особистості / до 90-річчя Григорія Логвина стор.2

Вищеперелічені фундаментальні наукові праці на сьогодні формують підмурок українського архітектурознавства як невід'ємної складової історії української культури.

Окрім цих колективних праць Григорій Никонович за своє довге життя написав і видав чимало власних авторських праць з історії українського мистецтва. Про них ми скажемо нижче. Серед цих праць вирізняється книжка ''Украинское искусство'', видана в Москві 1963 року - перший за радянської влади авторський нарис історії українського мистецтва від Княжої доби до кінця XVIIІ століття. Згодом, 1968 року, в тій же Москві Г.Логвин захистить докторську дисертацію про українське мистецтво XІV- XVI століть.

У науковій діяльності Г.Логвина є вельми прикметна особливість, яка виділяє його серед інших українських мистецтвознавців. Він - один з небагатьох, хто вміє бачити і показати іншим українське мистецтво ''з висоти пташиного польоту''. Більшість його колег все життя опрацьовують якийсь один жанр мистецтва, одну добу чи стиль, одну групу пам'яток, одного майстра, іноді - один твір. Логвин же бачить весь шлях українського мистецтва від Х до початку ХІХ століть, всі його види і жанри. І це - не поверхове ковзання понад банальностями. Це - рідкісні нині (і завжди) енциклопедизм і універсальність. Своїми науковими працями Логвин давно довів, що він уміє прецизійно, у кращих академічних традиціях вичерпно дослідити одну пам'ятку чи групу пам'яток.

З зазначеною вище особливістю Логвина-вченого пов'язана ще одна, яка виводить нас на питання взаємин у науковому співтоваристві. Це проблема використання результатів досліджень інших фахівців. Адже не може одна людина, як би довго вона не жила, сама дослідити всі пам'ятки українського мистецтва, починаючи з Х століття. Кожен з нас, безумовно, користується тою чи іншою мірою напрацюваннями наших колег. У Григорія Никоновича завжди був свій принциповий підхід до цих питань. Зрозуміти його допоможе одна давня історія, яку він мені колись розповів, явно з педагогічною метою.

На початку 1960-х років Інститутом теорії та історії архітектури керував Михайло Цапенко, який на правах директора доручав співробітникам обстежувати пам'ятки і підбирати по архівах документальні матеріали до своєї докторської дисертації. Не всім це подобалось. Одна з колег спробувала напоумити Логвина: ''Навіщо ви показуєте і даєте директору матеріали своїх досліджень, адже він їх використає, вкраде у вас''. На що Григорій Никонович дав геніальну відповідь: ''Але ж голову мою він украсти не зможе!'' У цьому - суть його підходу до наукової праці: навіть якщо предмет і об'єкт дослідження ідентичні, різні вчені в результаті проведення своїх длосліджень отримають різні результати. І якщо дослідження провадилися чесно і сумлінно, то всі ці результати збагатять науку.

Зробивши такий значний внесок у науку, Логвин лишився, все-таки, художником. Найяскравіше це засвідчують його акварелі, на яких рукою великого майстра зафіксовані різноманітні мистецькі пам'ятки України - як збережені, так і ті, яких уже нема. Він пише вільно, невимушено, органічно ''вживаючись'' в образ певної пам'ятки, середовища, епохи. Техніка акварелі дуже складна. Вона вимагає найвищої, бездоганної майстерності. Всі акварелі Логвина живі, ''незасушені'', створені ніби одним подихом, на емоційному піднесенні. Так можна малювати тільки те, що любиш по-справжньому. Майстерність художника-аквареліста уможливила створення Григорієм Никоновичем серії унікальних в нашій культурі мистецьких реконструкцій давніх українських міст - Києва, Білгорода, Путивля, Глухова. Ці епічні акварелі є не буквалістично-науковими, а суто мистецькими, образними реконструкціями. Але завдяки силі художньої інтуїції свого творця вони дають для розуміння певної епохи, певного міста чи не більше, ніж протокольно сухі й фактографічно правильні реконструкції інших фахівців. У цьому сенсі цікаво порівняти реконструкції Києва ХІІ століття, зроблені самим Логвином у його неповторній авторській манері (''Печерськ і Берестове'', ''Верхній Київ'', ''Видубичі'') з широко відомими реконструкціями, зробленими його учнями О.Кутовим і В.Розенбергом. Різниця між цими двома картинами давньоруського світу просто вражаюча. Але це і є різниця між художньо-образним і науковим способами бачення світу. Григорію Логвину вдалося напрочуд органічно поєднати ці два принципово відмінні, а де в чому і протилежні способи осягнення світу - науковий і мистецький.

Не менш важливою, ніж наукова, була громадська місія Григорія Логвина. Безсумнівно, він є найвідомішим і найавторитетнішим серед українських мистецтвознавців - не в останню чергу завдяки своїй громадянській позиції. Якось, ще 1989 року, виступаючи у Спілці письменників України, Олесь Гончар висловив подив з того, що високопоствалена партійно-державна комісія, яка взялася розробляти Комплекстну програму розвитку української культури на перспективу, складається з самих лише чиновників, що у її складі немає фахівців у галузі культури, нема, приміром, такого мистецтвознавця, як Григорій Логвин. А й справді, чому всесвітньовідомого вченого, доктора мистецтвознавства, на книгах якого виховувалися вже не одне покоління української інтелігенції, не залучили тоді, та й взагалі не залучали до різних поважних комісій ? Випадковість це, чийсь недогляд, чи може закономірність?

Щоб знайти відповідь, слід згадати відоме визначення Івана Дзюби про українську національну культуру як культуру з послабленою, а точніше - неповною структурою. І неповнота ця проявляється у смертельно серйозному аспекті: ми майже втратили національну архітектуру і національне містобудування. Досить подивитися, як забудовувалися в останні 40 років Чернігів, Київ, Харків, Ромни, Полтава, Луцьк - безліч наших великих і малих міст і сіл, щоб усвідомити це як загрозу, як чинник етнокультурного геноциду українського народу. Адже архітектура, предметне оточення людини, просторове середовище нашого життя діє на нас постійно, причому на рівні нашої підсвідомості, формуючи наші думки, нашу поведінку незалежно від бажання чи небажання піддаватися цим впливам. Невдалий твір образотворчого мистецтва можна сховати, знищити, свідомо не сприймати, а куди подінешся від повені нікчемної архітектури ?!

Хто знає, чи змогли б ми коли-небуть усвідомити гостроту цих проблем, якби не Григорій Логвин з його талантом і практичністю. Окрім наукової праці, все своє свідоме життя він присвятив справі, на перший погляд цілком непрактичній, яка нездатна принести ні офіційних почестей, ні великих грошей, ні звань та регалій: десятиріччями з упертістю Сизифа він намагається залатати велетенську "чорну діру" в нашій культурі, щоб донести до майбутніх поколінь хоча б пам"ять про те, що український народ мав колись справжню, велику архітектуру світового рівня, архітектуру цілком своєрідну й непозичену, що не потребує будь-чиєї поблажливості, що ми - не виродки на європейському роздоріжжі, а повноцінні члени сім"ї народів, культурна нація, законні спадкоємці своїх батьків і прадідів.

Тут годиться сказати кілька слів про суто радянський, комуністичний феномен, якого не знають цивілізовані Європа й Америка. Там є чіткий розподіл між фахівцями різних (принципово різних!) спеціальностей: історики архітектури й історики мистецтва академічно вивчають свій предмет в університетах, інших наукових і навчальних закладах. Пам'яткоохоронці ж займаються практичними й науковими питаннями збереження пам'яток у різних державних, громадських та приватних пам'яткоохоронних організаціях. Ці спеціалізації ніколи не змішуються, бо вони різні! І тільки в наших ненормальних умовах історики архітектури змушені перейматися проблемами охорони пам'яток архітектури, бо інакше через деякий час їм не залишиться об'єктів для вивчення! Це, звичайно, жарт, але в ньому є гірка правда. Бо саме історики архітектури, як найсвідоміші громадяни, завжди були і є найпершими захисниками пам'яток та історичного середовища. За радянської влади це був Сізіфів труд - бо та влада мала чітке спрямування на знищення історико-культурної спадщини підкорених народів. Та й зараз це - тяжка і невдячна праця, внаслідок домінування комерційних інтересів і цілковитої байдужості держави.

Цей Сізіфів труд здійснювався у нестерпних умовах - бо більша частина творчого життя Григорія Никоновича припала на добу тоталітаризму, ворожого культурі, національним святощам, вільній науковій думці та свободі творчості. З перших кроків своєї дослідницької діяльності він свідомо протистояв тоталітарній ідеології і практиці "соціалістичного" вандалізму. Тепер вчені, котрі досліджують архівні фонди різних радянських установ за 1940 - 70-ті роки, знаходять там дуже багато документів, пов"язаних з бурхливою діяльністю вченого щодо захисту культурних надбань українського народу. У деяких питаннях він ішов один проти всіх - і його це не лякало: напевно, розумів, що справді принципова позиція, яка відповідає інтересам народу, а не прагненням можновладних кон"юнктурників, рано чи пізно залучить йому колег і спільників.

Автору цих рядків ще на початку 90-х років вдалося розшукати у Сумському обласному архіві низку документів, які відтворюють справжній документальний детектив, пов"язаний з невдалою спробою позбавити Сумщину низки найвизначніших пам"яток архітектури. Після відомого екстремістського виступу М.Хрущова на січневому (1961 року) Пленумі ЦК КПРС, на Україні широко розгорнулася руїнницька робота щодо "очищення" державних реєстрів пам"яток від культових і, взагалі, "зайвих" об"єктів. До Сум прибув один високопоставлений товариш з Києва, до речі - відомий вчений, професійний історик архітектури (нам відоме його прізвище, але його вже немає серед нас, тож прізвища називати не будемо), і склав документ, згідно з яким більшість пам"яток світового рівня, таких, як, приміром, Воскресенська церква в Сумах 1701 року, оголошувалася непотрібом, який можна і треба ліквідувати. Ті ж пам'ятки, які неможливо було зруйнувати (надто багато потрібно було динаміту) пропонувалося забудувати звідусіль сучасними багатоповерхівками, щоб трудящі не бачили архітектурних пам'яток, які уособлювали релігійний дурман! Обласному керівництву дуже сподобалася думка киівського "експерта" - адже чим менше в області пам"яток, тим менше з ними клопоту ! Дізнавшись про це, кілька чоловік з місцевої інтелігенції таємно звернулися до Григорія Логвина, який негайно виїхав до Сум. Скориставшись своєю безпартійністю, Логвин увірвався до обкому партії, в досить гострій формі ''просвітив'' місцеве начальство і тут же, на місці, склав надзвичайно докладне (20 сторінок) обгрунтування видатної культурної цінності кожної (!) з архітектурних пам"яток Сумщини, що тоді перебували на державному обліку. Але Логвин не був би Логвином, якби ішов тільки напролом: прекрасно знаючи тодішню систему, він розумів, що у цьому випадку потрібна якась жертва. Щось треба було вкинути у пащу ненажерного Молоха, щоб врятувати найцінніші пам"ятки. Дипломатичний хист і передбачливість вченого найяскравіше проявилися у виборі об"єкта для жертви: ним стали Торгові ряди у містечку Лебедині, споруджені 1857 року. Розрахунок блискуче підтвердив подальший перебіг подій: Торгові ряди, виключені зі списків пам"яток, використовувалися за прямим призначенням, нікому не було потреби їх руйнувати, а 1986 року їх знову було включено до державних реєстрів пам"яток.

На мій погляд, головний урок громадської діяльності Г.Логвина полягає в тому, що навіть у ті тяжкі часи можна було, маючи розум і хист, боротися з системою і відвойовувати у неї, клапоть за клаптем, поле української культури.

Найбільш неймовірним зараз мені видається той факт, що у часи жорстокого ідеологічного диктату, в часи боротьби з релігією, українським буржуазним націоналізмом, ''любуванням старовиною" та іншими фантомами, Г.Логвину вдалося видати так багато своїх книжок. Самий тільки їх перелік викликає заздрощі у колег. А скільки сил, красномовства, життєвої енергії, треба було покласти, щоб добитися видання хоча б одної з них - славнозвісної "По Україні"! Чого це коштувало - про те знають лише сам автор, та ще ті функціонери, які намагалися йому перешкодити. Та книга, видана 1968 року київським видавництвом ''Мистецтво'', стала своєрідною євангелією для всіх, хто любив Україну, її історію та культуру. Уперше мистецтво всіх історико-етнографічних регіонів України було розглянуто як цілісність. Це як великий здобуток підкреслив у своїй рецензії на книгу славнозвісний російський мистецтворнавець Микола Воронін, назвавши ''По Україні'' енциклопедією українського мистецтва. А Василь Вечерський, котрий у ті часи був відповідальним працівником Держкомвидаву УРСР та куратором видавництва ''Мистецтво'', розповідав авторові цих рядків про шалений спротив виданню книги ''По Україні''. Спочатку в хід пішли ідеологічні звинувачення. У відповідь на це Логвин прийшов до голови Комітету з мішком марксистської літератури і цитатами з Маркса, Енгельса, Леніна в пух і прах розгромив своїх опонентів. Після того було ще багато підступів (скорочення обсягу книги, скорочення кількості ілюстрацій, ліквідація довідково-інформаційного блоку в книзі тощо). Зрештою, проти Логвина пішов у хід останній аргумент: ''Якщо ви справді такий патріот - відмовтесь від гонорару!'' Логвин все-таки настояв на своєму - і від гонорару не відмовився, і видав книгу, яка стала етапною в українському шестидесятництві.

Нещодавно автор цих рядків дізнався про наміри перевидати ''По Україні'' в новій, сучасній редакції. Це, безумовно, потрібна справа, бо книга вже стала бібліографічним раритетом. Але щодо сучасної редакції - виникають серйозні сумніви. Адже та книга - документ своєї епохи. І саме як документ своєї епохи її слід перевидати, без редагування, хіба що поповнивши ілюстративний ряд і додавши науковий апарат і покажчики, волюнтаристськи вилучені 1968 року.

Подвижницьки працюючи, Григорій Логвин ще знаходив сили і час, щоб допомагати іншим ученим, тяжко скривдженим владою. Загальновідомо, що капітальна монографія Степана Андрійовича Таранушенка "Монументальна дерев"яна архітектура Лівобережної України" побачила світ тільки завдяки сприянню нині покійного Миколи Бажана та Григорія Логвина, який написав передмову до книги. Та мало хто знає, що це добре діло не лишилося безкарним: 1974 року, перед виходом книги, "рецензенти" В.Савченко та М.Кресальний написали політичного доноса у формі "рецензії", де звинуватили Г.Логвина та С.Таранушенка (академіка М. Бажана зачіпати побоялися) в "сомнительной этакой бесклассовой идилии, национальной ограниченности и поисках исключительности". Натомість наполегливо "рекомендувалося", ігноруючи національну специфіку архітектури українського народу, зайнятися оспівуванням єдності "братских народов". Сьогодні ми б лише посміялися з подібних ярликів та пропозицій, але ж не забуваймо, що означали такі звинувачення у самий розпал ганебної маланчуківщини ! До честі ювіляра наголосимо, що він завжди - і коли нападали на нього, і коли нападали на колег - давав належну відсіч сексотам та ідеологічним наглядачам, відстоював свої позиції на будь-яких рівнях і в будь-якому, найсприятливішому середовищі.

Стосовно Степана Таранушенка Г.Логвин спробував вжити заходів щодо його фактичної, а не тільки формальної реабілітації. Мало хто знає, що в 1930-х роках С.Таранушенко одним із перших в Україні отримав учений ступінь доктора мистецтвознавства і вчене звання професора. У 1960-х роках, після формальної реабілітації С.Таранушенка, Г.Логвин поїхав у Москву до Вищої атестаційної комісії СРСР дізнаватися, що потрібно, аби повернути несправедливо репресованому вченому учений ступінь і звання. З'ясувалося що потрібно лише написати заяву: ''Прошу''... і так далі... Сповнений ентузіазму, Г. Логвин приїхав до Києва, пішов на квартиру до С. Таранушенка і радісно повідомив у такому дусі: ''напишіть ''прошеніє'' - і всі ваші проблеми вирішаться''. І тут ''старий'', як розповідав потім мені Г.Логвин, дав урок принциповості: ''Я писати ''прошеніє'' не буду. Вони відібрали в мене звання незаконно - нехай вони його мені повернуть. Але просити їх я не буду''. Зрозуміло, що й цю історію Григорій Никонович розповів з виховною метою: ''Ти уявляєш, доживати віку на мізерну пенсію і не скористатися правом поновити ступінь доктора і звання професора, отримувати пристойну пенсію! Оце принциповість!''

Щось від таранушенкової принциповості й непоступливості є і в Г.Логвині. Ці якості створили йому певні проблеми. За ним закріпилась репутація чоловіка ''незручного'', некерованого, колючого і навіть скандального. Але це - закономірний результат життєвих і політичних обставин. Інакше б йому було не пробитися зі своїм українським мистецтвом - безпартійному, ідеологічно непевному, без будь-яких заслуг перед партією і режимом.

Все сказане, я гадаю, дає вичерпну відповідь на питання, чому Григорія Логвина не було у жодних бюрократичних інституціях - доля цієї людини ішла зовсім іншими шляхами. Не випадково, що саме Г.Логвин був одним з засновників Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, а 1989 року ініціював заснування Української асоціації захисту історичного середовища. Він же - один із засновників Української академії архітектури.

У 1993 році, на 83 році життя Григорій Логвин став лауреатом Державної премії України імені Т.Шевченка. Тут годилося б сказати - нарешті став лауреатом. Це перше лауреатство в його житті. Навіть якось дивно було уявляти собі нашого ''Никоновича'' - лауреатом. Доти влада завжди гідно цінувала його громадянську позицію - цілковитим ігноруванням і впродовж 40 років вперто ''не помічала'' існування найвідомішого на Заході українського мистецтвознавця. І слава Богу, бо могло бути й гірше: в ньому завжди підозрювали прихованого дисидента і ''українського буржуазного націоналіста''. Тому КДБ пильно стежив за ним, нагородивши ''невиїзним'' статусом, а легіони стукачів обсмоктували кожне слово, написане вченим. Це просто диво, що відлагоджена терористична машина не здолала перепинити шлях до читачів найважливішим книжкам дослідника.

Годиться сказати ''нарешті'' ще й тому, що внесок Григорія Логвина в українське мистецтвознавство і пам'яткознавство заслуговував державного поцінування ще кілька десятиріч тому. Адже кожна з його етапних праць, за найвищими критеріями, заслуговувала Шевченківської премії: монографія ''Киев'', видана в Москві трьома виданнями (1960, 1967, 1982 рр.), ''Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль'' (1965, 1980 рр.), у яких відродилися знищені в 30-х роках наукові традиції історико-архітектурного краєзнавства, комплексного вивчення давніх міст як мистецьких явищ; монографія ''Софія Київська'' (1971 р.), у якій дано критичний підсумок 150-річних досліджень пам'ятки і зроблено принципової ваги висновок про одночасність будівництва всіх частин собору в один будівельний етап перед 1037 роком; у цьому виданні вперше з такою повнотою і якістю репродуковано мозаїки та фрески собору. Подіями стали й праці Г.Логвина ''З глибин'' (два випуски: 1974 р. - про мініатюри української рукописної книги; 1990 р. - про гравюри українських стародруків), а також уже згадані розділи в багатотомних ''Історії українського мистецтва'' та ''Всеобщей истории архитектуры''. Окрім того, 1976 року спільно з Ладою Міляєвою та Вірою Свєнціцькою Г.Логвин підготував і видав працю ''Український середньовічний живопис'', присвячений іконопису ХІ-ХVІ століть.

Тож вельми мудро вчинив Інститут історії архітектури, який висунув Г.Логвина на здобуття премії, та Комітет по преміях, поцінувавши й відзначивши весь багаторічний науковий доробок Логвина. Є щось символічне в тому, що найвищу премію України, освячену іменем Т.Шевченка, він отримав уже в незалежній Україні. Після вручення премії казав мені, що дуже тішиться, що не отримав цієї премії раніше, що його відзнака лауреата має не уересерівську червоно-лазурову колодочку, придуману Кагановичем, а українську, синьо-жовту.

Альбер Камю в нарисі ''Міф про Сізіфа'' розкрив квінтесенцію того людського уроку, який дає нам Григорій Логвин: ''У той мент, коли людина оглядає своє життя, Сізіф, повертаючись до свого каменя, охоплює всю послідовність дій, яка і стала його долею, що він сам її створив... І так, переконаний у людському походженні всього людського, схожий на сліпця, котрий прагне прозріти, але твердо знає, що його ніч нескінченна, Сізіф простує через віки. Я залишаю Сізіфа під горою. Від власного тягаря не втечеш. Але Сізіф навчає найвищої вірності, яка заперечує богів і підносить уламки скель... Слід уявляти Сізіфа щасливим.''

Основні публікації про Г.Н.Логвина
1. Вечерський В.В. Хранитель пам'яті // Старожитності.- 1990. - № 1.- С.6.
2. Вечерский В.В. Хранитель традиции // Строительство и архитектура.- 1990.- № 7.- С.24.
3. Григорій Логвин - лауреат // Пам'ятки України.- 1993.- № 1-6.- С. 62.

7 березня 2001 року на 91 році життя життя помер патріарх українського мистецтвознавства  ГРИГОРІЙ  НИКОНОВИЧ  ЛОГВИН - доктор мистецтво-знавства, лауреат національної премії України ім. Т.Шевченка, заслужений діяч архітектури України, лауреат премії ім. В.Антоновича, печесний академік Української академії архітектури... Похований 10 березня на Байковому кладовищі.