культурна спадщина / історія

Наталя Рогожина

КАМ'ЯНИЦЯ САВИ ТУПТАЛА

Сином своїм, Святителем Христовим Димитрієм, навік прославився київський сотник Сава Туптало, рівно ж і оселя його - побіля церкви Св. Миколи (Притиска).

Про цей будинок збереглися лише поодинокі, до того ж стислі, документальні свідчення. Перше - самого Святителя Димитрія: під 1681 роком у "Діаріуші" (щоденнику) він занотував, що батьків дім стоїть навпроти церкви Св. Миколая Притиска (1). Ще одне - у заповіті від 1710 року сестри св. Димитрія, Параскевії Тупталівни (як вона себе називає), ігумені Йорданського монастиря, приписаного до Кирилівського. Вона просить ігумена з братією Кирилівського монастиря прийняти в дар "...дворъ отческій власний близъ Притиского Николи стоячий..." (2)

Третє свідчення - наведений М.Закревським витяг з купчої грамоти від 1684 року про те, що ігумен Кирилівського монастиря Інокентій Монастирський придбав на Подолі великий будинок із садом та просторим подвір'ям "[...] близъ пляцу некгдись Салтановского [...]", на якому тепер "[...] мешкаетъ панъ Сава Туптало, сотникъ Козацкій Киевскій [...]" (батько Св. Димитрія Ростовського) (3).

К.Шероцький до цього додає, що Сава Туптало, сподвижник Богдана Хмельницького, поселився тут у 1660 р. *(4).

Будинок цей бачив у 1775-1787 роках поручник Василь Новгородцев і зазначив у своєму "Географічному описі міста Києва", що батько Димитрія, митрополита Ростовського, "[...] быв сотникомъ киевскімъ Саввою Тупталомъ, даровалъ на ту церковь (Притисько-Микільську. - Н.Р.) домъ жилой его, противъ самой той церкви состоящій" (5).

Нові відомості зібрав історик і краєзнавець Л.Похилевич. Вони ґрунтувалися на опитуванні тих подолян, які добре знали топографію місцевості й вигляд будинку Сави Туптала. Це - протоієрей Флорівського дівочого Вознесенського монастиря Йоаким Ігнатович (6), що в 1811 році (як ми з'ясували) придбав собі в купця Мединцова садибу неподалік від церкви Миколи Притиска та дому Туптала, а також власник колишньої Тупталової садиби в середині ХІХ століття інженер-підполковник Часник (7). Згідно з висновком Л.Похилевича, Тупталів будинок "...справді існував між цією церквою (Притисько-Микільською. - Н.Р.) і Києво-Флорівським монастирем, у дворі колишньому купця Курлюкова, а нині купця Новикова. Одноповерховий цей будинок у вигляді кам'яниці зі склепінням зніс уже в 40-х роках купець Курлюков, про що ми знаємо від покійного інженер-полковника Часника, який володів тим двором після Курлюкова" (8).

Л.Похилевич уточнив місцезнаходження садиби, але, на жаль, лише за прізвищами її власників. На час публікації статті (1887 р.) таке пояснення було зрозумілим принаймні мешканцям Подолу, а нині - це вже загадка, яку розгадати можна було, тільки розшукавши давні плани тамтешніх садиб та інші документи.

У Державному архіві міста Києва вдалося виявити два кресленики: частину плану Подолу (1836 р.) з садибою Федора Корлюкова (у деяких документах - Курлюкова), купця 3-ї гільдії (9), і план садиби Миколи Часника (1859 р.), інженер-полковника у відставці (10). Виявляється, купець Корлюков володів великою, як на той час, ділянкою, майже втричі більшою за ту, яку в нього купив згодом полковник Часник. Вона простягалася вздовж вулиці Хоревої, від кута перетину її з Притисько-Микільською майже до Житнього торгу (теперішнього), межуючи з садибою Флорівського монастиря (у 1836 р. меншою, ніж згодом). Що найважливіше - ділянка містилася навпроти південного фасаду церкви Миколи Притиска. Ця деталь засвідчувала головне: Тупталів будинок стояв на південь від церкви.

А втім потрібно було ще з'ясувати, у якій саме частині ділянки Корлюкова він містився - ближче до церкви чи Флорівського монастиря? Зі статті Л.Похилевича випливало, що цей будинок був саме на ділянці Часника, власника Тупталового двору після Корлюкова. Часникова ж садиба, як видно з кресленика, займала найближчу до церкви ділянку колишньої великої садиби купця. Тож саме там стояв будинок Туптала? Це потрібно було ще довести.

Тривалі архівні пошуки дали нові матеріали. З'ясувалося, що Корлюков купував цю садибу в 1831-1832 роках частинами в кількох давніх власників, які володіли своїми ділянками ще наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття. Це були поважний купець І-ї гільдії Матвій Мединцов з родиною і нащадками, родина купця І-ї гільдії Лобка з дружиною Дарією, донькою і зятем Петром Клобуцьким, а також родина Ляшкевичів, підполковника (бригадира) Ляшкевича і "бригадирші" Ляшкевичевої, до речі, сестри дружини міського архітекта Андрія Меленського (11). Ці заможні подоляни після пожежі 1811 року одержали в 1813 році від Київського магістрату, згідно з новим планом відбудови Подолу, земельні ділянки в кварталі №116, приблизно там, де вони їх мали до пожежі (12). Зауважимо, що ділянки ці були значно меншими, ніж до пожежі, бо чимало землі відійшло під нові вулиці й майдан навколо церкви (13).

Невдовзі по тому ділянки кварталу №116 стали перепродувати, зчинилися суперечки, звади. Купець Корлюков, відкупивши за борги садиби купців Мединцова й Лобка в їхніх спадкоємців (14), зумів, діючи протизаконно, захопити й ділянку Петра Клобуцького, Лобкового зятя. У 1834 році той подав на Корлюкова позов до Київського магістрату (15). Завдяки судовій справі, а також виявленим планам і кресленикам цього кутка Подолу вдалося знайти абриси будинку Туптала на садибі, де він стояв ще до пожежі 1811 року. У позові Клобуцького дуже докладно описано топографію всіх володінь, їхню забудову, зокрема зазначено, що на садибі бригадирші Ляшкевичевої, частина якої Комісією з відбудови Подолу була надана родині Лобко-Клобуцьких, після пожежі залишилося "каменное с погребами строение". Ця будівля, призначена ще в 1813 році на розібрання, у 1834 році стояла нерозібраною, хоч була, за Клобуцьким, "совершенно безобразна"; вона виходила на вулицю, причому "незаконные пристройки", зроблені Корлюковим до цієї будівлі, як доводив позивач, "не могут служить благовидным фасадом для улицы".

Відомості Петра Клобуцького підтвердилися й давніми планами. Крім відомого допожежного плану Подолу (1803 р.) А.Меленського, копію з планшета №3 якого нам люб'язно подарувала відомий знавець історичної топографії Києва п. Людмила Пономаренко, виявили в архівах ще два виконані А.Меленським кресленики цієї частини Подолу. На одному з них суміщено допожежне розпланування кварталів з контурами нових кварталів за планом 1813 року (16). А другий кресленик - це ескіз забудови саме "нашого", 116 кварталу, з датою "1813 р. 7 травня" (17). Особлива увага міського архітекта до цього кварталу стає зрозумілою, коли згадати, що саме в цьому кутку Подолу до пожежі мешкали й були парафіянами церкви Св. Миколи (Притиска) сам архітект, його дружина, надвірна радниця Меленська та її сестра - бригадирша Ляшкевичева. Саме на кресленикові кварталу №116 найкраще видно старі і нові межі садиб, рештки давніх кам'яниць поміж запроектованими новими.

Найцікавіше те, що на всіх планах і креслениках 1803-1813 років зафіксовано лише дві кам'яниці в усіх кварталах навколо Притисько-Микільської церкви. Перша, як і писав Петро Клобуцький, це - велика, прямокутна в плані будівля, яка стоїть на садибі бригадира Ляшкевича, навпроти церкви, на південь від неї, на новій, післяпожежній церковній площі; друга - значно менша, Г-подібна в плані аптека на садибі Федора Бунґе, аптекаря, - на давній вулиці Успенській (після пожежі - Притисько-Микільській). Прізвища саме цих власників подибуємо також в окремих переліках Комісії з відбудови Подолу, складених для тих погорільців, у яких були чи "каменные дома", чи дерев'яні на "каменном фундаменте", чи "с каменными погребами". Про будівлю на садибі підполковника Ляшкевича там сказано: "каменное с погребами строение" (18). І саме про цю будівлю ми читали в позові Клобуцького на купця Корлюкова (19).

Отже, усе зійшлося: кам'яниця сотника Сави Туптала зафіксована на планах Подолу 1803, 1812 - 1813 років саме на садибі підполковника (бригадира) Ляшкевича (потім купця Корлюкова, полковника Часника, купця Новикова) у кварталі №116, давній, допожежний номер садиби - 2115, новий - 318. У кварталі №116 ця садиба - наріжна, найближча до південного фасаду Притисько-Микільської церкви. До пожежі садибу обмежували вулиці: Успенська (перейменована після пожежі в Притисько-Микільську) та колишня Притисько-Микільська, яка частково перейшла в майдан довкола церкви, частково зникла.

Згідно з новим розплануванням Подолу, будинок Сави Туптала потрапив за межі кварталу №116, прямо в південно-східний кут церковної площі (його тепер утворюють будинки №2 і 4 на вул. Хорива). Там він стояв по діагоналі до рогу майдану і був розібраний не пізніше весни 1836 року, бо на плані частини Києва з садибою Корлюкова, який датується 1836 роком, кам'яниці Сави Туптала вже не бачимо (20).

Так нарешті розгадано давню загадку про те, де стояв будинок сотника Сави Туптала.

Вважаємо, що на чотириповерховому будинку на вул. Хорива, 4, який нині реконструюється, слід установити таблицю, щоб увічнити історичну пам'ять про видатних людей ХVІІ століття з українського козацького роду: Саву Туптала, сотника Київського полку, який боронив місто від ворогів, і його преславного сина, Святителя Божого Димитрія Ростовського (у миру Данила Тупталенка), що прославив і освятив саме місце, де стояв колись будинок його батька.

Тепер уявімо собі, який вигляд мав Тупталів будинок, ця, за Л.Похилевичем, "одноповерхова кам'яниця із склепінням". У Києві будівництво кам'яниць починається з останньої третини ХVІІ століття (21). Це були міцні одно- чи двоповерхові будівлі, з товстими стінами, мурованими з цегли-"пальчатки" й каменю, з поздовжнім розміщенням приміщень. Вони перекривалися міцними хрещатими чи коробовими склепіннями, так як і глибокі муровані підвали. Будинки ці слугували і для житла, і для оборони мешканців від ворогів.

Оскільки історія не зберегла опису зовнішнього вигляду будинку сотника Туптала, тут нам у пригоді можуть стати його аналоги. Так, М.Закревський зіставив будинок Туптала з кам'яницею багатої київської міщанки ХVІІІ століття Артемихи, обґрунтувавши це тим, що "Тупталів дім був у сусідстві з будинком Артемихи і схожий з ним" (22). А будинок Артемихи "мурований, критий черепицею" стояв "на Подолі поблизу Канави" (приблизно там, де тепер вулиця Верхній Вал). Цю кам'яницю історик ще міг бачити в другій половині ХІХ століття. Згідно з М.Закревським, у його архітектурі відбилися смаки ХVІІ століття, "коли переважало італійське рококо, спотворене французами, німцями й поляками" (завважимо, що тут він засвідчує власні, досить суб'єктивні архітектурні уподобання).

На щастя, є досить добрі малюнки будинку Артемихи - одноповерхового (кінця ХVІІ ст.) і перебудованого, вже двоповерхового (ХVІІІ ст.). Ці малюнки не раз опубліковано (23).

Розгляньмо перший, одноповерховий будинок. Він має в центрі великий ґанок-передпокій, що виступає далеко вперед. Високу покрівлю завершує фронтон. Стіни по кутах зміцнені широкими перспективними пілястрами, а невеликі вікна й двері облямовані грубуватими соковитими лиштвами й ліпленням. Уся будівля - дебела й пишна, оздоблена з притаманною українському народові мальовничістю. Щоправда, її барокова архітектура, з важкими формами, ще не набула вишуканості, що так вражає в церковній архітектурі кінця ХVІІ - початку ХVІІІ століття.

Приблизно таким міг бути й будинок сотника Сави Туптала.

ПРИМІТКИ

1. Дневные записки (Диариуш) Святого чудотворца Димитрия, митрополита Ростовского, изданные с собственноручно писанной им книги, находящейся в Киево-Печерской библиотеке. - Москва, 1781. - С.4.
2. Лазаревский А. Документальные сведения о Савве Туптале и о его роде // Киевская старина. - 1882. - Т.3. - Август. - С.383-384.
3. Закревский Н. Описание Киева. - Москва, 1868. - Т.2. - С.352.
4. Шероцкий К.В. Киев: Путеводитель. - К., 1917. - С.203.

5. Новгородцев В.И. Географическое описание города Киева, сочиненное Киевского гарнизона порутчиком Василием Ивановичем Новгородцевым... (1775 - 1776 гг.) // Киев в фондах Центральной научной библиотеки АН УССР. - К., 1984. - С.41. Як бачимо, це твердження В.Новгородцева суперечить цитованому вище заповіту Параскевії Тупталівни.

6. Державний архів міста Києва (далі - ДАК). - Ф.1. - Оп.2. - Спр.80. - Арк.230. У цій архівній справі - прохання купця 3-ї гільдії Матвія Мединцова від 7 червня 1811 року до Київського міського магістрату про оцінку його будинку, що, як він подає, стояв "в приходе Притиско-Никольской церкви (№2109. - Н.Р.) в смежности с одной стороны священника Ефимова (№2112. - Н.Р.), с другой - мещанки Марфы Щербалевой (№2114. - Н.Р.) напротив купца Долинного (№1804. - Н.Р.)". Цю ділянку М.Мединцов продав священикові Києво-Флорівського монастиря, протоієреєві Йоакиму Ігнатовичу за 1000 крб. Прохання написане за десять днів до великої пожежі на Подолі 17 червня 1811 року. Зіставляючи списки погорільців (1811-1812 рр.) саме цієї ділянки Подолу (ДАК. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.178, 179) і плану Подолу 1803 року арх. А.Меленського, вдалося встановити, що Йоаким Ігнатович купив собі садибу в тому кварталі, де стояла давня Тупталова кам'яниця.

7. Микола Часник, інженер-полковник, нащадок славетного козацького роду, бойових сподвижників Богдана Хмельницького. Петро Часник доводився братом у перших полковникові Семену Палію (Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3 т. - Львів, 1992. - Т. 3. - С.139 - 140). Микола Часник був неодружений, мав брата Павла Часника, інженер-генерал-майора. Вже у відставці, 1859 року, придбав садибу в купця Корлюкова в кварталі №116, продав її купцеві Новикову в 1878 році. У тому ж таки кварталі поряд була садиба його сестри, одруженої з аптекарем Тецнером. Помер у 1880-х роках.

Про родинні зв'язки Паліїв та Часників люб'язно надала нам відомості, за архівними матеріалами ЦДІАУК, історик Р.Лякіна.

8. Л.П. [Л.Похилевич]. Где находился киевский дом Саввы Туптала, сотника? // Киевская старина. - 1887. - Т.ХVІІ. - С.383-384.

9. ДАК. - Ф.19. - Оп.1. - Спр. 1090. - Арк.19. Недатований кресленик "Часть общего плана г. Киева с показанием Подольской города части между улицами Хоревою и Притиско-Никольскою усадебного места 3-й гильдии купца Корлюкова, на котором он просит дозволения построить..." виявлено в архівній справі, яка має заголовок "Дело по прошению купца 3-й гильдии Корлюкова о дозволении постройки дома и лавок". За документами справи встановлено, що кресленика складено 10 травня 1836 року Богуславським повітовим землеміром Шмигельським. "Височайше" погодження одержано 10 липня 1836 року (Там само. - Арк.17).

10. ДАК. - Ф.163. - Оп.41. - Спр.2626. - Арк.2. На кресленику такий текст: "План усадебному месту, состоящему в Подольской города Киева части между улицами Притиско-Никольской и Хоревой, принадлежащему отставному инженер-полковнику Николаю Чесноку, с означением существующих на оном построек. В сем месте заключается 402 квадрат[ные] сажени. Составлен 5 декабря 1859 года. Подлинный подписал Киевский городовой землемер Л.Шмигельский". На кресленику є ще такий напис, який підтверджує вірогідність поданих Л.Похилевичем відомостей: "Эта усадьба в 1878 г. 26 июня куплена крестьянином Андреем Семеновим Новиковым. В 1880 г. Новиков представил план своей усадьбы на получение разрешения на пристройку каменной одноэтажной лавки к угловому дому, а в глубине двора - каменного двухэтажного флигеля. Киевский городовой землемер Терский, 27 мая 1880 г." Як видно з креслеників (рис.1, 2), Корлюков продав Часнику не всю, а лише частину своєї садиби, завдовжки 26,5 сажня вподовж вулиці Хоревої (тепер - Хорива), від кута її перетину з вулицею Притисько-Микільською. Сусідою Часника в 1859 році на вул. Хоревій ліворуч ще залишався Корлюков, а із затилля садиби - чиновник Толкунов і родичі Часника Тецнери.

11. ДАК. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.178. - Арк. 257 зв. - 261 зв. "Ведомость" і "Протокол заседания Комиссии для постройки Киево-Подольской части квартала 116. 1813 года мая 7-го дня". У документах зазначено, що в новоствореному кварталі №116 надаються земельні ділянки під забудову тим найвизначнішим погорільцям, які до пожежі мали тут садиби, а саме: аптекареві, колезькому асесору Андрію Бунґе дві ділянки - № 316 і 317; підполковникові (бригадирові) Ляшкевичу з дружиною та купцеві І-ї гільдії, почесному громадянинові Матвієві Мединцову - спільну ділянку №318, яку вони мали поділити за згодою; дружині одного з найбагатших купців Павла Лобка - садибу №314; міщанинові, купецькому синові Іванові Долинному - №315, а міщанці, удові купця Марфі Щербалевій надано ділянку в кварталі №33. Та найважливішою для відшукання будинку Сави Туптала була (Арк. 257 зв. - 258) згадка в одному з документів справи про те, що вдові Ляшкевича надано ділянку №318, бо "[...] под местом №2115 (стара ділянка підполковника Ляшкевича на тому самому місці. - Н.Р.) имеется каменное с погребами строение". Отже, у цій справі знайдено перші важливі докази місцезнаходження будинку Туптала - кам'яниці з підвалом.

12. ДАК. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.179. - Арк.15. У цьому документі (1811 р.) зазначено номери ділянок за допожежною нумерацією: аптекаря Бунґе, купців Мединцова, Лобка, купчихи Щербалевої, бригадира (підполковника) Ляшкевича, а також розписано межі кварталу №116, який виник на цьому місці за новим розплануванням і де було їх усіх розселено.

13. Квартал №116 зберігся і в сучасній забудові. Він обмежений уздовж вул. Хорива келіями Флорівського монастиря (пер. пол. ХІХ ст.) та кількома будинками ХІХ - поч. ХХ століття (теперішні №2-4); на вул. Притисько-Микільській - будинками № 10, 8 і старовинною аптекою, а з південного сходу - паралельною вул. Хорива стіною того самого монастиря.

14. ДАК. - Ф.19. - Оп.1. - Спр. 1174. - Арк. 1 - 6. Це "Дело о продаже мещанами Мединцовыми купцу Курлюкову земли. 4 декабря 1836 - 19 января 1837 гг." Тут ідеться про те, що купець 3-ї гільдії Федір Курлюков придбав за 2000 крб. асигнаціями наприкінці 1832 року в київських міщан Олени Мединцової, вдови купця Матвія, та їхнього сина Павла Мединцова ділянку землі розміром 15х15 сажнів (225 кв. саж.). Як ми з'ясували, колишньою власницею ділянки до купців Мединцових була полковниця Ляшкевичева і саме на цій землі стояв будинок - "каменное с погребами строение" - Сави Туптала.

15. ДАК. - Ф.19. - Оп.1. - Спр. 199. - Арк.1-2. Це "Дело по прошению киевского мещанина Клобуцкого о неправильном назначении купцу Корлюкову места его. 2 апреля 1834 г. - 10 мая 1834 г." Клобуцький для нас - заінтересований свідок подій довкола кам'яниці. Його позов містить багато подробиць щодо топографії 116 кварталу й тамтешніх мешканців, давніх і нових. Він пише, що в 1831 році купець Федір Корлюков, придбавши ділянку Дарії Лобкової, разом з тим незаконно привласнив і ділянку Клобуцького, зятя Лобкової, яка мала 135 кв. сажнів і межувала з садибою бригадирші Ляшкевичевої так, що на ділянку позовника виходила частина "каменного строения" Ляшкевичів. Ця будівля ще не була розібрана на час позову. Справу Клобуцький програв через недостатність документальних доказів.

16. Кресленик "Перепланировка кварталов Подола", що зберігається у відділі картографії Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (Мапа №22265, мірило 1:1680. Світлина з рукописного оригіналу, без дати). Ми встановили, що це частина виконаного в майстерні архітекта А.Меленського плану Подолу (1812 р.) - від так званої Канави (тепер вулиці Верхній і Нижній Вал) до вулиці Чорна Грязь (тепер Флорівська). На цьому плані накреслено суміщені контури старого допожежного і нового розпланування кварталів та садиб з їхніми старими і новими номерами, а головне контури всіх мурованих чи на кам'яних підвалах будинків, що збереглися після пожежі.

17. ДАК. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.178. - Арк.262. Ескіз виявлено в справі "Ведомости и протоколы заседаний Комиссии для постройки Киево-Подольской части" (1813 р.). Він датується тим самим роком. На кресленику з подробицями зазначено межі й розміри всіх садиб, зокрема Лобка (№314), з часткою Клобуцького, і Ляшкевичевої (№318) з масивною широкою кам'яною будівлею. Бачимо, що ця будівля рогом своїм заходить на ділянку Клобуцького й майже вся лежить поза межами кварталу, на новоутвореному майдані навколо церкви Св. Миколи (Притиска).

18. ДАК. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.178. - Арк.257 зв. - 261 зв.
19. Там само. - Ф.19. - Оп.1. - Спр.199. - Арк.1-2.
20. Там само. - Спр.1090. - Арк.19.
21. Эрнст Ф.Л. Архитектура Киева ХVІІ ст. // Киев в фондах Центральной научной библиотеки АН УССР. - К., 1984. - С.40.
22. Закревский Н. Зазнач. праця. - С.877.
23. Наприклад, у вид.: Асеев Ю.С. Стили в архитектуре Украины. - К., 1989. - С.30-31.