Фортеці нашої духовності.
Інтерв'ю з Віктором Вечерським, опубліковане в газеті
''Урядовий кур'єр'' 19 серпня 2006 р.

Віднедавна на полицях багатьох київських книгарень з'явилося нове ошатне видання - книга Віктора Вечерського "Замки та фортеці України". Книжка подібного гатунку для широкого читацького загалу в нашій країні видається вперше, адже ця тема довгий час вважалася напівзабороненою, тому існуючу літературу можна порахувати на пальцях однієї руки. Це прикро, адже соціальна значущість історичної тематики зростає, тим паче, що така цікава тема відкриває багато невідомих сторінок історії України.
Цей видавничий проект здійснили українські фахівці: автор тексту - кандидат архітектури Віктор Вечерський; основна фотозйомка - відомого київського фотомайстра Сергія Тарасова.
Віктор Вечерський - знаний історик архітектури, дослідник і педагог. Він лауреат Державної премії України в галузі архітектури, Заслужений працівник культури України, член-кореспондент Української академії архітектури, дійсний член Міжнародної ради з питань пам'яток і визначних місць (ІСОМОS). Автор понад 20 масштабних містобудівних проектів, присвячених збереженню архітектурно-містобудівної спадщини, а також понад 500 наукових публікацій та 10 монографій, зокрема "Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини"; "Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України"; "Спадщина містобудування України"; "Пам'ятки архітектури й містобудування Лівобережної України"; "Українська спадщина"; "Втрачені святині", а також посібника ''Курс історії архітектури''.
З автором книжки спілкувався Георгій Долженко (газета ''Урядовий кур'єр'').

Г.Д.: Книжка вирізняється європейською якістю поліграфії, сучасним дизайном, цікавим художнім оформленням, захоплюючою розповіддю. Це що - фотоальбом, путівник, краєзнавче чи подарункове видання?
В.В. Ми назвали свою книжку просто - науково-популярним виданням. З таким самим успіхом його можна б назвати художнім альбомом - бо кольорові фотографії Сергія Тарасова заслуговують найвищої оцінки. Це справжні твори мистецтва. Щодо ілюстрацій - то фотозйомка об'єктів проводилася два роки в режимі експедицій, пройдено всю Україну, знято величезний масив ілюстрацій (понад 1 400 слайдів), який не лише достойно представляє близько 80 фортифікаційних споруд, а й має непересічне значення для органів охорони культурної спадщини. Це - немов би ''моментальний зріз'', який з найбільшою наочністю показує дійсний стан цих пам'яток сьогодні.
Г.Д. І як Ви оцінюєте цей стан?
В.В. Не люблю ''страшилок'', але змушений визнати, що стан більшості стародавніх замків в Україні нині близький до катастрофічного. Більш-менш добре зберігаються й використовуються ті з них, де створені державні заповідники або музеї - Олеський, Збаразький, Кам'янець-Подільський, Хотинський, Мукачівський, Луцький. У жахливому стані Меджибізький та Бережанський замки, хоч там і діють нещодавно створені заповідники. Величезний обсяг реставраційних робіт слід провести на досить непогано збережених замках у Жовкві, Підгірцях, Золочеві, Білгороді-Дністровському. Особлива прикрість пов'язана з прекрасним Свірзьким замком на Львівщині: реставрація проведена на 90 %, але тих 10 % не можуть доробити вже протягом півтора десятиліть з дуже банальної причини - немає нормального господаря.
Г.Д. Чому так багато замків занедбано?
В.В. Заради справедливості зазначимо - це не вина наших сучасників. Переставши бути потрібними з кінця ХVІІІ століття, фортеці й замки - колишні захисники країни й людності - самі виявилися беззахисними перед руйнівними силами природи та людської зажерливості й байдужості. У ХХ столітті руйнацію прискорювали спроби використовувати напівзруйновані укріплення для господарських потреб, хронічна нестача коштів на реставраційні заходи. Більшість старовинних замків та фортець і досі стоять пусткою, бо не мають справжніх господарів.
Г.Д. Якою Вам бачиться роль держави у справі порятунку цих пам'яток?
В.В. На те вона й держава, щоб узяти на себе ключові питання - а саме: розроблення стратегії, запровадження всім зрозумілих ''правил гри'' і контроль за їх виконанням. Зрозуміло, що навіть найбагатша в світі держава не спроможна вирішити питання реставрації та використання своїх замків тільки за рахунок бюджетних коштів. Треба сприяти залученню приватних інвестицій. У нас вже започатковано рух у цьому напрямку: відповідно до постанови Верховної Ради України від 27 листопада 2003 р. розробляється програма збереження та використання замків України. Поки що схвалена лише концепція такої програми. Я з нею ознайомився і можу сказати, що всі основні позиції там виписані правильно, у тому числі й можливість залучення приватних інвестицій. Проблема буде, як завжди, з практичною реалізацією наміченого. Вже маємо перші тривожні сигнали щодо нерозуміння проблеми з боку тих, котрі мають її вирішувати. Я уважно стежу за пресою і не можу не зазначити, що останнім часом Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства ініціювало буквально зливу публікацій про доконечну необхідність продажу, приватизації пам'яток архітектури й містобудування, особливо ж - замків. Ці люди не відають, що творять і яку ''скриньку Пандори'' вони відкривають: за відсутності Державного реєстру нерухомих пам'яток України в частині пам'яток архітектури й містобудування, за відсутності затвердженого Верховною Радою списку пам'яток, які не підлягають приватизації, за відсутності, зрештою, органів охорони культурної спадщини на місцях дехто свідомо намагається відкрити шлях до приватизаційної вакханалії, після якої нашим нащадкам не залишиться навіть руїн від пам'яток. І все-таки я сподіваюся на здоровий глузд парламентарів і урядовців.
Г.Д. Повернімося до книги. Чи сприяли Вашій праці державні органи?
В.В. Видання здійснене за сприяння Державної служби охорони культурної спадщини і його голови архітектора Миколи Кучерука. Якщо ж під сприянням розуміти гроші - то ніхто не дав жодної копійки. Підтримали нас лише будівничі - трест ''Південзахідтрансбуд'' і один з його керівників архітектор Володимир Гусаков. Без них ця книжка померла б у рукописі.
Г.Д. Наскільки я знаю, вперше в одній книзі подається такий великий обсяг матеріалу з історії українських замків. Окрім фото, видання ілюстроване ще й планами, графічними реконструкціями, історичними портретами та малюнками відомих митців минулих століть. Інформації багато, а сприймається вона легко й невимушено. Як це вдалося?
В.В. За рахунок вдалої композиції. Оскільки це видання - не туристичний путівник чи науковий довідник, то матеріал у ньому згруповано за історико-географічним принципом, тобто за історичними регіонами України, але з урахуванням сучасного адміністративно-територіального устрою держави. Спочатку показані фортеці Середньої Наддніпрянщини й Північного Лівобережжя (Київ, Полтавська, Черкаська, Чернігівська й Сумська області), далі - фортеці й замки історичного Поділля (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області), потім - Волині (Волинська, Рівненська, Житомирська області), після того - Галичини, Закарпаття й Буковини (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська й Чернівецька області) і насамкінець - Півдня України (Одеська, Кіровоградська, Дніпропетровська області, Автономна Республіка Крим). Слід тільки взяти до уваги, що сучасний територіальний поділ за областями не бере до уваги історичні межі давніх українських земель, тому деякі з поданих тут замків утрапили до сусідніх регіонів. Наприклад, замок у Кременці, що історично завжди належав до Волині, нині є на території Тернопільської області, тому його подано у розділі, присвяченому Поділлю. Ми пішли на це задля спрощення користування альбомом. Сучасні та історичні зображення фортець і замків супроводжуються історико-архітектурними анотаціями, які дозволяють краще пізнати спадщину фортифікаційної архітектури України.
Г.Д. Чому Вас зацікавила саме замкова архітектура?
В.В. У багатій та надзвичайно різноманітній історико-архітектурній спадщині України пам'яткам оборонної архітектури - фортецям, замкам, оборонним храмам, міським укріпленням - належить визначне місце. Упродовж багатьох століть вони були головними у забудові міст і містечок. Замки першими відбивали ворожі напади й останніми підкорялися завойовникам. Без перебільшення можна сказати, що від рівня організації оборони залежала доля всіх поселень, життя чи смерть їхніх мешканців. Причому оборонятися доводилося не тільки від іноземних армій, а й від ''домашніх'' ворогів - розбійницьких ватаг, повсталих селян, загонів ландскнехтів, тобто найманців, котрим уряд заборгував платню тощо. Нерідко треба було захищатися й від завидющих сусідів, котрі за правом сильного намагалися захопити маєтки, палаци, іншу нерухомість (майже так, як сьогодні). Такими драматичними колізіями сповнена вся наша історія ХV-ХVІІІ століть.
Тому оборонне зодчество було найпрогресивнішим з погляду функціональності архітектури, єдності форми й конструкції, поєднання традицій і новаторства. Саме воно першим реагувало на всі новації у військовому мистецтві. Рівночасно з чинниками доцільності значну роль відігравали й естетичні норми, завдяки чому пам'ятки оборонного будівництва були і є повноцінними творами високого мистецтва архітектури.
З плином часу українські замки як добре захищені резиденції знаті поступово перетворилися на справжні скарбниці творів мистецтва та історичних раритетів - старовинних портретів, картин, батальних полотен, зброї та обладунків, шпалер, гобеленів, порцеляни, скульптури, меблів, дорогоцінного посуду, художнього металу... Найбагатша колекція мистецьких старожитностей була зосереджена в Підгорецькому замку, який сучасники називали ''Галицьким Версалем''. От тільки тут була одна суттєва відмінність від справжнього Версаля: перед галицьким Версалем будь-якої миті могли з'явитися татарська орда чи турецька армія...
Г.Д. З багатьма замками пов'язані історичні перекази й легенди. Чи є вони у Вашій книжці?
В.В. Хтось з великих людей сказав, що в усній легенді може бути більше історичної правди, ніж в історії, написаній ученими людьми. Таких легенд є дуже багато - майже про кожен замок. От хоча б Кам'янець-Подільський, який протягом багатьох століть був центром Поділля - найбільш загроженої української землі у збройній боротьбі з агресією татар і турків. Це був найважливіший стратегічний форпост у Східній Європі. Тож не випадково Кам'янець називали ''твердинею, утвореною рукою Божою'', ''наріжним укріпленням людської культури'', ''передовим муром християнства''. За легендою, побачивши Кам'янець-ІІодільський, турецький султан був вражений: ''Хто збудував це укріплене місто?" - спитав падишах. - ''Сам Бог'' - відповіли йому. - ''То нехай же Бог і здобуває його!" - сказав султан і відступив від Кам'янця. За всю свою історію Кам'янець був здобутий ворогами лише двічі: 1393 року литовський князь Вітовт зумів узяти його штурмом унаслідок заздалегідь організованого заколоту серед замкової залоги; 1672 року турки здобули місто завдяки своїй чисельній перевазі над оборонцями майже у 60 (!) разів. Тоді в обороні замку уславився відомий польський історичний та літературний герой, подільський шляхтич пан Володийовський.
З Олеським замком пов'язана легенда про народження Яна Собеського, майбутнього польського короля, переможця у битві під Віднем 1683 року і рятівника Європи від турецької агресії. Це сталося 1 серпня 1629 року. Під час пологів замок штурмувала татарська орда, а над Олеськом бушувала гроза з громом і блискавками. Коли навонародженого поклали на чорний мармуровий стіл, він одразу ж тріснув. Сучасники за цими прикметами витлумачили, що народився великий воїн. Ян Собеський дуже любив Олеський замок, називав його своєю колискою, часто згадував у листах до дружини.
Цікаво, що через 9 років після Яна Собеського в Олеському замку народився ще один майбутній король Польщі - Міхал Корибут-Вишневецький (1638-1673), котрий правив до Яна ІІІ Собеського і безславно програв війну з турками у 1672 році...
Г.Д. Зацікавлена вільна розповідь, велика кількість якісних ілюстрацій - все це дозволяє використовувати Ваше художнє та науково-популярне видання як довідкове для мандрів Україною, вивчення її історії та культури, тобто як путівник. Книжка вже користується великим попитом серед іноземних туристів ще й тому, що видана англійською та російською мовами (окремими томами). А як з україномовним варіантом?
В.В. Україномовна версія була початковою, проте затрималася через фінансові негаразди. Вона має вийти до кінця поточного року. Я вважаю, що така книжка передусім потрібна нам самим. Бо коли наші земляки їдуть за тридев'ять земель, щоб побачити знамениті замки Західної Європи чи Святої Землі, хочеться їх спитати: а чи мандрували ви Україною? Чи були на Тернопільщині, Хмельниччині, Прикарпатті та Закарпатті? Чи бачили ви неповторної краси місця над Збручем - ''Подільську Швейцарію'' та її замки, що височать над горами? Приміром, у Кудринцях, Скалі-Подільській, Язлівці, Бучачі, Теребовлі, Кременці? Чи знає хто-небудь якими були системи фортифікацій наших гетьманських столиць: Чигирина, Батурина, Глухова? А це ж були неприступні фортеці, що дивували чужоземних мандрівників та зупиняли численних напасників! Муровані бастіони Чигиринського замку безвісно дрімали в землі понад 300 років, поки їх не розкопали археологи. Дерев'яно-земляні замки й фортеці, такі, здавалося б, ненадійні та нетривкі, що мало не щороку потребували ремонту й відбудови, відіграли якнайважливішу роль у розвитку міст і містечок Лівобережжя, Наддніпрянщини й Слобожанщини: не лише оборонили їх від ворожих нападів, а й на багато століть визначили розпланування й композицію Києва, Переяслава, Полтави, Новгорода-Сіверського, Путивля, Чернігова та безлічі малих і великих поселень. Зниклі фортифікації і тепер неявно присутні в нашому довкіллі: це городища, лінії валів, рови, головні вулиці міських центрів, прокладені колись уздовж валів та поміж фортечними брамами, ансамблі головних споруд міських цитаделей тощо. Виявити і показати цю призабуту спадщину фортифікаційної архітектури - означає збагатити наші історичні міста, зробити їх туристично привабливішими. Деякі з наших міст - Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Білгород-Дністровський - мали надзвичайно розвинену й складну систему укріплень, що формувалася понад півтисячоліття. Вони й сьогодні можуть бути неповторними музеями просто неба, присвяченими історії фортифікації.
Г.Д. Скільки ж замків і фортець збереглося в Україні дотепер?
В.В. Загальнопоширена думка, що кількість їх обмежується лише відомими фортецями в Кам'янці-Подільському, Білгороді-Дністровському, Судаку, Луцьку, Хотині, Меджибожі, Острозі, Мукачеві, Ужгороді. А тим часом насправді більш-менш збереглося понад 300 оборонних об'єктів, локалізованих в усіх без винятку краях нашої держави - на Волині, Поділлі, Слобожанщині, Сіверщині, Галичині, Наддніпрянщині, Буковині, Закарпатті, від великих міст до нікому не відомих сіл. Не лише чиновники, а й історики архітектури та краєзнавці певною мірою завинили в тому, що ця частка нашої історичної та культурної спадщини досі була незаслужено призабута. Нині очевидна доконечна потреба привернути увагу до пам'яток оборонної архітектури як до визначного культурно-історичного феномену, показати його різноманітність та оригінальність, залучити до збереження замків і фортець якомога більше зацікавлених, небайдужих. Зрештою - зробити їх доступними і привабливими для туристів як з України, так і з-за кордону. Адже тут можуть вигідно розміститися готелі, туристичні комплекси, музеї, заповідники, наукові та реставраційні центри. Справжні середньовічні замки, що дійшли до наших днів, - це занедбані скарбниці, які слід відродити й наповнити новим життям. Така робота вже розпочалася на Львівщині створенням ''Золотої підкови'' - туристичного маршруту, що охоплює замки в Олеську, Золочеві, Підгірцях, у яких завдяки подвижницькій праці Героя України Бориса Возницького зараз розміщуються неповторні музейні експозиції. Завершується реставрація замків у Збаражі, Кам'янці-Подільському й Хотині. На початку 2005 року створено великий Національний заповідник ''Замки Тернопілля''. Ці старовинні твердині добре послужили нашим предкам - вони ще послужать нам і нашим нащадкам як скарбниці національної культурної спадщини.
Г.Д. Отже, Ваша книжка відкриває гостям нашої землі й нам самим практично невідомі сторінки української історії. Вона приверне увагу як індивідуальних туристів, так і керівників туристичних агенцій до нових туристичних об'єктів на території України (що, сподіваємось, в свою чергу позитивно вплине на роботу місцевої влади й сприятиме не тільки розвитку відповідної інфраструктури в регіонах, а й активізації реставраційних заходів). А чи ставили Ви перед собою якесь ''надзавдання''?
В.В. Надзавдання присутнє у кожній з моїх книжок. Про нього краще сказати притчею, яку мені розповів колись наш видатний мистецтвознавець і культуролог, нині покійний Григорій Логвин, котрого я вважаю своїм учителем. Якось у США серед школярів оголосили конкурс на кращий шкільний твір про те, як треба охороняти пташок. Конкурс виграв маленький хлопчик, котрий написав твір з одного речення: ''Ніщо так не охороняє пташок, як любов до них''. Стосовно теми нашої розмови це означає: щоб зберегти культурну спадщину, треба полюбити її. А любити нашу спадщину можна, лише знаючи її. Це і є кінцевою метою книжки. Змальовуючи цю ''осінь Середньовіччя'', ми - я як науковець і фотограф Сергій Тарасов як художник - підкреслюємо, що кожен із представлених тут замків - це не тільки безцінний історичний раритет, незамінимий документ своєї епохи; це - прекрасний витвір мистецтва архітектури, що не старіє і з часом набуває нової краси. Щоб його зрозуміти й берегти, треба його полюбити. Тому продовженням віртуальної мандрівки сторінками нашої книжки мають стати реальні мандрівки замками й фортецями України.