особистості

Ольга Пламеницька

ЯН ЗАХВАТОВИЧ. СЛАВА I НЕДОЛЯ МАЙСТРА

Влітку 1996 року, перебуваючи у Варшаві на наукових студіях, я мешкала в давнього приятеля нашої родини, історика, професора Анджея Корзона, у триповерховій кам'яничці на Замковій площі - в самому серці історичного варшавського середмістя. Ця кам'яничка - розташована навпроти Королівського замку і Колони Зиґмунта - має одну визначну прикмету: в її фасад вмонтовано пам'ятну дошку з написом:

Щовечора, повертаючись з архіву чи бібліотеки і заходячи до тихого внутрішнього дворика кам'янички, в якому дивом зберег-лася шляхетна й лірична атмосфера, я перечитувала той напис і думала про Яна Захватовича. Яким він уявляв Старе Място через сорок років після відбудови? І щоранку з вікна кам'янички я спостерігала, як Старе Място починає новий день, як на Замковій площі збираються торгівці сувенірами, як із Краківського Перед-містя тягнуться до "старувки" люди... У вихідні їх було так багато, що, здавалося, ціла Варшава "перетікає" у маленьке Старе Място, а воно неначе повітряна куля, розширюється від величезних юрмищ, і тоді вже важко розгледіти архітектуру. Деякі вулички оберталися в суцільні черги по морозиво, а в Ринку купчилися незліченні яскраві "гриби" кав'ярень і ресторанчиків, простір поміж якими заповнювали виставки молодих варшавських мистців. В очах мерехтіло від вивісок "Макдональд", "Кока-кола"... На Замковій площі чи не цілу добу лунала музика (переважно "рок"), і чи не цілу добу біля підніжжя Колони Зиґмунта виробляли неймовірні піруети їздці на роликах. На мурах Старого Мяста збиралися гурти молоді з пивом і "Кока-колою", заповнюючи ретельно розставлені смітнички іноземною і місцевою тарою. Тут-таки, при мурі, біля зворушливого пам'ятника дітям - учасникам Варшавського повстання - хлопчика у величезному шоломі - кольорові "грибочки" цукерні. Біля Барбакану - вишукана кав'ярня для "смакошів", де можна скуштувати й придбати понад двадцять сортів кави...

Таким є Старе Място вдень - буденною атракцією... Саме тоді промайнули трохи сумні думки про те, що реставратор, відновлюючи пам'ятку, часто уявляє життя її інакшим. Але, відреставрована, вона як дитина, що виросла, починає жити своїм життям, не залежним від волі батьків. Іноді це завдає смутку.

Вдень почуття розчарування не полишало мене. Я приходила до Старого Мяста лише ввечері. Саме в ту пору, коли порожніли вулички, тьмяніли яскраві кольори і в тиші лунали костельні дзвони, - відчувалася вишукана шляхетність історичного середмістя. Власне тоді й приходило розуміння того самозречення, яке найкращі фахівці-реставратори повоєнної доби поклали на вівтар своєї віри, аби пізніше бути вознесеними і розіп'ятими водночас...

Першим серед них був професор Ян Захватович.

Ця людина ще за життя стала легендарною. Ім'я Яна Захватовича сприймалося як символ повоєнної польської реставрації і відбудови Старого Мяста Варшави.

Пробуючи вперше змалювати цю яскраву особис-тість для українського читача, я усвідомлюю склад-ність поставленого перед собою завдання. А даючи своєму нарисові підзаголовок, розумію певну його ризикованість. Проте такою я побачила постать професора Я.Захватовича з численних споминів про нього колег та ідейних супротивників, людей різних генерацій і поглядів, зрештою - з його доробку. Таким мені видається внесок Майстра у світову теорію і практику реставрації, ціною якого стало зречення своєї заповітної мрії.

Навіть для співпрацівників, які знали професора впродовж десятиліть, Ян Захватович певною мірою залишився загадкою. Не подбав про curricilum vitae. За життя розповідав про себе мало, не документував своїх справ і не нотував думок. Нащадкам, колегам і учням дістався робочий архів і нелегкий обов'язок - оцінити цю спадщину з відстані історичної перспективи.

Двічі вони робили таку спробу - в річницю його смерті (1984) і через десять років (1994). Обидва рази присвятили Майстрові окремі випуски часописів - "Ochrona zabytkow" та "Kwartalnik Architektury i Urbanistyki". Обом спробам, на нашу думку, бракує всеосяжності: вийшов калейдоскоп цікавих уривчастих згадок, профільтрованих з власних - таких різних - авторових позицій. Об'єктивності ще не досягнуто: мабуть, замала дистанція часу, аби оцінити, що зробив Ян Захватович. Та попри різноманітність висловлених думок усі, хто брався за такі оцінки, сходяться в одному: професор Я.Захватович, перший повоєнний генеральний реставратор пам'яток Польщі, був видатним Майстром, який на кілька десятиліть наперед визначив засади польської реставрації.

Ян Захватович народився 3 березня 1900 року в Гатчині під Санкт-Петербургом у сім'ї залізничника, яка наприкінці минулого століття перебралася в Росію з Вільна. Невдовзі родина замешкала в самій столиці. Ян Захватович студіював у Петербурзькому інституті цивільних інженерів, належав до Товариства шанувальників Петербурга. Уже за СРСР, 1924 року, Захватовичам не без труднощів удалося покинути "колиску революції" і переїхати до Польщі, у Варшаву. Маючи диплом найпрестижнішого в Росії інженерного інституту, Ян додав до нього ще диплом Варшавської політехніки. Як чудовий рисувальник, по закінченні курсу став асистентом на катедрі рисунку в професора Зиґмунта Камінського (1) .

Водночас співпрацював з варшавським Товариством опіки над пам'ятками, задо-вольняючи своє давнє, ще з петербурзьких часів, зацікавлення історією міської архітек-тури. Власне це спричинилося до його пе-реходу 1930 року з катедри рисунку на катедру польської архітектури Варшавської політехніки, де за десять років спільної праці з її керівником професором Оскаром Сосновським Ян Захватович здобув синтетичний досвід дослідження пам'яток архітектури. 1936 року у співавторстві з С.Гербстом опублікував монографію "Фортеця Замостя" (його авторський внесок у цю працю був визнаний за кандидатську дисертацію) та підготував монографію "Фортеця Модлін". Тоді ж здійснив реставраційну адаптацію під музей кількох кам'яничок у варшавському середмісті (2), на підставі комплексу архівних матеріалів та власних досліджень опрацював проект реставраційного відтворення Старої Львівської брами в Замості, а також проект розпланувально-просторового розвитку Замостя (3). Значне місце в його довоєнній діяльності займали розкриття і реставрація варшавських оборонних мурів, під час яких було виконано ґрунтовні дослідження (4) й підготовлено проект відбудови (5). Багатонадійну наукову роботу над архітектурою ордену цистеріанців у Європі, для якої він збирав матеріали в Німеччині й Польщі, перервала друга світова війна.

1939 року, після трагічної смерті професора О.Сосновського, його заступник кандидат архітектури Ян Захватович прийняв керування катедрою польської архітектури. 17 вересня 1939 року, коли від німецьких бомбардувань загорівся Королівський замок, Ян Захватович разом з іншими виносив з вогню мистецькі твори, а взимку 1940-го при двадцятиградусному морозі з групою науковців і працівників Музею Народового рятував фрагменти інтер'єрів замку, портали, ліпнину, столярку, а також робив шкіци, за якими по війні провадилася його відбудова. Коли гестапо відбирало для своїх потреб Будинок релігійних культів і народної освіти, Я.Захватович з допомогою урядовців вивіз вантажівкою 128 скриньок з негативами збірки Центрального бюро інвентаризації пам'яток і примістив їх у себе на катедрі політехніки. Згодом німці вивезли їх до Кракова і таким чином вони вціліли (6).

Попри заборону 1939 року будь-якої наукової діяльності групі архітектів пощастило дістати дозвіл на організацію у Варшаві містобудівної майстерні, що мала виконувати офіційні замовлення міської влади. Керівниками її були Тадеуш Толвінський, Ян Захватович і Пьотр Бєґанський. У майстерні, яка стала після закриття німцями всіх вищих шкіл нелегальним осередком катедри польської архітек-тури, працювали науковці та студенти. Крім офіційних проектних замовлень, вони з патріотичних спонук, потай від окупантів обстежували й фіксували історичну забудову, перевозили й переховували цінні колекції та матеріали; тут також був кабінет, де виробляли фальшиві документи. Майстерня працювала конспіративно. Яна Захватовича в окупаційній Варшаві знали як "Професора Яна". Як згадували потім колеги, він був відважний, винахідливий і самозречено відданий своїй справі. "Професора Яна" в його незмінному плащі й баскійському береті нерідко бачили навіть під час німецьких обстрілів у зруйнованих середньовічних кварталах, де він, ризикуючи життям, замальовував і занотовував свої спостереження (7).

По закінченні війни Ян Захватович захистив докторську дисертацію, здобув титул професора й очолив катедру польської архітектури Варшавської Політехніки. В січні 1945 року його призначено керівником Бюро відбудови Варшави, а 1 березня того ж року - ґенеральним реставратором пам'яток Польщі. Почався новий, поворотний і водночас драматичний період його життя.

Перебуваючи на посаді генерального рестав-ратора пам'яток, Ян Захватович являв собою ета-лонний взірець фахівця. Він сприймався в будь-якому товаристві надзвичайно переконливо. Се-реднього зросту, худорлявий, майже завжди одяг-нений у класичний темний костюм, зі спокійними, доведеними до досконалого самоконтролю мімі-кою, жестами й рухами, він говорив неголосно, ґранично стисло, логічно, аргументовано і переконливо. Досконало володів французькою і російською, вільно - німецькою. Завжди приязний і коректний, в екстремальних ситуаціях - рішучий, з друзями - щирий, але стриманий, у роботі - розважливий, а водночас до краю самовідданий... Відзначався холодним інтелектом і прагматизмом, умінням тримати дистанцію, а воднораз демократичністю у взаєминах і доброзичливістю.

Авторитет Яна Захватовича як людини й фахівця був такий високий, що довкола будь-якої розпочатої ним справи завжди гуртувалося немало колег, студентів. Власне його авторитет дуже прислужився успіхові неймовірно важкої у повоєнний час відбудови Старого Мяста Варшави. Сам він згадував, як у січні 1945 року "[...] стоячи самотньо на руїнах, я у відчаї сказав собі - а все-таки ми це відбудуємо. Це внутрішнє переконання, яке існувало впродовж усієї окупації, знову охопило мене. Хоч, здавалося, це безнадійно, але треба довести справу до повної відбудови. Зразу ж було організовано Бюро [відбудови Варшави]. Почали приходити архітекти [...], ми кожному давали буханець хліба, іноді трохи злотих, і зразу - робота" (8).

Фактично професор Я.Захватович організував величезний комплекс дослідних, проектних і будівельних робіт на об'єкті, що налічував сотні споруд. Він сформував колектив досвідчених учених, реставраторів-проектувальників, художників, серед яких належить згадати професорів Мечислава Кузму, Пьотра Бєганського, Станіслава Брукальського, Яна Соколовського, архітектів Яна Бєнковського, Станіслава Жарина. У наукових дослідженнях брали участь факультет польської архітектури Варшавської політехніки, Археологічний та Історичний музеї, Комісія досліджень Старої Варшави (9).

Тоді ж, 1945 року, Ян Захватович узявся опрацювати проект відбудови майже цілком знищеного головного костелу Старого Мяста - катедри Святого Яна. На початковому етапі проектування він виключав можливість відтворення фасадів на період готики чи бароко, однак у перебігу досліджень, виконавши реконструкції пам'ятки на XV, XVII та XIX сторіччя, дійшов висновку, що можна відтворити стилістично цілісний вигляд катедри в її первісній, готичній архітектурно-просторовій концепції (10).

Професор Анджей Ґрушецький згадує, як колись Ян Захватович сказав, що ніколи не планував свого життя і не приймав доленосних для себе рішень: за нього це робили інші. У зв'язку з цим професор А.Ґрушецький мудро зауважує: "Нам, реставраторам, тільки здається, що ми розумні, втаємничені, що ми визначаємо шлях реставрації пам'яток. Насправді ж ми залишаємося тільки на послугах у суспільства і, сами того не усвідомлюючи, так керуємо реставрацією, як воно вимагає... Не реставратори нав'язали відбудову Старого Мяста суспільству, а навпаки, суспільство нав'язало її реставраторам" (11).

Величезний масштаб відбудовчих робіт, які за півтора повоєнних десятиріччя осягнула Польща, відновивши в історичних формах цілі квартали зруйнованих міст і перед цілим світом фахово обгрунтувавши цю акцію (що, до речі, відверто суперечила загальносхваленій Афінській хартії), - здобув їй світове визнання і повагу. Це був свідомий вибір народу, що не хотів миритися з втратами свого історичного минулого. Цей вибір теоретично обґрунтував для поляків і для усього світу Ян Захватович. 1946 року він опублікував "Програму й засади реставрації пам'яток", у якій, зокрема, стверджував: "Не маючи змоги погодитися зі знищенням наших пам'яток культури, будемо їх реставрувати, будемо відбудовувати їх від підмурків, щоб передати нащадкам якщо не автентичну, то хоча б точну форму їх, живу у нашій пам'яті й приступну в матеріалах [...] Звичайно, в шляхетній реставраційній науці це є кроком назад на кілька десятків років, однак на нашому ґрунті є єдиним можливим шляхом розвитку [...]

Кількість і якість пам'яток у Польщі не дають нам змоги діяти на засадах, проголошених міжнародними конгресами. Почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями вимагає відбудови того, що нам знищено, відбудови повної, свідомої трагізму допущеного реставраційного фальшу... " (12)

Відбудову зруйнованих пам'яток у таких величезних масштабах не здійснювала жодна країна світу. Потрібна була величезна професійна сміливість, щоб очолити цю грандіозну акцію і взяти на себе відповідальність за концепцію відбудови та реалізацію її. Ян Захватович зробив це, присвятивши відновленню Старого Мяста Варшави 13 років життя (1945 - 1957).

Історикові архітектури, дослідникові й реставратору, йому нелегко було відважитися на справу, яка суперечила не тільки загальновизнаним у світі методичним нормам реставрації, а і його тогочасним власним науково-методичним позиціям. Можна уявити, скільки сумнівів і вагань коштувало Янові Захватовичу ствердження доконечності "відбудови повної, свідомої трагізму допущеного реставраційного фальшу".

Чим керувався вчений, коли гаряче (і щиро!) підтримав політичну доктрину відбудови знищених гітлерівцями пам'яток, що з методичного погляду і з позицій Афінської хартії однозначно означала фальшування історії? Якою була для нього особисто альтернатива відбудови? Можна здогадуватися, що Ян Захватович, якому за часів перебування в Совєтській Росії довелося зблизька зазнайомитися з "пролетарською культурою", усвідомлював реальність іншої загрози - переможної ходи від кордонів сталінської совєтської імперії архітектурного "соцреалізму". З огляду на політичні мотиви це ніколи не наголошувалося. Але, на нашу думку, оминувши такий мотив дій польських реставраторів, годі пояснити феномен блискавично швидкої відбудови в історичних формах Старого Мяста Варшави (а також кварталів Ґданська і деяких інших міст). На той час (попри незаперечну вартість самої ідеї відтворення знищених гітлерівцями пам'яток польського народу) це була "рятівна соломинка", за допомогою якої можна було шляхетно уникнути перетворення зруйнованої Старої Варшави на чуже для свідомості поляків "соціалістичне місто".

Іронічне, м'яко кажучи, ставлення Яна Захватовича до соціалістичного монумен-тального мистецтва вияскравлює такий епі-зод. 1953 року, невдовзі по смерті Сталіна, професора, разом з кількома професорами-реставраторами з країн радянського блоку, запросили до Москви, для рецензування проекту гігантського пам'ятника генералісимусові на території Кремля. Абсурдність споруди, що перевищувала кремлівські башти, була очевидною для всіх запрошених, але ніхто не наважувався висловитися критично. Ситуацію порятував професор Я.Захватович, який запитав, чи передбачено встановлення на голові й плечах генералісимуса червоних попереджувальних вогнів, щоб запобігти можливому зіткненню літаків з монументом... (13)

Здійснення програми відбудови Старого Мяста Варшави потребувало формування чітких науково-методичних засад і механізму реалізації їх. Це покликало до життя Майстерні реставрації пам'яток (PKZ), що створювалися з участю Яна Захватовича. Як фахівець високого рівня, він поставив відбудовчі роботи на суто наукову основу: архітектурно-археологічні дослідження кожного об'єкта були нормою і передували проектуванню. Не завжди вони мали вирішальне значення для відбудови, але саме під час розчищування руїн і вивчення об'єктів зібрано неоціненний матеріал з історії архітектури. Завдяки своєму діловому й дипломатичному хисту професор Я.Захватович зумів дістати значні державні кошти для наукових розвідок (14).

Обстоюючи ідею відбудови, він виходив з переконання, що національні інтереси, які є чинником ідентифікації нації, у реставрації мають домінувати над високими професійними доктринами (15). При відбудові Старого Мяста він свідомо відступив од твердих реставраційних принципів. Теоретично обґрунтовуючи відтворення історичного вигляду пам'яток, професор твердив, що "мова архітектурних форм не залежить від часу, коли їх виконано" (16). Проте він свідомо уникав ототожнення відбудовчих робіт з реставрацією, застосовуючи для характеристики їх виключно термін "реституція" (17).

Класичним прикладом реституції на завершальному етапі відродження Старого Мяста стала відбудова в 1971-1981 роках Королівського замку у Варшаві. Концепцію відбудови ще 1945 року опрацював Я.Захватович, однак з політичних причин упродовж майже чверті століття ця справа гальмувалася. Щойно 1971 року розпочалися ро-боти, які очолив Я.Захватович. Незважаючи на похилий вік, він самохіть узяв на себе безліч обов'язків - від кура-тора проектувальників до виконроба (18).

Соціальний і художньо-естетичний ефект відбудови Старого Мяста значно перевищив очікуваний. Багаторічний практичний досвід допоміг чітко сформулювати теоретичні засади реституції і визначити методичні підходи. Це, без сумніву, був позитивний момент. Однак задля об'єктивності й задоволення амбіцій супротивників відтворення (і проектування) забудови в історичних формах належить визнати, що реституція Варшави мала й негативні наслідки. Слідом за відбудовою Старого Мяста тиражування історичних форм набуло в Польщі значного розмаху й утрадиційнилось. Це викликало спротив насамперед у самого професора Я.Захватовича, який розрізняв екстремальні ситуації, за якими стояло соціальне замовлення, і пересічні випадки (19). А водночас хвиля історичних реконструкцій, що прокотилася Польщею, викликала роздратовання архітектів і спричинилася до ревізії методичних підвалин першоджерела - реституції Старого Мяста (20). В підтексті об'єктом критики стала концепція Яна Захватовича, яку нерідко вважали "замішаною" на тогочасній політичній доктрині.

Потужний політичний компонент, закладений у підмурок відбудовчої програми на час її ухвалення, певною мірою ускладнює об'єктивну фахову оцінку величезних реставра-ційних робіт, які Польща осягнула по війні. Але добу не обирають. Янові Захватовичу випало працювати у складний час "сталінської революції". Зважаючи на це, професор Анджей Томашевський визнає: "Усі операції, що стосуються національної культури - і передусім реставрація - в кожній системі підпорядковуються політиці. Важливі рішення в цій галузі мають характер рішень політичних, а в тоталітарно-ідеологічних державах вони, до того ж, лежать у сфері ідеологічної пропаганди. Як ішов діалог між ідеологією і політикою, з одного боку, і реставрацією - з другого? Де пролягала межа між тим, що вважалося політично-ідеологічним, і тим, що було науковим і технічним? Якою була свобода маневру для тих, хто репрезентовував "Lе savoir"* стосовно "Lе povoir"** ?" (21) В самих цих питаннях уже закладено відповідь.

Критика науково-методичних засад відбудови здебільшого доти зводилася до начіплювання ярликів на кшталт "псевдоісторичності", "фальшування історії", "смакових реконструкцій" тощо. На відстані часу Тереза Якимович бачить проблему глибше і професійніше: "Коли методика тиражується в щораз ширшому масштабі, це тиражування має створити - і створює - певний фаховий прогрес, а водночас про-грес наукової і суспільної думки, що своєю чергою зобов'язує до формування узагаль-нених теоретичних висновків. Це тиражування методів і навичок (попри бажання авторів) було певною мірою природним, але, незалежно від цього, в міру ширшого застосування методики, вона неминуче спрощувалася, а нерідко знижувалася І якість досліджень" (22).

Безперечно, за такого розмаху робіт (навіть у межах Старого Мяста) і значної кількості виконавців досліджень та проектів це існувало об'єктивно. "В дискусіях і в літературі узвичаєно, - зазначає професор А.Томашевський, - що відбудова була "науковою", тобто такою, що грунтувалася на наявній документації і на дослідженнях об'єктів, які давали змогу виключно достеменно відтворити попередній стан. Ніхто, однак, не аналізував, якою мірою використано в проектах відбудови наявну документацію. Постає також питання, що означали поняття "попередній стан" і "первісний стан" [...] Практика швидко показала, що повне відтворення колишнього - неможливе і су-перечить суспільно-політичній меті відбудови, яка полягала у введенні відбудованих комплексів до сучасного життя [...] Замість відповідності неясному визначенню "попереднього стану", відбудова повинна була стати селективною, уґрунтованою на ще не сформульованих у вербальній формі правилах вибірковості" (23).

Аналізуючи засади цієї вибірковості, професор А.Томашевський звертає увагу на кілька аспектів. Часто відхилення від "попереднього стану" дик-тувалося невідповідністю історичної структури будинків тогочасним нормативам, внаслідок чого доводилося відмовлятися від надто щільної забудови. Потреба експонувати виявлені в про-цесі досліджень цінні фрагменти забудови при-зводила до усунення пізніших прибудов. У разі коли еволюція будинків мала кілька фаз, на фасадах з'являлися експозиційні зондажі. В рідкісних випадках наважувалися на відбудову об'єктів у дусі "стилістичної однорідності". Нарешті дисгармонуючі споруди, що зменшували естетичну цілісність комплексу, довільно перебудовували. "У результаті зазначених операцій, - провадить А.Томашевський, - відновлений комплекс становив твір свого часу не тільки в аспекті матеріалів і будівельної техніки, айв аспекті естетично-філософської концепції, наскрізь романтичної, образної, що заступила знищений стародавній комплекс через селективне індивідуальне бачення, яке перебувало на півдорозі "між минулим і сучасним" (24).

Поза тим, що реалізація Програми викликала позитивний відгук у світовому масштабі, закономірно постає питання, якою мірою результати тринадцятирічної праці відповідали її попередньому баченню самим Яном Захватовичем. Професор Анджей Ґрушецький пригадує, як Ян Захватович якось сказав: "Я відбудую Старе Място, але ходити туди не буду". Таку шокуючу на позір фразу професор А.Ґрушецький коментує цілком спокійно: "Цей спомин не може кидати й тіні на відбудову Старого Мяста, твору настільки визначного і настільки цінного, що немає потреби в захисті його [...]" Що ж до слів Яна Захватовича, то тут "непереборний громадський тиск, усвідомлення великого завдання, яке він виконав, зіткнулися зі свідомістю науковця, реставратора, в якій не вміщалися ані обсяги знищень, ані масштаби відбудови. Зіткнулися позиції поляка-патріота і науковця-реставратора" (25).

На засіданні реставраторів варшавського Товариства історії мистецтв, присвяченому проблемі цінності реконструкцій пам'яток, виникла дискусія, в якій 79-річний професор Я.Захватович узяв слово. "Протягом усієї своєї молодості, - з жалем сказав він, - я готував себе до абсолютно іншого виду реставраційної роботи. Нашим ідеалом була справжня реставраційна діяльність. Власне така, коли маємо автентичну форму і автентичну субстанцію, яку зміцнюємо, а не проблеми відтворення об'єкта за документацією. Настали, однак, ті страшні часи, коли треба було полишити ідеали, полишити усталений доти спосіб мислення і перейти до діяльності, абсолютно несполучної з тим, що власне вважалося справжнім реставраційним шляхом. Проте так треба було вчинити перед обличчям страшних знищень. То був великий громадський і разом з тим важкий обов'язок, який ми з колегами сповнили" (26).

Не раз професор Я.Захватович зазнавав "нападів" провідних реставраторів світу за відбудову Варшави, що не відповідала засадам реставрації. І нерідко колеги були свідками того, як визнані світові авторитети, що критикували методику Я.Захватовича, після огляду Старого Мяста розводили руками: "Як це можливо - адже то автентичне. Старе Място живе і є свідком минулого". Вершиною визнання результатів відбудови було включення Старого Мяста Варшави до Списку Всесвітньої культурної спадщини (27).

Впродовж сорока років від завершення реституції Старого Мяста триває дискусія щодо правильності обраного шляху. Змінюються температура дискусії, її учасники, погляди і аргументи. Політичні й воєнні катаклізми, руйнації унікальних міст Європи (згадаймо Дубровник і Сплит) і надалі привертатимуть увагу національних спільнот до цієї проблеми, і кожна нація розв'язуватиме її з позицій своєї історичної національної самосвідомості й фахового розуміння ролі пам'яток у системі культури. Навряд чи сьогодні в цьому питанні можна поставити крапку. Солідаризуючись з думкою професора Єжи Ковальчика, висловленою в дискусії 1979 року з приводу цінності цілісних реконструкцій, наведемо коротку цитату: "Подобається це комусь, чи ні, але проблема цілісної реконструкції і далі існує, становлячи проблему великого суспільного і навіть політичного значення. А тому вона виходить за межі вирішень істориків мистецтва й реставраторів, які, як я вважаю, повинні зацікавитися ролею і специфічною цінністю реконструкції. При цьому не істотно, чи ми будемо трактувати реконструкцію як плід діяльності, що не має нічого спільного з реставрацією пам'яток [...], чи зарахуємо її до реставраційної діяльності поряд з консервацією і реставрацією. Йдеться про те, щоб ми замислилися над посутнім питанням - цінності реконструкції, спираючись на певні перспективи історичного розвитку теорії мистецтва і нові визначення мистецького твору" (28) .

Вийшло, що польські фахівці, очолювані вченим-патріотом і професіоналом, яким був Ян Захватович, поставили перед собою надзавдання - відбудувати середньовічне місто і, вирішуючи його, впритул підійшли до розв'язання проблеми, сформульованої аж через ЗО років по тому у Вашингтонській хартії (1987) - проблеми регенерації історичних міст. І попри різні оцінки польського досвіду основою як Вашингтонської хартії, так і численних міжнародних науково-методичних документів є концепція Яна Захватовича -реставратора, що вперше побачив місто як комплексну пам'ятку. Якби не було Старого Мяста, якби не було активної професійної позиції професора Я.Захватовича, провідного експерта ІКОМОСу, світова реставраційна доктрина значно пізніше підійшла б до проблеми регенерації історичних міст.

Міжнародний авторитет Яна Захватовича був дуже високий. Завдяки йому Польща посіла місце однієї з провідних країн у галузі охорони культурної спадщини. 1964 року на конгресі ЮНЕСКО у Венеції, в якому брали участь 622 делегати з 61 країни, польська делегація здобула таке високе визнання, що Польщі було доручено організувати Конституційний комітет і провести І Загальні збори новоорганізованого ІКОМОСу. Професор Я.Захватович брав активну участь у редагуванні тексту Венеційської хартії, в якому відчувається його конкретний і виразний стиль формулювань. Йому належала ініціатива порушити на міжнародному рівні питання охорони пам'яток при розплануванні міст. Наприкінці 60-х років його було призначено головою Міжнародного комітету ІКОМОСу в справі історичних міст. В ІКОМОСі Я.Захватович працював у галузі розвитку реставраційної доктрини; це йому належить запровадження в міжнародний фаховий обіг таких понять, як "історичний ансамбль", "просторовий розвиток міста", "ревіталізація міста", а також опрацювання проблематики інтеграції сучасної архітектури в історичні ансамблі. Янові Захватовичу належить також авторство міжнародного знака охорони пам'яток. У 70-х роках в ІКОМОСі почалися дискусії щодо внесення змін у Венеційську хартію, яку деякі експерти вважали вже застарілою. Силою свого авторитету і переконання Янові Захватовичу вдалося зупинити ці наміри і зберегти текст хартії без змін як основний документ, що регламентує світову методику реставрації (29).

Можливо, парадоксальним виглядає цей факт вірності пуристичній реставраційній доктрині того, хто здійснив найбільшу у світовій історії акцію нереставраційної відбудови. Ця акція, попри глибоке громадянське переконання професора Я.Захватовича в її тогочасній доцільності, на все життя лишилася для нього драматичним етапом його професійного шляху.

1957 року Ян Захватович покинув посаду генерального реставратора пам'яток Польщі.

Полем його діяльності зоставалися Варшавська політехніка, наукові часописи "Квартальник архітектури і урбаністики" й "Матеріали до теорії і історії архітектури та урбаністики" (які він заснував і очолив 1956 року), робота в ІКОМОСі (упродовж багатьох років він був незмінним віце-президентом Польського комітету ІКОМОСу), активна міжнародна діяльність. Стислі рамки статті не дають змоги схарактеризувати всі напрями професорової праці. Але спогади тих, кому довелося слухати його лекції (на них він, принагідно згадаємо, не користувався нотатками і блискуче - крейдою на дошці - відтворював архітектурні об'єкти, про які говорив), кому довелося співпрацювати з ним у редакції чи контактувати на міжнародних зустрічах, сходяться в одному: яскравість його особистості, його професійна надійність, холодний інтелект, наполегливість, внутрішня одержимість і зовнішня врівноваженість приваблювали до нього людей незалежно від того, чи поділяли вони погляди цього фахівця.

На шляху Яна Захватовича - професора провідного університету країни, історика архітектури і вченого-теоретика, реставратора-дослідника і реставратора-проекту-вальника, генерального реставратора пам'яток Польщі, редактора найпрестижніших часописів у галузі історії архітектури, президента Комітету архітектури і урбаністики Польської Академії наук, віце-президента Польського комітету ІКОМОС, члена Міжнародної спілки архітектів, почесного члена Товариства істориків мистецтва Польщі, Королівського інституту британських архітектів, Французької Академії архітектури, почесного доктора Вищої технічної школи Ганновера й володаря найвищої німецької відзнаки в галузі реставрації (30) - було безпрецедентне в пам'яткоохоронній практиці відродження унікального історичного комплексу варшавського Старого Мяста, світове визнання, понад 200 публікацій, сотні студентів, гроно колег і друзів, багато однодумців і супротивників. Було насичене життя, безліч подорожей і наукових контактів. Була свідомість виконаного обов'язку. Напевно, цього задосить, щоб визнати таку людину щасливою.

І все ж таки щось не відбулось. Дехто вважав, що йому бракувало ідейного наступника - єдиного, але справжнього учня.

І ще ...

"Моєю нездійсненою мрією, - сказав якось Ян Захватович , - завжди було прове-дення повних методичних досліджень однієї пам'ятки і публікація їх у взірцевій монографії. Не було мені того дано. Моє життя минуло так, що під тиском історичних обставин я мусив вибирати не те, що найбільше хотів робити, а лиш те, що було найпотрібніше" (31)...

Йому не дано було тільки одного - здійснити свою заповітну мрію. Не дано було найважливішого для реставратора - ОДНІЄЇ ПАМ'ЯТКИ, в якій би він реалізував усього себе.

ПРИМІТКИ

1. Tomaszewski A. Jan Zachwatowicz - w dziesieciolecie smierci // Kwartalnik Architektury i Urbanistyki (далі -КАШ). - Warszawa, 1994. - T. XXXVIII.- Zesz. 3-4.-S. 220.
2. Ibid. -S. 221.
3. Kowalczyk J. Jana Zachwatowicza badania i prace konserwatorskie w Zamosciu // KAiU. - 1994. - Zesz. 3-4. - S. 255 - 262.
4. Zachwatowicz J. Mury obronne Warszawy i prace nad ich odslonieciem // Biuletyn Historii Sztuki i Kultury. - 1937. - № 3. - S. 279 - 287.
5. Roguska J. Odsloniecie i konserwacja murow obronnych Warszawy wedlug Jana Zachwatowicza i nastepcow // KAiU. - 1994. - Zesz. 3 - 4. - S. 277 - 290.
6. Guerquin A. Wspomnienia o profesorze Janie Zachwatowiczu // Ochrona Zabytkow. - 1984. - № 2. - S. 87 - 88.
7. Jankowski S. "Agaton". "Profesor Jan" // KAiU. -1994. - Zesz. 3 - 4. - S. 269 - 271; Leski K. "Profesor Jan" - profesor Jan Zachwatowicz // Ibid. - S.274.
8. Kilka wypowiedzi prof. Jana Zachwatowicza odtworzonych z tasm nagranych w 1975 r. w Politechnice Warszawskiej // KAiU. - 1994. - Zesz. 3 - 4. - S. 297.
9. Wojciechowski A. Rynek Staromiejski. - Warszawa, 1956. - S. 24.
10. Putkowska I. Jana Zachwatowicza projekt odbudowy katedry Sw. Jana w Warszawie // KAiU. -1994. -№3-4.-S. 301-312.
11. Gruszecki A. Wspomnienie o profesorze Zachwatowiczu - konserwatorze zabytkow // Ochrona zabytkow. - 1984. - Zesz. 2. - S. 86.
12. Zachwatowicz Jan. Program i zasady konserwacji zabytkow // Biuletyn Historii Sztuki i Kultury. - 1946. -Zesz. 1-2. - S. 48.
13. Tomaszewski A. Jan Zachwatowicz... - S. 224.
14. Tomaszewski A. Konserwacja zabytkow w Polsce 1945 - 1957: Jan Zachwatowicz // KAiU. - 1994. - № 3 - 4. - S. 294.
15. Rymaszewski B. Motywacje konserwatorskie Jana Zachwatowicza // KAiU, 1994. - Zesz. 3 - 4. - S. 373.
16. Zachwatowicz Jan. Program i zasady... - S. 49.
17. Pazdzior M. Sladami Mistrza // KAiU. - 1994. -Zesz. 3 - 4. - S. 383 - 384. Реституція - особливий вид реставраційних робіт, під час яких автентична субстанція, збережена в розосередженій формі і в незначному обсязі, дає змогу на підставі іконографії та інших документів з достатньою мірою вірогідності відтворити обсяг і декор споруди (Malachowicz E. Konserwacja i rewaloryzacja architektury w zespolach i krajobrazie. - Wroclaw, 1994. - S. 124-125).
18. Samborski M. Ze wspomnien o odbudowie Zamku Krolewskiego w Warszawie // KAiU. - 1994. - Zesz. 3-4. -S. 409-411.
19. Problem wartosci rekonstrukcji zabytkow... Prof, dr Jan Zachwatowicz. - S. 247; Kryzanowski L. Jana Zachwatowicza koncepcja przestrzeni historycznej // КАШ. - 1994. - Zesz.3 - 4. - S. 325.
20. Tomaszewski A. Konserwacja... - S. 292; Jakimo-wicz T. "Polska Szkola Konserwatorska" - mit i rzeczywistosc // KAiU. - 1994. - Zesz. 3 - 4. - S. 421 - 427.
* Хотіти (фр.)
** Могти (фр.)
21. Tomaszewski A. Konserwacja... - S. 291.
22. Jakimowicz T. "Polska Szkola Konserwatorska..." -S. 423.
23. Tomaszewski A. Konserwacja... - S. 292.
24. Ibid.
25. Gruszecki A. Wspomnienie... - S. 86.
26. Problem wartosci rekonstrukcji zabytkow - dyskusja na posiedzeniu Grona konserwatorow SHS w Warszawie: Jan Zachwatowicz // Ochrona Zabytkow, 1979. - Zesz. 3. - S. 247.
27. Zaryn A. Dzialalnosc prof. Jana Zachwatowicza w Miedzynarodowej Radzie Ochrony Zabytkow (ICOMOS) // КАШ. - 1994. - Zesz. 3 - 4. - S. 378.
28. Problem wartosci rekonstrukcji zabytkow... Jerzy Kowalczyk. - S. 245.
29. Zaryn A. Dzialalnosc prof. Jana Zachwatowicza... -S. 375-378.
30. Tomaszewski A. Jan Zachwatowicz... - S. 224 - 225.
31. Ibid. - S. 219.

ПУ № 1-1999 р.