публіцистика

Віктор Вечерський
кандидат архітектури (м. Київ)

Київський ''вінок несмаку і дивоглядів''

''Всілякі манери і дивацтва сплітаються в один вінок несмаку і дивоглядів'' - так писав про архітектуру Варшави наприкінці ХІХ століття один з польських мистецтвознавців. Характерний для того часу стилістичний ''горох з капустою'' сучасники вважали прикрим виявом кризи архітектури, котра ''ходить навпомацки''.
Коли читаєш такі сентенції 120-річної давнини, ловиш себе на гадці, що те ж саме дослівно можна написати й про сучасну київську архітектуру. Тільки ж київська еклектика, тобто стилістична мішанина початку ХХІ століття, є набагато огиднішою, ніж те, про що писалося в позаминулому столітті. Пояснюється це дуже просто: у ХІХ столітті в архітектурних навчальних закладах дуже серйозно вивчали історичні архітектурні стилі, тому тодішнє стилізаторство було фаховим і якісним, бо базувалося на потужному історико-культурному й освітньому фундаменті. Нині ж цього фундаменту немає. Та й звідки ж йому взятися, коли зараз в усій Україні можемо знайти хіба що 2-3 фахівця, котрі можуть викладати студетнам предмет ''Всесвітня історія архітектури''. А про підручники, посібники, наочні матеріали - годі й говорити. Тому сучасні українські архітектори історії архітектури зовсім не знають і в історичних архітектурних стилях працювати не вміють. Проте псевдобарокові башточки ростуть скрізь, як мухомори після дощу. Особливо добре ''угноєний'' для них ґрунт у Києві - стараннями місцевого управління охорони культурної спадщини. Воно, усвідомивши свою нездатність уберегти від спотворення стару київську архітектуру, вирішило рятувати ситуацію за рахунок потворення сучасної архітектури. Логіка тут звихнута, проте цілком зрозуміла - бо потвора з потворою дисгармонувати не буде. І все це гордо називається ''постмодернізмом'' та іншими розумними словами. Для тих небагатьох фахівців, які ще лишилися в Україні, цілком очевидною є принципова відмінність київської ''радикальної еклектики'' від американо-європейських стилістичних пошуків 30-річної давнини, як очевидною є і недолугість наших подільських ''Робертів Вентурі''.
Якщо ж говорити серйозно, то для Києва, як для жодного іншого міста України, надзвичайно гострою є сакраментальна проблема ''що і як охороняти''. Зрозуміло, що безумовній охороні підлягають пам'ятки архітектури. Проте в історико-містобудівних дослідженнях Києва, як й інших старовинних міст України, фахівці ще з кінця 1970-х рр. виділяють дві категорії забудови: ''фонову забудову'' і ''значні будівлі''. До речі, остання категорія спочатку формулювалася як ''цінна забудова'', однак від такого визначення згодом довелося відмовитися. Справа була в тім, що ніхто з фахівців не зміг дати переконливу відповідь на два простих запитання: якщо ця забудова є цінною, то чому їй не надається статус пам'ятки архітектури? А якщо це все-таки не пам'ятка, то в чому полягає цінність такої забудови і яка міра цієї цінності? На всіх історико-архітектурних опорних планах Києва, що розроблялися протягом 1980-х - 2000 рр. ми обов'язково знайдемо позначену різними умовними позначками ''фонову забудову'', ''значні будівлі'' й навіть ''традиційну забудову'', а також списки цих будинків. Однак ніде немає навіть натяку на вимоги чи рекомендації щодо подальшої долі цих будинків - чи підлягають вони збереженню, а чи реконструкції або заміні? У Києві така невизначеність щодо основних науково-методичних питань привела до появи вимог Управління охорони пам'яток щодо не тільки безумовного збереження всієї цієї забудови, але й відтворення її у разі втрати. З погляду чинного законодавства такі вимоги безпідставні; з містобудівної точки зору - вони безглузді. Адже ''фонова забудова'' - це будинки, які, незалежно від характеру своїх архітектурних форм, складають ''тло'', тобто співмасштабне оточення якій-небуть пам'ятці старовини. Звідси випливають два висновки: по-перше, якщо немає пам'ятки, то немає і фонової забудови; по-друге, немає ніяких підстав для створення сучасних підробок під старовину: адже співмасштабним старовинній пам'ятці може бути будинок, вирішений у сучасних архітектурних формах і матеріалах. А різного роду стилістичні підробки - це хибна практика, якої Європа успішно позбулася ще наприкінці ХІХ ст.
На наш погляд, питання про фонову і значну забудову вимагає правового регулювання. Це доцільно вирішити в рамках внесення змін і доповнень до ''Правил забудови Києва'' чи при розробленні ''Правил охорони і використання історичних ареалів Києва''. Розроблення і затвердження на місцевому рівні таких документів передбачено нормативно-правовими актами, прийнятими в Україні за останні роки.
Загалом, оцінки об'єктів архітектурної спадщини за останні 100 років суттєво змінилися. Те, що на початку ХХ ст. вважалося рядовим будинком не надто високих архітектурних якостей, нині оголошується пам'яткою архітектури, незамінним свідченням історії міста і країни. Тому цілком імовірно, що деякі з нині розкритикованих нових будинків років через 50 теж можуть стати пам'ятками архітектури.
Процес неминучої історичної переоцінки архітектурної спадщини відбився в численних державних списках пам'яток, які складалися і затверджувалися протягом 1956-2001 рр. Однак до 2001 р. законодавчо ніяк не були визначені критерії оцінки об'єктів при занесенні їх до державних реєстрів пам'яток. Результатом такого стану справ стала повна сваволя при формуванні списків пам'яток архітектури місцевого значення. Водночас списки пам'яток національного значення, затверджувані на урядовому рівні, формувалися досить виважено.
Хоч як це дивно, але питання про те, що саме ми маємо зберігати й охороняти в пам'ятці, лишається відкритим. Щоправда, наш Законодавець уже вирішив, що з занесенням до Державного реєстру будь-якого об'єкта на нього й на всі його складові частини поширюється правовий статус пам'ятки. У центрі Києва немало так званих прибуткових будинків кінця ХІХ - початку ХХ ст., що є пам'ятками архітектури й історії. У зв'язку з вищевикладеною вимогою Закону в мешканців, архітекторів і міських комунальних служб виникають закономірні питання: чи потрібно зберігати в цих будинках допотопну каналізацію? такі ж водогінні труби, крани, раковини, унітази, іншу сантехніку? Електричне обладнання? дерев'яні перекриття? горища та інше, та інше... Адже все це, відповідно до Закону, - складові частини пам'ятки, що підлягають охороні!
Насправді в таких будинках нерідко один лише вуличний фасад становить якийсь архітектурний інтерес (особливо в контексті історично сформованої забудови вулиці), а все ''начиння'' - або сучасне, або не має історичної та естетичної цінності. У таких випадках слід було б визначати в паспорті об'єкта предметом охорони пам'ятки один лише вуличний фасад будинку, віддавши все інше на розсуд власника та інвестора. Така практика, що відповідає ринковій моделі економіки, наскільки нам відомо, успішно застосовується в США.
Ще однією болючою проблемою є те, що все це в Києві діється у межах зон охорони пам'яток, які встановлюються, ніби-то, задля збереження пам'яток. Чимало громадян нашої демократичної держави живуть у зонах, і самі того не помічають. І йдеться не про злочинців, котрі відбувають покарання, а про звичайних, законослухняних громадян, яких до зони запроторили не суд чи правоохоронні органи, а... виконкоми міських рад, міські й обласні державні адміністрації. Мова йде про зони охорони пам'яток, установлені й затверджені цими органами на територіях наших міст. Це охоронні зони, зони регулювання забудови та зони охоронюваного ландшафту. Вони встановлені для захисту інтересів усього суспільства - тобто для збереження гармонійного оточення пам'яток культурної спадщини, які є національним надбанням, а значить - належать усьому українському народові. У цьому і справді є раціональне зерно: бо якщо поряд із Софією Київською чи Києво-Печерською лаврою поставити декілька хмарочосів, забудувати багатоповерхівками Дніпрові схили і Труханів острів - тоді від історичного Києва залишаться тільки спогади. Стародавній Київ дістався нам від предків як коштовна перлина, тож зберегти його і передати нащадкам - наш святий обов'язок. Але ми добре знаємо: немає такого доброго наміру, якого не можна було б перетворити на велике зло для співгромадян і на ''кормушку'' для чиновників.
Пересічний громадянин не відчуває того, що він живе у зоні, до тих пір, поки не надумає зробити щось, життєво для нього необхідне: приватизувати, придбати чи продати нерухомість, відремонтувати свою квартиру чи магазин, розмістити рекламу... Ми вже не кажемо про будівництво чогось нового чи серйозну реконструкцію будівлі або споруди. Одним словом: як тільки з'являється намір щось змінити у своєму житті чи в в найближчому середовищі, внести якісь новації - у ініціатора одразу ж з'являються серйозні проблеми і виникає ''синдром зони''. Він раптом усвідомлює (а якщо ні, то йому пояснять бувалі люди), що той, припустімо, сарай чи флігель, який він хоче реконструювати або збудувати на його місці щось пристойне, не тільки датується ХІХ століттям, а ще й розташований у ЗОНІ!
Проте це не означає, що робити нічого не можна чи не треба. При уважнішому дослідженні ЗОНИ з'ясовується, що для роботи в ній існують певні правила. Які то правила, і що в них написано - про те знають лише особливо втаємничені спеціалісти, до яких простому смертному не достукатись. І справді, ці правила, принаймні у місті Києві, написані так, що їх дійсно варто засекретити від усіх. Вони сформульовані настільки нечітко і двозначно, що, керуючись ними, можна усе, що завгодно, заборонити, але... можна також усе, що завгодно, дозволити.
Тут ми підходимо до розуміння самої суті ЖИТТЯ У ЗОНІ. Як і в кожній зоні, тут є начальство, яке наглядає за порядком. Це начальство називається ''спеціально уповноважений орган охорони культурної спадщини''. У Києві це Головне управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, яке в народі ще називають ''охранкою''. Цього управління сучасні кияни бояться більше, ніж колись радянські люди боялися КГБ. Бо це управління може буквально все заборонити, а може і щось дозволити, може оштрафувати, довести до бакрутства, затягати по судах, підключити прокуратуру й інші правоохоронні органи, може, зрештою, просто зіпсувати репутацію і саме життя.
На будь-який свій крок у ЗОНІ ви маєте отримати згоду органу охорони: на початок проектування, на розроблення архітектурно-планувального завдання, на вибір архітектора і проектної концепції. Якщо ви подолали перші перешкоди, вас чекають основні випробування: погодження проектної документації. Ці погодження відбуваються у декілька етапів, і жоден із них не є останнім, і позитивний результат, з великим трудом отриманий на певному етапі, ще нічого вам не гарантує. Скільки є цих етапів погодження, і який із них є остаточним - цього не знає ніхто. При цьому розгляд проектів, зокрема в управлінні охорони культурної спадщини, може тривати роками, а всі погодження, які видаються на різних стадіях, мають суворо обмежений термін дії - тільки один рік! Отже, якщо ви не встигли за один рік обійти всі кола цих випробувань, то для вас усе починається спочатку...
При розгляді проектів ''охранці'' може не сподобатися будь-що: прізвище архітектора, стилістика чи колір фасаду, поверховість, відсутність фронтонів, башточок... Від вас можуть зажадати, щоб ваш будинок мав висоту не вище трьох поверхів, тоді як поряд із ним уже стоїть дев'ятиповерхівка. Та найоголовніше, що документація не буде розглядатися без того, щоб підвідомчі управлінню організації не розробили для вас ''Умови до проектування'', ''Історико-архітектурну довідку'', ''Облікову інвентаризацію'', ''Пам'яткоохоронний паспорт'', ''Історико-містобудівне обґрунтування'' та інше, що довго було б перелічувати. Звісно, робиться все це не за ''спасибі''. Загальна вартість цих робіт зазвичай перевищує кошторисну вартість будівництва невеликого будинку!
Ось тут ми підходимо до формулювання головного правила ЖИТТЯ В ЗОНІ. Перефразовуючи відому настанову Владіміра Ульянова-Лєніна про те, що треба тричі вчитися, ми можемо сказати, що в ЗОНІ головне - ПЛАТИТИ, ПЛАТИТИ І ЩЕ НЕ ОДИН РАЗ ПЛАТИТИ. Звісно, тут ідеться тільки про офіційну оплату. Ми свідомо не торкаємося питання про корупцію серед чиновників, приставлених охороняти ЗОНУ, бо це - зовсім окрема і дуже велика тема.
Зазначимо принагідно: громадяни, котрі не живуть і не працюють у ЗОНІ, не мають таких проблем. То ж чи не є така практика дискримінацією громадян за ознакою місця проживання? І хто дав право органам, які затверджували ці зони, обмежувати права і законні інтереси громадян? Адже усі ці зони не зареєстровані у Міністерстві юстиції України, тоді як ніхто не скасовував Указу Президента України, згідно з яким всі нормативно-правові акти, які зачіпають права і законні інтереси громадян, підлягають обов'язковій реєстрації в Мін'юсті. Не зареєстровані в Мін'юсті акти юридичної сили не мають. Нас дивує, чому досі в історії про ЗОНУ ніхто не помітив очевидного абсурду: адже згідно з Конституцією України, права і законні інтереси громадян можуть обмежуватися тільки ЗАКОНОМ, а не різними розпорядженнями, рішеннями чи наказами чиновницьких структур.
Тут можна було б заволати: ''Куди дивляться Прокуратура, Уповноважена з прав людини, інші правозахисні та правоохоронні органи?" Але нам видається конструктивнішим і вкрай необхідним зовсім інше: якнайшвидше розроблення і прийняття Закону України ''Про збереження архітектурно-містобудівної спадщини'', який би встановив чіткі, однакові для всіх й усім зрозумілі правила гри в ЗОНІ і обмежив би свавілля чиновництва. Якщо цього не зробити найближчим часом, то історичні квартали наших великих міст почнуть масово руйнуватися, оскільки вони вимагають не режиму ЗОНИ, не захисту від інвестора, не нових десятків псевдобарокових башточок на сучасних багатоповерхівках, а значних інвестицій у реконструкцію і розвиток з відповідними гарантіями з боку держави.
І насамкінець: у яких же архітектурних формах слід провадити нову забудову в історичному середмісті Києва? Для того, хто отримав СПРАВЖНЮ архітектурну освіту, це фахове питання розв'язується дуже просто: слід працювати в контексті середовища, тобто дотримуватися розпланувального і об'ємного модуля, характерного для певної ділянки архітектурного середовища, дотримуватися масштабу прилеглих будівель, відповідної масштабності членувань, силуетних характеристик, а в разі потреби - ще й кольорового, фактурного вирішення фасадів. І в останню чергу - стилістика. Тут усім, і архітекторам, і так званій ''охранці'', слід вивчити напам'ять і щоденно застосовувати в своїй практичній діяльності вимоги Віденського меморандуму. Цей меморандум від 20 травня 2005 року називається ''Світова спадщина та сучасна архітектура - управління історичним міським ландшафтом''. Його підготували і підписали такі міжнародні організації, як UNESCO, ICOMOS (Міжнародна рада з питань пам'яток і визначних місць), ICCROM (Міжнародний центр досліджень у сфері консервації та реставрації культурних цінностей), Організація міст всесвітньої спадщини, Міжнародна федерація ландшафтних архітекторів, Міжнародна спілка архітекторів, Міжнародна федерація з житла та планування. Меморандум обов'язковий для всіх міст, в яких містяться об'єкти, включені до Списку всесвітньої спадщини UNESCO. З України це - Київ і Львів. У розділі ''Директиви з управління консервацією'' пункт 21 містить таку вимогу: ''Виходячи з базового визначення, містобудування, сучасна архітектура та збереження історичного міського ландшафту повинні уникати будь-яких форм псевдоісторичного проектування, оскільки воно заперечує і історію, і сучасність. Один історичний погляд не повинен виключати всі інші, бо історія повинна лишатися читабельною, а безперервність культурного розвитку є ключовою метою якісних втручань''.