мистецтво / публіцистика

Лідія Орел

БАНДУРИ ВИРОБУ ОЛЕКСАНДРА КОРНІЄВСЬКОГО

Десь ще на початку століття юному сільському хлопчині з Чернігівщини, коли той навчався в Менському ремісничому училищі, замовив бандури відомий кобзар Терентій Пархоменко. Відтоді він зробив 180 бандур. А ще - арфи, балалайки, скрипки, ліри, бандурину.

Більш як 80 років Олександр Корнієвський мав справу з деревом. Чимало його інструментів стали власністю талановитих виконавців, експонатами музеїв. Історія створення їх злилася з історією самих пісень і дум, з життям кобзарів та лірників. І все те разом стало часткою історії народної культури.

Олександр Корнієвський народився 21 березня 1889 року в селі Данилівні (тепер Менського району Чернігівської області) в селянській родині. Батько Олександра - Самійло з 1861 по 1873 рік відбував військову службу на Північному Кавказі. У тому ж полку служив поручником Л.Толстой, і вони один одного добре знали. У 1896 і 1898 роках Л.Толстой інкогніто, "подорожнім селянином", збирав матеріал для своїх творів про життя малоземельних селян і причини селянських заворушень на Чернігівщині. Письменник двічі гостював у С.Корнієвського, який тоді був у Мені волосним писарем.

Олександр спочатку вчився в Данилівській початковій школі, потім у міністерському училищі в Мені. А закінчивши 1907 року тамтешнє ремісниче училище, став столяром-червонодеревником.

Коли 1904 року в Києві після організованого Українським музичним товариством "Боян" концерту бандуриста Т.Пархоменка слухачі почали цікавитись, де можна замовити бандуру, той радив усім звертатися до Менського ремісничого училища й називав ім'я молодого майстра О.Корнієвського.

Замовниками його часто були люди заможні, отже, доводилося враховувати побажання, щоб інструмент мав не тільки чудове звучання, а й зовні мав мистецький вигляд. На пораду М.Лисенка, В.Самійленка та інших шанувальників бандури О.Корнієвський додає підструнки для діезів та бемолів і надає бандурі хроматичного звучання, збільшує діапазон октав з двох до чотирьох-п'яти. Саме ця, нова, удосконалена бандура стала інструментом, на якому можна виконувати будь-який музичний твір. 1913 року на Всеросійській виставці бандури майстра відзначено бронзовою медаллю.

Проте удосконаленою бандурою були дуже невдоволені сліпі кобзарі, які не могли освоїти гру на ній. їх дратувала до того ж концертна діяльність зрячих молодих бандуристів (а серед них усе більше з'являлося жінок), заробіток їхній зменшувався.

Влітку 1915 року О.Корнієвського забрали до війська. У Глухів, де він служив, дружина одразу ж привезла йому бандуру. Майстер і на фронті не забував про свій інструмент. Почав давати платні концерти, кошти від яких ішли у фонд поранених.

Коли почалася громадянська війна, О.Корнієвський повернувся в Мену, а згодом переїхав до Корюківки. У 1927 році його інструменти експонувалися на окружній виставці в Конотопі. Майстер відповідав на запитання відвідувачів, показував, як звучать його бандури, грав, співав українські народні пісні. Жюрі присудило О.Корнієвському першу премію. Як переможця його послали демонструвати свої бандури на республіканську виставку до Харкова (проте вона так і не відбулася).

У Конотопі діяла тоді капела бандуристів "Відродження". Проведена в місті виставка дала поштовх виготовленню бандур, кобзарського гурту побільшало до 50 осіб. Та вже сумнозвісного 1933 року капела мусила саморозпуститися. Дехто з тих бандуристів виступав і опісля до кінця 50-х років.

Не обминула лиха доля й О.Корнієвського. Непомірні податки й загроза арешту змусили його ще 1929 року виїхати до Лохвиці. У 1937 році репресували спершу синів майстра, Леоніда та Олександра, а невдовзі і його самого. Усіх без суду заслали в далекосхідні табори. Трагічна доля спіткала й інших членів родини: донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, а дружину, Е.Корнієвську, 1943 року фашисти спалили в Корюківці у власній хаті. Тоді згоріла й велика збірка українських народних музичних інструментів, що їх майстер виготовив за давніми зразками.

О.Корнієвський і в концтаборі злагодив собі бандуру, лікував нею душу і серце. А після звільнення, по смерті Сталіна, дорогою до Бійська у поїзді та на вокзалах інколи діставав її і починав грати. Такого в Сибіру не бачили. Мелодії українських пісень збирали довкола бандуриста людей. Міліція перевіряла документи, але табірна довідка засвідчувала, що бандура виготовлена власноручно.

Через кілька років майстер вирушив в Україну. 1961 року купив у Корюківці хату, а наступного переселився в рідні місця. Людина, як ластівка, повертається до зруйнованого гнізда.

Працював і в наступні два десятиріччя. Останню свою 180-ту двогрифну бандуру "Ювілейну" зробив 1980-го, дев'яносторічним. Уболівав, що зразки його бандур не випускають музичні фабрики.

Останні роки життя майстра були особливо тяжкі: ревматизм скував пальці, не даючи змоги заграти на улюбленому інструменті. Очі наливалися слізьми, він тяжко зітхав, бо був неабиякий бандурист, мав у репертуарі 153 пісні, народні танці.

Помер О.Корнієвський 31 січня 1988 року на 99 році життя. Значну частину свого віку О.Корнієвський прожив у Корюківці.

Нині тут відкрито меморіальну кімнату О.Корнієвського, його ім'ям названо вулицю. Музичні інструменти майстра відомі далеко поза Україною. Автор їх підписував і датував, тому їх легко відшукати серед музейних колекцій. Найбільшу кількість їх мають музей бандур у Ялті (завдяки художньому керівникові капели бандуристів Олексію Ниркові), Чернігівський історичний музей імені В.Тарновського, меморіальна кімната Корнієвського в Корюківці та Музей народної архітектури та побуту України (Київ). У цій останній колекції сім бандур майстра. Найдавніша з них датована 1912 роком.

В історію української культури Олександр Корнієвський увійшов як видатний майстер музичних інструментів (насамперед бандур) і як художник-оформлювач (оздоблював свої вироби різьбленням, інтарсією, інкрустацією, малюваннями). Великою втратою для історії нашої музики є те, що його виконавчу майстерність ніяк не зафіксовано.

ПУ № 1 1995 р.