культурна спадщина / архітектура

ДО ПИТАННЯ ТИПОЛОГІЧНОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ ПАМ'ЯТОК
ДЕРЕВ'ЯНОЇ ХРАМОВОЇ АРХІТЕКТУРИ УКРАЇНИ

Прибєга Л.В.

Вiдродження української нацiональної культури, її духовностi вiдбувається через глибоке осмислення давнiх традицiй народу. Важливим джерелом цих традицiй, їх корiнням є об'єкти народної творчостi i, зокрема, пам'ятки дерев'яної храмової архiтектури. I хоча час невблаганний до такого нетривкого матерiалу, як дерево, все ж окремi з цих споруд збереглися до наших днiв у своїх автентичних формах, i в силу багатьох iсторичних обставин цi релiкти залишилися хранителями найдавнiших i глибинних традицiй українського храмобудування, нацiональної культури. Як рiдкiснi i найвразливiшi пам'ятки минувщини вони потребують особливої уваги i невiдкладного захисту. Отже, мають бути забезпеченi вiдповiднi пам'яткоохороннi заходи, створенi умови для їх вивчення, дослiдження та збереження.
Серед численних проблем, пов'язаних з облiком, охороною та реставрацiєю пам'яток дерев'яної архiтектури, чи не першочерговим завданням є їх типологiчна класифiкацiя та iдентифiкацiя.
Своєрiднiстю форм та вiдлунням давнини дерев'янi церкви давно привертали увагу шанувальникiв старожитностей та дослiдникiв. Однак наукове осмислення традицiйного храмобудування України i вiдповiдно спроби систематизацiї споруд беруть свiй початок на рубежi ХІХ-ХХ столiть. Серед науковцiв, якi долучилися до вивчення дерев'яних церков у цей час, були В. Щербакiвський, Д. Щербакiвський, Г. Павлуцький, I. Грабар [1].
Пiдсумковою працею дослiджень цього перiоду, власне, став роздiл книги М. Красовського, в якому автор намагався систематизувати дерев'янi храми України за планувальною структурою [2].
Серед дослiджень наступного перiоду, в яких простежуються намiри класифiкацiї давнiх дерев'яних храмових споруд як за планувальними, так i архiтектурно-стилiстичними ознаками, слiд вiдзначити грунтовнi працi В. Залозецького, М. Драгана та В. Сiчинського [3]. Але якщо вище названi автори зосереджували увагу на вивченнi пам'яток захiдних регiонiв України, то С. Таранушенко iз захопленням виконував натурнi обстеження дерев'яних церков Лiвобережної України, хоча його узагальнююча праця вийшла у свiт тiльки 1976 року [4]. Таким чином, перша половина ХХ столiття була перiодом накопичення iнформацiї про українськi дерев'янi храми.
У повоєнний час, починаючи з другої половини ХХ столiття, помiтний внесок у вивчення об'єктiв традицiйної храмової архiтектури зробили П. Юрченко, Г. Логвин, П. Макушенко та згодом I. Могитич [5].
П. Юрченко - один iз визнаних знавцiв народної архiтектури України - найбiльш глибоко торкнувся її iсторичного корiння та творчих традицiй народних будiвничих. У контекстi дослiдження дерев'яного зодчества П. Юрченко особливого значення надавав вивченню храмових споруд, зокрема становленню та розвитку їх форм, планувальної структури, регiональним особливостям.
У широкому дiапазонi архiтектурознавчих захоплень Г. Логвина особливе мiсце посiдали дослiдження, пов'язанi з пам'ятками дерев'яного храмобудування. Численнi працi, в яких дослiдник торкався дерев'яних храмових споруд України, пронизанi глибинним розумiнням i душевним вiдчуттям народних архiтектурно-будiвельних традицiй.
Значну наукову цiннiсть мають багаторiчнi дослiдження дерев'яної архiтектури такого складного в iсторико-етнографiчному планi регiону, як Закарпаття, виконанi П. Макушенком. Чимало храмових споруд грунтовно вивченi, дослiдженi та обмiрянi цим вiдомим шанувальником народного зодчества.
Серед сучасних дослiдникiв народної архiтектури на особливу повагу заслуговує пам'яткоохоронна та дослiдницька дiяльнiсть I. Могитича. В його численних працях, що грунтуються на багаторiчних натурних дослiдженнях пам'яток храмової архiтектури, розкриваються глибиннi процеси розвитку традицiйного храмобудування, творчi методи народних майстрiв. I саме на цiй основi роблять авторськi висновки щодо класифiкацiї типiв храмових споруд традицiйного будiвництва.
Спроби класифiкацiї традицiйних дерев'яних церков спостерiгаються i в дослiдженнях пам'яток окремих iсторико-етнографiчних регiонiв, як, наприклад, у працях В. Завади, Ю. Івашко, Т. Лисенко та iнших [6].
Поглибленому вивченню дерев'яних храмових споруд України та їх iдентифiкацiї сприяла тотальна iнвентеризацiя пам'яток, що проводилася у 70-80-х роках минулого столiття у зв'язку з пiдготовкою зводу пам'яток iсторiї та культури, а також видання на цiй основi 4-томного анотованого Каталогу пам'яток мiстобудування i архiтектури, а дещо пiзнiше - Довiдника державного реєстру нацiонального культурного надбання "Пам'ятки архiтектури та мiстобудування України" [7]. Значний фактичний матерiал про конкретнi пам'ятки традицiйної храмової архiтектури був зiбраний та опрацьований численним загоном науковцiв i пам'яткоохоронцiв, серед яких слiд вiдзначити В. Вуйцика, Н. Слiпченко, З. Гудченко, В. Заваду, В. Вечерського, В. Слободяна та iнших.
Архiтектурознавча наука поповнилася знаннями про традицiйне храмове будiвництво в процесi створення експозицiй музеїв просто неба у Києвi, Львовi, Ужгородi, Переяславi-Хмельницькому та Чернiвцях, де поряд з iншими об'єктами народного будiвництва вивчалися та дослiджувалися й традицiйнi храми [8].
Це, безумовно, далеко не повна картина дослiджень за останнi пiвстолiття на нивi українського дерев'яного храмобудування. Але й вони дозволяють скласти загальну картину розмаїття форм дерев'яних українських церков, осягнути сутнiсть традицiйних храмiв, створених народними будiвничими.
Попри певнi вiдмiнностi в пiдходах до типологiчної класифiкацiї пам'яток дерев'яної храмової архiтектури, усi авторськi напрацювання науковцiв базуються на тому, що основою створення українського дерев'яного храмобудування став досвiд зведення зрубу - конструктивної системи спорудження стiн будiвель з колод чи брусiв, укладених один на одного й пов'язаних на кутах. Квадратний чи прямокутний зруб (клiть), перекритий двосхилим чи наметовим дахом, й став основою формування храмових будiвель. Три зруби, укладенi у напрямку схiд-захiд, з яких середнiй зруб за параметрами бiльший, утворюють класичний тип української тризрубної церкви з вiдповiдними примiщеннями - вiвтар, нава, бабинець. У разi, коли до середнього зрубу з пiвденного й пiвнiчного бокiв прибудували ще по одному зрубу, то утворювався п'ятизрубний або хрещатий храм.
Зберiгаючи вiками усталену планувальну структуру, народнi майстри постiйно удосконалювали конфiгурацiю плану, полiпшували пластичнi якостi архiтектурної форми церковних споруд. З часом форми бабинця i вiвтаря ставали гранчастими, п'ятистiнними зводились й боковi вiдгалуження хрещатих храмiв. Але основним засобом досягнення розмаїття об'ємно-просторового вирiшення храмових споруд був характер завершень, їх пластичне трактування та кiлькiсть. Важливим етапом у розвитку форм завершень храмiв став перехiд вiд пiрамiдального наметового верху до ступiнчастої системи, утворюваної чергуванням зрiзаних пiрамiд i невисоких четверикiв, або так званих заломiв, а в наступному - й перехiд вiд четверика до восьмерика з влаштуванням парусiв (пандатив) на кутах четверика. Таким чином, склалася цiла низка варiацiй завершень квадратного чи восьмигранного зрубiв: чотиригранний наметовий верх; чотиригранний наметовий верх iз заломами на четверику; восьмигранний наметовий верх на четверику з парусами; восьмигранний наметовий верх на восьмерику з заломами та iншi комбiнацiї. Варiантнiсть завершень збiльшувалася й за рахунок кiлькостi заломiв.
Тож, простежуючи еволюцiю iсторичного розвитку форм українських дерев'яних церков, з урахуванням їх планувальної структури та характеру завершень, Г. Логвин у свiй час запропонував класифiкацiю традицiйних храмiв, яка зводилася до подiлу їх на три групи [9].
До першої групи вiднесенi тризрубнi безверхi (даховi) або хатнього типу церковнi споруди. Другу групу складають тризрубнi одноверхi, тризрубнi двоверхi та тризрубнi триверхi храми. Третя група - це хрещатi в планi п'яти- i дев'ятизрубнi церкви з одним, трьома, п'ятьма чи навiть дев'ятьма верхами.
Така класифiкацiя загалом прийнятна, але з урахуванням сучасних наукових напрацювань потребує певного уточнення. Передусiм мається на увазi вiдсутнiсть серед наведених вище типiв храмiв двозрубних та двозрубних тридiльних споруд. На їх iснування на Полiссi звернули увагу такi дослiдники храмобудування, як С. Верговський i В. Завада [10]. Звертаючись до праць I. Могитича, також впевнюємось, що двозрубнi дерев'янi храми мали мiсце в Карпатах ще у XVII столiттi, хоча пiзнiше були перебудованi [11]. Збереглися до наших днiв й двозрубнi тридiльнi церкви.
Тож на сьогоднi бiльш прийнятною слiд вважати класифiкацiю дерев'яних храмiв традицiйного будiвництва, запропоновану I. Могитичем [12]. За ознаками планувально-просторової структури споруд I. Могитич подiляє храми на три типологiчнi групи:
двозрубнi церкви: даховi, одно- та двоверхi;
тризрубнi та двозрубнi тридiльнi даховi, одно-, дво- та триверхi;
хрещатi: одно-, три-, п'яти- та дев'ятиверхi.
Отже, класифiкацiї, запропонованi Г. Логвином i I. Могитичем, базуються на аналiзi планувальної та просторової органiзацiї форм дерев'яних церков i засвiдчують розмаїття їх пластичного вирiшення. Урiзноманiтнення об'ємного та пластичного вирiшень храмових споруд досягалося ще й стилiстичним трактуванням верхiв, влаштуванням опасань, пiддашкiв, галерей, ганкiв тощо.
У процесi створення нових споруд iз накопиченням досвiду розвивалися й удосконалювалися не тiльки зовнiшнi форми храмiв, збагачувалася й органiзацiя внутрiшнього простору церковних споруд. Канонiчна, тридiльна система планування храму - бабинець, нава, вiвтар - з часом розширювалась за рахунок збiльшення кiлькостi примiщень.
Зокрема, над бабинцем, iнколи з частковим напуском над простором нави, зводились хори. В окремих випадках примiщення над бабинцем (так звана емпора) мали вихiд на вiдкриту галерею, що влаштовувалась навколо захiдного зрубу. До вiвтаря з пiвденного та пiвнiчного бокiв у багатьох випадках прибудовували потiм або споруджували одночасно зi зведенням храму невеличкi допомiжнi примiщення - ризницю чи дияконник. Все це загалом структурно й пластично збагачувало та урiзноманiтнювало форми церковних будiвель.
Класифiкацiя храмових споруд традицiйного будiвництва за ознаками планувально-просторової органiзацiї архiтектурної форми далеко не розкриває барвисту палiтру творчих здобуткiв народних будiвничих в українському дерев'яному храмобудуваннi, не торкається регiональної своєрiдностi храмобудування. Але саме народнi традицiї, як iнтегрований досвiд багатьох поколiнь будiвничих, визначають природу українського дерев'яного храмобудування. I формувалися цi архiтектурно-будiвельнi традицiї в конкретному соцiально-культурному та природному середовищi. Носiями i хранителями цих традицiй були мiсцевi майстри та громада, орiєнтована на усталенi зразки храмiв. Отже, мiсцевий колорит народної архiтектурної творчостi не мiг не позначитися на характерi вiдповiдних церковних споруд.
Торкаючись характеристики дерев'яних храмових споруд, Г. Логвин, П. Юрченко та iншi дослiдники звертають увагу на їх регiональнi вiдмiнностi, вказують на такi школи традицiйного храмобудування на теренах України, як галицька, гуцульська, бойкiвська, лемкiвська, буковинська, подiльська, волинська, приднiпровська та iншi [13].
Слiд зазначити, що регiональнi школи народного будiвництва з характерними ознаками архiтектурно-мистецького та конструктивнотехнiчного вирiшення поширювалися на всi типи традицiйних споруд i остаточно склалися на основi мiсцевого будiвничого досвiду та пiд впливами iсторичних, соцiальних та природних чинникiв у XVIII - на поч. ХІХ столiття. Згiдно з iснуючим iсторико-етнографiчним розмежуванням та з урахуванням географiї поширення традицiйного храмобудування на теренах України слiд розрiзняти наступнi зони та в їх межах вiдповiднi регiональнi школи, для яких характерна усталенiсть архiтектурно-будiвельних традицiй:
Полiсся - лiвобережнополiська, правобережнополiська, волинська школи;
Карпати - гуцульська, бойкiвська, лемкiвська, галицька, буковинська школи;
Подiлля - схiдноподiльська та захiдноподiльська школи;
Слобожанщина - слобожанська та полтавська школи;
Середня Надднiпрянщина - середньонадднiпрянська школа.
Щодо традицiйного храмобудування на Пiвднi України, то характернi особливостi тут не склалися, бо вiдсутнiсть лiсiв не сприяла поширенню зведення дерев'яних храмiв.
Безумовно, розвиток народного храмового будiвництва в рiзних регiонах України в певнiй мiрi знаходився пiд впливом стилiстичних тенденцiй професiйної архiтектури, зокрема, готики, ренесансу, бароко, класицизму, на що звертали увагу дослiдники, як наприклад Г. Логвин [14]. Однак цi впливи торкнулися лише пластичного трактування окремих деталей зовнiшньої форми храмових споруд й не позначилися на планувально-просторовiй органiзацiї їх внутрiшньої структури, тобто не вплинули на типологiю храмiв.
Таким чином, визначальними для типологiчної класифiкацiї пам'яток традицiйної дерев'яної храмової архiтектури залишаються ознаки планувально-просторової органiзацiї дерев'яних церков та вище визначених регiональних шкiл народного будiвництва, якi й загалом дозволяють розкрити розмаїту картину традицiйного дерев'яного храмобудування на теренах України.
Для Лiвобережного Полiсся характернi хрещатi п'ятизрубнi одноверхi чи п'ятиверхi церкви, хоч зустрiчалися тут подекуди й одноверхi. На жаль, тiльки поодинокi пам'ятки дерев'яного храмобудування регiону дiйшли до наших днiв. Значна ж частина визначних храмiв була знищена в серединi 30-х рокiв ХХ столiття. Серед таких споруд i Троїцька церква в с. Пакуль на Чернiгiвщинi, зведена 1710 року. За планувально-просторовим рiшенням храм вiдносився до п'ятизрубних п'ятиверхих iз гранчастими раменами, якi групувалися навколо квадратного центру та завершувалися двозаломними високими верхами. Центральний верх також мав два заломи, але був значно вищим бiчних. Таким чином формувалася просторово-симетрична композицiя високих восьмигранних iз заломами завершень.
Серед пам'яток традицiйного храмобудування регiону, що збереглися, слiд вiдзначити передусiм Миколаївську церкву в м. Новгород-Сiверському, збудовану 1720 року. Це хрещатий п'ятизрубний одноверхий храм. Над середохрестям височiє восьмигранний з двома заломами наметовий верх. Бабинець i вiвтар перекритi плоскими стелями, а бiчнi рамена - восьмигранними покриттями. Однак, зовнi усi вiдгалуження просторового хреста завершуються iдентичними трисхилими дахами з невеличкими фронтончиками. Зустрiчаються на Лiвобережному Полiссi й тридiльнi одноверхi храми, як наприклад, Георгiївська церква в смт. Седневi.
На Правобережному Полiссi багато дерев'яних храмiв було перебудовано i їх сучасний вигляд не завжди узгоджується з традицiйним характером. Чи не найкраще зберегла свої традицiйнi форми церква Рiздва Богородицi в с. Жубровичi Житомирської обл., споруджена 1698 року. Храм тридiльний триверхий. Квадратний у планi центральний зруб - нава - перекритий двозаломним восьмигранним верхом; бабинець та вiвтар також квадратнi в планi, але поступаються розмiрами центральному зрубу й завершуються чотиригранними наметовими верхами.
На Волинi були розповсюдженi тризрубнi триверхi та одноверхi храми, хоч подекуди зустрiчалися й п'ятизрубнi.
Серед тризрубних одноверхих церков характерним прикладом волинської школи дерев'яного храмобудування є Здвиженська церква в с. Вiльхiвка Волинської обл., збудована 1782 року. В планi храм являє собою три послiдовно розмiщенi квадрати, вiдповiдно - бабинець, нава, вiвтар. Центральний зруб завершується восьмигранним наметовим покриттям на низенькому восьмерику; бiчнi рiвновисокi зруби перекритi плоскими стелями i завершуються двосхилими дахами з фронтонами. По периметру споруду оперiзує широке пiддашшя на випусках вiнцiв зрубу.
До найхарактернiших зразкiв народного храмового будiвництва Волинського Полiсся вiдноситься Юрiївська церква 1709 року в м. Дубно (на Сурмичах) Рiвненської обл. Це тризрубний триверхий храм. Квадратний у планi центральний зруб у спiввiдношеннях з майже квадратними бабинцем i вiвтарем виглядає масивним. Завершується нава восьмериком з приплюснутою банею. Аналогiчнi за формою, але значно меншi покриття влаштовано над бабинцем i вiвтарем.
Традицiйний гуцульський храм - це п'ятизрубна, хрещата у планi, одноверха споруда. Центральний зруб квадратний у планi, однiєї ширини з бабинцем i вiвтарем або розширений, завжди вiнчається восьмигранним наметовим верхом на баранi. Боковi рамена хреста перекриваються коробовими склепiннями та покриваються двосхилими дахами. З метою захисту нижнiх вiнцiв зрубу вiд намокання навколо споруди влаштовується широке пiддашшя. За цiєю схемою у XVIII-XIX столiттях на Гуцульщинi було створено чимало варiацiй храмових споруд.
Найдосконалiшою щодо пропорцiй є церква Рiздва Богородицi у смт. Ворохтi. Храм був побудований у 1615 роцi у с. Яблуниця Івано-Франкiвської областi. У 1780 роцi його перенесли у Ворохту. Церква п'ятизрубна, хрещата у планi, одноверха. Центральний квадратний зруб високий, звужується доверху, переходить у восьмерик i вiнчається наметовим покриттям. Майже рiвновеликi рамена просторового хреста поступаються центральному зрубу за висотою i завершуються двосхилими дахами з фронтонами. Всю споруду оперiзує розвинуте пiддашшя, оперте на кронштейни, утворенi випусками вiнцiв зрубу.
Значних успiхiв у спорудженнi храмiв досягли бойкiвськi будiвничi. На Бойкiвщинi набули поширення тризрубнi триверхi храми. Розвинутi завершення зрубiв у формi численних заломiв - характерна ознака бойкiвських дерев'яних церков. Найдовершенiшим зразком бойкiвських храмiв є Миколаївська церква з с. Кривки, споруджена 1763 року. У 1930 роцi будiвлю церкви перенесли до м. Львова. Миколаївська церква тризрубна, нава та вiвтар квадратнi в планi, бабинець наближений до квадрата. В композицiї об'ємiв домiнантна роль належить центральному зрубу, який завершується восьмигранним наметовим покриттям з чотирма заломами. Боковi зруби вiнчають восьмиграннi завершення з трьома заломами. Над бабинцем влаштована галерея. Широке пiддашшя та каскад уступiв верхiв створюють ритм горизонтальних членувань, виявляють пластику форм, не порушують загальну композицiйну цiлiснiсть всiєї споруди.
Своєрiдною об'ємно-просторовою структурою та пластикою форм характеризуються пам'ятки храмової архiтектури лемкiвської школи. I хоч iсторико-етнографiчний регiон Лемкiвщини охоплює невелику територiю на пiвночi Закарпаття, однак ареал традицiй храмового будiвництва лемкiвської школи поширюється майже на все Закарпаття.
Лемкiвськi церкви двозрубнi, тридiльнi; бабинець i нава в них однiєї ширини, а вiвтар - вужчий. Над бабинцем височiє вежа каркасної конструкцiї. Вiдповiдно для храмових споруд характерна динамiчна композицiя об'ємiв у напрямку схiд-захiд.
Розглядаючи лемкiвський тип храмiв, Г. Логвин та iншi дослiдники подiляють їх на двi групи [15]. До першої групи вiдносяться храми, в яких нава та вiвтар мають чотириграннi наметовi завершення з однимтрьома заломами. Храмовi споруди лемкiвської школи другої групи також двозрубнi, тридiльнi. Але, на вiдмiну вiд попереднiх, середнiй та схiдний зруби, вiдповiдно нава та вiвтар, перекритi коробовими склепiннями i завершуються стрiмкими дахами. Висока каркасна вежа над бабинцем тут також домiнує в композицiї об'ємiв i надає спорудi динамiчного розвитку. Одним iз найдосконалiших храмiв лемкiвської школи, що вiдноситься до першої групи, є Михайлiвська церква з с. Шелестове, споруджена у 1777 роцi. У 1927 роцi її перенесли до м. Мукачевого, а у 1976 роцi - до Закарпатського музею народної архiтектури та побуту у м. Ужгородi. За планувально-просторовою структурою храм вiдноситься до двозрубних, тридiльних, триверхих. Вiвтар та нава квадратнi в планi i завершуються наметовими верхами з заломами: над навою - три, а над вiвтарем - два. Над бабинцем, що однiєї ширини з навою, височiє вежа з пiдсябиттям iз чотиригранною барокового характеру банею над ними.
Бабинець i наву оперiзує розвинуте опасання на рiзьблених стовпах, що поєднується з дахами бабинця i вiвтаря. До цього типу вiдноситься й Покровська церква (1792 р.) з с. Плоского, що нинi знаходиться в експозицiї Державного музею народної архiтектури та побуту в м. Києвi.
До другого типу храмiв лемкiвської школи вiдноситься цiла низка храмiв, зокрема, Миколаївська церква (1428 р.) у с. Середнє Водяне, Миколаївська церква (1470 р. XVI-XVII ст.) у с. Колодному, храми в селах Крайниковому, Сокиринцi, Новоселицi, Даниловому, Олександрiвцi та iн. Миколаївська церква в с. Колодному двозрубна тридiльна; нава та бабинець однакової ширини, а вiвтар вужчий. Нава та вiвтар перекритi коробовими склепiннями i завершуються стрiмкими дахами. Над бабинцем пiднiмається висока каркасна вежа з пiдсябиттям. На другому ярусi бабинця влаштована вiдкрита галерея з виходом на хори. Із захiдної сторони до бабинця прибудована галерея на рiзьблених стовпах. На рiвнi бокових заломiв основного зрубу влаштоване широке пiддашшя, яке плавно переходить у покрiвлю вiвтарної частини та зливається з галереєю перед бабинцем.
Галицькi храми, як правило, тризрубнi триверхi. Характеризуються розмаїттям архiтектурно-пластичного вирiшення, що досягається передусiм за рахунок варiантностi форм зрубiв, якi в планi можуть бути квадратними чи прямокутними; зi зрiзаними кутами - гранчастi або ж складати певну комбiнацiю квадратних чи гранчастих. Завершення шоломоподiбнi, у бiльшостi випадкiв восьмерики на четвериках з мало вираженими одним чи двома заломами. Галицькi церкви мають розвинутi опасання або пiддашшя та суцiльне покриття дахiв i стiн гонтом.
Церква св. Параскеви в с. Креховi - один iз найдосконалiших за пропорцiйним устроєм храмiв галицької школи. За планувально-просторовим рiшенням - це тризрубний триверхий храм, де центральний квадратний у планi зруб ширший та вищий квадратного бабинця та п'ятистiнного вiвтаря. Усi три зруби вiнчаються восьмигранними наметовими покриттями шоломоподiбної форми на восьмериках, з яких центральний вищий i масивнiший. По периметру всю споруду оперiзує розвинуте пiддашшя на кронштейнах. До визначних храмових споруд галицької школи вiдносяться церкви св. Юрiя i Здвиження Чесного Хреста в м. Дрогобичi та багато iнших споруд.
Самобутнiми рисами позначено традицiйне храмове будiвництво Буковини. Для регiону загалом характерний розповсюджений в Українi тип тризрубної триверхої церкви. В буковинських храмах верхи прихованi пiд спiльним дахом i вiдповiдно силует храму нагадує хату, що й стало приводом визначати їх як храми хатнього типу, безверхi або даховi.
Серед невеликої кiлькостi пам'яток буковинської храмової архiтектури особливої уваги заслуговує Миколаївська церква в с. Берегомет Чернiвецької областi. Храм зведений у 1786 роцi, але, на думку дослiдникiв, зруб бабинця вiдноситься до бiльш раннього перiоду - XVII столiття. В сучасному виглядi пам'ятка тризрубна. Квадратний у планi центральний зруб перекритий низеньким восьмигранним з одним заломом наметовим верхом. Квадратний бабинець та гранчастий вiвтар однiєї ширини. Мають плоске перекриття на сволоках. Стрiмкий гонтовий дах, який значно перевищує висоту зрубу, вiнчається невеличкими декоративними макiвками на гребенi даху.
У храмовому будiвництвi Подiлля XVIII-XIX столiття вирiзнилось два типи церковних споруд - тризрубнi одноверхi та тризрубнi триверхi. Хрестовоздвиженська церква 1799-1801 рокiв у м. Кам'янець-Подiльському Хмельницької обл. є одним iз кращих зразкiв тризрубних одноверхих храмiв Захiдного Подiлля. Композицiйною домiнантою храму є квадратний у планi середнiй зруб - нава зi стрiмким восьмигранним наметовим верхом на невисокому восьмерику. Значно меншi також квадратнi в планi рiвновисокi зруби бабинця i вiвтаря мають плоскi стелi й покритi двосхилими дахами з фронтонами. Широке пiддашшя, пiдтримуване випусками вiнцiв зрубу, посилює монолiтнiсть об'єму споруди, створює ритм горизонтальних членувань, узгоджений з пропорцiйним устроєм форми храму.
Одним iз найдавнiших i найвиразнiших традицiйних храмiв Схiдного Подiлля є тризрубна триверха Покровська церква 1700-1702 рокiв у с. Лозова Вiнницької областi. Зруби бабинця, нави та вiвтаря квадратнi в планi, завершуються восьмигранними наметовими покриттями на восьмериках iз двома заломами. Розлоге пiддашшя на фiгурних кронштейнах обiймає нижнiй ярус зрубiв, пiдкреслюючи горизонтальний ритм розчленувань верхiв, iз яких у загальнiй композицiї видiляється за обсягами середнiй. До характерних зразкiв дерев'яного храмового будiвництва Схiдного Подiлля вiдноситься й тризрубна триверха церква св. Миколи у м. Вiнницi (1746 р.).
Багатоверхi храми Слобожанщини та Полтавщини характеризуються значною висотою завершень. Тутешнi майстри надавали перевагу п'ятизрубним храмам з одним, трьома чи п'ятьма верхами. Яскравим зразком традицiйного храмового будiвництва Слобiдської України була Покровська церква в м. Ромнах Сумської обл., побудована в 1764-1779 роках. У 1908 роцi церква була перевезена до м. Полтави, де пiд час Великої Вiтчизняної вiйни у 1943 роцi була спалена. За планувально-просторовою структурою храм вiдносився до хрещатих п'ятизрубних п'ятиверхих. Гранчастi зруби, що визначали рамена просторового хреста споруди, звужувалися догори i завершувалися високими двозаломними верхами. Композицiйною домiнантою храму був верх над середохрестям, помiтно вищий бiчних, але iдентичний за пластичним вирiшенням. Вишуканi спiввiдношення висот стiн зрубу та верхiв, їх пластичне трактування визначали неперевершену гармонiю архiтектурного твору.
Серед пам'яток, що збереглися до наших днiв, найбiльш визначною дерев'яною церквою слобожанського храмобудування є Троїцький собор у м. Новомосковську, споруджений у 1773-1779 роках майстром Якимом Погребняком. Внаслiдок ремонту у 1888 роцi храм дещо втратив свою мистецьку вишуканiсть. Проте, це єдиний в Українi за планувальною структурою хрещатий дев'ятидiльний дев'ятиверхий храм. Квадратний центральний зруб з восьмигранним трьохзаломним верхом та згрупованi навколо нього меншi гранчастi зруби звужуються догори й утворюють просторово-симетричну композицiю високих багатозаломних завершень.
Традицiйнi храмовi споруди Середньої Надднiпрянщини спорудженi за тими ж планувально-просторовими та конструктивними вирiшеннями, що й бойкiвськi. Однак на вiдмiну вiд бойкiвських церков з великою кiлькiстю горизонтальних членувань, у надднiпрянських виявляється передусiм вертикальна композицiя завершень. Для регiону характернi тризрубнi триверхi частiше з гранчастими в планi зрубами бабинця, нави та вiвтаря, хоч зустрiчалися й хрещатi п'ятизрубнi п'ятиверхi, як, наприклад, знищений у 1980 роцi Миколаївський собор Медведiвського монастиря на Черкащинi.
Однiєю з найхарактернiших i найвиразнiших храмових споруд регiону була Георгiєвська церква 1753 року в м. Тараща на Київщинi, знищена в 30-тi роки ХХ столiття. Її високi гранчастi зруби бабинця, нави та вiвтаря завершувалися трьома восьмигранними верхами, з яких двозаломний середнiй був масивнiший i вищий, а бiчнi - однозаломнi, композицiйно пiдпорядкованi середньому зрубу.
Близькою за характером пластичного вирiшення до колишнього храму в м. Таращi є церква св. Параскеви П'ятницi (1742 р.) з с. Зарубенцi Черкаської обл., перевезена та реставрована в 70-тi роки минулого столiття в експозицiї музею просто неба в м. Києвi.
Розмаїття пластики форм традицiйних церковних споруд свiдчить не тiльки про регiональну iдентичнiсть традицiй народного храмобудування, а й їх спiльну основу. Зумовлена природно-географiчними, iсторичними та соцiально-економiчними умовами, регiональна своєрiднiсть дерев'яного храмового зодчества складалася на основi давнiх спiльних для українського храмобудування традицiях. Серед таких усталених традицiй є передусiм об'ємно-планувальна структура українських храмових споруд, заснована на тридiльностi внутрiшнього простору.
Ідентичними до загальноукраїнських традицiй церковного будiвництва є й конструктивно-технiчнi прийоми зведення остову храмових споруд, в основi яких завжди була зрубна конструкцiя стiн та наметовi завершення з заломами, якi й визначають характерне для українських традицiйних храмiв висотне розкриття внутрiшнього простору.
Навiть побiжне ознайомлення з пам'ятками традицiйної дерев'яної храмової архiтектури України дає впевненiсть у тому, що це унiкальний пласт нацiонального культурного надбання, в якому закарбувалася багатовiкова iсторiя i культура народу, його традицiї та звичаї. Вони є визначними творiннями людської цивiлiзацiї й заслуговують на свiтове визнання. Тож їх збереження та популяризацiя є найактуальнiшою проблемою сьогодення.

Література: