляхетність, людську гідність. Майстер історичного живопису, "головний графік" України, незрівнянний книжковий ілюстратор особливо проникливе зображує кобзарів, невпокорених Гомерів України.

- У 1936 році ми сім'єю мешкали на Полтавщині, у славетних співучих Шишаках, - пригадує мистець. - Тут я й запізнався з кобзарським промислом, з нелегким життям майстрів-кобзарів. В одного з них, Тимофія Безмая, ми й жили. Я був свідком того, як народжувалися музичні інструменти, що славились по всій Україні. Гарні, звучні. Видержана верба йшла на виготовлення основи, сосна - на деку, гриф робили з береста. А тоді інкрустація мореним дубом - на чорний колір, мореним берестом - на кораловий.

Під орудою кобзаря Федора Глушка у селі було дві хорові капели. Відтоді на ціле життя запала мені в душу кобзарська пісня.

Застав я й фінінспекторський розгул, який фактично знищив кобзарський промисел. Якщо (візьмімо умовно) вартість кобзи становила 350 крб" то податку з майстра стягували за неї 300 крб! А спробуєш необачно продати, потайки від інспектора, - ото років вісім заслання й матимеш!

Думаю, що з усіх цих вражень і виріс мій інтерес до кобзарства.

- Ви здогадувались, що твори Ваші комусь "колють око", що вони дисонують на тлі загальнообов'язкового казенного "оспівування" радянської сучасності?

- Не тільки здогадувався. Мої кобзарі, козаки та гетьмани дратували можновладних мужів, які шукали будь-якої зачіпки. щоб провчити мене.

Перший раз я потерпів у зв'язку з арештом Андрія Хвилі, голови Комітету у справах мистецтв при Раднаркомі. Хвиля протегував мені. Ось чому відразу після його арешту мене звільнили з Харківського художнього інституту, де я був доцентом - нібито "за невиконання службових обов'язків". Хоча напередодні в пресі друкувався виступ Постишева, який сказав, що маємо таку чудову, талановиту творчу інтелігенцію, і назвав імена Данькевича й моє. Я позбувся роботи, замовлень. Вчорашні друзі сахалися мене. Я їх не винувачу - часи були страшні, люди ламались. Але й не забуду тих, хто допоміг вижити Бориса Білопольського й Мойсея Фрадкіна. Вони брали на себе замовлення і так давали мені сяк-так підробити.

Другий удар мене чекову 1945 році. Я в той час був головним редактором видавництва ,Мистецтво". Приходжу якось на роботу, піднімаюсь сходами. Раптом мене перестріває чоловіку шинелі й цікавиться: "Хто тут у вас головний редактор Дерегус?" Відповідаю йому, а він і каже, що мені наказано з'явитися до НКВД. Затягали мене тоді по допитах! Найчастіше - вночі. Що ж ви думаєте мені "шили" на цей раз? - Знайшли листівки, про наші перемоги на фронтах, які в 1943 році розкидали з літаків над окупованою німцями територією. По кутах тих листівок я намалював дві квіточки. Якийсь енкаведист допильнував у них... профіль Сталіна! Одне слово, політична справа. "І не таким, як ви, ми голови відкручували!" - сказали мені на одному з допитів.

Думав, що оце вже й моя черга настала. Та хтось порадив удатись до Хрущова. Прийшов я до Микити Сергійовича, розповів усе. Він як скипить: "Вони що там з глузду з'їхали?! Шукають собі роботу? Іди додому, не хвилюйся, спи спокійно. І більш ні на які допити не ходи". Справді, більш мене не викликали. Хрущов урятував. Після цього мусив послухатися поради помічника Хрущова Шуйського: "Вступай до партії, від тебе й відчепляться". Сам дав мені рекомендацію і Микола Бажан дав.

Новий удар спіткав мене в 1947 році, за Кагановича. Коли той приїхав в Україну, то дав не гласне розпорядження: знайти в середовищі творчої інтелігенції націоналістів, мовляв, не може бути, щоб в Україні їх не було. От і знайшли Юрія Яновського і мене. Я викладав тоді в Харківському художньому інституті й відважився поставити, щоб малювали студенти натурника. В червоних шароварах із шаблею в руці. Цього вистачило.

Два дні тривали партійні збори, на яких мене "чистили" як запеклого буржуазного націоналіста. Цього разу врятували мене друзі-цеківці - завідувач відділу культури Давид Копиця й Леонід Новиченко. Вони змінили формулювання на "політична обмежений" і дописали, що таких перевиховують, їх не конче розстрілювати. Якби не вони, - не сидів би я оце з Вами й не вів розмову.

Коли навіть побіжно оглянути доробок Дерегуса, впадає у вічі, що він завжди нехтував чільний пункт негласного кодексу заборон: малювати героїв національної історії небажано. Чого варті лише для утвердження патріотичного духу задуми його малярського циклу "Хмельниччина" (1945 р.), триптиху .Дума про козака Голоту" (1960 р.), графічного циклу "Українські народні думи та історичні пісні" (1945 -1970 рр.). Ці станкові аркуші й полотна повняться вітром козацьких вольностей, рокотанням бандур, звеличуючи наших безстрашних лицарів у величному стилі кобзарського епосу.

- Чи не "вийде з моди" історична картина?

- Епоха палеоліту - це була одна історія. Неоліт, бронзовий вік - новий пласт історії. І після нас будуть події, герої, означить - історія. І будуть мистці, яких вона хвилюватиме й надихатиме до творчості. Історичний жанр ніколи не відімре.

Візьмімо дві картини -"Останній день Помпеї" Брюллова і "Ґерніку" Пікассо. Тема творів - однакова: загибель міста. Брюллова схвилювала трагедія, що сталася в далекому І столітті, а Пікассо присвятив свій твір трагедії новочасній. Обидва полотна належать до історичного жанру. Але які вони різні! Кожен із цих двох мистців передав свій біль образно-художньою мовою своєї доби. Теми для історичного живопису завжди знайдуться. Як і форми для художнього втілення їх.

Нам завжди цікаво: де, в якому "куточку" серця, душі художника народжується творчий задум, з чого починається його втілення. Про це й прошу розповісти.

- Історію, історичні романи, як і кобзарські думи, я полюбив змолоду. Рідна історія вже 70 років надихає мене. Особливо. зізнаюся, - пісні, музика.

Ураз очі мого співрозмовника прижмурюються в усмішці:

- Я вам відверто скажу: музику люблю навіть більше ніж живопис.

- Михайло Гордійович знає безліч українських пісень. У нашому домі не раз бували Борис Гмиря, Лариса Руденко, Платон і Георгій Майбороди, Андрій Штогаренко, Ріхтер, Фільванський, - додає дружина.

Про те, що чимало творів Дерегуса запліднено музичними враженнями, переживаннями. - відомо багатьом його колегам.

Слухати мистця дуже цікаво. Оживають події "давно минулих літ", переплетені іменами визначних, цікавих людей. Неначе гортаєш старовинну книгу або альбом з пожовклими світлинами.

- Після виставки 193 5 року я задумав дві теми: Хмельниччину та роботу, присвячену великій трагедії українського народу в 1768 році - кривавій розправі польського панства в Кодні над козацько-селянським повстанням. Основним джерелом для вивчення цих подій став роман Григорія Данилевського "Уманська різня" -. Крім того, я сам їздив до Кодні, зробив там замальовки пейзажів, хотів відчути дух того місця, де колись розігралася страшна трагедія. А в роботі над "Хмельниччиною" мені допомагали праці Костомарова, а ще подорож з чудовим художником Гаврилом Пустовойтом місцями, пов'язаними з історією Хмельниччини. Та щоб здійснити мій задум, цього виявлялося замало, - не вистачало матеріалів з козацького побуту й військової атрибутики. І не було в кого проконсультуватись: одних істориків репресували, інші боялись і заїкатись на цю тему. Міг виручити лише Яворницький - найбільший авторитет з цих питань. І я подався до Дніпропетровська.

...Це був 1936 рік. Для Д.Яворницького настали невеселі часи. Його як "націоналіста" звільнили з посади директора історико-археологічного музею, що його він створив. Не погоджуючись з новим станом речей, дуже переживав, майже ні з ким не спілкувався, не ходив до музею. Та прийняв він мене люб'язно, прихильно вислухав моє прохання дозволити замалювати козацьке начиння. Малюнки я робив і в музеї, і в нього вдома. Мешкання Яворницького скидалось на музейну філію. Чого в ній тільки не було. починаючи від речей доби палеоліту! Господар приділив мені кімнату поруч зі своїм кабінетом, в якій я й працював десь днів із десять.

Я був свідком розпорядку дня Яворницького в той період. Після чашечки кави або молока він зранку вирушав на прогулянку до Глобівського саду (названого ім'ям його засновника, запорозького козака Глоби). Повернувшись з прогулянки, працював приблизно до другої години дня. Інколи заходив поговорити зі мною. По обіді знову сідав працювати (певно, над словником української мови, бо на столі в нього бачив розкладену картотеку), або ж відпочивав. Часто цікавився в мене, чи висить ще в музеї та чи та річ. Коли я відповідав, що висить, -заспокоювався.

Розповів мені якось і про наскок на музей махнівців: "Коли Махно ввійшов у Катеринослав, його хлопці, - так і сказав - "хлопці", а не "бандити", - вчинили справжній погром у музеї. Заскочили, все поперекидали догори дном, понатягували на себе жупани, похапали шаблі... Від експозиції нічого не лишилось. Я тоді мерщій до Махна скаржитись. А той і каже: "Дивись на годинника, засікай час. Через дві години повертайся до музею". Я так і зробив. Через де і години все було на місці, ніяких слідів від бешкету.

У кутку кімнати Дмитра Івановича лежали списи, стріли, інші металеві старожитності. Яворницький розказав мені, як надбав їх: "Коли починалась злива, я брав торбинку з монетами по З, 5, 15 коп. і йшов на берег Дніпра. Там під дощем бовсались хлопчаки. Я просив їх приносити мені все, що вимивало зливою із кручі. Вони залюбки приставали на це, бо за кожну таку знахідку я їм платив".

Поділився зі мною Яворницький і своєю заповітною мрією - звести в Дніпропетровську нову будівлю для музею історії України. Він багато їздив по світу, і всюди придивлявся до музейної архітектури. Найбільше йому подобався каїрський музей.

Яворницький мав цінну, хоч і не дуже велику бібліотеку. Пригадую, як показав одну невеличку книжечку: "Оце вона є в мене, і може, - наголосив це "може", - ще в бібліотеці Британського музею". У тій книжечці були розфарбовані гравюри з малюнків козацького й посполитого вбрання, що їх зробив один полонений шляхтич за Богдана Хмельницького.

З гордістю показував історик альбоми з численними замальовками Рєпіна до картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Відомо, що в образі писаря Рєпін зобразив Яворницького. Мене й досі дивує прозірливість художника, який у другому варіанті картини, що зберігається тепер у Харківському художньому музеї, намалював писарю руки старої людини, - точнісінько такі, які я бачив у вісімдесятирічного Яворницького. Яке подиву гідне зображення рук! Я б навіть назвав це портретом рук!

Яким мені запам'ятався - Яворницький? Освіченим, шляхетним. Це був академік ще старої генерації. Сердечна людина. Свій край, Україну, любив понад усе. Слава Богу, що хоч його не розстріляли.

Слухаю мистця і думаю: імена Дмитра Яворницького, Леся Курбаса, Анатоля Петрицького, братів Кричевських, бойчуківців, як і Юрія Яновського, Максима Рильського, Миколи Бажана, Миколи Глущенка, братів Майбород та багатьох інших, кого торкається пам'ять мого співрозмовника, - вже посіли своє місце в анналах вітчизняної культури, стали нашою історією, славою. Як і ім'я самого Михайла Дерегуса-трударя на ниві українського образотворчого мистецтва.

ПУ № 1 1995 р.