культурна спадщина / історія

Роман Дзюбан

СЕЛО ПІДГАЙЧИКИ - БАТЬКІВЩИНА МАРІЇ ГРУШЕВСЬКОЇ

З циклу "Галицька родина Михайла Грушевського"

Одного травневого недільного ранку, відклавши нарешті всі справи, я з товариством вибрався до Підгайчиків, що неподалік містечка Зборова на Тернопільщині. Адже саме в цьому селі, в сім'ї греко-католицького пароха о. Сильвестра Вояковського народилась і провела перші два роки життя маленька Маринця, у майбутньому - дружина Михайла Грушевського. Джерела подають, що в селі збереглися стара церква, де її хрестили, а також могила батька (1). Запраглося побачити їх і по змозі відшукати ще якісь сліди того далекого минулого. За Зборовом, по трасі на Тернопіль, попросили водія зупинитись та полями і ґрунтовою дорогою попрямували в бік села. Незабаром ліворуч у долині заблищала баня церкви, як ми потім дізнались, села Товстоголови, чи, правильніше, Тустоголови.

Не завадить нагадати, що колись із східного боку Зборова, на пагорбку, стояв оборонний замок. При дорозі з села Озірної (Озерної) до Зборова за давніх часів ріс густий дубовий ліс, від якого тепер не лишилось ані сліду. Дорога вела від Товстоголів і Підгайчиків аж на зборівські ґрунти, де й досі є поле "За дубом". Згідно з переказом, Богдан Хмельницький, прибувши сюди з козаками, виліз на високого дуба й спостерігав за розташуванням польського війська, перелічив сили ворога й оглянув майбутнє бойовище. Після цього повернувся під Збараж і обговорив з ханом (Ґіреєм) план бою. Це було десь між 8 і 15 серпня 1649 року. Історичні перекази стверджують, що Б.Хмельницький мав свою квартиру в Товстоголовах біля церкви, звідки керував облогою польського табору. На полях села Грабівців стояла могила з кам'яним хрестом. Тут мала відбутися кривава битва з польським військом. Здобута тоді Б.Хмельницьким перемога, як відомо, завершилась підписанням Зборівської угоди, яка, проте, залишилась на папері (2).

Місцевість поступово підвищувалась. Коли піднялись на пагорб, крізь мряку пробилося сонце, потепліло. Вгорі співали жайворонки. Під ногами вже зеленіла трава, як зеленіти вона може лише на початку травня, а серед неї розкидані були жовтими плямами перші квітки кульбаби. Праворуч забовваніли характерні дачні будки, внизу блиснула залізнична колія, а ген за нею, за смугами свіжоскопаних городів перед обрієм витягнулось село Підгайчики.

Як можна виснувати зі збережених кадастрових карт (3), краєвид села майже не змінився. Хіба що лісу стало ще менше, та й колишні солом'яні стріхи хат замінено бляхою чи шифером.

Околиця Підгайчиків, де минули перші дитячі літа Марії Вояковської, чи, як її кликали вдома, Маринці, була, як і тепер, досить мальовничою. Організоване магнатами Леоном Сапігою і Андрієм Потоцьким Акціонерне товариство Цісарсько-королівської привілейованої Галицької залізниці ім. Кароля Людвіка лише розпочинало бурхливу діяльність. На час приїзду о.Сильвестра на підгаєцьку парохію (1852 р.) залізниць у Східній Галичині взагалі не було і життя точилося розмірено й спокійно. Як подавав "Slownik geograficzny" (4), село Підгайчики міститься на сході Золочівського повіту, за 32 км на південний схід від Золочева й за 6 км від поштового уряду та повітового суду в Зборові. На півночі лежить село Кудинівці, на сході - Волосівка, на південному сході - Ярчівці, а на заході згадувані вже Товстоголови. Сільські будівлі розташовані в долині потоку Гнила, чи просто Річки, допливу Стрипи, а джерела Гнилої витікають з північно-східного боку Підгайчиків на ґрунтах сіл Мшана й Жуковець. На межі Волосівки і Ярчівців впадає в Гнилу струмок, який бере свій початок у Ярчівцях. Околиця безліса, рівнинна, положення села високе, холодне. На північ від села підноситься на 386 м над рівнем моря Попова гора. (Можливо, її назва якось пов'язана з трагічним випадком з о.Сильвестром, про що докладніше далі.) Долина ж потоку лежить на висоті 358 м над рівнем моря.

Село Підгайчики зовсім мале. Через десять років після смерті о. Сильвестра (†1870) (5) тут було 59 будівель. У селі тоді проживали 363 особи, з них 35 латинників, 311 греко-католиків та 17 ізраелітів. 29 мешканців залічували себе до польської національності, а 334 - до української (за тодішньою термінологією - руської). У той час присілок Волосівка був більший за Підгайчики (79 хат, 466 мешканців). Нечисленні римо-католики свого костелу в Підгайчиках не спромоглись побудувати і їхня парохія була в Зборові. Греко-католицька парохія містилася в самих Підгайчиках.

Мали тоді Підгайчики етатову, себто народну однокласну школу, у посіданні якої від 1865 року був город площею 48,73 ара. До матерньої церкви Св. Миколая було приписано 260 душ греко-католицького обряду, а до дочірньої церкви Св. Архістратига Михаїла села Волосівки - 411 душ.

Перейшли по кладці потік і, дізнавшись у дідуся, який на узбіччі пас корову, що стара церква таки збереглася, поспішили до неї.

У шематизмі Львівської митрополичої греко-католицької архідієцезії на 1853 рік зазначається, що патроном, себто опікуном, у Підгайчиках Зборівського деканату Золочівської округи є Юліан Дзєдушицький, посада пароха вакантна, а місцевим адміністратором є Сильвестр Вояковський 1824 року народження і 1852 року висвячення. Напевно, десь на початку 1852 року Сильвестр Вояковський прибув до села, а висвятився на священика раніше, як згадував його син о. Микола, - 21 листопада 1851 року. Перед висвяченням одружився з Кароліною Зембович, донькою Михайла і Марії.

Церква у Волосівці, як і в Підгайчиках, була дерев'яна, невелика.

На жаль, стара дерев'яна церківця у Волосівці, де свого часу службу Божу правив о. Сильвестр, не заціліла. Вона згоріла після Другої світової війни. Лишилася тільки стара дерев'яна дзвіниця, що стоїть на цвинтарі, досить далеко від нової цегляної церкви.

Головна і чи не єдина вулиця Підгайчиків утрамбована товченим місцевим вапняком. Вона виводить нас до пам'ятника, поставленого на честь 50-річчя скасування панщини в Галичині. Пам'ятний хрест, колись пошкоджений (6), тепер уже відновлено. Побілений вапном з домішкою синьки і металевою, пофарбованою в жовтий колір огорожею, він має скромний, а водночас дуже мальовничий вигляд. На цоколі можна розібрати напис: "Памятка 50-летного знесеня панщини 1848 - 1898 пана нашого імператора Фердинанта". У нижньому рядку напису прочитується останнє слово "...громади", тож, очевидно, хреста поставлено за рішенням громади села. У збірнику "Зборівщина" повідомляється, що цього пам'ятника споруджено коштом родини Кобізстих. Хрест дуже цікавий. Взагалі характерний для подільської цвинтарної скульптури, починаючи з середини минулого століття. Пристоячі - Богоматір та Йоан Богослов - по висоті майже сягають рамен хреста. Лиця в них спокійні, навіть радісні, руки молитовно складені. Заслуговують на увагу барельєфні зображення на постаменті. Спереду в неглибокій ніші, завершеній неповною напівкруглою аркою, постать бородатого чоловіка на весь зріст. Він у мундирі, з шаблею та військовою торбиною при боці. Це, очевидно, сам цісар Фердінанд. З правого боку в ніші - зображення архангела Михаїла з непропорційно малим щитом у лівій руці. На щиті - хрест, що дуже скидається на мальтійський. У його зігнутій у лікті правиці - "вогняний" меч. Цоколь має сліди кульових пошкоджень. Фігура розіп'ятого Христа майже таких самих розмірів, як Пристоячих. Іконографія обличчя Христа, обвисле положення тіла, три цвяхи, якими "прибито" руки й ноги, вказують на західні впливи. Однак у формі довгого начересельника вгадуються візантійські традиції. Пам'ятник заввишки понад два метри. Бічні рамена хреста довші за верхнє, де вгадується табличка з іменем Розіп'ятого, і ніби накривають постаті Пристоячих. Загалом, цю пам'ятку можна залічити до найкращих зразків меморіальної народної скульптури.

Від пам'ятника рукою подати до колишньої плебанії, чи, як мовить місцевий люд, "ксьондзової хати", що видніється на горбочку перед цвинтарем. Суперечливі почуття, сумні й одночасно радісні, бентежать і хвилюють, коли дивишся на цю занедбану хатину. Сумні від навколишньої пустки, а радісні від того, що плебанія все-таки збереглася, заціліла, а при бажанні може бути відновлена в первісному вигляді. Будівля, без сумніву, є цінним зразком серед споруд такого типу. Чимало їх знищено в повоєнні роки, особливо дерев'яних. Ця ж плебанія побудована з цегли; як дізнаємося з літератури, на місці дерев'яної в 1853 р. (7), коли о.Вояковський парохував у селі вже більше двох літ. Одразу ж за плебанією - старезний дуб. Напевно, він старіший за саму хатину і пам'ятає ще о.Сильвестра та його велику сім'ю.

Тепер тут клуб, де зрідка збирається місцева молодь. Та й слово "клуб" - занадто гучне слово. Крізь облуплений тиньк проглядає давнє, подекуди спорохнявіле од вільгості цегляне муровання. Старий різносортний шифер даху світить дірами, а в деяких вікнах бракує шибок. Веранда перед входом до будинку засклена, очевидно, вже в пізніші часи.

Зовсім поруч у хащах бузини сліди колишньої парохіяльної школи (8). Під ногами трапляються уламки давньої цегли, впадають у вічі здичілі яблуні. Шкільну будівлю розібрано зовсім недавно. Тридцятирічний мешканець села, що навчався тут, пригадує її зовнішній вигляд. Угорі, що характерно для старих шкіл, висів дзвоник. Ним скликали дітвору ще навіть за радянських часів. Згодом школу перенесли в хату вивезеного на Сибір Капнія. Недалеко ще один пам'ятник, поставлений на честь репресованої мешканки села Глинки Ольги Андріївни, яка померла в 1954 році й десь спочиває у вічній мерзлоті.

Від плебанії вгору до цвинтаря пролягла стежка. Вона зовсім коротка. Цвинтар оточено дротяною сіткою. Заходимо через металеву хвіртку. Ліворуч від неї - нова дзвіниця. (Давня, з чотирма дзвонами, як дізнаємось із збірника "Зборівщина", була знищена в 1915 році.) Поруч - капличка. Крізь скло у дверях на нас дивиться дерев'яний святий Миколай - патрон церківці, що стоїть у горішній частині цвинтаря.

Ще раз окидаємо поглядом плебанію. За нею вдалині свіжозорані ниви й стежина, якою ходив, сповняючи нелегкі душпастирські обов'язки, о. Сильвестр. Піднімаємось до церкви. Більш як сто років сплинуло відтоді.

Збудовану народним майстром з дерев'яних чотиригранних брусів 1737 року в селі Тустоголови церкву згодом, близько 1780 року перенесено в Підгайчики. Будівля й нині, незважаючи на численні ремонти, причаровує своїми давніми архаїчними формами. Вона без бані, з наметовим завершенням і первісно до рівня опасання була обшита ґонтом. За довгі роки зруби просіли, і тому під час недавнього ремонту церкву підмуровали, а долішню частину стін вертикально обшили дошками. На жаль, опасання, зруби, дахи і навіть карнизи під дахами щільно оббили новою бляхою, що не тільки спотворює зовнішній вигляд, а й неминуче призведе до швидкого загнивання дерева. У 1859 році мальовання в церкві відновлював маляр Лопушанський із села Вірлова (9), проте вони не збереглися. Церква проста, тризрубна, майже як скрізь на Поділлі. Вона видовженої форми, з мініатюрними, цілком симетричними бабинцем і вівтарем. Лише просте наметове покриття з видозміненою тепер маківкою відрізняє її від церкви в селі Урмані, яка має шоломоподібне завершення (10).

Під самою церквою - могила о. Сильвестра. Хрест з теребовельського червоного пісковику в радянський час був скинутий з постаменту. Тепер він на місці. На постаменті напис:

СІЛЬВЕСТЕР
ВОЯКОВСКИЙ
руский парох
впок. 16 мар.1870
в 48 м році житя.
Вічная Єму память!

Ближче до церковних дверей стоїть ще один хрест. Це священича могила ХVІІІ століття.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Львові зберігаються метричні книги Підгайчиків. У ці книги о.Сильвестр регулярно вносив записи про народження, одруження і смерть своїх парафіян.

Метричні записи свідчать, що в о.Сильвестра Вояковського було шестеро дітей. Найстарша серед них - двоіменна Олімпія-Кароліна народилася 16 жовтня 1851 року ще у Львові, а охрестив її батько вже в Підгайчиках, у хаті під дев'ятим номером (11). О.Сильвестр на той час був у селі локальним (місцевим) адміністратором. Ним він залишався до 21 січня 1855 року. 23 січня в метричній книзі він підписався вже як парох.

Того року в село навідалась, не така вже й рідкісна на той час, пошесть - холера. Не всі метричні книги підгаєцької церкви дійшли до нас, але ті, що збереглися, дають уявлення про те лихо. Так у Волосівці, присілку Підгайчиків, першим від холери помер 12 липня сорокадворічний Михайло Скозинський (12). Того місяця у Волосівці холера забрала чотирьох, а в Підгайчиках дев'ятьох людей різного віку і статі. За серпень (не всі аркуші метричної книги заціліли) померлими від холери у Волосівці записано восьмеро, а в Підгайчиках шестеро осіб. Першою жертвою пошесті в Підгайчиках став Пастор юреюріс, а по-простому - громадський пастух Андрій, п'ятдесяти трьох літ, прізвища котрого в селі, очевидно, вже ніхто не пам'ятав.

Пошесть оминула тоді плебанію о. Сильвестра, а пізньої осені 20 листопада в нього народилася донька Теодора, яку охрестив парох недалекого села Ярчівців і зборівський декан о. Климентій Ілевич (13).

Щасливим і радісним був день 8 листопада 1856 року для отця Сильвестра. У нього народився син, якого назвали Олександром (14). Досі в отця Сильвестра, як можна зробити висновок із збережених метричних книг, народжувались лише доньки. Читаємо метричний запис, зроблений його рукою: "Silvester Rques de Brovchwicz Wojadowski et Carolina filia Michaelis et Maria Ziembowicz", що означає: "Батько - Сильвестр, лицар герба Брохвич, а мати Кароліна, донька Михайла і Марії Зембовичів".

Слід нагадати, що австрійський уряд після першого поділу Польщі, коли Галичина дісталась Австрії, за певну плату підтверджував шляхетські права тим шляхтичам, які виявляли лояльність до нової влади і не дуже журились втратою польської державності. Як довідуємось з "Herbarza Polskiego" Каспера Несецького, Вояковські володіли гербом Брохвич ІІ, тобто другої видозміни (загалом є п'ять видозмін цього герба) (16).

Хлопця приймала повитуха, чи як тоді казали, "баба" Анна Вербицька в хаті під дванадцятим номером. Того ж дня, певно побоюючись, щоб дитя не вмерло неохрещеним, а чи додержуючи традиції, за якою дітей хрестили в день їхніх уродин, парохового сина охрестив той-таки о. Ілевич. Та Бог судив дитині короткий вік. Хлоп'я померло 26 серпня 1863 року.

Другий син, Еміль, народився близько 1858 року. Цю дату виводимо зі свідчення о. Миколи Вояковського, що на час смерті батька Еміль навчався у восьмій класі гімназії, а його брат Сильвестр (молодший) - у четвертій.

19 вересня 1862 року прийшла на світ п'ята дитина, третій син, якого, за звичаєм, назвали батьковим ім'ям Сильвестр. Народився він у хаті під чотирнадцятим номером, де, як здогадуємось, містилася плебанія (17).

Через п'ять літ, 8 листопада 1868 року в сім'ї появилася шоста дитина, якій при хрещенні дали два імені: Іванна-Марія (18). Саме їй згодом судилося стати дружиною Михайла Грушевського.

Лишилося сказати кілька слів про батька Марії Грушевської, о. Сильвестра. Народився він у Львові 18 січня 1824 року в сім'ї губерніального канцеляриста, чи, як тоді казали, офіціала Андрія-Алойзія Вояковського та Євдокії Скородинської. Сильвестрів батько був людиною енергійною та ініціативною. Відомо, що мав п'ятеро дітей. Один з трьох його синів став майором австрійської армії й відзначився під час австро-італійської війни 1863 року. Про його брата Сильвестра відомо небагато. Так, будучи "алюмном" першого року філософії, 29 вересня 1843 року отримав другу "класу" з слов'янської мови і третю - з церковного співу та обрядів (19). На другому навчальному році (1845/1846) втратив батька (20). 1846 року його спіймав на якомусь прогріху сам віце-ректор семінарії доктор Іван Ільницький, що ревно пильнував дисципліни в семінарії і цим добряче-таки в'ївся питомцям у печінки (21).

1847 року Сильвестр Вояковський уже теолог третього року й кандидат на висвячення. 26 березня наступного, тривожного й бурхливого не тільки для матінки Австрії, а й для львівської семінарії, 1848 року молодий Сильвестр поставив свій підпис на листі, в якому питомці вимагали негайного усунення о. Ільницького зі стін семінарії за те, що той "частими ревізіями придавлював стремління питомців до образування, що оклеветував питомців перед ректоратом, що дозволяв собі на неприличні жарти і дотинки, що був несправедливим судією в справі харчу, а коли в семінарії лучалися крадежі, він винних оборонював" (22). Напевно, не зовсім так воно було, як описано в листі, але основною причиною, як здається, були нагінки о.Ільницького за карти і люльки, а також, як пояснював він сам, "політичний підклад". У консисторії ніби повірили семінаристам і митрополит М. Левицький, задля спокою, звелів о. Ільницькому "відсунутися всяких функцій і не показуватися навіть на коритарі". А втім, ще до кінця року, після пов'язаного з придушенням революційного руху бомбардування Львова о.Ільницький повернувся до виконання своїх попередніх обов'язків.

У жовтні того ж року у Львові відбувся з'їзд галицько-руських вчених. Учасником його був і Сильвестр Вояковський, який записався до секцій "любомудрія і наук природи" (23). У секціях він виконував обов'язки заступника голови, а також був обраний до комітету для складання програми його роботи.

Висвятившись, о. Сильвестр з 1852 року аж до дня своєї смерті парохував у Підгайчиках, хрестив новонароджених, вінчав молодят, ховав померлих. Так минали дні за днями, роки за роками... Його онук, о.Микола, пишучи про дідуся, підкреслював, що своїх дітей він виховував на щирих українців-патріотів. Та передчасна смерть не дала змоги о. Сильвестрові вивести їх у люди.

1870 року була дуже важка зима. Зграї вовків блукали по лісистій тоді околиці Підгайчиків. Отець Сильвестр виїхав одного дня в поле позначити місця, куди його службі треба вивозити гній. Несподівано надбігла велика зграя вовків. Сполошені коні рвонули так, що о.Сильвестр випав із саней і, рятуючись, в останню хвилю, заліз на поблизьке дерево. Вовки не покидали своєї сподіваної здобичі. Тим часом налякані коні промчали з порожніми саньми через усе село, сполошивши всіх парафіян. Швидко мисливці під проводом війта вийшли шукати свого пароха. Здалеку побачили жахливу картину - людину на дереві, а навколо десь зо два десятки вовків. Підійшовши ближче селяни вистріляли майже половину вовків, решта ж утекла. Ледве зняли о.Сильвестра, що на більш як тридцятиградусному морозі простояв на гілці дерева близько півтори години. За цей час о.Сильвестр посивів. З того дня вже не вставав з ліжка. Маючи всього сорок шість літ життя, помер 16 березня 1870 року. У парафіяльній метриці як причину смерті зазначено: "запалення серця" (24).

Так завершив свій життєвий шлях о.Сильвестр. Великої скрути потім зазнали його дружина й діти. Але це вже інша розповідь.

ПРИМІТКИ

1. Пиндус Б. Особисті та родинні сторони життя сімейства Грушевських і їх зв'язки з Тернопільщиною // Тернопілля' 96: Регіональний річник. - Тернопіль, 1996. - Кн.2. - С. 175.
2. Крип'якевич І. З Історії Зборова // Зборівщина: Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи: (Історично-мемуарний і літературний збірник). - Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сідней, 1985. - С. 15, 25; Чарнецький В. Місточко Зборів // Діло. - 1899. - Ч.250, 251.
3. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІАЛ). - Ф. 186. - Оп. 6. - Спр. 900.
4. Сlощнік юеоюрафіцзни КрЧлестща Полскіеюо і інницг крайЧщ сlощіаЦскіцг. - Щарсзаща, 1887. - Т.ВІІІ. - С. 388.
5. Сцгематісмус Універсі ... - Леополіенсіс, 1871.
6. Зборівщина. - С. 511.
7. Капній Є. Підгайчики і Волосівка // Зборівщина. - С. 710.
8. Зборівщина. - С.710 (світлина школи).
9. Там само.
10. Логвин Г. Н. По Україні. - К., 1968. - С. 318.
11. ЦДІАЛ. - Ф. 201. - Оп. 4а. - Спр. 4424. - Арк. 61.
12. Там само. - Арк. 108.
13. Там само.
14. Там само. - Арк. 108 зв.
15. Там само. - Спр. 4426. - Арк. 87.
16. Гербарз полскі Каспра Ніесіецкіеюо С. І. пощіoксзони додаткамі з пЧўніейсзицг ауторЧщ, рoкопісмЧщ, дощодЧщ урзoдощицг і щидани прзез Йана Неп. Боброщіцза. - Ліпск, 1842. - Т.ІХ. - С. 384.
17. ЦДІАЛ. - Ф. 201. - Оп. 4а. - Спр. 4426. - Арк. 59.
18. Там само. - Спр. 3335. - Арк. 6.; Спр. 3327. - Арк. 70.
19. Студинський К. Львівська духовна семінарія в часах Маркіяна Шашкевича: 1829 - 1843. - Львів, 1916. - С. 358.
20. ЦДІАЛ. - Ф. 451. - Оп. 2. - Спр. 609. -Арк. 52.
21. Там само. - Спр. 466. - Арк. 2 зв.
22. Там само. - Спр. 611.
23. Головацкій Я. Историческій очеркъ основанія Галицко-русской Матицы и справозданіе первого собору ученыхъ и любителей народного просв¤щенія. - ЛьвЩвъ, 1850. - С. ХІV, ХХХІІ, ХХХІV.
24. Вояковський Н., о. А те, що минуло... (Настроєві картини, спомини і новели). - Бруклин, 1971. - С. 71.