особистості

Наталія Логвин.

РЕСТАВРАТОР ЄВГЕНІЯ ПЛАМЕНИЦЬКА

26 грудня 2000 року Євгенії Пламеницькій виповнилося б 73. 16 березня 1994 року доля підвела риску під її земним життям. Час відтоді, коли вона раптово для всіх, хто її знав, відійшла в небуття, - надто малий, щоб оцінити її внесок в українську історико-архітектурну науку і реставрацію. Тому в цьому нарисі ми не ставили себе в рамки суворої об'єктивності. Зрештою, це право автора.

Реставрація - скорше чоловіча професія. Але сталося так, що при початках повоєнної реставрації в Україні стояли переважно жінки, молоді і вродливі, сповнені творчого завзяття - Ма-ріоніла Говденко, Євгенія Лопу-шинська, Євгенія Пламеницька, Раїса Викова, Валентина Шевченко, Валентина Корнєєва, Іраїда Макушенко, Олена Го-дованюк. Вони починали майже з нуля. Властиво, реставраційна школа на тоді ще не сформувалася. "Озброєні" московською (до речі, непоганою на той час) інструкцією 1948 року, вони створювали українську школу реставрації, обстежуючи, обмірюючи і досліджуючи сотні поруйнованих і занедбаних після війни пам'яток, рушаючи в експедиції за умов екстремальних, без транспорту і готелю, але з романтичною вірою в те, що краса врятує світ. Євгенія Пламеницька була однією з подвижниць української реставрації, вона повною мірою осягнула цю чоловічу професію, віддавши їй більше, ніж дозволено жінці.

Євгенія Михайлівна Пламеницька (Філоненко) народилася 1927 року в Харкові, у ніч на католицьке Різдво, відразу після дня св. Євгенії. Батько, військовик, вибираючи ім'я доньці, про католицькі іменини нічого не знав, отже так прорекла доля. Дитинство, школа, переїзд до нової столиці - Києва, війна, евакуація до Казахстану, повернення 1944 року до Києва. Постійно хотілося малювати. 1946 року вступила на архітектурний факультет Київського державного художнього інституту. Вона любила свій інститут, майстерню професора Є.Катоніна. І її знали і любили в інституті, який тоді, невдовзі по війні, нагадував одну велику сім'ю. Архітекти й живописці тісно спілкувалися, Женю вважали однією з найвродливіших дівчат в інституті. А вона була дуже стримана, скромна. працьовита, зосереджена. Водночас по-дитячому захоплювалася малярством і архітектурою. Особливо цікавила її історія архітектури. Студенти замальовували в альбоми пам'ятки світової архітектури - так, "через олівець", вони запам'ятовувалися назавжди. Малювання було природним способом виразити думки й настрій, зафіксувати подію. Тодішній генерації архітектів пощастило - фотоапарати ще не ввійшли в життя назавжди і безповоротно

Закінчивши 1952 року студії з дипломом архітекта-художника Євгенія Пламеницька рік працювала в інституті "Укрдіпроводбавовна", де виконала два проекти. 1953 року інститут розформували і життєва дорога привела її до Республіканських науково-реставраційних виробничих майстерень. Першим проектом архітекта Є.Пламеницької стала огорожа з брамою церкви Спаса на Берестові Києво-Печерської лаври (1954), реалізована того ж таки року, а першим суто реставраційним об'єктом - Микільська шпитальна церква Києво-Печерської лаври (1954 - 1958). Цей об'єкт дався їй взнаки. Пам'ятку мали пристосувати під кінолекторій. Сповнена творчого ентузіазму, але ще далека від знання азів реставраційної методики, молода архітекторка опрацювала перший варіант проекту. Згадуючи про нього, вона потім розповідала, що "від пам'ятки нічого не лишалося". Тоді начальник відділу охорони та реставрації пам'яток Управління в справах архітектури Лариса Граужіс дала майбутній реставраторці першу лекцію методичних основ професії, яку та пам'ятала довіку: від її проекту не лишилося каменя на камені. Опрацьовуючи другий варіант, вона почала усвідомлювати основну заповідь реставратора: "я" проектувальника має повністю "розчинитися" в об'єкті, їй це, нарешті, вдалося.

Проект затвердила Науково-реставраційна рада, втілили його в наступні роки. Саме в такому вигляді пам'ятку можна побачити й тепер.

Реставраційна діяльність Є.Пламеницької продовжувалася на об'єктах Лаври. Наступні кілька років, уже як керівник бригади архітектів, вона присвятила реставрації Митрополичого будинку (1960 -1963), а також Ковнірівського корпусу (1956 -1963), проект реставрації якого опрацьовувала у співавторстві з Маріонілою Говденко. Їм працювалося легко, сповненим того дослідницького запалу, що єднає душі назавше.

Згадує архітект-реставратор Маріоніла Говденко:
"Це був далекий 1954 рік. До нас у реставраційні майстерні прийшли працювати випускниці Київського художнього інституту Євгенія Пламеницька та Іраїда Макушенко. А в 1956 році ми з Євгенією Михайлівною, тоді просто Женею, розпочали передреставраційні дослідження однієї з найвизначніших пам'яток архітектури в ансамблі Києво-Печерської лаври - Ковнірівського корпусу. У результаті цих досліджень удалось докорінно змінити уявлення про історичну періодизацію пам'ятки, відкрити між давнішою частиною корпусу - пекарнею і книгарнею 30-40 років XVIII століття ще й двокамерну келію кінця XVII - початку XVIII століть.

Ми разом з Женею працювали з самого рання і до смеркання, не жаліючи своїх слабких рук, не зважаючи на голодний шлунок. О! Та клята жовта цегла XIX століття, якою було частково обличковано фасади корпусу під час ремонтів! Міцна, мов криця, ще й на дуже цупкому розчині, вона ніяк не піддавалася зубилу й молотку. На щастя, нам трохи допомагали - то Іван Могитич, який тоді працював у Лаврі, то робітники, зайняті на інших пам'ятках.

Але скільки щастя приніс нам той день, коли під збитим обличкуванням з'явилися перші фігурні елементи перспективного порталу! Було ще незрозуміле, чому цей пишний портал мав існувати на місці гаданого проходу (чи розриву) між пекарнею і книжковою крамницею. Згодом, коли завдяки численним зондажам і шурфам відкрили всі архітектурні елементи фасадів і розпланувальну структуру келій, візуально втрачену внаслідок прибудов і перебудов корпусу, радість наша, здавалося, була безмежна. Незабутнім стало відкриття цілої колонки, збереженої в примурованій до неї стіні, що далі правила нам за взірець для реставрації інших зрубаних колон. Ми фотографували одна одну біля тієї колонки. Отак, крок за кроком, дослідили всі елементи Ковнірівського корпусу, що створило тривке підґрунтя для його реставрації.

Я знаю, що Женя, як і я, все життя пам'ятала про ті спільні муки і радощі, те душевне піднесення, що подарувала нам наша реставраційна доля. Почуття, що керували нами в цій роботі, я назвала б натхненням. І впевнена, що саме таким натхненням була осяяна робота Євгенії Михайлівни на Микільській церкві. Будинку митрополита в Лаврі та на багатьох пам'ятках Кам'янця-Подільського. Незабаром шляхи наші розійшлися. У кожної була своя робота, свої пам'ятки. Та я знаю, що Євгенія Михайлівна завжди була доскіпливим і самовідданим дослідником, що й давало неабиякі наукові та практичні результати".

Так формувався науково-дослідницький досвід Є.Пламеницької - одночасно з формуванням української школи реставрації, яка здобула собі авторитет саме завдяки ретельності, фаховості, методичності досліджень.

У ці самі роки Євгенія Пламеницька брала участь у багаторічній грандіозній акції обстеження пам'яток архітектури, що її започаткував Держбуд України ще 1948 року. З 1953 по 1963 рік вона обстежила й зафіксувала 460 пам'яток у Львівській, Хмельницькій, Тернопільській, Волинській, Івано-Франківській, Закарпатській, Кримській, Луганській та Полтавській областях. Набутий тоді досвід збагатив її як дослідника, адже сотні обстежених пам'яток призвичаїли з першого погляду помічати особливості споруди, зважати на щонайменші нюанси, які часом мають першорядне значення.

Обстежувальна група, що здебільшого складалася з двох осіб, вирушала в експедиції на тижні, а то й місяці. Євгенія Пламеницька багато їздила з мистецтвознавцем Антоніною Аль, архітектами Маріонілою Говденко, Іраїдою Макушенко, Євгенією Лопушинською, Станіславом Волковим, Раїсою Биковою, Анатолієм Тюпичем. Іноді, якщо цьому сприяло транспортне сполучення (спецтранспорту не було, їздили рейсовими автобусами), вдавалося обстежити до трьох об'єктів за день.

Робочий день під час відряджень був ненормований, терміни відряджень також. Обстежувальні групи виявляли нові пам'ятки, телеграфували в Київ, прохаючи продовжити відрядження. Переповнені враженнями, молоді архітекти забували про побутові негаразди. Це були незабутні для всіх експедиції.

Згадує Маріоніла Говденко:
"Десь у 1958 році нам з Женею й Ірою Макушенко доручили обстежити пам'ятки архітектури Бахчисарая, Чуфут-Кале та їхнього довкілля. Ми пошили собі нові картаті спідниці й подалися відкривати "нові, незнані краї". Того разу поїхав до Криму і Женин чоловік, талановитий ху-дожникАнатолій Пламеницький. Поки ми займалися своїми справами за програмою обстеження пам'яток архітектури, він під пекучим кримським сонцем писав етюди - то панораму гірської ущелини під Чуфут-Кале, то вуличку Старого Бахчисарая зі сліпучо-білими стінам будиночків та фіолетовими тінями. Пам'ятаю, що коли ми замальовували пам'ятки, Анатолій Олександрович радив нам не захоплюватися кольористикою, а надавати перевагу графічності зі скупим уживанням кольору, щоб точніше відтворити характер пам'ятки. До речі, Женя написала в Бахчисараї чимало гарних акварелей.

Згадую також, що коли ми працювали в Бахчисарайському палаці-музеї, його директор, знавець історії і легенд Криму, письменниця Марія Кустова, милуючись витонченою, трохи холоднуватою і якоюсь ніби трагічною красою Жені, звала її Ніобеєю".

По кожному об'єкту потрібно було зробити й подати коротку історичну довідку, акт технічного стану, опис архітектурно-стилістичних особливостей пам'ятки та її декоративного оздоблення, схематичний обмір, акварельну замальовку, фотофіксацію. Врешті матеріали передавали до архіву Держбуду України. Де вони тепер, ці сотні акварелей з нерідко вже знищених і втрачених назавжди пам'яток, з яких могла б скластися унікальна виставка або унікальне видання архітектурних скарбів України?..

З усіх куточків України, які об'їздила пані Євгенія, до душі їй припало неповторне своїми краєвидами і пам'ятками Поділля. Сюди тягнуло, тут добре працювалося. Щось було загадкове у тому краї. Як науковця зацікавила Є.Пламеницьку тема подільських замків. З дослідження одного з них - теребовлянського, проект консервації якого опрацьовувала в 1961-1962 роках, почалася робота над фортифікаціями Поділля. Згодом стала вона справою цілого життя.

З 1963 року Є.Пламеницька досліджувала Одеський замок на Галичині. На цьому об'єкті дослідниці вдалося виявити первісне ядро споруди, що сягало XIII сторіччя, встановити подробиці його розбудови. Її реставрації було відзначено 1977 року дипломом І ступеня Спілки архітекторів СРСР.

Але для всіх, хто знав її, ім'я Євгенії Пламеницької, асоціюється передусім з Кам'янцем-Подільським.

З 1959 року, відколи вона запізналася з ним як науковець і реставратор, це місто заполонило її уяву. Неповторна природа - стрімкий і глибокий каньйон річки із загадковою назвою Смотрич, скелястий острів, а водночас унікальні, ще практично не досліджені, пам'ятки архітектури. Перший проект реставрації - Францисканський костел - завершила 1964 року. Костел звільнили від пізніх господарських прибудов, що приховували давнє готичне ядро споруди. На жаль, через брак коштів проект не реалізовано в повному обсязі (передбачалася відбудова дзвіниці, розібраної в 30-ті роки).

Та найцікавішими в Кам'янці, безперечно, були фортифікації, наприклад Старий замок, що й став головним об'єктом її досліджень. Це був складний комплекс, і Є.Пламеницька якнайсерйозніше поставилася до натурних розвідок. Дослідником була невтомним, наполегливим і проникливим. Мала тверду чоловічу вдачу, гострий інтелект і надзвичайно чутливу інтуїцію. Ці риси чимало важили в роботі, допомагаючи завжди досягати поставленої мети.

Як основний метод своїх досліджень обрала архітектурну археологію - найнадійніший за тих умов, але і найскладніший метод, яким досконало володіли лише поодинокі фахівці. Він вимагає подвійної ерудиції - архітекта і археолога. Коли 1964 року Є.Пламеницька взялася за дослідження замку, її консультантом з археології став кандидат, історичних наук Іон Винокур. З ним вона пройшла школу польових досліджень. А як архітект вона увесь час удосконалювала свої знання з історії архітектури, методики і техніки архітектурних досліджень. Її порадниками були монографії М.Вороніна, П.Раппопорта, В.Косточкіна, А.Кирпичникова, численні видання з оборонного будівництва, археології, історії архітектури, польська періодика, присвячена дослідженню й охороні пам'яток, література з питань історії мистецтва та краєзнавства. На практиці дослідниця поєднала археологічні й ретельні архітектурні дослідження.

Протягом шести польових сезонів Є.Пламеницька керувала розкопами на території Старого замку, одночасно виконавши всю фіксаційну й аналітичну роботу. Визначена на підставі попередніх розвідок ділянка для розкопів дала багатющий архітектурний і археологічний матеріал, що перевернув усталені на той час наукові уявлення про початкові етапи формування замку.

Тоді вже Є.Пламеницька була аспіранткою Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури (НДІТІ), куди вступила 1963 року, щоб цілковито зосередитися на дослідженнях Старого замку.

Згадує доктор мистецтвознавства Григорій Логвин:
"- Никоновичу! Ходімо до майстерні! Матимеш приємність. Ми взяли на роботу нову співробітницю. Молоду і гарну з себе. А ти ж цінуєш гарненьких жінок".

Серед столів бачу незнайому, справді молоденьку, але геть посивілу жінку. З її сивим, ледь підсиненим волоссям гармонують блакитні холодні очі. Це надавало загадковості й справляло магічнй вплив, інтригувало. За стриманим виглядом, ніби холодною зовнішністю клекотів бурхливий темперамент.

У післявоєнні роки в творче архітектурне життя ввійшло нове покоління. Я за фахом стояв ближче до архітектів-реставраторів, скупчених у київській майстерні. Коло них гуртувалися прибічники захисту пам'яток архітектури. То був ніби якийсь орден, членів якого зневажливо називали "ревнителями старины". Але це замість зневаги вселяло в нас гордість. Навзаєм ми наших огудників звали "невігласами". На противагу їм ми почувалися "мечоносцями", а Євгенія Михайлівна була ніби магістром цього "ордену", бо була послідовна й безкомпромісна в боротьбі за збереження пам'яток, наших "батьківських каменів". Для Євгенії Михайлівни вони були не "мертвими" каменями, а живою плоттю історії народу, тільки схованою під одежиною пізніших нашаровань. Своє завдання вона вбачала в тому, щоб дізнатися, що ховається під тією одежиною.

Усі, хто причетний до історико-архітектурної науки, з якою тісно пов'язана реставрація, були під гіпнозом ідей Покришкіна-Барановського. Особливо - нашого легендарного сучасника Петра Барановського, який, відбудовуючи П'ятницьку церкву в Чернігові, мешкав у неопалюваній башті-дзвіниці, що залишилася від зруйнованої церкви, працював до цілковитого виснаження. Він давав нам взірець відданості охороні пам'яток, професійної етики і скромності. У становленні Євгенії Михайлівни як реставратора-науковця, можливо, відіграло ролю те підсвідоме почуття, яке давні греки називали - наслідування.

Відвідавши вперше замок у Кам'янці-Подільському, вона закохалася в нього з першого погляду. Вивчаючи руїни замку, дбайливо фіксувала факти, систематизувала їх. Дослідження пам'яток сповнювало її радістю, давало відчуття життєвої повноти. Історико-архітектурним дослідженням вона присвятила всю себе, її життя належало не їй, а пам'яткам.

Віддавалася роботі вся, цілком і без застережень. У цьому я пересвідчився, відвідавши Кам'янець. Вона захоплено показувала мені своє велике відкриття - західну стіну замку зі стрільницями, пристосованими для стрільби з луків. Оглянувши їх, я вже був зібрався йти. І тут Євгенія Михайлівна здивовано питає мене, куди це я так поспішаю. "На обід", - кажу. А вона: "Та це іти через усе місто й згаяти більше години часу. Лишайся зі мною, пообідаємо чим Бог послав". Отже, час можна витрачати лише на працю. Діяльна натура Євгенії Михайлівни мала задоволення від пошуків істини в процесі дослідження пам'яток архітектури, і цим була щаслива".

У рецензії на програму дисертації Євгенії Пламеницької "Ансамбль Кам'янець-Подільської фортеці" Г.Логвин, її науковий керівник, відзначив: "Програма складена грунтовно, логічно побудована, проблеми поставлені важливі й робота буде значним внеском в архітектурну науку[...] Тому ми пропонуємо програму дисертації затвердити і передбачити необхідний обсяг асигнувань для успішного проведення досліджень, намічених у програмі".

Мимоволі звертаєш увагу на останні рядки. Фінансування було, як завжди, мізерним. Розкопи велись переважно на ентузіазмі. Основну "робочу силу" становили студенти - архітекти Київського інженерно-будівельного інституту й історики Дніпропетровського університету. Терміни відряджень були обмеженими, а обсяги робіт - величезними. Доводилося продовжувати дослідження під час відпусток, за власні "відпускні" наймати копачів.

Пані Євгенія не покидала розкопів до сутінків. Працювати доводилося багато й швидко: треба було встигати фіксувати стратиграфію, описувати й маркувати знахідки. Часто вона лишалася без обіду - поки студенти й робітники їли, відпочивали, була можливість обійти всі квадрати розколу, осмислити новий матеріал. Обід у таких випадках замінювала сигарета. Пламеницька палила тільки "Приму", багатьох це разило, зважаючи на її вишукану зовнішність.

Згадує директор інституту "Укрзахідпроектреставрація" (в 60-ті роки - головний архітектор Львівської міжобласної реставраційно-виробничої майстерні), народний архітектор України Іван Могитич:
"Світлина 1965 року викликала теплий спогад. Ми, тобто Володимир Петичинський, Євгенія Пламеницька, я, Богдан Бокало та Олександр Мельник, на лавах у внутрішньому дворі Старого замку Кам'янця-Подільського. Це був переломний період в історії дослідження замку. Почавши пошуки влітку 1964 року та продовживши в 1965 році, Євгенія Михайлівна дослівно своїми руками, з моєю і юного Богдана Бокала допомогою, лопата за лопатою, камінь за каменем, відкривала глибинну історію ансамблю фортеці, муровані споруди якої доти безапеляційно датували не глибше зламу ХIV-ХV століть. Нам втовкмачували "вчені мужі" із сусідніх західних і східних земель, що ми не могли мати раніше мурованих укріплень, бо їх на той час ще не було ні у поляків, ні в росіян, ні в угрів, а наших прадідів-українців мали навчати цього мистецтва тільки зайди, що несли нам не поневолення, а "культурний" розвиток. Видко, Богові цього було вже занадто.

Замок розкривав свої таємниці талановитій, допитливій, наполегливій, безкомпромісній реставраційній феї - Пламеницькій. У завалах мурів між вежами Денною і Рожанкою їй вдалося встановити, що внутрішній шар муровання зберіг щілиноподібні стрільниці для стрільби з лука, а речовий археологічний матеріал датував ці стіни та Малу Західну вежу XI - початком XIII століття. Ми вже це знали, були в цьому переконані, але треба було це все винести "на люди". І ось ми дочекались приїзду головного архітектора РСНРВМ п.Петичинського. Оглянуто все в натурі, показано речовий матеріал, висновки кам'янець-подільського археолога І.Винокура, хіміко-технологічної лабораторії і, нарешті, ми посідали на лаві та з щемом у серці чекаємо вердикту нашого начальства.

Висновки Євгенії Михайлівни вперше було апробовано, напрями майбутніх досліджень схвалено. Це була перемога, яку ми увечері, за народною традицією, гідно вшанували. Провідний фахівець української реставраційної школи Євгенія Пламеницька тяжкою працею торувала шлях її розвитку. Тому таким теплом зігріває світлина, на якій зафіксовано одну з важливих перемог".

Планомірні архітектурно-археологічні дослідження Кам'янецького замку провадилися в 1964-1969 роках. Результати їх Є.Пламеницька щороку публікувала, доповідала про них на українських і "союзних" конференціях. Дослідження були в центрі уваги науковців, на об'єкті побували провідні вчені - археологи й історики архітектури - М.Каргер, С.Бібіков, П.Раппопорт, В.Баран, Г.Логвин. Колишній директор Інституту археології С.Бібіков, відвідавши Старий замок під час розкопів, відзначив бездоганну методику досліджень і ретельність археологічної фіксації. Усі виявлені археологічні матеріали пані Євгенія передала до історичного музею міста; пізніше вони прислужилися кам'янець-подільським археологам, які писали про давньоруський Кам'янець.

Уже 1967 року стало очевидно, що будівельну історію замку слід істотно переглянути. Адже виявлене Є.Пламеницькою давньоруське ядро споруди, представлене рештками доти невідомих в Україні мурованих фортифікацій, докорінно змінювало погляд на історію Кам'янця й істотно коригувало концепцію поширення мурованих фортифікацій у Південно-Західній Русі. Тоді ж Є.Пламеницька вперше зіткнулася з численними "маститими" опонентами, які заперечували можливість того, що "литомський" Кам'янець, заснування якого датували XIV століттям, виявився щонайменше на два століття старшим. Але вона не піддавалася "силі авторитетів"; з кожним польовим сезоном давньоруська концепція зміцнювалася новими "речовими доказами".

Після низки публікацій і виступів Є.Пламеницької на конференціях у 1967 - 1972 роках початковий період існування Кам'янця було відсунуто до ХІ-ХІІ століть.

Досліджуючи замок, Є.Пламеницька одночасно вела проектно-реставраційні роботи: тоді виконано обміри усіх споруд замку і проекти консервації та реставрації оборонних мурів. Денної, Нової Західної, Малої Західної башт, а також розроблено програму й концепцію реставрації всього замкового комплексу.

Немало уваги приділяла суто консерваційним роботам на оборонних спорудах. 1963 року під її керівництвом у НДІТІ опрацювали програму великої наукової теми "Методика консервації оборонних споруд", у якій наголошувалося на крайній занедбаності й першочерговій потребі консервації саме фортифікаційних споруд України.

Найцікавіше тогочасне "кам'янецьке" відкриття дослідниці пов'язане з Польською брамою, що вважалася назавжди втраченою. А тим часом під товщелезними нашарованнями вона виявила значну частину комплексу XV -XVI століть - Барбакан, Надбрамну й Наскельну башти й повністю дослідила Польську браму, що являла собою частину оборонно-гідротехнічної системи Старого міста. Є.Пламеницьку цікавила концепція оборони середньовічного Кам'янця; відповідь на багато питань дали дослідження башт і мурів міста. Паралельно поставали питання загальної історії будівництва середньовічного міста. Почалася робота в архівах - у Кам'янці, Москві, Ленінграді.

1968 року у видавництві "Будівельник" побачила світ книга "Камінець-Подільський. Істо-рико-архітектурний нарис", створена авторським колективом у складі Є.Пламеницької, І.Винокура, Г.Хотюна та І.Медведовського. Основну частину тексту, малюнки та архітектурні реконструкції пам'яток архітектури, що змінювали узвичаєні погляди на формування міста, підготувала Є.Пламеницька.

А скільки об'єктів завдяки їй урятовано від недбальства і варварства! Скільки разів задля цього відчиняла Є.Пламеницька двері Товариства охорони пам'яток історії та культури, Держбуду, редакцій газет та журналів, високих кабінетів! Коли йшлося про негайне втручання й порятунок пам'ятки, посади значили для неї мало. Ця відчайдушність і зневага до кабінетного лоску "можновладців" була, до речі, спільною рисою тієї плеяди жінок-реставраторів, що в перші повоєнні десятиріччя пройшли вздовж і впоперек Україну, обстежуючи її спадщину. Суцільні руїни, які довелося їм побачити і які вони не мали змоги врятувати, надавали їм морального права виступати від імені пам'яток, і їм не бракувало сили й рішучості, коли від них хоч трохи залежала доля якоїсь певної споруди.