мистецтво / митці

Василь Bечерський

НА СТОРОЖІ СКАРБІВ НАРОДУ.

(Етюди з натури про І.М.Гончара.)

"Заслужено відмічали наше народне мистецтво за кордоном на виставках у Марселі, Брюсселі, Софії. І нема нічого дивного, адже народ однобічно творити не може. Душа його виявляється всебічно й різноманітними засобами." (Гончар І.М.)

Багатолітнє спілкування та побратимство, як він казав, міцно вкомпоновувалось у систему власного життя наче частина автобіографії. Тепер усвідомлюєш, що без його хати-музею, без його сердечно-болісних розмов про нас, на тлі упослідженої України, у твоєму духовному "я" була б велика порожнеча. Йому не характерне було високопарне багатослів'я, проте, його суто селянська логіка аргументів і хорошого і злочинного брала за живе і байдужих до наших національних проблем. Мабуть, найтиповішим у його натурі була не широка українська доброзичливість, а суто українська ввічлива наполегливість при досягненні мети у вкрай не сприятливих умовах. Саме це ним керувало і стимулювало збирати та охороняти матеріальні витвори національної духовності.

Іван Макарович постійно повторював, як гасло: "Збережемо нашу народну культуру, то збережемо і національну свідомість молоді, бо тільки вона піднесе професійну культуру на світовий рівень". У розмовах з опонентами, і нам він радив, використовувати більшовицьке гасло про мистецтво національне за формою, а соціалістичне за змістом, але за українським змістом. Така інтерпретація була у нього десь записана і йому довелось давати пояснення районному шефу КДБ.

Іван Макарович вважав, що всі наші начальники то перевертні, або запопадливі холуї, що за "шмат московської ковбаси і рідну матір продадуть", то ж до моєї посади ставився скептично. Але як до педагога: "Ото, Васильку, цінуй те, що ти з молоддю працюєш, бо саме те потрібно нашій Україні", і давав цінні поради.

Чутки про дивака, який збиває різне "стар'йо" я сприймав байдуже, поки С.А.Кириченко не пояснив, що коли б таких диваків у нас було більше, то не плодились би по Україні самоїди. Вперше в хату-музей ми прийшли з Віталієм Семеновичем Кравченком. З того часу та хата стала об'єктом духовної наснаги і добрим помічником у моїй педагогічній та видавничій діяльності. А до роботи в інституті Іван Макарович мав пряме відношення. Десь у середині 50-х років, Комітет у справі культури при Раді Міністрів УРСР було реорганізовано у міністерство, а його голова Іван Колесник перейшов у Київський інститут іноземних мов (директором тоді був майбутній міністр культури Романовський О.П.). За порадою І.М.Гончара там було введено факультатив художньо-прикладного напрямку, навчальну програму ми по суті складали вдвох. Він же мене й рекомендував вести цей курс. Груп там було багато, тому я порадив взяти ще випускника училища прикладного мистецтва В.Регедайла. певний час, цей курс доводилось виводити на функціональний рівень методом спроб і помилок, і такому становленню нам дуже допоміг музей Івана Макаровича. В навчальній системі були регулярні екскурсії, чи точніше лекції у хаті-музеї. Студентам ця форма навчання дуже подобалась, бо саме вона стимулювала та заохочувала їх до практичних робіт. Слід зазначити, що школа тоді, та й тепер випускає в основному білоручок. Отож, потрібен був певний час, щоб студенти усвідомили відому біблійну настанову, що "вміла рука веде до статків, а не вміла - до убогості". Саме цю тезу прекрасно ілюстрував домашній музей І.М.Гончара.

Соціальна функція музею І.Гончара завжди була більша, ніж колекція музейних зразків, тут партократи мали рацію, що "это рассадник украинского национализма", а точніше, він був зоровим фактором морально-патріотичного виховання, особливо для молоді, підкреслював Іван Макарович. Кілька ілюстрацій на цю тему. Серед студентів тоді була онука відомого диригента Натана Рахліна. Вона, як і деякі російськомовні дивилась на українську культуру дещо зверхньо і виконувала завдання, аби був залік. Ми таких розуміли і більшого не вимагали. А після однієї лекції у хаті-музеї, Рахліна (ім'я не пам'ятаю) запросила мене в окрему кімнату і стала вибачатись за те, що до мене і до предмету вона ставилась дещо зневажливо і пообіцяла, що так більше не буде. Мене це приємно здивувало і я щиро відпустив їй ті "гріхи".

Проте, недремне око московських холуїв через партком Спілки Художників, звалило на Івана Маккаровича серію репресій, по суті, йому заборонили приймати відвідувачів. Але ми приходили з одним чи з двома своїми людьми, або з дуже офіційними особами так би мовити, легально. Так, коли я працював головним художником Держкомвидаву УРСР, то водив працівників московського журналу "Декоративное искусство СССР". Вони тоді планували видавати щось про культуру народів Союзу і знали про збірку І.М.Гончара. Довго і прискіпливо споглядали, ще довше дивились альбоми про мистецтво областей України, і з щирими компліментами залишили садибу. Мені вони сказали: "Неужели ваше руководство не понимает, что этому человеку нужно создать фамильный музей, а не держать такие ценности в тесной кладовой". Всієї правди на цю тему я їм не сказав. Нам слід пам'ятати, що багато хто з російської інтелігенції молодшого покоління сприймали Україну так, як її подавала офіційна Москва. В дружньому колі московських художників і письменників мені дуже аргументовано доводили, що Україна в правовому відношенні більш незалежна держава, ніж Росія. Це було ще тоді, коли не було Політбюро Росії, Міністерства культури Росії, Гімну Росії, а в Україні все це було. А на факти про голод та репресії у них теж були контраргументи. Наприклад, жодного маршала СССР з українців не розстріляли, а тільки маршалів росіян і т.д.

Ще варто згадати випадок, коли цілком офіційно до Івана Макаровича я водив професора Московського університету ім.Ломоносова Зозулю М.М. Це було цікаво тим, що прийшов я з ним, як офіційним, дещо бундючним москвичем, а вийшов він від Івана Макаровича його другом. Коли Гончар провів його через майстерні і по кімнатах, то попросив, щоб я включив записи українських пісень, а сам пішов на кухню щось готувати. Наш гість дуже зацікавлено все споглядав, багато запитував, але порогом до української щирості була пісня. Як вона зветься не пам'ятаю, але коли зазвучали оці слова: "…ой летить куля з московського поля, та й і впала на Січі…", то у Михайла Микитовича покотились сльози. За столом уже був не москаль, а щирий українець, якого складна доля 30-х рр. відірвала від Батьківщини. До речі, коли у журналі "Вітчизна" було надруковано хитреньке оповідання Ярослава Ступака про Бандерівців, а редакція зрозуміла, що то про московських "освободителей" і автора виключили з Київського університету, то Михайло Зозуля взяв його на свій факультет і там він закінчив Університет.

В етюдах про лицаря українського духу згадано лише про одну соціально-культурну програму його життя. Але ж основним фахом Івана Макаровича була станкова та монументальна скульптура. Проте, це тема великої монографії, тут лише зазначимо, що його портрет молодого Тараса Шевченка визнано кращим серед багатьох творів на цю тему. А ще Іван Гончар був одним із засновників Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. І коли руйнація Києво-Печерського заповідника стала наочним фактом, то влада змушена була створити авторитетну державну комісію, на чолі з Іваном Макаровичем Гончаром, яка й зупинила те варварство. Але то ще одна велика тема.