культурна спадщина / історія / Михайлівські пам'ятки в російських музеях / стор. 2

У результаті перевірки фондової документації, проведеної з допомогою співробітників Національного художнього музею України, встановлено, що музей справді одержав малярські твори, направлені згідно з актом від 13 травня 1939 року в Україну замість "Дмитрія Солунського", за винятком картини Х.Платонова "Наймичка" (її так і не надіслали). В інвентарних картках цих творів зазначено попередній інвентарний номер Третьяковської галереї, що підтверджують і записи в інвентарних журналах, внесені дещо пізніше. На жаль, книга обліку надходжень експонатів музею за 1939 рік не збереглася. Крім того, ще до війни з Третьяковської галереї до Державного Українського музею надійшла велика колекція малюнків К.Трутовського (до 1 тис. од.). Вони були в поганому стані й до передачі в Київ зберігалися не в мистецькому, а в архівному фонді галереї. Можливо, саме таким був встановлений "Третьяковкою" еквівалент на українські пам'ятки світового рівня, і відтоді справу вона вважала закритою?

Та пригляньмося пильніше до цього документа. Насамперед впадає в очі неадекватність т. зв. обміну. На це нині звертають увагу не лише українські, а й навіть російські автори. Щоправда, бачать її вони у специфічному світлі. Зокрема зацитуймо відверто погордливі зізнання, оприлюднені на шпальтах московської газети "Комерсанть-daily": "Советская зпоха была - для допущенных в лоно ее Высокой Культуры - эпохой редкой интеллектуальной абстракции, не запятнанной какими-либо отношениями собственности. К тому же в конце 30-х годов московские аристократы искусствознания, обученные византиевистике еще до революции, безусловно, с усмешкой и презрением смотрели на киевских простаков, удовлетворившихся картинками типа "Малоросска у плетня" (19). Виникає логічне запитання: невже українські музейники справді могли піти на такий "обмін" самохіть, з власної волі та ініціативи? У це важко повірити.

Зміст і форма наведеного вище документа дають підстави стверджувати, що акція т. зв. обміну явно мала некоректний щодо Державного Українського музею характер, супроводилася порушенням етичних і юридичних норм міжмузейних стосунків, спиралася на силові та примусові дії. Зосібна рішення про "обмін" Всесоюзний комітет у справах мистецтв ухвалив 17 грудня 1938 року вже далеко після того, як по завершенні виставки михайлівські речі мали повернутися до Києва. Отже, можна припустити, що справжня мета цих дій полягала в тому, щоб "де юре" зафіксувати небажання Третьяковської галереї повертати їх в Україну. Акт не датований (єдина дата - та, яку зазначив пакувальник картин на документі). На початку тексту подано неточну назву Державного Українського музею. У документі відсутні будь-які прізвища представників української сторони, котрі мали б приймати експонати від галереї. Тож очевидно, що на момент складання акта в Москві їх не було.

Рішення дозволити т. зв. обмін Всесоюзний комітет у справах мистецтв ухвалив ще в середині грудня 1938 року, а картини, виділені для цього, направили (надіслали!) в Київ лише в травні наступного. Принагідне нагадаємо, що одна з картин, яку обіцяно надіслати згодом (Х.Платонов "Наймичка"), так ніколи в Україну і не надійшла. Слід особливо підкреслити, що в документі немає й згадки про інші пам'ятки, взяті з Києва на московську виставку і не повернені назад. То невже в разі добровільного обміну київські музейники не поставили б питання про інші, теж надзвичайно цінні твори стародавнього мистецтва? Постає також питання - чому не зберігся оригінал акта, а є лише його копія, виготовлена, судячи з помітки на берегах аркуша, у 1941 році? Копію засвідчила та ж таки "т. Сільверсван", посада якої не зазначена в жодному з документів. Тим часом акт, складений за кілька місяців перед тим, має зовсім інший вигляд, у чому легко переконатися, порівнявши обидва документи.

Не оминути й таких питань: чому після виставки цінні пам'ятки не повернуто, згідно з правилами, в Україну? Чому якраз тоді, коли вони були в Москві, з'являється рішення Всесоюзного комітету в справах мистецтв з дозволом Третьяковській галереї обміняти кілька картин саме на "Дмитрія Солунського", на якого вона претендувала ще в 1934 році? Отже, ініціатором "обміну" була саме Третьяковська галерея, яка скористалася із ситуації і надужила статусом всесоюзної установи.

Характерно, що в загалом добре впорядкованому архіві Національного художнього музею України не виявлено ні оригіналу, ні копії документа, ідентичного тому, якого в 1941 році у вигляді копії з акта 1939 року склав працівник Третьяковської галереї. Додамо, що до інвентарних книг галереї одержані з Києва на виставку михайлівські пам'ятки внесли аж у тому ж таки 1941 році.

За нашими даними, отриманими з Третьяковської галереї, є ще кілька інших документів, що відбивають ситуацію навколо т. зв. обміну. Вони потребують докладного розгляду. Проте вже попередній аналіз змісту виявлених матеріалів дає підстави стверджувати: українські музеї були ошукані, а документи про "обмін" - сфальшовані.

Потребує також пояснень імовірна поява в ЗО - на початку 40-х років у Третьяковській галереї лицьової фрески, атрибутованої як "Невідомий святий" (через брак репродукцій, використовуючи дуже схематичні описи, ми попередньо вважаємо її зображенням севастійського мученика в медальйоні). Серед інших пам'яток Михайлівського Золотоверхого собору вона 1946 року надійшла на обмін до Російського музею з Третьяковськоі галереї. Певно, вона потрапила до "Третьяковки" в 1936 році разом з фрескою "Святий Миколай" та фрагментом мозаїки із зображенням нижньої частини постаті невідомого апостола.

За інформацією, одержаною нещодавно від директора Новгородського державного об'єднаного історико-архітектурного та художнього музею-заповідника М. Ґриньова, щонайменше два фрагменти орнаментів з Михайлівського Золотоверхого собору разом з двома фресковими орнаментами з чернігівського Єлецького монастиря наприкінці ЗО - на початку 40-х років потрапили до фондів заповідника з України. Архівних документів, що пояснювали б, як це сталося, не виявлено. Як розповіли колишні співробітники цього закладу, пам'ятки нібито привіз без будь-яких супровідних документів до Новгорода відомий ленінградський учений-археолог М.Карґер, який у ті роки активно обстоював ідею створити на базі новгородських пам'яток Всесоюзний музей фрески. Зазначимо, що М.Карґер був причетний до вивезення з України сотень (а може, й тисяч) цінних експонатів, які він здобув, проводячи археологічні розкопи в Києві, Переяславі-Хмельницькому, Володимирі-Волинському й на місці стародавнього Галича. Усі вони тепер зберігаються в російських музеях. Тож це цілком імовірна версія.

Однак треба докладніше опрацювати дані щодо кількості й характеру вивезених ним до Новгорода михайлівських пам'яток у зв'язку з помітними, за нашими даними, розбіжностями в інформації М.Ґриньова і об'єктивною картиною наявності й руху по різних закладах мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору. Слід також завважити, що коментуючи повідомлення з Новгорода, проф. Л. Миляєва вважає, що М.Карґер не міг вивезти до Росії згадані пам'ятки. На її думку, має бути інше пояснення факту появи їх у Новгородському заповіднику.

Отже, маємо ще одну проблему до розв'язання.

Характерно, що всі наведені факти збігаються з періодом розгортання масових сталінських репресій, від яких передусім потерпіла українська культура. Слідом за довгим і трагічним списком визначних науковців, музейників, діячів літератури та мистецтва прийшла черга і вищої комуністичної партноменклатури. 29 липня 1938 року, не витримавши цькувань, застрелився член Політбюро ЦК КП(б)У, нарком освіти В.Затонський, який свого часу був проти вивезення михайлівських мозаїк і фресок за межі України. Приблизно тоді ж з посади усунено голову Українського управління в справах мистецтв при РНК УРСР А.Хвилю, що з осторогою ставився до відправлення з України цінних пам'яток на виставки до Москви, за що не раз у 30-х роках накликав на себе звинувачення "у підриві всесоюзного характеру виставок". Його життя обірвалося 1939 року. Новий голова управління М.Компанієць зайняв кабінет свого попередника, коли там (з розповідей родичів) ще панував цілковитий розгардіяш після вчиненого енкаведистами трусу. Він сам день у день чекав арешту. Зрозуміло, що в деморалізованих і заляканих репресіями українських офіційних відомствах та установах ледве чи міг тоді пролунати голос на захист національних культурних надбань.

Тож симптоматично, що саме в цей час Україна зазнала перших втрат мистецьких пам'яток, урятованих з Михайлівського Золотоверхого собору.

Воєнна одисея михайлівських реліквій

Попри втрати, все ж таки напередодні війни в Софійському заповіднику зберігалася ще значна кількість мозаїк і фресок (включно з невеликими фрагментами) з мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору.

В актах повернення з реставрації і внутрішньої передачі експонатів, інвентарних описах 1940-1941 років значаться лицьові й орнаментальні зображення. Згідно з недатованими витягами з інвентарної книги (акт звірки?), у фондах заповідника було 8 мозаїк, які разом із вмонтованими в Софійському соборі композиціями та фрагментами налічували десь 12-13 одиниць. За цим же документом, там зберігалися також 27 фресок і фрескових фрагментів. У квітні 1941 року документально зафіксовано передачу з відділу фондів до архітектурного відділу заповідника 31 фрески й фрескових фрагментів. При цьому в акті не зазначено фреску, що в інших документах числилася під № 161 (100x100 см). Натомість з'являється низка фрескових фрагментів (невеликого розміру, без інвентарних номерів), а також лицьова фреска під назвою "Данило Стовпник" (без подання інвентарного номера і розмірів). Слід відзначити й істотні відмінності наведених в акті розмірів багатьох фресок порівняно з попередніми фіксаціями.

З початком другої світової війни фонди Софійського заповідника не евакуювали. Після визволення Києва від німецької окупації Надзвичайна Державна комісія з обліку заподіяної агресором шкоди (1943-1944) задокументувала факт вивезення окупаційною адміністрацією михайлівських мозаїк і фресок. У підписаному П.Барановським, С.Гіляровим, Н.Геппнер, К.Данкевич і П.Єм-цем 1 грудня 1943 року акті НДК по Софійському собору в Києві вказувалося, що з його фондів вивезено 14 фресок з.колишнього Михайлівського Золотоверхого собору. В тому числі називалися: "Богородиця з Благовіщення", "Архангел Гавриїл з Благовіщення", "Захарій", "Невідомий святий без напису". Окремо згадувалися 10 фресок з орнаментами. Проте надалі в тогочасних офіційних публікаціях ці дані змінено - зазначалося, що загалом із Софії вивезено 14 фресок і мозаїк, з яких лише чотири фрески пов'язувалися зі спадщиною Михайлівського Золотоверхого собору. Наводилися назви трьох із них: "Діва Марія" (так названо фреску "Богородиця"), "Архангел Гавриїл", "Пророк Захарія" (20). І саме ця неповна інформація закріпилася в наступних дослідженнях і публікаціях. Ба навіть директор Софійського заповідника Г. Говденко в перші роки після визволення Києва у своїх даних вказував лише на три названі вище втрачені михайлівські фрески.

Нині михайлівські пам'ятки, названі в публікації НДК як вивезені нацистами, зберігаються в Києві, отже їх повернено в Україну. Проте подробиці переміщення в роки війни й наступної реституції стародавніх київських фресок і мозаїк тривалий час лишалися невідомими, так само як і доля тієї значної частини їх, яка не була повернена і розшукувалася протягом повоєнних десятиріч. Дещо в цій справі пощастило з'ясувати на основі архівних документів і найголовніше - шляхи переміщення мозаїк і фресок з Києва.

У період німецької окупації Софійський заповідник припинив свою роботу. Проте його фондами дуже цікавились представники німецької адміністрації. Доглядач заповідника Павло Ємець намагався приховати ключі від фондових приміщень, але його заарештувало гестапо і по кількох днях ув'язнення він був змушений передати ключі уповноваженим окупаційної влади (21). Через деякий час на базі фондів Софійського заповідника окупаційна влада відкрила Архітектурно-історичний музей у м. Києві (інша назва, що трапляється в документах, -Архітектурний музей). Цей крок німецької адміністрації має логічне пояснення - у довоєнні роки в Софії Київській було зосереджено унікальну збірку матеріалів з історії української архітектури, що налічувала тисячі обмірів, креслеників, світлин, малюнків, акварелей і картин, оригіналів і копій старовинних мозаїк і фресок. Німецькі фахівці приділяли значну увагу вивченню й опису цих фондів. Про це свідчать, зокрема звіти та інформації начальника Крайового управління архівами, бібліотеками й музеями Г.Вінтера та референта Архітектурно-історичного музею професора О.Повстянка (22).

Деякі мистецькі твори, що належали до спадщини Михайлівського Золотоверхого собору, опинилися у створеному наприкінці 1941 - на початку 1942 року Крайовому музеї (в інших документах - інституті) прадавньої та давньої історії у Києві (він містився на вул. Короленка в приміщенні колишнього Педагогічного музею, а перед війною - Музею Леніна; нині - Будинок вчителя). У зв'язку з цим нововідкритим закладом фігурують оригінальні фреска із зображенням шестикінечного хреста і три фрескові орнаменти. Також туди потрапили кілька копій - михайлівської мозаїки із зображенням апостола (роботи П.Юкіна) і чернігівських фресок "Св. Текля" (роботи М.Касперовича) та "Шість апостолів" (роботи ленінградської мисткині Е.Евенбах) (23). На наш погляд, найімовірніше, що до Крайового музею ці пам'ятки надійшли з Музейного містечка. Зокрема в документах Наркомату освіти УРСР воєнних років є дані про перевезення в січні 1942 року за розпорядженням німецького командування з території Лаври до музею Леніна археологічних матеріалів з найдавніших часів до ХНІ століття включно. Історико-художні й етнографічні пам'ятки тоді ж перевезли до приміщення Державного Українського музею (вул. Кірова, 29) (24).

Крайовий музей (інститут) очолював спочатку проф. Ґрімм, а згодом - проф. Штамфус. Заступником директора був відомий український археолог та музеєзнавець Петро Курінний. До роботи в цьому закладі залучили тоді ще молоду, проте вже відому з фахового боку дослідницю-археолога Євгенію Махно, яка готувала експозицію відділу черняхівської культури. Працювали там і інші українські фахівці, що залишилися в окупованому Києві.

В акті НДК від 1 грудня 1943 року стверджувалося, що на початку жовтня того ж року бригада з шести німецьких військовиків і двох українців - працівників київських музеїв - відібрала й запакувала культурні цінності, що зберігалися в Софійському соборі. Через три дні ці речі вивезли, серед них - і фрески з Михайлівського Золотоверхого собору.

Однак протягом усіх повоєнних років не було відомо жодного архівного документа, який би однозначно підтверджував факт вивезення цих пам'яток німецькими військами напередодні відступу їх з Києва. Нарешті, нещодавно зусиллями української дослідниці Т.Себти виявлено й перекладено унікальні матеріали Айнзацштабу райхсляйтера А.Розенберга, що документально засвідчують і вивезення михайлівських мозаїк і фресок і | дають змогу простежити їхню дальшу долю. Зокрема йдеться про звіт Української філії Айнзацштабу від 2 грудня 1943 року з долученими до нього докладними списками І евакуйованих предметів, що належали Архітектурно-історичному музеєві й Крайовому музеєві прадавньої та давньої історії. Поряд із старовинними мапами, малюнками, планами, і негативами й світлинами архітектурних пам'яток у списках значаться й мистецькі твори.

Перший список (не датований, на 46 позицій) фіксує культурні цінності, що їх вивезли окупанти з Софійського заповідника. Серед них зазначені автентична мозаїка і 23 фрески з колишнього Михайлівського Золотоверхого собору - загалом 24 одиниці. Сім фресок і мозаїка мали лицьові зображення. Усі михайлівські речі були розміщені по окремих ящиках, позначених шифром "АМ" ("Aarhitecturmuseumve"). Абсолютна більшість фресок і мозаїк супроводилася виконаними з німецькою педантичністю оцінками характеру зображення, розмірів і стану збереженості (майже всі, крім двох, - "gut"), позначками про автентичність ("orig") (25).

Другий список (на 18 позицій без позначок) має проштамповану дату: 10 грудня 1943 року. У ньому зазначено культурні цінності, вивезені з Крайового музею прадавньої та давньої історії як "ілюстративний" (експозиційний) матеріал. Під №1,2, 4, 6, 7 фігурують чотири оригінальні фрески з Михайлівського Золотоверхого собору та одна копія мозаїки "Апостол" роботи П.Юкіна (26)

Загальна кількість згаданих у німецьких документах пам'яток, що належать до михайлівської спадщини, становить 28 оригінальних предметів і 1 копію. Серед оригіналів - 1 мозаїка і 27 фресок, у тому числі 8 лицьових зображень, 18 фрагментів орнаментів, 2 зображення з невизначеними сюжетами.

За даними, люб'язно наданими нам Т.Себтою, їх вивезено з Києва 7 жовтня 1943 року у двох вагонах: "Мюнхен 92811" і "Кассель 76248". Місцем призначення був Краків, де планувалося здійснити детальне наукове опрацювання, фотофіксацію і перепакування пам'яток. Вантаж відправляли співробітник зондерштабу "Давня історія" проф. Штамфус і співробітник Айнзацштабу Розенберґа оберайнзацфюрер Шюллер, який керував евакуаційними роботами в Києві перед відступом німецьких військ. Музейні цінності супроводив разом з іншими особами П.Курінний. Можливо, це був не єдиний транспорт з михайлівськими пам'ятками. Бо ж відомо, що загалом до Кракова прибуло 8 вагонів культурних цінностей з Києва, причому два вагони були відправлені раніше - 6 жовтня.

Відправлений з Києва 7 жовтня 1943 року ешелон дістався Кракова через одинадцять днів. Тут вивезені предмети перебували кілька місяців. Певний час у цьому місті діяла філія Айнзацштабу Розенберга, підпорядкована Головній робочій групі України. Створена 18 жовтня, філія мала приймати й обробляти вантажі, що надходили з України.

Культурні цінності зберігалися на двох складах. Керував робочою групою гауптайнзацфюрер д-р Гюлле. У штаті філії працювали три німецькі і три українські фахівці. Вони приймали вагони, складали інвентаризаційні картки і списки, робили світлини. При цьому українцям було обмежено доступ до фондів. Згідно з планами роботи філії, працю передбачалося завершити до 1 січня 1944 року, проте з документів видно, що в січні 1944 філія ще існувала.

Як імовірне місце дальшого транспортування привезених до Кракова українських пам'яток у німецьких документах зазначалося місто Ратібор. Саме туди в грудні 1943 року були приставлені вивезені з України бібліотечні фонди та партархів з Дніпропетровська. Туди ж потрапила і частина українських музейних цінностей. Однак інші пам'ятки культури, включно з музейними фондами, на початку 1944 року були відправлені далі в райх. З урахуванням факту, що переважну більшість музейних (фондів згодом зосереджено в старовинному замку баварського міста Гохштадт, логічним виглядало припущення, що зрештою саме там урешті опинилися стародавні українські мозаїки і фрески. Як підтвердив названий син П. Курінного Юрій Дембський, який нині мешкає в Німеччині, потяг з культурними цінностями з українських музеїв справді дістався Кракова. Далі про його маршрут відомостей він не має, бо був направлений в інше місто. Проте зі слів Ю.Дембського відомо, що П. Курінний з дружиною, як і інші українські фахівці, на початку 1944 року одержав дозвіл переїхати з Кракова до Гохштадта, куди на той час уже були перевезені цінності з українських музеїв. Пам'ятки переховувалися в старовинному замку XV століття, де був спеціальний склад.

Після капітуляції Німеччини Гохштадт належав до зони відання американської військової адміністрації. Виявлені там культурні цінності пройшли обробку в мюнхенському збірному пункті. Серед кількох тисяч карток цього пункту, нещодавно виявлених і опрацьованих співробітниками Центру досліджень Східної Європи при Бременському університеті (ФРН) під керівництвом професора В. Айхведе, зафіксовані інвентарі, складені на ящики з пам'ятками Михайлівського Золотоверхого собору. Тобто остаточно встановлено кінцевий пункт воєнної одисеї цих реліквій.

У замку Гохштадт було знайдено музейні цінності не лише з Києва, а й з Вінниці, Керчі, Львова, Харкова, Чернігова та інших міст України. Внаслідок проведених з американською стороною переговорів експонати українських музеїв передали Радянській військовій адміністрації в Німеччині (РВАН).

З шифрованої телеграми уповноваженого Міністерства зовнішньої торгівлі при РВАН генерал-майора Леоніда Зоріна, яку він надіслав до Москви, відомо, що з американської зони окупації у вересні 1946 року до Східного Берліна загалом перевезли 4 вагони музейних цінностей (333 ящики) (27).

Інформація про знайдені в Баварії українські музейні фонди стала відомою в Управлінні музеїв Комітету у справах культосвітньої роботи при Раді Міністрів УРСР, яке терміново відрядило до Німеччини свого представника - заступника директора Києво-Печерського заповідника археолога В.Богусевича.

Треба особливо підкреслити, що прибулому 20 липня 1946 року з Києва до Берліна як українському представникові В. Богусевичу завідувач відділу реституції РВАН Ґуляєв категорично відмовив у в'їзді до Мюнхена для визначення предметів, вивезених з музеїв України. Щобільше, зі звітів В.Богусевича видно, що він не міг отримати жодної конкретної інформації стосовно того, як РВАН далі поведеться зі знайденими українськими цінностями. Йому було лише заявлено, що є два варіанти дій: відправлення всіх знайдених музейних фондів до ленінградського Ермітажу або ж організація розподілу їх безпосередньо в Берліні (28). Таке ставлення до українського представника було відверто дискримінаційним.

За даними західних дослідників, по війні з Німеччини до СРСР союзники загалом передали кілька сот тисяч одиниць культурних цінностей. Це 534 тисячі 120 об'єктів, з яких близько 167 тисяч 117 походили з Києва. За іншими даними, щонайменше 350 тисяч з числа переданих до СРСР пам'яток належали Україні. І це може бути дуже близьким до реальності. Адже практично вся територія України, на якій до війни діяли 174 музеї, була окупована.

З двох згаданих варіантів дій, які розглядав РВАН, обрали другий. Культурні цінності зосереджували в Берліні на складах "Дерутра", де їх обробляли відряджені з російських музеїв фахівці. Минуло близько року, доки вони скомплектували вантажі відповідно до визначених адресатів. За даними, які вперше подав Є.Кончин, 7 листопада 1947 року з Берліна до Москви відійшов потяг спеціального призначення, в 11 вагонах якого перевозили 2500 ящиків з музейними цінностями. Дещо пізніше окремим ешелоном до Києва відправлено 8 вагонів з фондами українських музеїв (29). За архівними документами вдалося уточнити цю інформацію - потяг на Київ вирушив з Берліна 10 листопада 1947 року (30).

Доправлені на початку грудня 1947 року до Києва культурні цінності приймала й розподіляла спеціальна комісія на чолі з начальником Управління музеїв Комітету в справах культосвітніх установ А.Вікторовим. Ця робота провадилася протягом 4 січня - 15 березня 1948 року на території Державного Києво-Печерського заповідника. В актах комісії документально зафіксовано розкриття двох ящиків, у яких була фреска із зображенням святого, в доброму стані, і мозаїка з Михайлівського Золотоверхого собору, що "зовсім розсипалася". Крім того, зазначалося, що "решту 27 ящиків з фресками, мозаїками і креслениками, що належали, певно, Академії архітектури, не розкривали, щоб уникнути зруйнування експонатів". За даними комісії, ящик з мозаїками було передано Державному Києво-Печерському заповіднику (31). Мозаїку, що розсипалась, так і не відновлено, вона зберігалася в зруйнованому стані у фондах заповідника. За деякими даними, окремі фрагменти її згодом розподілено між цілою низкою українських музеїв (можливо, деякі опинилися навіть у Симферополі). Долю інших матеріалів поки що точно не встановлено.

За даними комісії А.Вікторова, з отриманих із Німеччини 1136 ящиків і пакетів, 867 розподілено по музеях системи Комітету у справах культосвітніх закладів, 193 належало передати іншим відомствам і ще 49 -іншим республікам СРСР (32).

Очевидно, серед переданих до Академії архітектури України предметів, були і цінності з Михайлівського Золотоверхого собору, оскільки Софійський заповідник з 1944 року підпорядковувався їй. На жаль, серед документів архіву Академії, зданих на зберігання до ЦДАВО України, жодних згадок про це не виявлено. Лише в наказі про ревізію в адміністративному підрозділі згадуються "художні цінності, що перебувають в будинку адміністрації Академії". Однак достеменно невідомо, чи йшлося взагалі про михайлівські речі. Можливо, вони ще тривалий час лишалися в Державному Києво-Печерському заповіднику.

Документом, що зафіксував повернення з Німеччини пам'яток Михайлівського Золотоверхого собору, є акт розкриття комісією Софійського заповідника ящиків з фресками (мозаїки в них не фігурують), переданих А.Вікторовим до Софії 20 червня 1949 року. Акта складено трохи пізніше - 25 червня. Згідно з цим документом, до Софійського заповідника тоді повернулися 10 ящиків з фресками. Майже всі з них були дуже ушкоджені, а в трьох ящиках - взагалі самі уламки. Актом стверджено одержання: 5 лицьових зображень (з восьми вивезених), а саме: "Пророк Захарія", "Архангел Гавриїл", "Діва Марія", "Невідома свята", ноги фігури (нижня частина фрески "Пророк Самуїл"); зображення шестикінечного хреста, атрибутований орнамент і 4 тоді не визначені комісією комплекти фрагментів. Після реставрації частини цих зображень у 1950-1951 роках вони й досі зберігаються в Софійському заповіднику. Однак це було менше половини вивезеного нацистами з Києва - разом із згаданою вище зруйнованою мозаїкою у документах достеменно зафіксовано повернення до Києва лише 11 ящиків з матеріалами Михайлівського Золотоверхого собору.

Тим часом, за відомими даними Мюнхенської картотеки, з Баварії до СРСР відправлено загалом 39 оригінальних фресок. На всіх картках німецькою мовою в графі "Переміщення" зазначається: "1943 з Архітектурного музею у Києві до Кракова за розпорядженням Східного міністерства, а згодом до Гохштадта". Збереглися матеріали на ящики, у яких були пам'ятки з Михайлівського Золотоверхого собору. У 14 картках прямо підтверджується належність фресок до собору і вказуються окремі номери ящиків, що відповідають спискам штабу Розенберґа 1943 року, в 6 картках ідентифікуються маркування й номери ящиків. Три картки дають лише тотожне маркування ("АМ"), а ще три - тільки розміри, за якими можна провести приблизну ідентифікацію з михайлівськими пам'ятками. Таким чином, у Мюнхенській картотеці зафіксовано щонайменше 26 ящиків з мистецькою спадщиною.

Михайлівського Золотоверхого собору. Ще 13 карток на фрески не мали жодних уточнювальних атрибутів, проте не виключено, що серед пам'яток, які вони фіксували, могли бути ще два (з 28 вивезених нацистами) михайлівських предмети.

Що ж до згадуваного вже ешелону з музейними цінностями, відправленого в 1947 році з Берліна до Москви, то після прибуття на станцію призначення частину вагонів скерували до Ленінграда (33). Серед вантажів, що опинилися в такий спосіб на базі в Павловську, за визнанням російських фахівців, були ящики з Михайлівськими пам'ятками.

Серед експертів, які провадили розподіл віднайдених музейних цінностей на берлінських складах "Дерутра", були відомий ленінградський мистецтвознавець Анатолій Кучумов, працівник філії Історичного музею в Зарядді під Москвою Георгій Антипін, представник Комітету в справах культосвітніх закладів при Раді Міністрів СРСР Давид Марчуков. їх відрядили до Берліна на початку жовтня 1947 року. Г.Антипін і А.Кучумов супроводили вантаж спочатку до Москви, а згодом - до Ленінграда (34). Чи була тоді допущена випадкова помилка при розподілі тисяч ящиків з музейними цінностями, а чи переважна більшість михайлівських фресок і мозаїк свідомо була відібрана для російських музеїв і відправлена під Ленінград, а звідти потрапила в Новгород, нині відповісти важко. Так само як важко знайти відповідь, чому на кілька запитів фахівців Павловського палацу-музею до Комітету в справах культосвітніх закладів при Раді Міністрів УРСР щодо відрядження експертів, які мали б забрати ці реліквії до Києва, жодної дієвої і результативної реакції від української влади тоді не було.

Це тим більш дивно, що архівні документи свідчать про надзвичайно наполегливі спроби українських фахівців розшукати втрачені цінності. Тільки-но стало відомо про знайдені в Німеччині фонди українських музеїв, як уряд УРСР просто-таки закидав союзні й російські інстанції телеграмами з вимогами надати інформацію з цього приводу. Не довіряючи відповідям, що до Москви ще не прибули культурні цінності, знайдені в Німеччині, з метою перевірки цих повідомлень улітку 1947 року до столиці СРСР було відряджено начальника Управління музеїв А.Вікторова. Жодних документальних свідчень про прибуття до Москви фондів українських музеїв він не знайшов (вельми показово, якщо врахувати, що за інформацією В.Богусевича, одержаною у відділі реституції РВАН, ще в березні 1946 року директор Науково-дослідного інституту музейно-краєзнавчої роботи Маневський вивіз до Москви 12 ящиків цінностей з музеїв і Києво-Печерського заповідника, знайдених у Вітштоку). Тож стосовно причин, через які Україна не змогла одразу забрати михайлівські фрески з Павловська, ще далеко не все зрозуміло, і звинувачувати тодішню республіканську владу передчасно.

Так чи інакше, але є неспростовним фактом раптова поява в повоєнні роки в найбільших музеях Росії значної кількості мозаїк і фресок з Михайлівського Золотоверхого собору.-Більшість з них до останнього часу не публікувалася і не експонувалася. А наявність у Новгороді фресок з Михайлівського собору тамтешній державний історико-архітектурний музей-заповідник у повному обсязі не підтверджує й досі. Аналіз засвідчує, що деякі з цих експонатів змінювали свою прописку, кочуючи з музею в музей. Так, директор Ермітажу М.Піотровський нещодавно був змушений визнати, що 1953 року одинадцять фрагментів фресок з Михайлівського Золотоверхого собору передані до його закладу саме з Новгорода. У Російському музеї у Санкт-Петербурзі по війні з'являється раніше не зафіксована в музеях Росії мозаїка-фрагмент орнаментального фриза (за різними версіями, він надійшов безпосередньо з Новгорода). Є відомості про наявність фрагментів мозаїчного орнаментального фриза з Михайлівського Золотоверхого собору також в Історичному музеї у Москві. Це зазначається, зокрема, в капітальному дослідженні відомого російського мистецтвознавця В.Лазарева, виданому в 1966 році (35). Однак музей офіційно спростовує ці відомості як такі, що не підтверджуються ні реальними матеріалами фондів, ні архівними документами.

На жаль, більшість михайлівських пам'яток, потрапивши до російських музейних фондів, перебувала на спеціальному режимі зберігання і була виведена з наукового й інформаційного простору. І саме тому дослідження їхньої історичної долі посувається з великими труднощами.

Що ж далі?

За нашими даними, нині на території Російської Федерації перебувають щонайменше 25 оригінальних пам'яток мистецької спадщини Михайлівського Золотоверхого собору - мозаїки, фрески і шиферна плита (без урахування даних по Історичному музею). Вони зберігаються в Державній Третьяковській галереї у Москві, Державному Російському музеї та Державному Ермітажі в Санкт-Петербурзі, Новгородському державному історико-архітектурному музеї-заповіднику (російська сторона оспорює наведену по Новгороду цифру п'ять одиниць зменшуючи її до двох).

З точки зору моральних і міжнародно-правових норм ці всі культурні цінності мають бути повернуті їхньому законному власникові - українському народові та зберігатися в музеях Києва.

Актом передачі на тимчасове експонування михайлівських реліквій до Третьяковської галереї з Державного Українського музею не передбачалася зміна права власності на них. Згідно з нормами міжмузейної співпраці, вони мали бути безумовно повернуті до Києва після завершення виставки. Те саме стосується і пам'яток, вивезених за нез'ясованих обставин.

Переміщені з території України під час німецької окупації мозаїки й фрески з Михайлівського Золотоверхого собору в процесі повоєнної реституції мали бути передані законним власникам - українським музеям відповідно до Декларації про повернення конфіскованого нацистською Німеччиною та її союзниками майна країнам - жертвам агресії (5 січня 1943 р.). Розв'язання цієї проблеми можливе і на основі низки повоєнних документів міжнародно-правового характеру: Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970 р.; ст. 4, 11, 13, 15); Конвенції ЮНІДРУА про викрадені або незаконно вивезені культурні цінності (1995 р.; ст. 9, п.1; ст. 10, п. 3). Мають, нарешті запрацювати й двосторонні українсько-російські документи, якими передбачено співробітництво в даній сфері: Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки та освіти (26 липня 1995 р.; п.5); Угода між Міністерством культури України і Міністерством культури Російської Федерації про співробітництво в галузі культури (від 26 березня 1994 р.; ст. 11). Ухвалений 15 квітня 1998 року російським парламентом Закон Російської Федерації про переміщені внаслідок другої світової війни культурні цінності, що перебувають на території Російської Федерації, зафіксував зобов'язання Росії повернути знайдені в російських сховищах історичні й художні реліквії колишніх республік СРСР, що потерпіли від німецької окупації (ст.7). Тож існують усі правові підстави для розгляду цієї проблеми на міждержавному рівні.

ПРИМІТКИ

1. Архів Національного заповідника ."Софія Київська". - Ш.21. - Тека 7.
2. Киево-Златоверхо-Михайловский монастырь: Исторический очерк. - К., 1889. - С. 10 -11.
3. Документи Політбюро ЦК КП(б)У // Пам'ятки України. - 1991. - 4.2. - С.49.
4. Собори наших душ: Фролов В. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам'ятки України. - 1990. -4.4/1991.-4.1.-С.39.
5. Там само.
6. Архів Національного художнього музею України. -Ф.1.-Оп.1.-Спр.13/146.-Арк.10-11.
7. ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп.ІІ. - Спр.418. -Арк.26 - 32.
8. Архів Національного художнього музею України. -Ф.І.- Оп.1. - Спр. 8/42. - Арк. 94 - 95.
9. Відкриття в м.Києві Українського державного музею // Молодняк. - 1937. - N=4. - С. 140 - 141.
10. Повстенко О. Фрески і мозаїки Михайлівського (Дмитрівського) монастиря в Києві // Українське мистецтво. - 1947. - Ч.ІІ. - С.З - 13. О.Повстенко пояснює, що це експозиція "провізоричної (тимчасової. - С.К., Ю.К.) виставки в Історичному музеї в Києві". Очевидно, все ж таки йдеться про новий музей (ДУМ), що відкрився в колишньому приміщенні реорганізованого o Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г. Шевченка. Це видно хоч би з текстів перекладів цієї інформації, '. зроблених під світлиною самим О.Повстенком англійською, німецькою і французькою мовами. Для прикладу наведемо один з них: "Provisional exibition in the Muzwum od Art History in Кіеv". Тобто назву музею дослівно він подає як "Музей історії мистецтв у Києві".
11. Архів Національного художнього музею України. - Ф. 1. - Оп.1. - Спр. 8/142. - Арк. 94.
12. Із листування наркома В.Затонського / Вст. слово, публікація та прим. О.Рибалка // Пам'ятки України.- 1989. - 4.1.-С.44.
13. Там само.
14. Государственная Третьяковская галерея: Каталог собрания: Древнерусское искусство X - нач. XV вв. -Москва, 1995. -Т. 1. - С.42 - 44. - № 22126, 22127.
15. Каталог живописи.- К., 1992. -Вып. І.- С. 9 -10; Бабаева 3. А. Собирательская деятельность музея II, Сборник научных сообщений Киевского музея русского искусства. - К., 1992. - С. 8 -17.
16. Загальна реорганізація художніх музеїв Киш відбулася не пізніше від жовтня 1934 року, про що свідчить відкриття 20 жовтня для широкого відвідуванні відділу східного і західного мистецтва ДХМ, який успадкував фонди Музею мистецтв ВУАН, що вів свою історію від збірки Богдана й Варвари Ханенків.
17. Архів Національного художнього музею Україні. -Ф.І.- Оп.1. -Спр. 8/142.-Арк. 94.
18. Відділ рукописів Державної Третьяковськоі галереї. - 8.ІІ/4 (1941). - Арк.180.
19. Цит. за ст.: Музиченко Я. Мозаїки і фрески Михайлівського Золотоверхого собору: втрати й повернення // Час. - 1998. -4-11 груд.
20. Сообщение Чрезвычайной Государственной комиссии о разрушениях и зверствах, совершенных немецко-фашистскими захватчиками в городе Киеве. [Москва], 1944. - С. 6-9.
21. ЦДАВО України. - Ф. 4802. - Оп.1. - Спр.602. Арк.З.
22. Там само. - Ф. 3206. - Оп.1. - Спр. 31.
23. Там само. - Ф. 3676. - Оп. 1. - Спр. 225. - Арк. 274.
24. Там само. - Ф. 2. - Оп. 7. - Спр. 1546. - Арк. 44 зв.
25. Там само. - Ф. 3676. - Оп. 1. - Спр. 225. -Арк 271-273.
26. Там само. - Арк. 274.
27. Там само. - Ф. 4762. - Оп. 1. - Спр. 155. - Арк. 61.
28. Там само. - Арк. 55.
29. Кончин Е. В. Эти неисповедимые судьбы, -Москва, 1990.-С. 286.
30. ЦДАВО України. - Ф. 4762. - Оп. 1. - Спр. 203.-Арк. 85.
31. Там само. - Арк. 86, 89.
32. Там само. - Арк. 85 - 90.
33. Кончин Е. В. Зазнач, праця. - С. 286.
34. Там само. - С. 283, 286.
35. Лазарев В.Н. Михайловские мозаики. - Моші 1966.-С.75.