мистецтво / митці

Микола Кагарлицький

МАЕСТРО 3 СОПІЛКОЮ

Ще від середини 60-х років моя пам'ять закарбувала стрункого, високого, молодого, у вишиванці, з пишною чуприною й напрочуд голубими очима Леопольда Ященка у ватазі колядників, а ще - з хором "Жайворонок" на Дніпрових схилах. Якось гарно мені було повільно ступати, немов плисти, з хлопцями й дівчатами тими мальовничими схилами і співати, співати... Отоді я вперше відчув, що пісня здатна творити з людиною чудеса - очищати її душу від скверни, наповнювати вщерть смутком, а чи радістю, пробуджувати почуття національної гідності, потверджувати причетність до пісенного народу. Щось подібне виказувало й обличчя Леопольда Ященка: опромінене піснею, воно сяяло і всіх осявало.

Тепер я думаю: либонь, там, тоді народжувався і гартувався піснею майбутній МАЕСТРО З СОПІЛКОЮ, про якого спочатку заговорить Київ, а відтак і вся Україна.

Ближче я запізнався з Леопольдом Івановичем на початку 70-х років, коли він із своїм хором "Гомін", мов у раю пробуваючи, щасливо виспівував веснянок, купальських і просто гарних мелодійних народних пісень, які глибоко западали всім нам у серце. Пригадую галявину поблизу музею Івана Гончара. Манюпусінька, гарнесенька, неначе й тихоголоса, Ніна Матвієнко бісикувато-задьористо й напрочуд дзвінко солує в колі:

Ти думаєш, мій Петрусю,
Що тебе кохаю?
Я такими парубками
Хату підмітаю...

Хор, задерикувато кружляючи в танку навколо неї, задоволене приспівує:

Катерино, відчини-но,
Катерино,дай-но ...
Дай-но їсти, дай-но пити,
Як то буде файно!..

А в тім танку і худорлявий, тонкий, як лозина, Петрусь Гончар, майбутній Нінин чоловік...

Але мене тоді найбільше заполонила чарівна "Світи, світи, місяченьку, та на мій перелаз", яку Ященко десь розкопав на Закарпатті й розучив із "Гомоном". Пісню вподобали кияни, а небавом її заспівала вся Україна. Вона й тепер - візитівка, .Гомону", ясна згадка наших молодощів. Я ту пісню переписав з уст Ященка, видрукував у збірнику "Українські народні пісні про кохання" (1971). В часі впорядковування того збірника заприязнився з чудовим графіком Василем Перевальським - його 25 оригінальних дереворитів стали воістину новаторським словом в українській "пісенній" графіці. На жаль, поліграфічне виконання було далеким від бажаного - і видання вийшло у світ чергове "сірим". Леопольдові Ященку вже було не до співаника з дереворитами Перевальського, хоч він і симпатизував цьому мистцеві, - над ним саме чинилася ґвалтовна, цинічна своєю суттю наруга.

Починалася його драма так: разом з дружиною Лідією Орел наприкінці квітня 1968 року прийшов до Будинку літераторів на вечір, присвячений 200-річчю Коліївщини, який вели авторитетні історики Олена Компан та Олена Апанович. У вестибюлі перед початком вечора збирали підписи під листом до ЦК КПРС, у якому висловлювалася тривога з приводу арештів, закритих судових процесів у Москві, Ленінграді, Києві над інтелігентами-інакодумцями. Солідаризуючись з Михайлом Брайчевським, Віктором Некрасовим, Іриною Коцюбинською, Сергієм Параджановим, свій підпис під тим листом поставив і Ященко.

Свідомий чи випадковий був цей крок?

Свідомий! І на потвердження наводжу кілька фрагментів з чесної і мужньої Леопольда Ященка заяви від 14 травня 1968 року до місцевкому Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, де він працював старшим науковим співробітником у відділі фольклористики:

"Не буду казати, що я це зробив зовсім несподівано - це було б нещиро з мого боку. Річ у тому, що про "закриті суди" я й сам знав раніше (вони стали свого роду ширмою радянського судочинства в політичних питаннях) і в мене склалося про них враження як про пережиток горезвісного культу особи.

Можливо, це виглядатиме наївно, але я дозволю собі процитувати з Конституції СРСР рядки, що стосуються судочинства:

"Стаття 111. Розгляд справ у всіх судах СРСР відкритий, оскільки законом не передбачені винятки з забезпеченням обвинуваченому права на оборону". Про це ж говорить і стаття 91 Конституції УРСР.

Отже, йдеться про порушення соціалістичної законності з боку тих, хто покликаний її оберігати. Небезпечність цього явища стане очевидною, якщо зважимо на досвід минулого: адже такими шляхами розвивалося в свій час необмежене свавілля з усіма його прикрими наслідками...

До мене дійшли чутки, що підписаний мною лист потрапив за кордон і його зміст передавався по радіо. Шкодую, що так сталося, проте до цієї справи я не причетний. Але головне, на мою думку, не в цьому. Якщо той лист містить у собі хоч якісь слушні думки, їх варто вивчити і взяти до уваги: відверта критика завжди була і буде рушійною силою на шляху суспільного прогресу..."

Отак підпису під "крамольним" листом, а ще "зухвалої" заяви до місцевкому академічної інституції стало досить, аби Леопольда Ященка, члена Спілки композиторів України, кандидата мистецтвознавства, перспективного науковця, автора унікальної монографії "Українське народне багатоголосся", інших цікавих праць, рецензій, укладача збірників пісень потрактували як некваліфікованого спеціаліста й витурили з роботи. Це був удар у серце. Щоправда, КҐБ одразу ж запропонував йому своє сприяння: коли згодиться поставити підпис під завчасно заготованим листом з каяттям - поновлять на посаді в інституті, дозволять друкуватися... На такий гендель із власним сумлінням не пішов.

Раду в скруті знайшов парадоксальну: позбавлений улюбленої праці, без шеляга за душею і перспектив на майбутнє (а в нього ж саме тяжко хворіли дружина й теща, і двох малих синів треба було якось годувати) ранньої весни 1969 року він організовує хор "Гомін". Нащо, спитаєте? А щоб не бути без роботи! А щоб хоч чимось прислужитися Україні! А щоб хоч промінчик яснів йому в мороці! До диригентсько-хорової кар'єри себе не готував, однак її "осідлав" (мав же консерваторську освіту!). А що приміщення не було, репетиції проводив на мальовничій галявині поблизу приватного музею Івана Гончара.

У День Перемоги він із хором показав киянам веснянки, а на початку липня - улаштував купальські святкування на Дніпрових схилах. То ж треба для влади такої халепи?! Поряд з "націоналістичним" музеєм Івана Гончара з'явилося ще одне "націоналістичне кубло" - хор "Гомін" під орудою "нероби", прихильника всього "старого", "віджилого" Леопольда Ященка, котрий наповажився (яке нахабство!) співати 9 Травня в Парку Слави й біля пам'ятника Тарасові Шевченку... 22 травня! Це крамола! Але перш компартійно-кагебістські власті столиці кинулися загравати з колективом і його керівником, плекаючи надію зробити його співцем радянської обрядовості, а як переконалися, що Ященко непоступливий, посипалися звинувачення в націоналізмі. 1971 року непокірний хор зліквідували, а Ященка виключили зі Спілки композиторів України.

Про вимушене безробіття й знущання, а водночас про доконечну потребу відродити й запровадити в побут обрядово-календарні свята писав Леопольд Ященко в листах, заявах до всіх партійних і радянських владик в Україні, до генерального секретаря Брежнєва. Ніякого відгуку! І думаю собі, чи не з тих каторжно гірких часів братом і сестрою, яких у житті не мав, матір'ю-розрадницею, ласк якої не зазнав у дитинстві, прийшла в його буття СОПІЛКА - інструмент, що став камертоном його душі, диригентською паличкою (таке оригінальне знаряддя навряд чи й засвідчує світова диригентсько-хорова практика!), а в ширшому розумінні - його творчою долею. З нею, сопілкою, він принагідне працював у самодіяльних колективах, які брали його на роботу на свій страх і ризик (КҐБ швидко дізнавався - і він вітром вилітав звідти). З нею він працював на будівельних роботах старшим, куди пошлють. "Приїжджає якось Леопольд додому, - розповідає його дружина п. Лідія, - а я й питаю його: "Як там тобі ведеться?" - "Скоро, Лідусю, ідіотом стану: бачу перед собою мури, чую весь час гудіння кранів та закрутисті мати...."

А раз за неробство запроторили його в КПУ (була така за комуністичної партії України "камера попереднього ув'язнення"), Розшукала дружина свого "блудного" чоловіка за допомогою композиторів Георгія Майбороди й Віталія Кирейка, прибігла з дітками до того КПУ, кинулася зі сльозами на очах до нього, милує, голубить, а він дивиться на неї отими своїми голубими очима і так невинно запитує: "Лідусю, а нотного паперу мені не взяла?" І сміх, і гріх, але в отім погляді, в отій фразі - весь Ященко.

У такій "творчій" атмосфері збігло близько 15 літ. 1984 року хор "Гомін" вдалося напівлегальне відродити, а 1985 року під свою опіку взяв його "Метробуд". Не просто й не легко йшло становлення колективу, відродження в побуті народних свят, стрілецьких, повстанських, козацьких і взагалі патріотичних пісень. Тільки одержимий мистець і всепрощенський чоловік зі своїми хористами-однодумцями міг подолати затятий офіційний супротив і домогтися свого - розкутого, в природному оточенні звучання народної пісні.

Я ніколи не перестаю дивуватися, де в ньому беруться якась невичерпна й могутня енергія, сила волі, воляча впертість, коли треба роками, десятиліттями обстоювати святе - народну пісню. Інший хто, раз по раз наражаючись на конфлікти з владою, давно б відступився, зайнявся б справою, перспективною для кар'єри й добробутною для сім'ї. Адже пригадаймо: не один із нині шанованих київських інтелігентів, опікшись на націоналізмі, хутенько переорієнтувався на єдино правильний курс "керівної і спрямовуючої" й доскочив офіційної шани та визнання.

Леопольд Ященко стоїть осібно. Чесність і порядність, совість і совісність ніколи його не зраджували. За добровільну, потрібну, як повітря, жертовну працю хормейстера, художнього керівника "Гомону" маестро ніякої зарплати не одержував, матеріальних стимулів, благ не мав, що більше, за цю самовідданість його раз у раз цькували, травмували, час від часу викликали на розмови до "сірого будинку", вимагали спокути, а він незворушно робив своє: сам виборсувався і пісню з баговиння витягував, уподобавши, через хор пускав ошатною в люди. Мовби й не помічаючи (а може, й направду не помічаючи?) своїх глумителів, подолавши власні болі, прикрощі, з відновленою енергією він брався за працю. Висока любов до пісні кликала його щодень уперед, уперед, а християнська вибачливість роззброювала навіть затятих ворогів національної культури. Бувало, вони перед ним відступалися, у кожному разі, він завжди над ними морально вивищувався, та од того йому не легшало.

А ще Леопольдові Івановичу вірно допомагає природжена безпосередність, що межує з наївністю й дитячою прозірливістю. Це ж просто Божий знак - і в шістдесят п'ять, пройшовши крізь пекло життя, звідавши на собі облуду фальшу й несправедливостей, зберегти в собі "святу простоту", романтику душі, чистоту помислів, власне, залишитися ВЕЛИКОЮ ДИТИНОЮ! Ота його зворушлива безпосередність (гляньте на нього будь-коли на людях - ясне обличчя, осяяне зичливою усмішкою, довірливі чисті очі), розкутість поводження з хором, слухачами, котрих побіля нього завжди повно, з природою, на лоні якої він цілковитий господар, ота його закоханість у пісню, у свій "Гомін" буквально прилюблюють до нього, я б сказав, приголублюють усіх, хто гарний серцем. Та й зчерствілих він отеплює, пробуджує в них щось людське. Либонь, природжена дитинність також допомогла йому вижити. подолати найтяжчі бар'єри. Й саме тому, що він винятково безпосередній, незахищений і якийсь навіть величний у безпосередності, близькі й знайомі прощають йому притаманні, як і кожній людині, вади, помилки. І природний вияв його чарівної дитинності - СОПІЛКА. Сьогодні в Києві вже нікого не дивує, що приклавши ту сопілку до вуст, він собі щось тихесенько для себе й ніби про себе награє, забувши про все на світі.

- Сопілка допомагає мені в праці: нікому не заважаючи, я тихесенько собі розучую мелодії, розкладаю їх на голоси, - зізнається мені Леопольд Іванович і додає: - Одне слово, ощаджу час - "неробочі" години отак працюють на мене. До того ж їхати чи десь сидіти й нічого не робити - якось незручно. Мені аби й 24 години поспіль працювати, то й так ні з чим би не встигав.