особистості

Віктор Вечерський.

ІГОР ГРАБАР

Славетний російський мистецтвознавець, радянський академік і сталінський лауреат Ігор Еммануїлович Грабар (1871-1960) зa походження закарпатський українець, себто - „пудкарпацькій русын", як сказали б теперішні прихильники політичного русинізму, належав до відомої на Закарпатті і в Галичині москвофільської родини. З діяльністю його діда по матері Адольфа Добрянського (1817-1901) пов'язана ціла доба в історії Закарпатської України, коли після „весни народів" 1848 року цісар призначив його намісником „руського дистрикту" з центром в Ужгороді. Проте його орієнтація на Росію та її культуру, запровадження в краї замість живої народної мови мертвотного „язичія' мали наслідком капітуляцію українства в краї перед наступом мадярщини в 1860-х роках.

Мати мистецтвознавця, Ольга Грабар, продовжувала діяльність свого батька, за що 1881 року стала разом з кількома іншими чільними москвофілами перед австрійським судом у Львові, звинувачена в державній зраді й діяльності на користь Росії (звинувачення не було доведене), її син Ігор народився в Будапешті, вищу освіту здобув у Петербурзі. Уславився як маляр і мистецтвознавець, автор першої фундаментальної „Истории русского искусства" (СПб., 1912-1914 рр.). Перші три томи цієї праці присвячено архітектурі, причому другий має вельми характерний підзаголовок: „Допетровская зпоха (Москва й Украйна)" і поділяється на два тематичні блоки: „Каменное зодчество зпохи расцвета Москвьі" і „Барокко Украйни".

Український блок має розділи, склад і назви яких промовисто характеризують авторову концепцію:
- дерев'яна церковна архітектура на Україні;
- дерев'яна церковна архітектура Прикарпатської Русі;
- дерев'яні синагоги;
- мурована церковна архітек-тура;
- цивільне будівництво.

Отже, з одного боку, Ігор Грабар визнавав Мсраїну історико-культурним феноменом, цілком самостійним, принаймні рівнозначним Москві. З другого боку, він пише про „единое русское племя", весь час збиваючись на визначення „Южная Русь" (замість Україна, чи згідно з тодішнім російсько-офіційним ужитком - Малоросія).

Актуальний інтерес нині становить розділ „Деревяна церковна архітектура Прикарпатської Русі", який ми нижче передруковуємо в українському перекладі. Цей текст примітний тим, що наслідком авторової невизначеності й концептуальної непослідовності в ньому подибуємо в зародковому стані три різко відмінні теорії:
- дерев'яна архітектура українських Карпат належить до єдиної „русской" архітектури;
- дерев'яна архітектура українських Карпат є архітектурою суто українською;
- дерев'яна архітектура українських Карпат є' цілком осібним історико-культурним феноменом.

Уважний читач побачить, що, попри авторові настанови на користь першої чи третьої теорій, сам виклад матеріалу, аналіза пам'яток логічно підводять до єдиного висновку: архітектура т.зв. Прикарпатської Русі своєю сугпо, духом, формами - суто українська. Тимто виділення її І.Грабарем в окремий розділ зумовила не наукова об'єктивність, а тогочасна політична кон'юнктура, а також вплив галицьких москвофілів на кшталт згадуваного автором О.Маркова.

Передруковуючи текст, ми випустили деякі неістотні посилання. Прикметник „русскии" перекладався як „російський" - коли мовилося власне про Росію, і як „руський" - коли йшлося про спадщину Київської Русі.

ПУ № 11995 р.